Розділ 2: Парк на околиці

Субота для Юри наступила занадто швидко. О сьомій вечора червневе сонце вже котилося до горизонту, фарбуючи небо в глибокі персикові та фіолетові відтінки, але повітря все ще залишалося по-денному теплим.

Юра стояв біля входу до старого парку на околиці міста вже хвилин п’ятнадцять. Він нервово переминався з ноги на ногу, раз по раз витягуючи руки з кишень свого незмінного сірого худі, щоб подивитися на екран телефону, а потім ховаючи їх назад. Хронічна звичка крутити русяві кучері сьогодні досягла свого апогею — волосся на його голові зараз нагадувало справжній кучерявий хаос.

«Він не прийде. Навіщо це йому? Це просто був дурний жарт», — панічна думка крутилася в голові раз за разом, заважаючи йому дихати. Хлопець вже збирався розвернутися і піти геть, коли раптом тихий шурхіт гравію за спиною змусив його завмерти.

— Ти так голосно думаєш, кучерявий, що я почув це ще на зупинці, — пролунав низький, знайомий голос із хрипотою.

Юра різко обернувся.

Ігор виглядав так, наче зійшов із якоїсь обкладинки журналу, хоча на ньому не було нічого особливого: ті самі темні джинси, важкі черевики та незмінна чорна шкірянка, під якою тепер була проста біла футболка. Його волосся було недбало зачесане назад, відкриваючи гострі вилиці. Вугільні очі дивилися на нього з тією самою іронією.

— Я... я думав, що ти забув, — тихо промовив Юра, знову відчуваючи, як сильно програє Ігорю в зрості. Довелося задерти підборіддя, щоб дивитися прямо в обличчя.

— Я не забуваю про свої борги та обіцянки, — Ігор зробив крок ближче, критично оглядаючи Юру з ніг до голови. Його погляд затримався на величезному худі. — Тобі не спекотно в цьому мішку? На вулиці ж літо.

— Це мій... парадний мішок, — невпопад пожартував Юра, і його вуха тут же зрадницьки спалахнули рожевим.

Ігор раптом щиро засміявся. Цей сміх виявився на диво теплим, зовсім не таким цинічним, як в університетських коридорах.

— Гаразд, парадний так парадний. Ходімо, — Ігор кивнув у бік занедбаної, густої алеї парку. — Нагадую правило номер один: нас тут ніхто не знає. Ми просто двоє людей, які прийшли погуляти. Спокійно вдихни і розслаб плечі, а то ти схожий на наляканого горобця.

Вони пішли вглиб парку. Тут майже не було людей — лише старі розлогі дерева, які створювали приємну прохолодну тінь, та чувся спів птахів. Спочатку розмова у них не клеїлася. Юра відповідав односкладово, жахливо боячись сказати щось не те. Він відчував кожен крок Ігоря поруч, розмах його широких плечей і те, як близько їхні руки опинялися під час ходьби. Вони раз у раз випадково торкалися плечима, і від кожного такого мікроконтакту Юру наче прошивало слабким струмом.

— Ну, то розказуй, — порушив тишу Ігор, засунувши руки в кишені куртки. — Чому саме зараз? Чому ти вирішив влаштувати цей «експеримент»?

Юра замислився, дивлячись на свої кеди. Палець знову потягнувся до кучерів.

— Бо мені набридло боятися, — чесно сказав він, дивуючись власній сміливості. — Мені двадцять, а я відчуваю, що живу наполовину. Постійно озираюся, постійно фільтрую свої думки та погляди. Я побачив тебе в універі — ти виглядаєш такий... вільний. Тобі байдуже, що про тебе кажуть на потоці. Я теж так хочу. Хочу знати, хто я, щоб більше не ховатися від самого себе.

Ігор зупинився. Юра пройшов ще крок і обернувся.

Прищурені темні очі старшокурсника тепер дивилися на нього без жодної краплі насміху. У них з'явилося щось глибоке, майже щемке. Межа між досвідченим циніком і цим хлопцем раптом почала тріщати.

— Вільний, кажеш? — тихо повторив Ігор. Він підійшов ближче, скорочуючи відстань між ними до кількох сантиметрів. Через різницю в зрості Юра знову опинився під його тінню. — Знаєш, малий, за цю «волю» іноді доводиться платити велику ціну. Але твоя чесність... вона підкупає.

Ігор повільно витягнув руку з кишені. Юра затамував подих, очікуючи чого завгодно. Але Ігор лише обережно, ледь торкаючись кінчиками пальців, потягнувся до обличчя Юри і заправив одне неслухняне пасмо йому за вухо.

Його пальці були теплими і злегка шорсткими. Торкання тривало всього секунду, але Юрі здалося, що з його легень повністю викачали повітря. Серце зробило кульбіт і впало кудись у п’яти.

— Це частина експерименту? — тихо запитав Юра, не в силах поворухнутися.

— Це перевірка твоїх реакцій, — відповів Ігор, і в кутиках його губ знову з’явилася та сама загадкова усмішка. Він опустив руку. — Твій пульс зараз, мабуть, під двісті. Для першого разу цього достатньо. Ходімо, я бачив там далі ятку з морозивом. Куплю тобі, щоб ти остаточно не зомлів від моєї присутності.

Ігор розвернувся і пішов уперед своєю лінивою ходою. Юра залишився стояти на доріжці, торкаючись пальцями свого вуха, де все ще трималося відчуття чужого тепла.

Правило Ігоря «жодних почуттів» раптом здалося Юрі найважчим і найбільш нереальним завданням у його житті.