1. Кава з Сонцем .ೃ࿐

Кидати вас в історію без знання персонажів ми не станемо, бо це неввічливо і дивно. Проте розкривати їхні душі напоказ теж не будемо, адже так нецікаво. Як хороші оповідачі, ми зазначимо, як звати наших молодиків та молодиць і як вони взагалі опинилися в тому самому “месенджер-чаті”, в якому й планувалася ця подорож. Головних героїв тут немає, адже зазвичай головні мають за все відгрібати й брати на себе відповідальність, а в нашій країні і так достатньо вигрібання і відповідальності. Тому доведеться вам запам’ятати зараз шість осіб, а потім не плутатися в них.

Усе почалося в місті Дніпро, Дніпропетровської області, в якому в один спекотний день народився хлопчик Дмитро, отримавши як перший подарунок гордовите прізвище Вовк. Дмитро Вовк ріс хорошою дитиною: їв кашу, вчив уроки, займався карате і взагалі був гордістю батьків. Точніше — тільки матері. Батька він не бачив ніколи, бо той жив в окремій квартирі, куди маленькому Дімі ходити не дозволяли. Жив хлопець небідно. Настільки небідно, що мав змогу йти зі школи, не чекаючи приходу матері, бо наприкінці кожного навчального дня його біля воріт школи чекав водій на чорній іномарці.

Звичайно, таке життя мало сильний вплив на хлопця і тримало його цупкими пальцями, тому, коли Вовк відчув у собі ноти підліткового бунтарства, він зрозумів, що не уявляє своє життя поза статками матері і її холодною рукою у себе на плечі. Саме це й підштовхнуло хлопця поїхати з комфортабельного будинку за містом і почати нове життя в самій столиці України — самому, ігноруючи постійне надокучання старшої по сімейній лінії з приводу його життя.

Саме там, у сонячному, галасливому Києві, повному ліхтарів і кав’ярень, де тепер роблять усе, крім звичайної кави, Дмитро знайшов себе. Прилаштувавшись в університеті імені Тараса Г. Шевченка на факультет економіки та барменом на нічну зміну, високий брюнет із блакитно-сірими, як лондонський туман, очима нарешті зробив гучний видих. Більше ніякого тиску з боку матері, постійних змін друзів, бо одні не змогли прийняти Діму багатим, а інші думали, що він виглядає ніби жебрак у їхній компанії. Тепер була тільки свобода, університет і робота. Звичайно, мати все ще мала неабияку владу над сином, бо всі його банківські рахунки були під її контролем, і саме тому він усе ще не міг сказати, що заробляє на життя сам. Людина, яку він ніжно називав Ольга Іванівна, надсилала йому певну суму щомісяця. Такий вчинок жінка аргументувала тим, що, незважаючи на “бунтівний період” у житті її сина, вона не дозволить йому жити на якомусь сміттєзвалищі, одягатися незрозуміло в що й харчуватися їжею з мікрохвильовки.

На факультеті економіки й починається історія дружби шістьох людей, які, здавалося б, чисто теоретично навіть ніколи не опинилися б в одній кімнаті. Звичайно, почалося все з Дмитра і притаманної йому звички шкірити зуби усім підряд, як це робив би будь-який вовк. Одного разу видатний каратист і поціновувач подвійного еспресо саме так посміхнувся одній дівчині, яка попросила його пересісти за інший стіл, бо той, на який він поставив свій обід, вони зайняли з подружками. За такий спектакль він отримав презирливий погляд від представниці могутньої статі, а ще вербальну і дуже чітку погрозу від її благовірного. Цим благовірним виявився ніхто інший, як Леонід Багіров, студент факультету комп’ютерних наук і кібернетики, призер усіх можливих нагород із плавання і просто золотий хлопчик.

Проте це тільки зараз Дмитро зі сміхом придумує такі епітети, щоб описати Льоню, а тоді він здався йому дошкуляючим, зарозумілим ідіотом, якому конче необхідно змістити праву вилицю трошки глибше в щоку. Що брюнет щасливо і зробив, отримавши синці на ребрах у відповідь. Хто ж знав, що плавці так добре вміють викручувати кінцівки іншим людям? Вдосталь витерши підлогу своїм вбранням, хлопці зійшлися на тому, що кожен із них вдалий парубок, і закрили тему. З дівчиною своєю Льоня офіційно познайомив Дмитра не одразу, а тільки після того, як жестами показав усе, що він зробить з вищим на голову хлопцем, якщо той вирішить зруйнувати їхню ідилію. Настя виявилася саме такою, якою вона здалася дніпрянину при першій зустрічі. Голосна, палка й ініціативна — ці три слова описали б дівчину з русим каре краще, ніж сотні речень.

