2. Юним Старцем .ೃ࿐

Коли Діма неспішною ходою пішов до каси, між Рутою та Рафаелем відбувалася палка дискусія щодо того, чи варто брати з собою випічку у вигляді булочок з шоколадом.

Рута аргументувала свою точку зору тим, що випічка стане жорсткою за кілька хвилин і її буде неможливо їсти, тобто гроші будуть витрачені марно. В машині їсти будь-що з крихтами було заборонено, а наразі більша частина студентів не була смертельно голодною. Отож вони б просто отримали холодну випічку і брудний салон у кінці. Цей висновок був максимально логічним.

Однак доводилося мати справу з фактом: якщо Рафаель прямо зараз не отримає щось солодке і максимально калорійне, то до самого кемпінгу доїдуть далеко не всі.

— «Вельмишановні, нумо не залишаймо когось без потрібної йому кінцівки. Щоб не відбулося кровопролиття, ми просто купимо одну булочку Рафіку. Я знаю, що до спільного бюджету не входить залежність нашого друга від солодкого, проте я особисто готовий бути його спонсором» — фраза Вовка пролунала як голос верховного судді, коли він перекинув праву руку через плече русого і кивнув Зої, яка дивилася на нього, як на месію і рятівника.

Якби ж він не втрутився, можливо, білявка стала б свідком кривавої битви між гігантами інтелекту і вбивчої вроди. Проте, на щастя, у них був живий щит у вигляді уродженця Дніпропетровської області.

Після того як вони розплатились із бідним касиром, який уже думав викликати поліцію, четвірка вийшла з будівлі. Діму намагалися наздогнати розумні думки, що, можливо, таки варто було купити ще їжу всім іншим, але як справжній спортсмен він був швидшим за ті міркування.

Коли нарешті компанія вмістилася назад у машину і вирушила далі, в салоні запанувала тиша. Було щось таке мрійливе в повітрі, що ховалося за ароматами луків і диких степів, які тихо зʼявлялися і зникали за вікнами автомобіля. Хмари, що повільно пропливали над головами студентів, також наче навіювали сонливість. Через пів години у всьому транспорті не спав тільки водій. Рафаель із купленою булочкою став добрішим і навіть зменшив гучність радіо, щоб дати компанії виспатися. Навіть якщо мішки під очима і надавали його друзям певного шарму й загадковості, вся шістка воліла б мати здоровіший тон шкіри.

Через годинку прокинувся тільки Дмитро, у якого сон видавався в лімітованих кількостях. В основному студент спав по пару годин перед тим, як будильник, університет чи спорт припиняли солодке марення. Двоє хлопців мирно мугикали під якусь максимально безглузду, проте навʼязливу пісню, яку крутили по радіо вже сотий раз. У якийсь момент таке монотонне проведення часу набридло брюнету, і він повернувся до друга.

— «Давай пограємо в щось!» — промовив Вовк з очевидною і майже дитячою жагою до забав у блакитно-сірих очах.

— «Тобі що, чотири роки?» — спитав Рафаель, саркастично піднімаючи брову на таку репліку.

— «Рафіку, ну перестань! Я розумію, що складно радіти життю, коли ти в дитинстві проковтнув кілок і він у тебе застряг в одному місці. Чи можеш ти, будь ласочка, постаратися? Заради мене, ок?» — брюнет закліпав частіше, складаючи руки на грудях, чим нагадував цуцика, що вимагає смаколик.

— «Перестань. Виглядаєш тупо», — сказав Рафаель, проте вимкнув радіо і подивився в бік іншого хлопця на секунду, перш ніж знову зосередити погляд на дорозі.

Відчувши увагу до себе, Дмитро розквітнув, закинувши руки за голову в розслабленій позі. Тепер залишалося лише вигадати, у що вони з компаньйоном гратимуть наступну годину. Грати в міста було б нудно, і брюнет розумів, що Рафаель стільки країн обʼїздив за своє життя, що у каратиста просто не було шансів виграти. В якийсь момент над головою брюнета наче спалахнула лампочка.

— «Давай пограємо ц правда або дію?» —

На обличчі Діми була хитра посмішка, а в його очах читався якийсь задум. Після затяжної паузи він отримав відповідь:

— «Я був неправий. Тобі не чотири. Тобі дванадцять». —

Закотивши очі брюнет відчув, як тепло розливається по тілу. Спілкування з дружніми людьми було приємним, але спілкування з Рафаелем було саме цікавим. Він ніколи не міг зрозуміти, чому молодший такий колючий. І це йому подобалося.

— «Рафіку, ну будь ласка!» Я дуже хочу дізнатися про тебе більше! Ти ж такий гарний і розумний!» — сказав Дмитро, простягаючи руку до водія. Той відсахнувся і встромив у брюнета вбивчий погляд.

