Глава 8. Квартира 52.

Дрібний, рівномірний, зовсім не сердитий дощ пішов ще вночі. Оля прокинулась від настирливого та монотонного "кап-кап-кап" по підвіконню. З відкритого вікна доносився запах дощу та шелест вітру. Оля вдихнула свіже повітря по глибше, перевернулась на інший бік, закрила подушкою вухо та вирішила не вставати, аби закрити вікно.

Вона прокинулась не одразу. Щось дивне доволі довго тримало її думки у сні. Вона пам'ятала лише невиразний образ жінки, її обличчя, що то наближалося, то віддалялося, то промовляло щось суворе, то зникало в білому тумані. Власне світле волосся лоскотало ніс запахом мигдалевого шампуню. Щось тривожило Олю.

 Ольга підвелась повільно, волосся сповзло на очі, і першим, що вона побачила, була залита туманним світом сонця кімната. Дощ ще крапав, зі своїм характерним стуком вдаряючи по склу та зовнішньому підвіконню.

Вона зібралася швидко, одяглась у легкий та м'який зв'язаний Женею синій светр та рвані джинси, за які не раз її сварили у школі, зверху накинула вітровку на випадок дощу. У сумку поклала всі потрібні зошити, трошки подумала, чи класти блокнот — той, де малює й пише ноти, — і поклала. Думала сьогодні нарешті завершити невеликий етюд, який звучав у голові вже дні чотири.

Тато на кухні вже пив каву, читаючи телефон.

— Доброго ранку. — Кивнув він. — Снідати будеш?

Оля похитала головою.

— Не голодна.

— Все нормально?

— Просто сон дивний був. — Сказала вона коротко, вже зачиняючи термос і натягуючи кросівки. Робила це майже на автоматі, думками знову і знову повертаючись до сну, намагаючись розгледіти в жінці когось зі знайомих. Думки наче навмисно зтирали усі деталі зовнішності.

В машині їхали мовчки. Тато перемикав радіо, Оля дивилася у вікно на шкільний двір, де поволі сходилися однокласники. Дехто з парасолями, дехто без, бо дощ уже майже скінчився, залишивши по собі лише запах мокрої трави.

Оля встигла прийти трохи раніше, ніж за хвилину до уроку. Вологі волоски від поту та дощу прилипли до чола. За шибкою ще капав дощ, і шурхотів листям вітер. Клас був тихий, майже затишний у цій ранковій напівтемряві.

Вона повільно розклала зошит, витягла синю ручку, дістала атлас і вже звично перегорнула до тієї сторінки, яку, ймовірно, сьогодні проходитимуть. Було лячно перед початком уроку. Валерія Віталіївна завжди починала спокійно, без напруги, але сьогодні… після тієї зустрічі…

Двері клацнули. Вона автоматично сіла рівніше, схрестила руки на столі, готуючись зустріти погляд Валерії Віталіївни. Але до класу зайшов її батько.

Він був у білій сорочці, яка ледь не рвалася на його м'язах. Віктор Олександрович був трішки розгублений, з легким здивуванням у погляді, коли зупинився біля дошки.

— Доброго ранку. — Сказав він, кидаючи короткий погляд на доньку. — Сьогодні я вас заміню. Валерія Віталіївна прихворіла, тож сьогодні замість нудних країн ви тихенько посидите, поспите, а я займуся своїми справами. Згодні? — Клас схвально відгукнувся, й почувся шурхіт одягу та металеві скрипи стільців. Діти пересаджувалися один до одного, аби пограти в телефоні.

Оля стиснула пальці під партою. Погляд її батька нічого не виказував, хіба що звичну спокійну серйозність. Вона з невеликим соромом встала з-за парти та підійшла до батька, який відкривав додатки на ноутбуці.

— Тато, з Валерією Віталіївною все гаразд? — Схвильовано та дуже тихо спитала вона, нахилившись нижче до батька. Той підняв голову, відриваючись від екрану. Кинувши швидкий погляд на клас, на дітей, які не дивилися в їх бік, він легким замахом руки попросив доньку нахилитися ближче.

— Трохи захворіла. У мене до тебе буде прохання. — Мовив він, схиляючись під стіл. Оля зацікавлено витягнула шию, намагаючись розгледіти. Тато підняв з-під столу пакет, що шарудів.

