Розділ 5: Тріщини на склі

Ранок вівторка розбив нічну ілюзію безжально й швидко. Коли Юра увійшов до головного корпусу, йому майже одразу здалося, що повітря стало занадто насиченим. Атмосфера університету, яка ще вчора була просто нудною, тепер здавалася ворожою.

Він помітив це біля розкладу. Дві третьокурсниці з філологічного, помітивши Юру, раптом замовкли, перезирнулися й швидко відійшли вбік, приглушено хіхікаючи. Юра стиснув лямки свого рюкзака. Пальці звично смикнулися до русявих кучерів, але він силою змусив себе опустити руки.

«Тобі здається. Ти просто накручуєш себе через те, що сталося вчора на даху», — заспокоював він себе, пробираючись крізь натовп до своєї авдиторії.

Але в курилці біля внутрішнього дворика все стало остаточно зрозуміло. Юра випадково сповільнив крок біля відчиненого вікна на першому поверсі. З вулиці долинав гучний сміх компанії з потоку Ігоря.

— Та я тобі кажу, вони в суботу в парку на Перемозі ледь не за руки трималися! — донісся хрипкий голос якогось хлопця. — Наш Ігорьок і цей першокурсник-тихоня з кучерями. Ну, той, що вічно в сірому мішку ходить. Напевне Ігор знову знайшов собі нову іграшку на сесію.

— Серйозно? Та ну, Ігор зазвичай вибирає когось яскравішого, а цей же взагалі ніякий...

Юра встав, наче вкопаний. Слова незнайомих йому людей били під дих із силою кастетів. В один момент усе те, від чого він так довго ховався — осуд, насмішки, ярлик «нова іграшка» — вивалилося на нього брудною лавиною. Його найбільший кошмар ставав реальністю. Його викрили. Його обговорюють.

Паніка накотила раптово. Серце, яке ще кілька годин тому солодко завмирало від спогадів про поцілунок, тепер заколотилося від дикого, тваринного страху. Юра розвернувся і майже побіг по коридору, не розбираючи дороги.

— Юро!

Цей голос він упізнав би з тисячі. Низький, із хрипотою.

Ігор наздогнав його біля виходу до старого крила корпусу, де зазвичай нікого не було. Старшокурсник перегородив йому шлях, важко дихаючи, наче теж біг. Його волосся було розпатлане від вітру, а темні очі дивилися з тривогою, яку він навіть не намагався приховати.

— Юро, стій. Зачекай, — Ігор зробив крок назустріч, протягуючи руку, щоб за звичкою торкнутися його плеча або заправити кучеряве пасмо.

— Не чіпай мене! — майже викрикнув Юра, різко відсахнувшись назад. Його спина вдарилася об холодну стіну коридору. Світлі очі були повні сліз, які він відчайдушно намагався стримати. — Не підходь до мене.

Ігор завмер. Його рука безсило опустилася. Прищур темних очей став гострим, болісним. — Ти вже знаєш про плітки? Малий, послухай мене, до біса те, що вони верзуть у курилці. Вони нічого не знають...

— Ні, це ти послухай! — перебив його Юра. Голос тремтів, ламався, але відступати не було куди. — Вони праві. Вони кажуть, що я твоя іграшка. І весь цей «експеримент»... це була помилка. Дурість. Я хотів зрозуміти, хто я, але я не готовий, розумієш? Я не готовий, щоб на мене тицяли пальцями!

— То це все через страх? — тихо, з якоюсь небезпечною глухотою в голосі запитав Ігор. Він зробив короткий крок уперед, знову нависаючи над Юрою своєю високою постаттю, але цього разу в його близькості не було колишнього тепла — тільки поранена гордість. — Тобі так важливо, що скаже якесь стадо в коридорі, що ти готовий перекреслити все, що було між нами на даху?

— На даху була гра! — збрехав Юра, і ця брехня обпекла його власне горло. — Твоє правило, Ігорю. Правило номер два: ніяких почуттів. Чистий досвід. Ну от, досвід отримано. Експеримент закінчено. Прощавай.

Юра штовхнув Ігоря в плече — слабо, але рішуче — і вискочив у коридор, залишаючи старшокурсника стояти в напівтемряві.

Ігор не став його наздоганяти. Він лише дивився услід русявим кучерям, які зникали в натовпі, а його кулаки в кишенях шкіряної куртки стислися так сильно, що побіліли кісточки пальців. Правила, які він сам колись придумав як щит, тепер обернулися проти нього, розбиваючи те єдине справжнє відчуття, що встигло між ними народитися.