10 розділ

Рен

Він зрозумів, що щось сталося, за чотириста метрів — мітка змінила ритм.

Рен саме закривав вантажну декларацію в конторі дока, коли тепло під рукавом стислося в тривожний, рваний пульс — і він вийшов з контори, не дописавши рядка, бо це він уже знав напам’ять: так мітка билася тоді, на «Сарзі», коли вона тікала.

Страх. Мітка передавала її страх.

Він знайшов її очима за тридцять секунд — сіра тінь уздовж стіни п’ятого дока, капюшон, рівний крок людини, яка щосили вдає, що нікуди не поспішає. А ще за дві секунди він побачив те, від чого вона йшла, і всередині стало тихо і холодно, по-бойовому.

Патруль. Переносний термінал. Голопортрет над ним він упізнав з такої відстані, з якої не мав би, — але в нього було виправдання: це обличчя він тепер упізнав би в будь-якому натовпі галактики.

«Гарт, — подумав він з холодною люттю. — Не дочекався. Пустив своїх тихих по офіційному каналу, під грифом “становить інтерес”. Щоб коли її знайдуть — питань не було, чиє розпорядження».

Патрульний біля терміналу повернув голову. Погляд його пішов по доку — рутинний, сканувальний, — і за півтори секунди мав упертися в сіру тінь під стіною, яка рухалася занадто рівно для цього метушливого дока.

Рен зробив те, що зробив би на його місці будь-який професіонал, і те, чого командор Венц не зробив би ніколи.

Три швидкі кроки наввипередки, рука на її плече — вона смикнулася, як пружина, він встиг перехопити зап’ястя, — і вбік, за штабель, у відкритий вантажний контейнер, де пахло машинним мастилом і сміттям. Двері шлюзу він прикрив за собою на дві третини: зачинений контейнер у робочому доці підозрілий, причинений в самий раз.

— Тихо, — видихнув він їй у волосся. — Патруль. Іде по ряду.

— Я бачила, — прошипіла вона. — Я йшла від нього, поки дехто не вирішив пограти в десант!

— Ви йшли йому під обхід. Другий пост за поворотом, біля терміналу збору тари.

— Звідки ви…

— Звичка рахувати пости.

Вона замовкла. У контейнері було темно — лише смуга світла від прочинених дверей, — тісно і дуже тихо, і в цій тиші повз них, за три метри сталі, пройшли кроки. Важкі, ритмічні, по двоє. Постояли біля штабеля. Рушили далі.

Вона стояла, втиснута між його руками і стінкою, — він сам її так поставив, закривши корпусом від дверей, і тільки тепер, коли кроки стихли, усвідомив диспозицію повністю. Її потилиця — біля його підборіддя. Її дихання — швидке, зірване — на його ключиці. Її зап’ястя — досі в його пальцях, і під його пальцями, крізь тонку шкіру, бився пульс і билося ще щось — гаряче, срібне, його власне, рідне, що рвалося назустріч крізь два рукави.

— Кроки пішли, — сказала вона пошепки. Не поворухнулась.

— Ще пост на виході, — сказав він. Теж пошепки. Теж не поворухнувся.

Брехня. Поста на виході не було. Він знав це, і, судячи з того, як вона на видиху тихо, приречено видихнула «угу», — вона теж знала.

Вони стояли в темному контейнері, два брехуни з однією міткою на двох, і не рухалися.

Потім вона підняла голову. Це був маленький рух — підборіддя вгору, на нього, — і в смузі світла він побачив її очі, темні, величезні, з тим самим виразом, з яким вона дивилася на зламані двигуни: я знаю, що це не лагодиться, але руки вже тягнуться.

Він нахилився. Повільно — даючи весь час світу на крок убік, на «статику», на будь-яку з її брехонь. Вона не відступила. Її дихання торкнулося його губ, мітка ревіла, як двигун на форсажі, і на останньому сантиметрі він уже не пам’ятав ні Гарта, ні плану, ні власного імені — жодного з двох.

— Не можна, — сказала вона.

Пошепки. У самі губи. І вперлася долонею йому в груди — не вдарила, не штовхнула: просто поставила долоню, як барʼєр.

Рен завмер. Відступив на пів кроку — рівно настільки, наскільки дозволяв простір. Руки забрав. Голос знайшов не одразу:

— Через те, що я ваш роботодавець?

— Через те, що я не вільна. — Вона дивилася вбік, у темряву, і тримала свою долоню між ними, як тримають зброю. — У мене… — видих, — у мене десь є пара. Істинна. Знаєте, як у казках. Мітка, парні тату, доля — весь комплект.

— І де він? — спитав Рен. Власний голос здався йому чужим.

— Десь, — сказала вона. — Якась сволота в офіцерській формі. Я його не бачила і бачити не хочу. Я цієї пари не просила, не обирала і не хочу, ясно? Нічого, що починається зі слова «мітка», я не хочу.

Кожне слово було як постріл упритул, і Рен стояв, і приймав їх усі, тому що заслужив кожен.

— Тому — не можна, — закінчила вона вже рівніше, по-інженерному, ніби закручувала останній хомут. — Ви хороший… найманець, Рене. Не треба вам у це лізти. Це погано закінчиться.

— Для кого?

Вона нарешті подивилася на нього. Довго. У темряві дока її мітка — він міг заприсягтися — світилася крізь рукав слабким сріблом, у такт із його власною.

— Для всіх, — сказала вона. І вислизнула у прочинену стулку — безшумно, як вислизають тільки ті, кого виростили техлази.

Рен лишився стояти в порожньому контейнері, що пахнув її волоссям.

«Якась сволота в офіцерській формі», — повторив він про себе.

Діагноз був точний. Як завжди в неї.