— І що то?

— Тут трохи ліків для Лєри і лимонні вафлі, її улюблені. Я хочу, аби ти після уроків зайшла до неї додому, віднесла. Я все одно сьогодні допізна в школі затримаюсь. — Він всунув в руки Олі пакет.

Оля сіпнулася і завмерла з пакетом у руках, який так неочікувано ввібрав у себе всі емоції, що піднялись хвилею. Тонкий поліетилен шарудів між пальцями, легкий, невинний — повна протилежність тому, що вібрувало десь усередині.

Здивування швидко змішалось із збентеженням. У грудях защеміло від тихого, невловимого страху не перед вчителькою, а перед тим, що вона скаже, як подивиться. Чи не буде розчарування в її очах, чи не згадає вона ту коротку, однак важчу за будь-яку лекцію зустріч у парку.

Але поверх усього трималася цікавість. Тонка, пульсуюча жилка в горлі, як після того, як вперше спробуєш алкоголь потай від батьків. Побачити її поза школою. Зайти туди, де вона не Валерія Віталіївна, а просто жінка, яка чомусь прийшла в парк у той момент, побачила, промовчала і пішла.

Оля подивилась на пакет так, ніби там лежала відповідь. Збудження змішалося з тривогою, але в очах з’явилося світло. Вона трохи сильніше стиснула пальці на ручках пакета й повільно кивнула. У голові вже розвивався сценарій зустрічі — слово за словом, пауза за поглядом. І хоч вона не знала, що саме скаже, але знала точно, що вона хоче туди піти.

Вона повернулась на своє місце, плюхнулась за парту, і дістала телефон, втупившись поглядом у екран. На стільці з обох боків осіли знайомі фігури, неначе тіні. Женя з'явилась першою, як завжди, мовчки просто плюхнулась поруч, зазирнувши в обличчя Олі з тим своїм невимовним “ну?” в очах та нетерплячою усмішкою на губах. Дарина підійшла через кілька секунд і одразу ж нахилилась ближче, спершись на парту, її кольорове волосся трохи зачепило Олине плече.

— Що то за спецоперація була? — Прошепотіла Дарина, скосивши погляд на пакет. — Мені вже страшно. Там якісь надсекретні документи, які звергнуть владу?

— Може, бомба? — Буркнула Женя, злегка штовхнувши Олю ліктем. Оля усміхнулась, зітхнула і відповіла тихо:

— Тато попросив занести Валерії Віталіївні ліки після уроків. Але… я піду до неї одразу після цього уроку. — Женя нахилилась ще ближче. Її очі стали кругліші, брови підскочили вгору:

— Сама? До неї додому? І кинеш нас? — Але Оля лише відмахнулась від докору у її голосі.

— А чого не після всіх уроків? — Запитала Дарина.

— Бо… я не хочу відкладати. — Оля звела плечима, ховаючи пакет у рюкзак. — Я хочу одразу. — Дарина на мить задумалась, глянувши на пакет, а потім усміхнулась тією своєю трохи грайливою, трохи теплою посмішкою:

— Правильно. Ти не хвилюйся, ми тебе прикриємо. Слухай, якщо буде настрій, скажи їй від мене привіт. А то я хвилююсь трохи. Ну ти розумієш.

— А ти? — обернулась Оля до Жені. — Женя мовчки кивнула. У голосі відчулась раптом рішучість:

— Якщо щось буде треба, ти напиши, ми з Даркою теж прийдемо. Хоч зараз. Ми ж не дамо тобі одній там панікувати. — Оля опустила погляд. Ці двоє… Їхні голоси, легкість у словах і глибина в очах лягли теплом у грудях. Вона кивнула, застібаючи наплічник:

— І коли це ви встигли так здружитися? Мені варто ревнувати? — Дарина засміялася першою, коротко й дзвінко, схилившись до Олі:

— Ой, ревнуй! Ми з Женею вже майже як сестри. — Женя хмикнула, підморгнувши:

— Знайдемо нову Олю, якщо що.

— Ну-ну. — Оля скривилась, ховаючи усмішку. — Удачі вам там. Я все одна така єдина і неповторна. — У відповідь Дарина раптово обійняла її, так швидко і міцно. Женя приєдналася, щиро посміхаючись. Оля обійняла їх у відповідь, хитаючи головою. — Ви обидві дурні. Але мої.

