12 розділ

Тая

Чорна шестерня з трьома променями.

Чотирнадцять років я не бачила цього знака. Я була впевнена, що і не пам’ятаю його, — мала ж була, п’ять рочків, що там пам’ятає людина з п’яти років. Виявилося, пам’ять — це не архів. Пам’ять — це міна. Лежить собі тихо під шаром років, метал не фонить, датчики мовчать…

…а потім ти наступаєш.

Знак був на бортах їхнього корабля. Знак був на ящиках у трюмі, де стояли клітки. Знак був на рукаві того, хто вимикав світло, коли хтось із нас плакав, — я не пам’ятала його обличчя, хоч убий, але рукав пам’ятала: сіра тканина, чорна шестерня, три промені, і запах — іржа, мастило, солодкавий антисептик…

Рубка «Чайки» зникла. Не стало ні крісел, ні Рена, ні зірок за склом — було тісно, темно, гуло, пахло іржею, і світло зараз вимкнуть, бо плакати не можна, не можна, не мож…

— …ро. Кіро. Подивись на мене.

Голос пробився звідкись здалеку — низький, рівний, як гул справного двигуна. На моїх плечах лежали руки. Теплі. Важкі. Вони не тримали — просто лежали, як лежить на тобі ковдра.

— Дихай зі мною. Вдих — чотири. Тримай — чотири. Видих — шість. Давай. Вдих…

Я вдихнула. Не тому, що зрозуміла, — тому що тіло вчепилось у чужий рахунок, як у поручень. Вдих — чотири. Тримай. Видих — шість. Ще раз. Ще. На п’ятому циклі рубка почала повертатися: спинка крісла під моєю лопаткою, зірки за склом, його обличчя навпроти — близько, на рівні моїх очей, бо він сидів переді мною навпочіпки і тримав мої руки у своїх.

Обидві. Долонями вгору. Великі пальці — на зап’ястях, на пульсі. На мітці. Крізь рукав, але — на мітці, і вона не пекла. Вона грілася. Рівно, тихо, як грілка, і саме по цьому теплу я, як по проводу, вилізла назад у реальність.

— …все, — сказала я. Голос був не мій — сухий, шелесткий. — Все. Я в нормі.

— Ні, — спокійно сказав Рен. Рук не забрав. — Але будеш. Вода поруч, пий маленькими ковтками.

Я пила помаленьку. Він сидів навпроти і мовчав — не питав «що це було», не казав «усе добре», не метушився. Просто був. Великий, нерухомий, надійний, як несуча перебірка, і десь на краю свідомості байдужий інженерний голос зазначив: він знає, що таке панічні атаки. Звідки найманцю знати про «вдих — чотири»… втім, до біса. Потім. Несправний датчик…

Ні. Стоп.

Я раптом утомилася. Не від атаки — від датчиків. Від трьох імен, двох легенд, від брехні, яку я носила, як скафандр, не знімаючи навіть уві сні. Чотирнадцять років правило було залізне: своє минуле — тільки своїм. А свої — за пів галактики звідси, у камерах попереднього ув’язнення, і єдина жива душа поруч — ось ця, навпочіпки, з чужим ім’ям і теплими руками.

— Шестерня, — сказала я. — Знак на контракті. Я його знаю.

Рен не ворухнувся. Тільки великі пальці на моїх зап’ястях ледь-ледь, на міліметр, стиснулися.

— Мені було п’ять, — сказала я. Слова йшли важко, іржаво, як болти, що їх не крутили півтора десятиліття. — Я не пам’ятаю звідки. Пам’ятаю дім — у ньому були високі вікна. Пам’ятаю, що десь був брат, малий зовсім. А потім — трюм. Клітки. Нас було… багато нас було, дітей. Везли довго. Хто плакав — тому вимикали світло, а в темряві там… — горло стислося, я перечекала. Він чекав разом зі мною. — Коротше, плакати ми переставали швидко.

— Скільки ти там була? — голос у нього був рівний. Занадто рівний. Так розмовляють люди, які дуже добре вміють тримати голос.

— Не знаю. Тижні. Потім був бій — гуркіт, тряска, стрілянина. Двері трюму розрізали, і зайшов сивий дід зі шрамом, страшний, як смертний гріх. Подивився на клітки і сказав таке, що я тобі не повторю, бо ти почервонієш. — Я почула, що посміхаюсь. Слабко, але посміхаюсь. — А потім розрізав мій замок і сказав: «Ну, привіт, горобчик».

— Пірати.

— Пірати, — сказала я. — «Сарга». Барт Сівий. Найрозшукуваніший злочинець сектора, гроза конвоїв, ось це все. Інших дітей він порозвозив — тихо, по колоніях, звідки крали. По мені не знайшов нічого. Жодного запиту, жодного оголошення. Дитина з нізвідки. — Я знизала плечима. — Так я стала піраткою, найманцю. Не з романтики, а тому-що була нікому не потрібною.

Рен мовчав довго. Я дивилася на наші руки — мої досі лежали в його, і забирати їх не хотілося, і це була окрема проблема, яку я теж відклала на потім, — а коли підняла очі, то побачила його обличчя і не впізнала.

Це було не співчуття. Співчуття я б витримала, від співчуття в мене імунітет. Це було щось інше, темне і дуже тихе, як вода за бортом, — і на скулах у нього ходили жовна, і очі були світлі-світлі, вимиті до металу.

— Назви імена, — сказав він.

— Що?

— Імена. Клички. Назви кораблів, станцій, номери бортів — усе, що пам’ятаєш. — Він говорив тихо, розбірливо, ніби диктував координати удару. — Усіх.