15 розділ

Тая

Я відступила від нього на крок. Потім ще на один. Скрипки догравали свій сорок третій опус — комусь же треба було догравати.

— Скажи це, — почула я власний голос. Спокійний. Страшно спокійний. Так я розмовляю з своєю технікою, двигуном, який ось-ось піде врознос. — Ім’я. Звання. Усе як належить.

Він не відвів очей. Треба віддати належне — не відвів.

— Ріан Венц. Командор другого флоту Імперії.

Ось так. Чотири слова і вантажний відсік, де щойно була музика і його руки, перетворився на місце злочину.

— Командор Венц, — повторила я. Слова були на смак як окалина. — Той самий. Який взяв «Саргу». Який закував Барта. Який… — я подивилася на своє зап’ястя, де під рукавом досі, по інерції, як дурне цуценя, що не зрозуміло команди, грілася мітка, — …пара якого втекла на його шлюпці.

— Тая…

— Я рахувала, знаєш? — Мене понесло, і я не гальмувала, бо якщо загальмую — заплачу, а цього він не отримає. — Ще в тунелі. П’ятсот метрів радіусу, чотири доби глибокого космосу, двоє на борту. Я все порахувала, командоре. Я просто вирішила… — горло перехопило, я продавила, — я просто вирішила собі збрехати. Вперше в житті вимкнула внутрішній голос. Бо мені було тепло, розумієш? Чай по самий край. Койка не скрипить. Найбільший шматок з мого боку миски. Девятнадцять років ніхто… — стоп. Стоп, Тає. Це йому не треба. — Неважливо.

— Важливо, — сказав він тихо.

— НЕ СМІЙ. — Ось тут спокійний голос скінчився. — Не смій робити це обличчя. Я тобі не пробоїна, яку ти латаєш. Ти знав. Із самого дока на Іржавій — ти знав, хто я, і мовчав, і будував усе це… — я обвела рукою відсік, корабель, нас, — …цей акваріум. Зламаний «сам собою» двигун. Дуже очевидно, командоре! Я ж бачила цю очевидність! Природа так не ламає, так ламають розвідники з калібрувальним стендом і гарною легендою!

— Так.

— Що — «так»?!

— Так. Усе так. — Він стояв нерухомо, опустивши руки, і приймав кожне слово, не ухиляючись, як приймають трибунал. — Двигун зламав я. Легенду побудував я. Я прилетів на Іржаву по тебе. Я знав з першої секунди в доці. Брехня — все, крім…

— Якщо ти зараз скажеш «крім почуттів», — попередила я, — я тебе вдарю. Чесно. У мене ключ на дев’ятнадцять у кишені.

— …крім койки, — сказав він. — Вона справді скрипіла. Чутно через дві перебірки. Я чутливий.

І от за це я його ледь не вбила по-справжньому. Тому що мені на одну секунду — на одну зрадницьку секунду — захотілося розсміятись. Посеред кінця світу. Ось що він робив зі мною, цей чоловік: ламав мені всю балістику.

— Навіщо, — сказала я замість сміху. — Одне питання, командоре. Навіщо все це. У тебе був флот. Сканери. Ордер. Ти міг узяти мене на Іржавій за годину — мітка ж тягне, так? Вбудований компас. Навіщо акваріум?

Він мовчав секунди три. А потім сказав... і краще б брехав:

— Бо спочатку я летів закрити питання. Так чи інакше. — Він не пом’якшив. Я оцінила і зненавиділа його за це ще трохи. — Моя пара — піратка. Це кінець кар’єри, важіль для ворогів, діра в анкеті. Я летів… розібратися. А потім ти вийшла з боксу в моєму кітелі, з ключем напереваги, і за три години розібрала мою легенду до гвинтика, і сказала про шеврон на піжамі. І план помер. З’явився інший.

— Який?

— Щоб ти покохала Рена. — Голос у нього сів. — Без мітки. Без форми. Без «доля не питає». Просто… мене. А мітку я б показав потім — не як вирок. Як підтвердження.

У відсіку стало дуже тихо. Навіть скрипки скінчилися.

— Знаєш, що найогидніше? — сказала я повільно. — Це майже спрацювало.

І ось тут мене накрило по-справжньому — не люттю, лють я тримаю добре. Гірше. Усім одразу: його руками в моєму волоссі десять хвилин тому, чаєм по самий край, «вдих-чотири-тримай», швом на його куртці, тим, як мітка зараз — навіть зараз! — тяглася до нього крізь увесь цей погром, як дурна стрілка компаса, якій байдуже, що корабель тоне.

Я ступила до нього. Він не ворухнувся.

Я взяла його за комір куртки — обома руками, рвонула вниз, до себе, — і поцілувала.

Зло. Навідліг. На всю котушку — так, як цілуються один раз: зубами, відчаєм, чотирнадцятьма роками самотності і десятьма хвилинами щастя, вкладеними в один удар. Він видихнув мені в губи — хрипко, розбито, — і його руки злетіли, обхопили, притисли так, що хруснули ребра, і мітка вибухнула жаром по всій руці, до плеча, до серця, і на одну божевільну секунду весь світ стиснувся до точки, де не було ні командора, ні піратки, ні брехні — тільки тяга, чиста тяга на повному форсажі, і його серце молотом під моєю долонею, і моє ім’я — справжнє — у нього на видиху.

Потім я відірвалася. Поставила долоню йому на груди — як перебірку.

— Це, — сказала я, і голос тремтів, і нехай, — щоб ти знав, від чого відмовився, коли вибрав брехню. Прощавай, командоре.

Я підняла рюкзак — він завжди стояв зібраний, звичка, яка нарешті знадобилась, — і пішла до шлюзу. Станція стоянки гула за перебіркою: чужа, байдужа, зручна, щоб зникнути.

— Тая.

Я не обернулася.

— Тебе шукали, — сказав він мені в спину. Тихо. Як стріляють у спину ті, хто не вміє інакше зупинити. — Вісім місяців. Уся колоніальна служба. У тебе є ім’я, дім з високими вікнами і брат. Його звати Дан. Йому зараз шістнадцять.

Я зупинилася на пів кроку. На один удар серця.

А потім вийшла в шлюз і не дозволила собі почути, що він казав далі.