— Нарешті визнала. — Усміхнулася Женя.

— Дівчата! — Почувся сердитий голос батька Олі. — Я ж просив — тихенько!

— Вибачте, Вікторе Олександровичу. — Озвалася Дарина, стримуючи сміх і розгладжуючи край футболки, наче це могло виглядати пристойніше.

— Більше не будемо, чесно. — Додала Женя, намагаючись зробити серйозне обличчя, але при цьому тремтіла від сміху. Оля кивнула, ховаючи усмішку за рукою.

— На вашу чесність я вже надивився. — Пробурмотів батько і знов опустив погляд у журнал. Щойно він відвернувся, дівчата знову схилилися одна до одної, стиха хихотіли, шепотіли, стримуючи вибухи сміху як могли. Оля навіть сльози сміху витирала кутиком рукава. А тоді Женя раптом легенько штовхнула її ліктем і кивнула в бік третьої парти.

— Подивіться… — Оля обернулася і зустріла погляди Іри й Марини. Обидві сиділи, схрестивши руки, з однаковим виразом невдоволення, що розмазався між презирством і образою. Марина навіть демонстративно підняла брови, ніби кидала мовчазне: «Весело вам, так?» Оля швидко відвела погляд. Усмішка зникла. Дарина стишилась. Женя лише зітхнула.

Оля вже заздалегідь обрала маршрут — не головний вхід, а боковий коридор, де ще з минулого року хтось зняв решітку з вікна. Вона зібрала речі ще до дзвінка, обережно зсунула стілець так, щоб не скрипів, і з нейтральним виразом обличчя вийшла з класу, наче просто пішла до вбиральні. Дівчата лише махнули їй на удачу.

Коридор був порожній. Стіни шепотіли затишною тишею, яку не пробивав навіть дзвінок. Усе було знайоме, передбачуване, майже рідне. Вона пройшла повз роздягальню, навшпиньках минула кабінет завуча — двері були прочинені — і пірнула у вузький прохід до технічного виходу.

Там справді ще не поставили решітку. Вікно, трохи розхитане, слухняно піддалося руці. Оля без поспіху сіла на підвіконня, обережно просунула спочатку одну ногу, потім іншу. Спустившись у вузький внутрішній дворик, вона змахнула з колін пил і поправила рюкзак.

Дощ на вулиці був м’яким, приємним, не дратував. І йти під нього здавалося навіть правильним. Оля глянула вгору, де крізь сіруваті хмари просвічувало сонце, і тільки тоді дозволила собі легкий усміх.

Вона вийшла на вулицю так, ніби зробила це вже сотню разів. Ніхто не гнався, ніхто не кликав. Школа залишилася позаду. Попереду лише незнайома дорога до майже незнайомої людини.

Оля йшла швидко, але не поспішала. Повітря злегка пахло дощем, так заспокійливо, неначе м'ята. Легкий накрап, майже невидимий, сідав на плечі, волосся, брови. Її кеди вже трохи потемніли, але вона цього навіть не помічала. В голові пульсував тільки один образ Валерії Віталіївни, її очі, той ледь чутний видих «привіт, дітвора», і жест, що важив більше за всю сцену.

Телефон в руці відчувався як щит, як альтернатива словам, яких у неї не було. На розі вулиці, біля старої п’ятиповерхівки з облупленими балконами і десятками птахів, що сиділи по парапетах, вона зупинилась. Погляд упав угору, і на серці стало щемко. У кожному вікні було чиєсь життя. Може, в одному була така ж дівчина, як вона, тільки сміливіша. А в іншому — жінка, яка не зникла з життя когось так, як її мати. А десь — вчителька, яка не мовчить, коли їй боляче. Окрім чужих життів вона побачила порожній ранок. Світло з вікон ще не встигло потьмяніти. Балкони, мов декорації в старому фільмі. Птахи, що сидять мовчки, ніби чекають на її відповідь. Проводка, що ріже небо надвоє. Вулиці були незнайомі, і сьогодні здавалося, що кожен поворот веде не до Валерії Віталіївни, а у глибину себе. До розмови, яка чомусь важливіша за всі оцінки, сигарети і гітарні акорди разом.