— «Я тобі не консьєржка в гуртожитку після комендантської години, не треба мене причаровувати» — відрізав хлопець, ховаючи рум'янець за густим волоссям. Проте через секунду Рафаель знову заговорив:

— «Добре. Давай пограємо. Тільки я не буду виконувати дії заради яких треба зупиняти машину!» —

— «Та я й не збирався тебе просити піти назбирати мені грибів у лісі. Можу взагалі тільки правду тобі задавати!» — відповів на це брюнет, знизаючи плечима.

— «Ти перший. Мені треба дивитись на дорогу», — Рафаель відвів погляд, голосно видихаючи, коли побачив, як небо за вікном починає темніти. Вони провели в дорозі більшу частину дня і мали б приїхати через годину або дві. Продовжувати дорогу в темряві було небезпечно, тим більше що єдиний водій був за кермом весь день.

— «Гм. Який твій улюблений колір?» — поцікавився Дмитро, відкидаючи крісло назад і розвертаючись набік, щоб краще бачити друга. Побачивши недовіру в очах русявого, він уточнив: — «Ну треба ж з чогось почати знайомство!» — 

Закочуючи очі так сильно, що на секунду він перестав бачити дорогу, Рафаель відповів:
— «Синій. Темно-синій. А у тебе який?» — Побачивши спантеличений погляд брюнета він уточнив, передражнюючи голос Дмитра: — «Ну треба ж з чогось почати знайомство?!» — 

Посміхаючись, брюнет відповів: — «Зелений і білий. Як акація у травні, знаєш? Такі кольори, що нагадують про теплий літній день. Коли гуляєш малим по парку і пломбір злизуєш швидше, бо він тече по руках.» —

Рафаель мугикнув щось, погоджуючись, а потім промовив: — «Ніколи не їв пломбір» —  і відчувши на собі пронизливий, спантеличений до глибини душі погляд додав: — «Батьки купували тільки дорогі сорбети з Італії. Казали що пломбір то суцільна хімія.» —
Андрюк зашарівся, відчуваючи, що здивування Діми буквально поглинало його. Проте замість того, щоб назвати його розпещеним багатим дитям, брюнет засміявся в голос.

Він сміявся так голосно, що з заднього сидіння почулися незадоволені вигуки ведмедів, яких розбудили під час зими. Рафаель подивився на друга, не розуміючи що саме могло викликати у Діми саме сміх. Він начебто не казав нічого настільки гострого! Насміявшись, старший подав голос:

— «Ех ти, жирафік-Рафік. Ти ж наш малий принц! Ну нічого! Як тільки побачимо перший же магазин, нагодую тебе пломбіром вдосталь за свої гроші! Не обіцяю, що знайду для нас із тобою акацію, але щось придумаємо!» — 

Дмитро договорив, спостерігаючи за іншим хлопцем. Сутінки закривали захід сонця, тому в машині було доволі темно. Він не міг повністю розгледіти обличчя водія, проте побачив, як на секунду на ньому зʼявилася усмішка, а порцеляновий колір щік змінився на легкий рум'янець. Не акцентуючи на цьому увагу, Дмитро вирішив продовжити гру.

— «Моя черга. Тепер, коли ми знаємо улюблені кольори одне одного мені здається що можна перейти на більш глибокі питання! Якби ти опинився у світі Гаррі Поттера, в якому гуртожитку ти б опинився?» —

Рафаель подумав пару хвилин, концентруючись на навігаторі що був виведений на його телефоні. Питання було простим і заданим суто для розваги, проте хлопець не був би собою якби не сприймав все абсолютно серьезно. — «Я думаю я був би в Слизерині. Вони амбіціозні, впевнені, винахідливі. Плюс, там би я врятувався від твоїх безглуздих питань. Ти б точно жив би в Грифідорі і постійно б потрапляв у всякі халепи.» — вперше за поїздку Рафаель хихикнув, щиро жартуючи над другом.

Дмитро тільки відвернувся, театрально імітуючи образу, проте на його губах теж була посмішка. Повертаючись назад, він відповів: — «З такими заявами ти скоріше б опинився в Слизерині через дружбу зі зміями. Проте ти напевно маєш рацію, я б точно потрапив би до Грифідору. Можливо я б навіть зʼявився б в самій історії. Ну знаєш, в ролі найкращого чарівника школи який ще й найпривабливіший на останньому курсі.» — на вустах хлопця зʼявилась хижа посмішка. Витягуючи ноги вперед, він зʼїхав по сидінню, намагаючись щось розгледіти на дорозі.

— «Звичайно. Найпривабливіший. А як же. Ще й дуже скромний. Якщо ти найпривабливіший то я найдобріший.» — з водійського сидіння пролунав голосний хмик, який змусив Дмитра простягнути руку до водія, даючи йому дружнього стусана в плече.

