5.НЕ можна проспати кармічну подію

24 лютого 2022, Дрогобич

Ледь відкриваю очі, бо вчора пізно лягла. 7 ранку. На 8 маю прийом в лікаря. Роблю каву і випиваю поспіхом на голодний шлунок, засовую навушники в вуха і йду в поліклініку. Лише недавно перехворіла ковідом, вимкнулась з життя на тиждень і тепер потрібно йти перевірятись і закрити лікарняний.

Якось на вулиці незвично багато людей. І винищувачі в небі. Напевне навчання, бо Росія вже надцятий раз лякає початком війни.

Приходжу в поліклініку, пахне хлоркою. Махаю головою в знак привітання декільком пенсіонерам, що сидять на лавках. Теж сідаю, не виймаючи навушників.

З кабінету виходить медсестра і каже, що сьогодні можуть бути затримки в прийомах і хто не записаний - навряд сімейний лікар зможе прийняти. Бо... Почалась війна.

Вже не одягаю навушники і чую, як люди в коридорах поліклініки обговорюють ранкові прильоти. Гуглю. Бачу, жахливі кадри як бомбили столицю, поранених людей, яких медики виносять з-під завалів.

Відразу після виходу з поліклініки заходжу в місцевий магазин продуктів купити хліб. Купую, на рахунку мінус. Телефоную мамі, дізнаюсь, що з нею і сестрою все добре і вона стоїть в черзі, щоб зняти готівку. Роблю те саме, але від банку приходить відмова в знятті кредитних коштів.

Зустрічаю в черзі однокласницю, яка розказує, що збирається з чоловіком їхати в село, бо їм страшно залишатись в дев'яти поверхівці.

Я на диво спокійна. Приходжу додому, буджу чоловіка і розказую це все. Він не надто розуміє з просоння, що робиться. Готуємо сніданок і обговорюємо, що робити далі. Кудись їхати з мінусом на рахунку нереально. Ми заробляємо занадто мало, щоб прожити в Європі місяць. Фінансової подушки немає.

Пізніше телефоную батьку, розказую про це все і він обіцяє вислати гроші нам на виїзд. Сідаю працювати, бо це єдине, що можу зараз зробити. Важко фокусуватись, більшість моєї команди в Харкові і просто не відповідає. В мене 4 місяці досвіду, я нова на проекті, але вивезти ситуацію і підстрахувати колег, що вивозять сім'ї з-під обстрілів чи просто не відповідають лягає на мої плечі і декількох колег з безпечних регіонів чи з-за кордону.

Через кілька днів прийде міжнародний переказ від батька і одноразова допомога від компанії чоловіка. Але на цей момент вже припинять випускати чоловіків за кордон. Ми не встигнемо і вирішимо знову переїхати до батьків заради економії, бо всі інші члени родини залишаться без роботи.

Все ще вірю, що війна ненадовго і через кілька місяців все закінчиться, як божевільна кожного дня гуглю, коли кінець.

В перші місяці, нас чекають пусті полиці супермаркетів, можливість зняти готівку в обмежених розмірах, величезні черги під банкоматами, паніка через можливість входження ДРГ до міст, примикання до комендантської години, боязнь вікон, уламків скла і включення світла в темну пору доби.

Мій організм дає мені заплутані повідомлення. З одного боку замри і нічого не роби. З іншого через підсвідомість виривається посил: "Живи на повну, бо потім не встигнеш".