Оля витягнула з карману папірець, де рукою батька була написана адреса вчительки. Піднявши очі, вона звірилася з табличкою на будинку: вулиця Деревенева, 45. Наче вірно. Оля опустила очі нижче. У третьому під'їзді жила Валерія Віталіївна. Лишалося пройти лише два під'їзди, і набрати код домофону. Це була найважча частина її плану — а якщо Валерія Віталіївна відмовиться її впускати? Що ж тоді робити?

Оля стиснула лямки наплічника в кулаці, нігті, завжди акуратно підстрижені, вп'ялися в шкіру долоні. Не зупиняючись, вона впевнено крокувала до під'їзду, який був помічений великою синьою цифрою 3. Перед під'їздом сиділа жіночка похилого віку та читала газету. Оля ще здивувалась, бо хто у теперішньому світі читає газети?

— Дитино, я тебе не знаю. Ти до кого? — Раптом подала голос жінка. Оля здригнулась і повернулась. Пані дивилась на неї, опустивши газету на повні ноги. Оля підійшла ближче.

— Вітаю. А ви не знаєте, Валерія Віталіївна з 52 квартири вдома? Вона просто захворіла, я тут їй ліки несу. — Вона помахала пакетом з ліками, і пані в той же час глянула на пакет. Пані злегка примружилась, нахилила голову набік. Очі в неї були холодного сірого кольору, гострі, насторожені. Зморшки прорізали обличчя, а губи зібралися в тонку пряму лінію.

— Кажеш, ліки? — Повторила вона з сумнівом, ніби це слово вимагало перевірки на правдивість. Потім кивнула сама собі, трохи знизила тон. — Здається, вдома. Але дивися мені, без фокусів.

І знову сховалась за газетою, одним оком продовжуючи стежити за кожним рухом Олі.

Оля подякувала, і піднялась крихкими, зламаними часом сходами до дверей. Міцно видихнула, і підняла папірець. Дорогою сюди вона встигла вивчити напам'ять код від домофону, і вже навіть починала репетувати те, що могла б сказати. Серце билося трохи швидше, ніж треба для звичайного візиту з ліками. Здавалося, все навколо завмерло, й і мокрі перила, і лущений під’їзд, навіть старі шибки ніби чекали, чи наважиться вона.

"Нічого ж такого. Просто подзвонити", — подумала вона, але відчуття було зовсім інше. Наче мала торкнутись чогось особистого, чужого, і ба більше — без дозволу.

Вона видихнула, довше, ніж хотіла. Потім ще раз, вже коротко і рішуче. Натиснула цифри одну за одною, і перш ніж дати собі шанс злякатися знову, натиснула кнопку дзвінка.

Електрична мелодія дзвінка пробрала дрожжю під колінками. Через чотири гудки трубку зняли. Почувся дуже втомлений голос Валерії Віталіївни, і серце у Олі стиснулося.

— Ало? Хто це? — Раптом усі слова вилетіли з думок Олі. Що ж це таке, а?!

— Валеріє Віталіївно, це... Це Оля, я прийшла принести ліки від батька, він вам передав. — Оля почула, як закашлялася Валерія Віталіївна, і захотілося просто провалитися під три чорти під землю.

— Олю-Олю. Заходь, на третьому поверсі я тебе зустріну. Ліфта на лякайся, він старий, та надійний. — І радісний звук домофону сповістив, що двері відкриті. У Олі спітніли руки, але вона обтерла їх об светр та зайшла в під'їзд, ривком відкривши важкі двері.

Натиснувши кнопку виклику ліфта, Оля зачекала лише, поки він відкриється з гуркотом дверей. Зайшла в дурно смердячу кабіну, натиснула кнопку третього поверху та поїхала. Після новенького, сучасного ліфта в їх новобудові цей здавався надто небезпечним. Але вже за декілька секунд він зупинився, і доволі мелодійний дзвіночок сповістив про те, що Оля доїхала. Серце калатало далі, як не своє.

Валерія Віталіївна стояла зліва від виходу з ліфту, загорнена у махровий халат та розпатлана, з почервонілими очима та носом. Оля привітно усміхнулась, виходячи з ліфту та простягаючи пакет:

— Ось, це вам, одужуйте швидше!

