0%

Розділ 1.

✦ 1 ✦

11.06.26

Ви не можете знати напевне, коли бачите когось востаннє. Залишаєте на потім безліч несказаних слів у надії, що ще буде нагода це виправити. Але це лише ілюзія, котра, подібно до розбитого калейдоскопа, розлітається на сотні дрібних шматочків.

Всі ці маленькі скельця, що колись утворювали досконалий візерунок вашого спільного світу, тепер лише безжально ріжуть долоні пам’яті. Ви намагаєтеся зібрати їх докупи, щоб відтворити знайому картинку, але грані більше не сходяться.

Звучить надто поетично, так? Можливо. Та за красивими словами ховається моя власна гірка реальність. З моменту нашої з нею останньої зустрічі минуло майже чотири роки і, мабуть, не було жодного довбаного дня, щоб я не думав про це.

Моя памʼять перетворилася на зношену платівку, а голка програвача, неабияк трагікомічно, щоразу застрягає на одному й тому ж місці. Чи знав я тоді, що бачу її востаннє? Ні. Ми безліч разів прощалися, але знову знаходили шлях один до одного.

Та цього разу все було геть інакше. Вона не повернулася. Зникла. І я нарешті усвідомив фатальну істину... Деякі прощання тривають усе життя.

Тепер ледь не щоночі мені сниться один і той самий сон — ми з нею стоїмо в непроглядній темряві, по кісточки у воді:

— Що ти робиш? Звалюй звідси! Тобі треба тікати! — благаю я, зриваючи голос.

Вона заперечно киває:

— Це ніколи не закінчиться, поки я тут.

— Ні, ні, ні… Ми… Ми щось придумаємо. Як завжди, чуєш? Ми щось придумаємо!

— Ти повинен сказати іншим.

— Ні…

— Подякуй їм від мене, прошу. За їхню доброту. За те, що навчили, що означає бути другом.

Я навіть не намагаюся придушити клубок, що підступає до горла:

— Не роби цього, Од, благаю, не треба…

— Майку, прошу тебе, допоможи їм зрозуміти мій вибір.

— Але як?

Вона дивиться на мене і ніби намагається закарбувати в памʼяті кожну рису мого обличчя:

— Колись ти зрозумієш мене. Краще, ніж будь-хто. Так завжди було. З першого дня ти бачив мене. Справжню мене.

Ці слова б'ють по скроні, наче постріл. Вона притягує мене до себе, позбавляючи можливості дихати.

— Не покидай мене, Од… Не роби цього…

— Я завжди буду з тобою. Я кохаю тебе.

Я знаю — вона чекає на відповідь, та слова зрадливо застрягають у горлі. На одну швидкоплинну мить Од торкається моїх губ. Цей поцілунок мав би стати моїм порятунком, моїм якорем. Та натомість стає вироком.

— Прощавай, Майку…

Та кожен такий сон — лише ще один змарнований шанс, у якого один фінал: я прокидаюся в холодному поту, повітря в кімнаті здається надто густим, а все, що мені залишається — знову картати себе.

Навіть уві сні я не можу змусити себе вимовити ці три кляті слова у відповідь. Не можу подарувати їй цю останню, таку необхідну брехню.

Перебираю всі можливі варіанти, відчайдушно шукаю собі виправдання, та не знаходжу. І зрештою я розумію — моє мовчання завжди було чеснішим за будь-яке зізнання…

Бо я ніколи її не кохав.


1991 рік. Джордж Буш — президент Сполучених штатів Америки. Кінець холодної війни, відсутність єдності, культурна криза та глобалізація. Грандж проти поп-культури, “Shabby Chic”  і неон, битва між Маріо та Соніком, скейтерська революція.

Чотири роки минуло відтоді, як Гокінс розірвало на шматки. І я єдиний із нашої компанії, хто тут залишився. Думаєте, я не хотів утекти? Хотів. До біса сильно. Але поїхати звідси — це як дати добровільну згоду на амнезію. Знаю про що ви думаєте — навіщо залишатися в місті, від спогадів про яке хочеться вити? Згоден. Але хто я без них?

Тепер моє життя — це жалюгідна комірка у редакції «Гокінс Пост». Що я там роблю? Сортую пошту, запиваючи все це літрами дешевої кави, від якої мене вже нудить. Звучить відстійно, правда? Так воно і є. Я мрію про справжню журналістику, але через клятого боса все, що мені до сьогодні перепадало — це короткі звіти про погоду та двійко некрологів.

Тільки листи від друзів приносять мені радість. Спочатку їх було багато, хоча це м'яко сказано — поштова скринька тріщала від кількості конвертів. З часом їх стало менше, але не тому, що ми забули одне одного. Просто всі ми стали заручниками дорослішання, і у цьому немає кого звинувачувати. Тож тепер все, що мені залишається — зазирати в старі конверти.