— «Ну за що ти так зі мною, м? Я то думав що ми друзі!» — Діма зловив погляд русявого хлопця, який тільки цокнув язиком на це. Якийсь час вони проїхали в тиші, підʼїдаючі чіпси і передаючі пляшку води одне одному. Комусь би здалось що це ознака сварки чи втоми. Проте це просто був час на роздуми, який хлопці використали з користю. 

Через певну кількість хвилин, Рафаель подав голос, розрізаючи тишу машини. 

— «Правда чи дія?» — русявий стукав вказівним пальцем по керму, награючи якусь знайому мелодію. Діма подумав пару хвилин перш ніж відповісти:
— «Давай, щоб нам було веселіше, я оберу дію. Тільки будь ласка, не залишай мене в полі!» — брюнет посміхнувся, обертаючи навколо себе руки в пошуках тепла. Ніч принесла холодний вітерець, який пробрався в машину незважаючи на кондиціонер працюючий в режимі обігріва. Намагаючись втекти від сирот що побігли по ногам, Дмитро зняв взуття і прижав коліна до грудей, обіймаючи їх. В цьому було мало грації, бо складно скласти навпіл тіло розміром з шафу. Проте постава і обличчя хлопця були абсолютно розслабленими. Наче саме тут йому не потрібно було хвилюватись. Взагалі.

Запала тиша на пару хвилин. Після цієї паузи, молодший оголосив вирок: — «Віддай мені свою кофту. Мені холодно.» — 

На секунду Діма не зрозумів чи правильно він почув хлопця. Зазвичай йому б задали висунутись з вікна і щось прокричати, або розбудити б всю машину радіо і прийняти на себе удар праведного гніву Рути. Проте завдання іншого хлопця просто полягало в тому що мерзнути тут має тільки спортсмен, а от аристократія має бути в теплі і затишку. Секунду посидівши в “ауті”, брюнет таки спромігся стягнути з себе кофту, і передати її Рафаелю. Русявий натягнув чорний лонгслів, керуючи автомобілем колінами протягом пари секунд.

— «Ну що? Вашій величності прийшовся до душі одяг простих людей?» — Діма посміхнувся, витягуючи шию щоб краще бачити Рафаеля. Проте через секунду він втягнув її назад, як тільки холодне повітря торкнулось його вух. Рафаель на це просто фиркнув, знизаючи плечима. 

— «Твоя черга. Будь ласка питай щось коротке, у мене сил зараз не буде розповідати тобі яка черепашка ніндзя найкраща.» —  молодший виразно подивився на брюнета, який тільки кивнув у відповідь. Діма одразу згадав як змусив друга подивитись з десяток епізодів серіалу по чотирьом рептиліям під активне вербальне протистояння з боку товариша. 

— «Добре, тоді загадаю щось більш серйозне! Наприклад - розкажи про своє найгірше побачення!»

—  Дмитро не змусив іншого хлопця чекати. Синьоокий вмостився на сидінні зручніше, готуючись до історії про сором і незручності. Він не знав чому спитав саме це, проте в повітрі була якась атмосфера пригодницьких романів. Тим більше - крінжові історії завжди обʼєднуть людей. Проте відповідь змусила його вже вкотре повернутись на друга, і витріщатись.

— «Я ніколи не був на побаченні.» — слідуючи традиціям, втретє за цю поїздку на щоках молодшого хлопця розквіт румʼянець. Не даючи змогу брюнету вставити і слова, він продовжив: — «І перш ніж ти щось скажеш - я вважаю що в цьому нічого такого! Мені це просто нецікаво!» — Тиша знову запала в машині, поки обидва хлопця опрацьовували нову інформацію. Діма подав голос:

— «Правда. Це нормально. Дивно звичайно, бо на твою харизму тільки і вестись, але це справа кожного. Можливо тобі просто варто трішки більше відкриватись людям і вони самі до тебе потягнуться! Якщо дивитись правді в очі - ти дуже цікава людина. Я б навіть сказав що якби я був…» — він не закінчив фразу. Десь вдарила блискавка, і за вікном пролунав грім. Починалась гроза.

— «Тобто, я хотів сказати що…» — проте фраза знову обірвалась. Рафаель глянув на Діму таким поглядом що було ясно що і гра, і затишна атмосфера полетіли в вікно за гучним вітром, аж до чорних хмар. До пункту призначення вони доїхали мовчки. Незважаючи на холод та дощ, Діма трішки привідкрив вікно. Йому здавалось що повітря в салоні стало настільки густим і важким, що якби він не ковтнув свіжого кислороду, він би потонув би в цій атмосфері напряжності.

Через ще пару хвилин Рафаель зупинив авто на паркувальному майданчику, що був загублений серед густого степу. Ввімкнувши світло в машині і розвернувшись на сиддінні, він промовив:

— «Прокидайтеся, вампіри. Ми приїхали.» —