Але Валерія Віталіївна лише стояла і продовжувала дивитись на Олю. Перебуваючи у своїх думках, вона втягнула та закусила частину нижньої губи. Оля знітилась.

— Валеріє Віталіївно? — Обережно запитала вона. Вчителька нарешті підняла очі на обличчя учениці.

— Дурне ти дівчисько, Олю. Захворієш же теж. Я твоєму батькові ще дам прочухана. — І вона відступила назад, до квартир. — Пішли, чаю вип'ємо, розкажеш, що нового в школі. — Оля почала йти за вчителькою, але та раптом зупинилась. — А ти чого не в школі?! У вас другий урок має бути. — Оля знітилась, притиснула пакет з ліками ближче до себе.

— Ну... — Вона відвела погляд. Валерія Віталіївна закотила очі, цокнувши язиком.

— Втекла? — Вона відкрила двері тамбуру, і пройшла далі, до дверей своєї квартири. Оля одразу відмітила ідеальну чистоту біля її дверей. Не те, що у них. На питання вчительки вона лише посміхнулась. — Батько знає? — Підозріло зщурилась вона, повертаючись перед квартирою.

— Ну він сказав, аби я після уроків віднесла. Але я захотіла трохи прогуляти українську. — Вона зайшла в квартиру, і опинилась наче в іншому всесвіті. Усередині було зовсім не так, як Оля уявляла. Світле, компактне помешкання зустріло її теплом і затишком. У вітальні стояв низький диван з м’яким пледом, на полицях стояли книги, керамічні чашки, крихітні статуетки тварин. Кімната дихала деталями: на стінах висіли невеликі кольорові картини, деякі були ніби дитячі, абстрактні, а інші зображували пейзажі та невідомих Олі людей. На підвіконні стояли горщики з доглянутими квітами. На одному з крісел сидів величезний м’який жираф.

Все тут здавалося живим, з характером, і водночас охайним до ідеалу. Все було таким схожим на вчительку.

— Роззувайся, проходь, сідай. — Сказала вчителька, а сама зняла домашні капці, і швидким кроком пішла на кухню, зачіпляючи підлогу яскравими носками.

— Валеріє Віталіївно, та я лише на хвилину заскочила ліки віддати... — Почала Оля, але вже з кухні почувся доволі сиплий, але якомога голосний голос дівчини:

— Я хочу чаю, зістав мені компанію. — Почулися тихий гуркіт ложок, чашок, газу та киплячого чайнику. Олі нічого не залишалося, як зняти обув та пройти в вітальню. Замість того, аби сісти, вона підійшла до вікна. Чомусь штора була розкрита. Вікно виходило якраз на читаючу газету жіночку. Оля підняла голову і побачила дуже яскравий пейзаж. Ще ранішнє, не яскраве сонечко світило у вікна старого будинку. Оля витягнула з карману телефон, і сфотографувала вид. Вийшло непогано.

Вона вже хотіла перевірити, яка фотка з декількох зроблених краще, аж раптом екран мигнув — і замість світлин пролунало тремтливе дзззз-з. Дзвонив тато.

Серце стиснулося. Пальці інстинктивно згорнули телефон у долоні. Номер висвітився коротко й суворо: "Тато". Оля тремтячим пальцем провела вгору по екрану та прийняла дзвінок.

— Так? — Видихнула вона. Замість привітного голосу батька почувся обурений голос... теж її батька.

— Олю! Пояснись! Де ти, шоб тебе, ділась?! Я не дозволяв тобі йти з уроків! — Він ледь не кричав у трубку. Серце Олі здригнулось від несподіваної злості.

— Тато, я...

— Та якщо вже втікаєш, то хоч попереджуй! Де мені тебе шукати?

— Тату, зі мною... — На плече Олі легла тепла, м'яка і маленька, лагідна рука Валерії Віталіївни. Оля швидко озирнулася, її волосся, змокше від дощу, здійнялося угору.