Тріо юних та ідейних студентів почало проводити час разом, утворюючи міцну дружбу, яка не могла похитнутися навіть тоді, коли в когось із них були свої загони, розгони, проблеми й усе інше, що зазвичай змушує тебе поводитися як нахабна тварюка щодо інших. Продовжуючи йти вперед разом, вони стали тими, до кого тягнуться люди. Так до них приєдналися подружки Насті — Рута і Зоя. Як ці дві дівчини не повбивали одна одну — Дмитро гадки не мав. Рута була врівноважена, серйозна і взагалі любила мати чіткість у житті. Зоя ж була повною протилежністю — легка, як пір’ячко, мила, забудькувата і трішки не з цієї планети. Навіть зовнішність у них була контрастна: Рута була брюнеткою з постійною засмагою і прямими рисами обличчя, тоді як Зоя мала біле волосся до стегон, великі блакитні очі, як у справжньої лані, і круглі щоки.

Насправді, хто з них як виглядає, Діму хвилювало найменше. Нормальні люди та й бог з ним. Тим більше, на відміну від деяких бабусь під його вікнами, Дмитро не вважав, що дружби між статями не існує. Ну є дівчата в їхній компанії, і що, тепер увесь світ на них зупинився? Проте чого брюнет точно не очікував від осіб жіночої статі, то це що одного дня вони приведуть ще одного, “останнього” учасника їхньої нинішньої групи друзів. Це був брат Зої, молодший за неї на рік. Хлопець зі смарагдовими очима, світлим волоссям до плечей і завжди задертим носом. Звали його Рафаель. Як і ви, Діма, коли вперше почув цей цікавий факт, лише посміхнувся і з поглядом знавця кивнув головою, мовляв: “давай-давай, Рафаель він, а як же. Сто процентів просто Рома, який надивився Італійського кіно.” Проте після того, як парубок із зеленими очима і веснянками всюди, де тільки можливо, показав паспорт, усі жарти відпали. “Рафаель Андрюк Йосипович” було написано чіткими чорними літерами в державному документі. На фото у хлопця ще не було довгого волосся, проте, подумав Дмитро про себе, вбивчий погляд належав хлопцю, напевно, разом із сертифікатом про народження.

Так і утворилася їхня велика компанія: один каратист і боксер-новачок, один плавець і чотири людини, які бігли від спорту як від вогню. Тобто, може, і не бігли, але командні ігри намагалися оминати. Зоя, Рута і Рафаель ходили в спортзал щотижня, а от Настя то починала, то знову кидала цю справу, бо була завалена по горло рефератами й усіма ініціативами, на які вона з посмішкою підписалась з початку року і тепер ледве вигрібала. Коротко кажучи, всі були при ділі, всі були активні й ніхто не руйнував атмосферу своїм тягучим “давайте нікуди не підемо”. Звичайно, багато хто сумнівався, що таке утворення проіснує більше ніж один семестр, проте ось пройшов рік, а вони все ще дружать.

Дружать і зараз планують, як би добратися до мальовничих краєвидів прекрасних Карпат, щоб не збідніти, але при цьому не втратити пару кісток і тисячу нервів у дорозі. Дмитро б, звичайно, використав гроші матері й орендував би нормальний мінівен, на якому всі б із комфортом доїхали до кемпінгу, проте, дивлячись на обсяг речей, які зібрали з собою всі його друзі, брюнет зрозумів одне — мінівен треба було орендувати окремо для речей Рути й Рафаеля, а всім спокійно доїхати на маршрутці. Порівняно з його помірно великою спортивною сумкою, спадкоємці сім’ї Андрюк узяли з собою всю свою квартиру в центрі Києва, дачу батьків і ще з натугою запхали трьохкімнатну квартиру бабусі у дві валізи, кожна з яких за обсягом сягала розмірів одного каділака. Відреагував Вовк на такий розмір вантажу спокійно і врівноважено. Хто знає, що потрібно цим аристократам посеред Карпат. Може, вони зібралися будувати обсерваторію і дивитися на зірки, зрештою творчі люди.

