✦ 2 ✦

Затягнути нас у дерев’яну халупу на березі замерзлого озера, посеред глухого лісу — це ідея Лукаса. Гадаю, він свято вірить, що декілька днів наодинці з природою допоможуть нам склеїти те, що так вперто тріщить по швах. Але нехай, я не проти. Правду кажучи, я й сам хапаюсь за цю поїздку, як за останній шанс.

У бар, який мав стати місцем зустрічі, я прийшов задовго до призначеного часу. Просто не міг всидіти вдома. Зайняв столик біля вікна, нервово крутив у руках сільничку й раз за разом поглядав на двері, відчуваючи дивну ніяковість — ніби йшов на побачення, а не на зустріч із людьми, яких знав усе своє свідоме життя.

Спочатку підтягнулися Макс із Лукасом, усе ще сперечаючись про щось на ходу — і цей їхній звичний гамір подіяв на мене як заспокійливе. А за декілька хвилин, надриваючи дверний дзвіночок, завалився Дастін. Він сяяв як сонце й міцно тримав за руку дівчину в кумедних круглих окулярах.

— Чорт візьми, — не стрималася Макс, щойно новоспечена парочка підійшла до столу.

— Я так погано виглядаю? — запитала незнайомка.

— Що ти, ні, — щоки Макс вкрилися ледь помітним рум'янцем. — Просто я… Думала, ти лише плід уяви Дастіна.

Дастін пирхнув, а дівчина лише показово поправила окуляри на переніссі:

— Не переймайся. Він теж казав мені, що його друзі — професійні мисливці на монстрів, а не просто купка задирак.

— Ти вважаєш нас задираками? — Макс склала руки на грудях.

— Звісно, ні. Я жартую.

Уся компанія враз вибухнула сміхом.

Поки всі знайомилися з Одрі, ніхто й не помітив, як я замовк. Я сидів зовсім поруч, на відстані витягнутої руки, але почувався так, наче стою десь далеко й дивлюся на них крізь товсте скло.

​Не вважайте мене занудою (хоча, мабуть, так воно і є), та в той момент усе це виглядало як типова зустріч однокласників. Ну, знаєте, ідеально виставлена декорація до фільму про щасливе майбутнє, де немає місця тим, хто так і не припинив озиратися назад.

Вілл прийшов останнім. Ледве переступивши поріг, він одразу ж посміхнувся — так щиро, як умів тільки він.

— Я так сумував за вами!

Вілл підбіг до столу, міцно обійняв Макс, яка аж зажмурилася від зворушення, потис руки Лукасу й Дастіну, кивнув Одрі. А тоді його погляд нарешті зупинився на мені. На долю секунди він завмер, ніби на ходу зважуючи, як саме має поводитися. Заради справедливості — я і сам не знав.

​Ви, мабуть, думаєте — що в біса трапилося? Насправді все змінилося ще в Гокінзі, прямо перед фінальною битвою. Тоді, під час чергового обговорення нашого плану, Вілл раптом зважився на зізнання, яке докорінно змінило щось у мені. Я упізнав у його словах самого себе. Усвідомив, чому мене завжди душила власна «нормальність». Але виявився надто слабким і зляканим, щоб прийняти це.

​А потім Вілл поїхав і більше не повертався — не було причин. Джойс продала дім, коли вони із Джимом побралися. У місті її більше нічого не тримало — Вілл із Джонатаном виросли й роз'їхалися хто куди, а Хопперу запропонували солідну посаду в Монтоку, тож таке рішення здавалося цілком правильним.

Я сумував за ним. До біса сильно. Часом думав про те, щоб запросити його до себе, але... Знаєте, боятися чогось на відстані сотень миль набагато легше, ніж дивитися своєму страху в обличчя.

Зрештою Вілл просто ступив крок уперед і притиснув мене до себе. Мене огорнув шлейф його нового життя — терпкий одеколон із запахом... Кривавого апельсина? Цей аромат збив мене з пантелику — він абсолютно не поєднувався з моїм баченням Вілла, і чомусь боляче пік зсередини.

— Привіт, Майку, — його голос став помітно глибшим, впевненішим. Та це все ще був його голос.

Я усміхнувся:

— Привіт!

Знявши куртку, він сів на єдине вільне місце — прямо навпроти мене, біля самого вікна.

— Ну розповідай, художнику, — Макс нахилилась до Вілла й підозріливо звузила очі. — Де Ерік? Я була впевнена, що ви приїдете разом.

Я помітив, як він нервово заковзав на стільці.

— Ерік дуже хотів, чесно, — Вілл знизав плечима. — Але в останній момент усе змінилося. Він полетів до батьків у Флориду, тож... Я тут сам.

Я відчув, як у моєму животі заворушилося. Щось було не так.

— Ну, чорт, принаймні це хоч трохи рятує ситуацію, — похмуро буркнув Лукас, кидаючи на стіл ключі від машини.