— Дай сюди. — Пошепки попросила Валерія Віталіївна, простягаючи руку до телефону. Не розуміючи, що вона коїть, Оля не просто дозволила, вона сама покірно віддала пристрій вчительці. Та піднесла його до вуха і все ще втомленим голосом звернулась до батька Олі: — Вітя, слухай сюди. Оля у мене, все добре, вона занесла ліки якраз вчасно, мені стає вже гірше. Скажи, чим ти думав, коли до мене, дури хворої, цю прекрасну дитину відправляв? Якщо вона захворіє, ти ж з нею зляжеш. — Батько щось продовжував кричати, але Валерія Віталіївна не слухала його. А Оля відчула прилив дивної гордості, ні, дивне задоволення тим, що вчителька назвала її "прекрасною дитиною". — Ну прогуляє вона мову, нічого страшного. Я беру на себе її оцінки. А тепер дай їй після дощу просохнути. — І вона сама натиснула на червону кнопку завершення виклику, повертаючи телефон в руки до Олі.

— Д-дякую. — Чомусь запнулась Оля. Валерія Віталіївна вже відвернулась, розкриваючи коробку печива, але повернулась одразу до Олі.

— Що ти таким закоханим поглядом дивишся? — З раптовою грайливою посмішкою запитала вона, і підморгнула. У Олі всередині шлунок зробив сальто. — Вітя думає, що він має бути твоїм єдиним улюбленим вчителем. — Вона присіла на край дивану, і кивнула головою Олі, аби та сіла. Аби як, на негнущихся ногах Оля підійшла до дивану і впала на нього, старанно уникаючи погляду вчительки.

Невже і правда закоханий погляд? Але чому? Її щоки палали, хоча вона намагалася зберегти спокій, опустила очі на свої коліна, витягнула ниточку з рукава светра й почала крутити її між пальцями, аби тільки не дивитися на ту, що сиділа поруч. Закоханий погляд? Це був жарт, звичайно. Але… Від чого тоді стиснуло горло? Чому всередині все наче поплило, розм’якло, стало крихким? Її думки, спершу розгублені, почали складатися в тривожну, але правдиву картинку. Її завжди тягло до молодої вчительки — але не просто як до такової. Ці розмови після уроків, ці швидкі погляди, коли та перевіряла зошити, її твердий, розумний, але теплий голос — усе це викликало не просто повагу.

Це було щось інше. Щось м’яке, але глибоке. Таке, що не дає дихати повними грудьми, коли вона поруч. Щось, що хотіло залишитися в цій квартирі довше, ніж треба. Хотіло запам’ятати, якого кольору в неї сережки, як пахне її чай, які книжки вона читає, які у неї звички...

Оля зціпила пальці на колінах і зробила глибокий вдих. Це нічого не значить. Це просто захоплення. Просто повага. Просто… щось.

Але серце гупало так, наче хотіло вибитися з грудей і зізнатися замість неї.

Валерія Віталіївна підвелась з краю дивану з тією легкістю, яка не пасувала хворій людині. Її халат м’яко затріпотів, коли вона підійшла до столу й взяла до рук пакет із ліками. Зазирнула всередину, злегка насупилась, ніби перевіряючи, чи нічого не забули. Потім, не мовивши й слова, потягнулась до підвіконня й взяла звідти тонкі, п'ятикутні окуляри в тонкій залізній оправі. Надягла їх акуратним рухом, якось звично й впевнено — і в цю мить Оля завмерла.

Вона ніколи раніше не бачила Валерію Віталіївну в окулярах. Та виглядала зовсім інакше — трохи м’якше, трохи ближче. Більш домашньо, що дивно личило їй. У неї були такі спокійні, зосереджені, уважні очі, які хотілося читати.

Оля відчула, як щось у ній ледь змістилось. Усе ще мовчки сидячи на дивані, вона дивилась на вчительку, мов на нову версію знайомого персонажа — трохи іншу, але чомусь ще більш… цікаву.

— Олю. — Протяжно покликала Валерія Віталіївна. Оля стрепенулася і повернула увагу до вчительки. — Чого дивишся так? Щось сталось? — Оля ковтнула чаю і кивнула.

— Я ніколи не бачила вас у окулярах. Не знала... — Задумливо промовила Оля. Валерія Віталіївна лагідно посміхнулась, падаючи на диван зовсім поруч з Олею.

— Ношу, бо очі дуже напружуються за весь день, а вдома розслабляю їх. Не хочу носити їх кожен день, не гарно.