Ось, наприклад, один з останніх від Дастіна. Цей зануда все такий же впертий оптиміст. Примудрився вибити якийсь грант і тепер стирчить в Університеті Пердью, де вивчає інженерну механіку. Прислав мені розмиту фотку Лабораторії Герріка, де проводить цілу купу часу. Підписав на звороті, що колись там був кінний манеж, в що складно повірити, бо тепер там лише купа металобрухту.

У листі він пише, як після трьох годин вимірювань у глухій камері вивалився у гамірний коридор і ледь не збив дівчину на ім'я Одрі Еллінгтон. Одрі, підібгавши ноги під себе, сиділа прямо на підлозі й читала статтю Майкла Морріса та Кіпа Торна — “Кротові нори у просторі-часі та їх використання для міжзоряних подорожей”. Ну, ви розумієте.

Пізніше він писав мені, що спочатку вони із Одрі не надто ладнали — перші зустрічі були незграбними, а спілкування, м’яко кажучи, напруженим. Але зрештою, як мені стало відомо, нестримне бажання зрозуміти закони всесвіту об’єднало їх і призвело до почуттів, котрі, як не крути, цим законам не підвладні.

Наступний лист, який потрапляє мені до рук — від Лукаса. Завдяки спортивній програмі він вступив до Індіанського університету в Блумінгтоні, де тепер вивчає кінезіологію та спортивний менеджмент. Там же й пробився в «Індіана Хузерс» — студентську баскетбольну команду. У листі Лукас пише, що Боббі Найт, їхній тренер, ганяє їх як сидорових кіз, та його це, здається, тішить.

Спочатку Лукас протирав штани на лаві запасних, але потім доля підкинула йому шанс: їхній важкий форвард, якийсь місцевий задирака Чед, умудрився зламати ногу, катаючись на велосипеді. Ну а Лукас цю нагоду не проґавив, і тепер паше як проклятий. До якщо з'їде по навчанню хоч на бал — вилетить із команди, а для нього це кінець усього світу.

З наступних листів я дізнався, що Лукасу забракло капітанської пов'язки, і він вирішив балотуватися в президенти курсу. Без жартів — він навіть прислав мені агітаційний значок зі своїм обличчям. Писав, як тиснув сотні рук, розклеював плакати і брав участь у дебатах. І знаєте що? Він таки переміг.

Третій конверт — від Макс. Вона поїхала до Блумінгтона разом із Лукасом, і аби втримати дах над головою — крихітну квартирку в центрі міста, винайняту за оголошенням у газеті, влаштувалася касиром до місцевого роллердрому. Проте, робота виявилася далекою від романтики ретро-фільмів.

Але все змінило знайомство з Даян — її сусідкою, яка підробляє у фотостудії. Вона й заразила Макс фотографією. Довідавшись про це, Лукас заощадив трохи коштів зі спортивної стипендії й придбав для неї Pentax K1000 (модель випитав у Джонатана). З того моменту місто стало її полотном.

Через деякий час серед цілої купи знімків, Макс змогла виокремити найбільш вдалі, і навіть сформувала пристойне портфоліо. А коли у місцевій фотостудії звільнилося місце другого асистента, Макс не роздумуючи пішла з роллердрому.

Тепер вона готує каву, миє підлогу й тягає обладнання для інших майстрів. У листі вона пише, що часом це її трохи пригнічує, але потім згадує Енні Лейбовіц — відому американську фотографку, котра також починала свій шлях з “принеси-подай”, і це дає їй надію.  

Останній лист, який я беру до рук — від Вілла. Тепер він вивчає живопис у Школі мистецтв Геррона. Пише, що його кімната в гуртожитку наскрізь пропахла масляними фарбами й розчинником, а попід стінами стосами лежать підрамники.

Часом я уявляю, як він стоїть перед мольбертом в якомусь кумедному комбінезоні, як мружиться від сонця й поправляє неслухняне волосся, навіть не здогадуючись, що я дивлюся на нього крізь сотні миль.

Вчитуючись між рядками його листа, я відчайдушно шукаю бодай натяк на те, що він сумує за мною так само сильно, як і я за ним. Проте не знаходжу. Натомість бачу інше ім'я — Ерік.

З Еріком Торном вони познайомилися в барі одразу після переїзду Вілла. У листі він запевняє мене, що Ерік — чудовий хлопець, правильний і надійний. Хто зна, може й так. Але якась частина мене потай злиться на цього хлопця. Просто за те, що він поруч із Віллом, а я — тут.

Я обережно стукаю стосом конвертів по столу, намагаючись вирівняти його, і перев’язую старою поштовою гумкою. Так чи інакше, зовсім скоро, хоч і ненадовго, я зможу відкласти старі листи, бо цього Різдва я нарешті побачу своїх друзів.

Тицяй. Підтримай автора.
1 / 2Наступний

Коментарі · 0

щоб залишити коментар

Коментарів ще немає — будь першим, авторові це важливо.