Вирішивши, що маленька маршрутка не потягне таку компанію ні фізично, ні навіть із палкими компліментами всьому публічному транспорту, друзі все-таки поставили ультиматум двом безсоромно багатим студентам: якщо ті не знайдуть, як запхати шість бідних душ та купу речей на вершини Карпат, то ніхто нікуди не поїде. Обидва учасники допиту з пристрастю на це лише викривили брови й губи, тільки підтверджуючи свій статус у суспільстві, але погодилися знайти транспортний засіб.

І от, після торгів з орендарями на правах усіх одеських, київських і навіть турецьких базарів, компанія нарешті змогла отримати ключі від сірого автобуса марки Peugeot і розпочала нову суперечку, уже за те, хто і скільки речей має брати. Звичайні люди, які їздили на метро більше ніж один раз у житті, як Дмитро, Анастасія і Леонід, змогли все зібрати в один великий похідний рюкзак і дружно довірили Насті нести сумку з їжею, поки її кавалер і його найкращий друг потягнуть намети на спинах, які звикли до фізичних навантажень. Звичайно, транспорт із вітерцем і музикою має довести їх до самої гори, а от іти вгору, розбивати намети, готувати та блукати неосяжними Карпатами їм треба буде самим.

Друга половина угрупування мала більше проблем зі зборами всіх необхідних речей. Усе було достатньо зрозуміло з наметами, а от які речі брати з собою і чи є у них узагалі речі для таких випадків — вже було питанням, на яке навіть могутній Сфінкс не зміг би дати відповідь. І якщо спадкоємці сім’ї Андрюк просто бували в таких умовах дуже рідко, то Рута просто відмовилася приймати той факт, що їй доведеться ходити в спортивному одязі, і її бізнес-костюми та сяючі лофери їй ніде не знадобляться. Це не було питання макіяжу, спідниць або підборів, це був банальний вибір між ситуацією, де вона одягнена комфортно, і де вона одягнена в те, що мають одягати майбутні бізнесвумен і засновниці компаній. Запевнивши свою подругу, що якщо якась перспективна натура буде пропонувати їй будь-що багатообіцяльне, то вони за будь-яку ціну дістануть номер телефону цього індивіда, компанія нарешті отримала поблажливий кивок від Рути, і дівчина таки дістала пару шортів і спортивних костюмів із полички “не чіпати ніколи”.

І ось угрупування багатообіцяльних студентів завантажилося в транспортний засіб, а Рафаель почесно зайняв місце за кермом, адже тільки у нього було посвідчення водія і хоч якийсь досвід “керування” достатньо великими габаритами на дорозі, завдяки батьківській машині, і німецькому паспорту, що дозволяв сидіти за кермом з шістандцяти. Діма сів на сидіння обік водійського, тому що навігатор і музику довірили йому. Рута і Льоня, як люди з найдовшими у світі ногами, — на два окремих крісла в другому ряду. Зоя і Настя сиділи в кінці салону, уже виставляючи комп’ютер на підставку для чашок, щоб насолоджуватися пікантними деталями нового серіалу на Нетфліксі.

Пристебнувши ремінь, Дмитро розвернувся на сто вісімдесят градусів і привітно посміхнувся іншому хлопцеві, який був явно не в екстазі від того, що о сьомій ранку йому треба везти якихось "вельмишановних" на відпочинок, який йому не здавався відпочинком узагалі.

-"А ти чого такий кислий? В плані, ніхто не має нічого проти, але тільки ти виглядаєш наче з’їв найядрєнішу аскорбінку з пачки!"- блакитні очі засяяли дитячою потребою доводити до сказу всіх навколо. Дмитро просунув руку в пакет з їжею, що б відкрити пачку різнокольорових цукерок і закинув половину до рота.

-"Просто, на відміну від… декого, я ціную здоровий сон… і здоровий стиль життя"- відповів Рафаель, дивлячись на пачку з солодощами так виразно, що стало одразу ясно, кому він адресував останню частину речення.

-"Рафік, ну не будь такою ропухою з самого ранку! Ну витягли тебе бідного з ліжечка, але он хоча б повітрям подихаєш. А то все дивишся тільки у свої екрани, ми всі вже заревнували!"-

Діма відчув, як його посмішка розтягується від вуха до вуха. Навіть у реальному приступі злості він ніколи не зміг би ображатися на хлопця, який зараз свердлив дорогу пустим поглядом зелених очей, намагаючись не посміхатися у відповідь. Тільки Вовк відвів погляд і налаштувався спокійно прослухати в сотий раз альбом AM гурту Arctic Monkeys, як його спокій був перерваний.

