Розділ 3: Лабораторія почуттів

Залишок суботнього вечора минув як у тумані. Юра погано пам’ятав, про що саме вони говорили, поки їли фісташкове морозиво на старій лавці в глибині парку. У пам’яті закарбувалися лише деталі: те, як сміявся Ігор, коли Юра примудрився замазати носа сиропом, і те, як темні очі старшокурсника ставали майже м’якими, коли на них падало світло ліхтарів.

У неділю вони не спілкувалися. А в понеділок університет зустрів Юру звичною суєтою.

Зараз, сидіти на лекції з історичної граматики було справжнім катуванням. Юра підпирав щоку рукою, а його погляд раз по раз вислизав крізь велике вікно авдиторії на внутрішній дворик. Пальці автоматично крутили русяві кучері, перетворюючи їх на суцільне пухнасте гніздо.

«Ти дав обіцянку, — нагадував собі Юра, дивлячись на чисту сторінку свого блокнота. — Правило номер три: чесний звіт після кожної зустрічі».

Він витягнув чорну гелеву ручку і швидко дрібним почерком написав на самому краєчку аркуша:

«Субота. Звіт №1. Фізичні реакції: хронічний брак повітря, коли він підходить надто близько. Рівень тривоги — високий, але це не той страх, від якого хочеться втікати. Навпаки. Коли він торкнувся мого волосся...»

Юра задумався. Слово «волосся» здалося занадто тут не правильним. Він закреслив його і написав: «Коли він торкнувся мене, здалося, що під шкірою пропустили струм. Це нормально для першого побачення?»

— Юро, ти з нами чи в хмарах літаєш? — голос викладача змусив його здригнутися.

— З вами, професоре! — Юра миттєво закрив блокнот, відчуваючи, як щоки заливає гаряча хвиля рум’янцю. Позаду хтось тихо хмикнув.

Коли лекція нарешті завершилася, Юра першим вискочив з авдиторії. Йому терміново потрібно було випити кави, щоб прийти до тями. Але біля кавового автомата в центральному холі на нього чекав сюрприз.

Там стояв Ігор. Він був не один — його оточувала компанія старшокурсників та пара дівчат із паралельного потоку. Ігор щось ліниво розповідав, тримаючи в пальцях пластиковий стаканчик, а решта голосно сміялися. Він виглядав як абсолютний центр цієї маленької галактики — високий, упевнений, недосяжний.

Юра забарився, збираючись розвернутися і піти до іншого корпусу, щоб не заважати, але в цей момент Ігор підняв голову. Його прищурені вугільні очі миттєво вихопили хлопця з натовпу.

Юра затамував подих. Згідно з їхнім правилом, вони мали вдавати, що ледь знайомі. Він очікував, що Ігор просто відвернеться, але той раптом ледь помітно, одним рухом очей, кивнув у бік коридору, що вів до переходів між корпусами. Це був знак «Йди туди».

Через п’ять хвилин Юра вже стояв у напівпорожньому переході біля великого вікна. Студенти тут майже не ходили.

— Ну привіт, кучерявий, — почулося ззаду.

Ігор підійшов тихо, як завжди, і одразу ж заблокував Юрі шлях до відступу, спершись рукою на підвіконня зовсім поруч із його плечем. Юра знову гостро відчув цю різницю в зрості — йому довелося закинути голову, щоб подивитися на старшокурсника. Чорні пасма волосся Ігоря недбало падали на чоло, і він виглядав трохи втомленим.

— Ти так швидко втікав з холу. Злякався моїх друзів? — вкрадливо запитав Ігор, нахиляючись трохи ближче.

— Я не втікав, — тихо буркнув Юра, сильніше притискаючи до грудей свій блокнот. — Просто пам’ятаю про наше перше правило. Таємниця.

— Молодець, хороша пам’ять, — Ігор посміхнувся кутиком губ, але його погляд раптом упав на блокнот, з якого виглядав краєчок вирваного аркуша. — А як щодо третього правила? Де твій чесний звіт про перше побачення? Ти обіцяв зробити його.

Юра відчув, як серце знову починає зрадницьки калатати в грудях. — Я... я написав. Але це особисте. Тобто... я не впевнений, що тобі варто це читати.

— Малий, це науковий експеримент, забув? — Ігор протягнув руку і легким рухом пальців потягнув блокнот на себе. Юра міг би втримати його, але від випадкового дотику їхніх рук його пальці самі слабко розтиснулися.

Ігор відкрив блокнот на закладеній сторінці. Його очі швидко забігали по дрібних рядках. Настала тиша, під час якої Юра, здається, забув, як дихати. Він дивився на те, як рухаються зіниці Ігоря, читаючи слова про «струм під шкірою» та «брак повітря».

Коли Ігор дочитав, він не посміхнувся. Його обличчя раптом стало дуже серйозним, а погляд темних очей, який він перевів на Юру, став важким і глибоким. Він повільно закрив блокнот і відклав його на підвіконня.

— Струм під шкірою, значить? — тихо, майже пошепки перепитав він, роблячи ще один крок уперед. Тепер між ними не залишалося ні сантиметра вільного простору. Юра відчував тепло, що йшло від шкіряної куртки Ігоря, і відчував аромат його парфуму — щось терпке, з нотками тютюну та хвої.

— Я просто був чесним з собою, — ледь чутно промовив Юра, втискаючись спиною у віконне скло.

— Чесність — це добре, — Ігор повільно підняв руку. Його великий палець м’яко ліг на підборіддя Юри, змушуючи його підняти голову ще вище. — Але експеримент вимагає точності. Треба перевірити, чи це був одноразовий ефект, чи твій організм справді так реагує на мене.

Юра не встиг нічого відповісти. Ігор нахилився ще нижче, і хлопець заплющив очі, очікуючи найстрашнішого і найбажанішого водночас. Але Ігор не поцілував його. Він лише зупинився за міліметр від його губ, гаряче дихаючи в обличчя.

— Друге побачення, — прошепотів Ігор прямо в його губи, так і не торкнувшись їх. — Сьогодні о десятій вечора чекаю тебе на даху гуртожитку. І вдягни щось легше за свій мішок, кучерявий. Там буде спекотно.

Ігор відпустив його підборіддя, забрав свій стаканчик із кавою і пішов геть по коридору, даруючи Юрі таку необхідну в цей час свободу.

Юра сповз спиною по склу, важко дихаючи, а в його голові крутилася лише одна думка: Ігор грає за своїми правилами, але ця гра вже давно виходить з-під контролю обох.