— А мені ви так подобаєтесь. Вам пасує. — Оля не встигла подумати, що вона каже, коли вже Валерія Віталіївна дивилась на неї з усмішкою.

— Справді? — Вона усміхнулась ще ширше, і почала витягати ліки з пакету. Олі на телефон прийшло повідомлення від Жені, та питала, як Валерія Віталіївна. Оля хруснула пальцями і відкинула телефон в інший кінець дивану. — Не хрусти пальцями. — Раптово дуже суворим голосом промовила вчителька, розкриваючи пачку жаропонижаючого.

— Вибачте. — Відразу знітилась Оля. Оглянула кімнату дуже швидким поглядом. На стіні висіли дитячі фотографії, але точно не Валерії Віталіївни. Сестри? Чи... Малої доньки? — Валеріє Віталіївно... — Почала вона обережно. Та подивилась на Ольгу, відпиваючи ковток гарячого зеленого чаю. — А ви сама живете? Просто... Я думала, до вас мали б прийти родичі, провідати. — Валерія Віталіївна на мить затримала погляд на чашці, ніби щось у гіркуватому смаку зеленого чаю змусило її зануритися в інші, старіші думки. Потім вона повільно підвела очі на Олю й усміхнулась.

Це не була та усмішка, якою вітають гостей чи підтримують розмову. Вона з’явилась повільно, кутики губ ледь-ледь піднялись, а в очах лишилась тиша. Тиха згода з тим, що вже не повернеться. Сумна, м’яка, мов зім’ятий лист, який довго зберігали у кишені пальта. У ній не було болю, тільки спокійна втома від спогадів, які більше не печуть, але не йдуть.

— Та... Всі зайняті. Я живу сама, але мені зручно так. А з родичів... Сестра по роботі їздить часто із міста в місто, аби забезпечити доньку, а вона теж підліток, вчиться... Батьки теж в іншому місті, точніше, мати, батька ми ніколи не знали, а відчим помер декілька років тому. Але я не сумую. — І вона знову відпила чаю, наче не хотіла більше нічого додавати. А в кімнаті на стіні мовчали дитячі фотографії, випромінюючи чиєсь маленьке щастя з минулого, що оселилося тут назавжди. У Олі защемило серце.

— То на фотках ваша сестра? Чи племінниця? — Запитала Оля, і тільки потім зрозуміла, що це не тактовно. — Вибачте, я не хотіла... — Почала вона.

— Заспокойся, все добре. — Лагідно поклала руку на коліно Олі вчителька. Оля ледь змогла залишити своє обличчя незмінним. — Племінниця, дитина, яку я дуже і дуже люблю. Вона пообіцяла прийти до мене сьогодні, але ти випередила. — Вона зняла окуляри та опустила їх в карман халату.

Вони сиділи ще декілька хвилин, поки Олі не почали написувати Дарина і Женька, а ще Марина та Ірка.

— Тобі, мабуть вже час. — Із сумом промовила Валерія Віталіївна, підіймаючись. Її коліна трохи хруснули. Оля піднялась разом з нею, відставивши чашку.

— Так, на жаль. А ще Дарина та Женя передають вам привіт, та бажають скорішого одужання! — Додала вона, згадавши прохання подруг. Очі вчительки потепліли.

— Передай їм двом, що я вас люблю і дуже вдячна за підтримку. Цінуй таких друзів, Олю, вони на вагу золота.

Вони вийшли в коридор, Оля потягнулася до своєї вітровки, що висіла на гачку, і раптом побачила на поличці необережно зроблений малюнок переплетених рук. Її малюнок. Не дивлячись на свою невелику цінність, він був обережно розправлений та поставлений на видному місці. Вона вирішила промовчати, але в середині розлилося гаряче задоволення.

— Олюсь, вибач, я тебе не обійму, щоб ти не захворіла. — Промовила Валерія Віталіївна. Оля усміхнулась.

— Все буде добре, одужуйте швидше! — З сонцем у очах промовила вона, усміхаючись широкою посмішкою.

Вилетівши пташкою з під'їзду, вона навіть не подумала замислитись, від чого ж у неї такий гарний настрій. Пристрибуючи пустими вулицями, вона під внутрішній янгольський спів поспішила на третій урок математики.