-"Вовчику-братику! Будь другом, дай павербанк!"- пролунало з другого ряду сидінь, і довга Льоніна рука просунулася вперед з відкритою долонею, наче він був японським Манекі-неко, тільки трохи перерослим.

На це Вовк міг лише закотити очі, бо нагадав другу п’ять разів взяти зарядний пристрій. Цокаючи язиком, як мама трьох янголят зі стажем, він дістав зарядку з маленької кишені рюкзака і поклав в “чашу для підношень”. Рука миттєво зникла, і позаду почулося радісне “дякую”, перш ніж тиша знову запанувала в передній частині салону.

Дорога проходила швидко і весело. За перші три години вони встигли з’їсти половину солодкого, довести Рафаеля до стану, в якому він бажав лише кривавого вбивства, і заспівати всі пісні Леді Гаги, які існували у відкритому доступі. Людям, які б зараз скривились і сказали, що таких співачок слухають лише сопливі дівчиська, друзі б повідомили що вони або не впевнені в собі, або не знають, що значить “веселитися”. Дмитро б сказав, що у них немає смаку, бо якщо під “Telephone” їм не хочеться гоцати на танцполі, як козлу по горах, то вони або просто глухі, або їм можна поспівчувати.

На задніх сидіннях із часом натурально утворився збір усіх худі та іншого верхнього одягу, який усі використовували як матрац, подушку і покривало в одному об’єкті. Звичайно, спочатку Зоя і Рафік побідкалися, що їхні кофтинки помнуться, але після того, як їм купили солодкий чай і круасан, вони змінили гнів на милість… на певний час. Зоя спокійно спала на колінах у Рути, яка пересіла на задній ряд, відкидаючись на теплі сидіння і засинаючи одночасно з подругою.

Описати Руту було фізично важко, бо в жодній мові не вистачить слів. Вугільно-чорне волосся з відблиском шоколаду розсипалося по оббивці водоспадом, збиваючись біля рельєфної шиї в маленькі спіральки. Яку б думку люди не мали про вольову дівчину, але її краса, що таїлася в прямих рисах обличчя, сяйнистих очах і густому волоссі, була незаперечна. Звичайно, хтось міг би сказати, що на руках є занадто виражені м’язи, завдяки залу, а на обличчі застиг вираз вічно зосередженої людини, проте це вже питання смаку. Рута казала, що якщо щось у її зовнішності не подобається іншим, то двері — це по коридору і наліво, тримати за руки ніхто нікого не буде.

Через приблизно п’ять годин шляху, подолавши половину дистанції, компанія вирішила зупинитися і розім’яти ноги. Знаходячись десь у Хмельницькій області, наші мандрівники вийшли з машини на одній із заправок, залишаючи Льоню і Настю стежити за речами і наповнити бензобак, поки інші четверо осіб зайшли в магазин при заправці.

Поки Рута, Зоя і король невдоволених облич, якого поза очима називали “Рафаель”, зібралися на касі з печивом, газованкою, сендвічами та іншими необхідними юному організму калоріями, Дмитро стояв біля високого столика, напружено дивлячись у телефон. Коли мати дзвонила і писала часто, це дратувало, але коли вона мовчала зовсім, це починало створювати напружену атмосферу.

Залишаючи з нею молодшого брата, брюнет одразу видав Вовку молодшому свій старий телефон із робочою SIM-картою і сказав дзвонити у разі появи чогось недоброго на горизонті. Отримавши лише коротке “гарної подорожі” від Максима сьогодні зранку, він уже встиг накрутити себе до стану, в який закручуються навушники, якщо їх залишити на пару секунд в кишені. Зазвичай він би під прицілом гвинтівки не віддав би брата під опіку Ольги Іванівни, але взяти з собою малого не міг фізично. Та й ніби там усе йде за планом. Принаймні стан в обох членів сім’ї був стабільний, коли блакитноокий ступив за поріг квартири батьків. Та все ж беззвучний, темний екран не відпускав від себе.

Здається, Рафаель кликав його до каси. Голос іншого хлопця чітко прорізався через туман думок. Відірвавши очі від телефону, брюнет лише усміхнувся у звичній манері й пішов до друзів.