— Про що це ти? — запитав Вілл.

— Той придурок-орендодавець підсунув нам свиню. Ми розраховували на чотири окремі спальні: нам із Макс, Дастіну з Одрі, тобі з Еріком, ну і Майку. А коли ми туди приїхали, виявилося, що кімнат усього три. Третя спальня крихітна, і ліжко там одне.

— Ага, цей козел по телефону клявся, що місця повно! — обурено підхопив Дастін. — Ми вже думали, що Майку доведеться спати на підлозі у вітальні чи тулитися на якомусь кріслі, бо вас із Еріком двоє. А тепер виходить, що Еріка немає, тож...

— Тож ви з Майком просто заберете цю третю кімнату, — підсумувала Макс. — Потіснитеся кілька днів, як у дитинстві на ночівлях. Майк не проти, правда ж, Майку?

Моє серце пропустило удар. Три спальні. Одне ліжко. Тільки я і він.

Вілл втупився в мене:

— Майку? — здається, його це геть не турбувало.

Я почухав потилицю:

— Еее, звісно. Я не проти.

Ми піднялися на другий поверх вузькими дерев'яними сходами. Третя спальня була реально крихітною. Мансардне, заліплене снігом вікно, невеликий дерев'яний комод і двоспальне (тут я, направду, не певен) ліжко під важкою вовняною ковдрою. Одне на двох.

Щойно ми переступили поріг, напруга в кімнаті стала такою густою, що її, здавалося, можна було зачерпнути ложкою. Цікаво, чи відчув він та саме?

— Я можу взяти ковдру й лягти на підлозі, — запропонував Вілл.

— А я чим вкриюся? Пакетом? — я кинув свій рюкзак на підлогу. — Ковдра лише одна.

Вілл впевнено попрямував до комода.

— Я майже певен, що десь тут є ще пледи або щось подібне.

Та коли він прочинив шухляду, там лише пролетіло перекотиполе.

— Еее... Ну добре. — Він нарешті подивився на мене. — Ти точно не проти спати в одному ліжку? Бо в барі мені здалося, що тебе це напрягло.

— Та ні, все ок. Просто... Ми давно не бачились, і все таке.

— Так... Це трохи дивно, правда?

У напівтемряві його очі блищали від втоми та чогось іще, чого я поки не міг розгледіти. Він зітхнув і впав спиною на ліжко:

— Помістимося. Не чужі люди.

Я сів на край ліжка і нарешті зважився:

— Як справи у вас із Еріком?

Його обличчя злегка затьмарилося:

— Не впевнений.

— Чому?

Мені здалося, наче він вагається.

— Майку… Це до біса складно, — він прочистив горло. — Розумієш, він чудовий і мені з ним добре, але… Він не знає про те, що сталося зі мною, коли я був дитиною. Не здогадується, через що я пройшов. Через що ми пройшли.

— Чому ти не розповів йому?

— А що розповідати? Як мене вкрав демогоргон, як Векна підселив мені мозкожера чи як мої близькі побували в мене на похороні? Та він же вирішить, що в мене не всі вдома.

Сам того не очікуючи, я розсміявся.

— А ти, як я бачу, збожеволів разом зі мною? — його брови поповзли вгору.

— Пробач, я не хотів. Просто… Після всього, через що ми пройшли, ти й досі вважаєш, що найстрашніше — це здатися божевільним? Та хіба після всього, що ми бачили, нормальність — не найнудніша річ у світі?

Я зробив паузу, а тоді додав трохи тихіше:

— Якщо Ерік справді «той самий», він не злякається монстрів у твоєму підвалі. Він запитає, чи потрібно йому взяти ліхтарик, щоб спуститися туди разом із тобою.

— А якщо ні?

— В такому випадку він просто ще один хлопець, не вартий твого минулого.

Вілл всміхнувся до мене, і я відчув, як стіни між нами руйнуються.

— А які монстри ховаються у твоєму підвалі?

— У мене там звичайний мотлох, нічого цікавого, — я знизив плечима, намагаючись відвести погляд.

— А ти… Зустрічаєшся з кимось?

— Ні.

— Це через…?

— Ні, — відрізав я. — Справа не в Од. Часом я все ще думаю про неї, але ні.

— І за весь цей час ти нікого не зустрів?

Я не на жарт збентежився.

— Була одна людина. Ми стажувалися разом деякий час. Але нічого серйозного з цього не вийшло.

Вілл зацікавлено втупився в мене. Здавалося, він ловить кожну зміну в моєму обличчі.

— І як її звали?

Я нервово заковзав на місці й втупився у шнурівки на моїх черевиках:

— Кріс.

— Розкажи мені про неї.

— Еее… Може, іншим разом? Нас там вже зачекалися.

Трясця. Я знову звів стіни.