Глава 7. Душевні розмови гітари.

Оля постояла ще трохи. Повітря вже не здавалося таким сухим, хмарки закрили останнє передзахідне сонечко. Вночі буде дощ... Десь неподалік сміялися діти, ледь чутно грала музика з чийогось динаміка. Поруч пробіг спортсмен, розгойдуючи навушниками та важко дихаючи. Все жило далі, аби нічого не сталося. Але сталося ж?... Щось сталося, а що, Оля так і не встигла усвідомити.

Вона повільно розвернулась і пішла назад, туди, де залишилися однокласники. Але тепер у неї не було охоти знову сміятись, хапати когось за рукав, дражнити чи просто сидіти, витягнувши ноги. Кожен крок назад здавався не зовсім своїм, наче вона вже відійшла від тієї компанії, стала там чужою, хоча пройшло всього кілька хвилин.

Вона з’явилась між деревами якраз у ту мить, коли Дарина оберталася, наче відчувши її повернення. На обличчі Дарини не було ні здивування, ні осуду. Лише тиха зацікавленість.

— Ти як, все? — Тихо запитала вона, і в цьому "все?" було щось більше, ніж просто питання про вчительку.

Оля кивнула. Потім глянула на Іру та Марину, які вже про щось сміялися, розповідаючи Льоші якусь історію. Вона бачила, як одна з них ще тримає сигарету, мовби нічого не сталося. Мовби тільки-но вони не розчарували найкращу вчительку школи.

— То що? — Кинула Іра, глянувши на Олю. — Вертаєшся, чи вирішила йти в монастир?

— Я просто… — Почала Оля, але не договорила. Вона сіла на лавку біля Дарини, витягнула з кишені свою яскраву зелену запальничку, але не для того, щоб щось підпалити. Просто тримала її в руці, а потім поклала на стіл поруч. Запальничка клацнула, коли стикнулась з деревом.

Дарина мовчала. Але її погляд ніби запитував: "Ти в порядку?" І Оля, не озвучуючи жодного слова, ледь помітно кивнула.

— Коли підеш, скажи мені. — Сказала Дарина, нахилившись ближче. — Я прикрию тебе від них.

— Гаразд. — Відповіла Ольга. Вона навіть не задумалась, чому незнайома їй дівчина пропонує таке, так добре її розуміє. І де Женя, яка так старанно робила вигляд, що нічого не сталося і вчителька після шістнадцятої вечора вже не вчителька?

Їхні голоси змішувались із сміхом інших, але вже не зливалися з ними. Вони були ніби трохи осторонь. І це відчуття, дивним чином, не лякало.

Оля пішла додому, мовчки попрощавшись із усіма. Навіть не дочекалась, коли підуть Дарина чи Льоша. Не хотіла нічого пояснювати — ні їм, ні собі. Просто зібрала речі, тихо натягнула рюкзака на плечі, і покрокувала по стежці, по якій нещодавно пройшла Валерія Віталіївна. Лише Дарина та Женя помітили її збори, та ледь помітно кивнули на знак уваги і згоди.

Коли вона зайшла до квартири, було вже зовсім темно. В коридорі пахнуло свіжозвареною кавою — тато, напевно, ще працював над своїм проектом. Вона кинула кросівки в куток, зняла рюкзак і пішла на кухню, де світилося жовте, м’яке світло.

— Привіт. — Озвався батько, не відриваючись від комп’ютера. — Як гулянка?

Оля зупинилася, сперлася плечем об косяк дверей. Голова втомлено схилилася набік, і Оля закрила втомлені очі, подавляючи в собі бажання розплакатися. Помовчала трохи. Потім видихнула і сказала:

— Ми сьогодні курили. — Тато підняв погляд. Довго дивився на неї, але не з осудом, не з шоком. Скоріше з тихою втомою.

— Ти? — Спитав він, хоч уже знав відповідь.

— Теж. Але... я не знаю, навіщо. Просто… я була там, і всі... і я не хотіла виглядати слабкою. Та потім прийшла вчителька, Валерія Віталіївна. Побачила нас, і... — Вона схлипнула. Батько обережно закрив ноутбук. Поставив руки на стіл, пальці його переплелися.

— І що вона сказала? — Тихішим, ніж зазвичай, голосом спитав він.

— Нічого. Вона просто пішла. Сказала, що здивована бачити мене в такій компанії. Але так подивилася, що… — Оля стиснула губи. — Мені соромно.

Батько встав, підійшов ближче, притулився до дверного косяка навпроти. Вони стояли мовчки, дивлячись одне на одного — Оля зі страхом та сльозами на очах, а її тато — з роздумами і спокоєм.

— Сором — це не найгірше, що може статися. — Сказав він. — Значить, щось у тобі ще хоче бути кращим. А це добре. І не хвилюйся, я проговорю це з Лєрою. — Оля втиснула плечі. Вперше за вечір їй стало трохи легше.

— Ти злий?

— Злий? Ні. Сумний трохи. Але це мій досвід. Твій тільки починається. І я б хотів, щоб ти не поспішала дорослішати так, як цього хоче хтось інший. — Він підійшов ближче і поклав руку їй на плечі. Вона схилила голову.

— Я більше не буду. — Прошепотіла вона, ледь змусивши себе підняти плачучий погляд.

— Ти ще багато чого зробиш — і дурного, і доброго. Але я завжди буду поруч. І завжди хочу знати правду. Добре? — Оля кивнула. — І... дякую, що сказала.

Вона коротко і мовчки обійняла батька. Потім пішла до своєї кімнати, зашторила вікна й лягла на ліжко, не роздягнувшись. Цигарки вже не здавались чимось "дорослим". Лише дешевою спробою бути як усі.

А вона вже не хотіла бути як усі.

Уночі Оля довго не могла заснути. Лежала, втупившись у стелю, а потім зарилась у ковдру з головою, наче хотіла сховатись від усього світу. У кімнаті панувала тиша, тільки іноді з вулиці доходив звук нічного автобуса чи шум машин, які рідко проїжджали повз. Гітара стояла в кутку, затулена тінню, а на подушці поряд із нею лежали старі плюшеві іграшки, пожмакані, з трохи вицвілими носиками. Вона обійняла білого зайця з вивернутим вушком і згрупувалась у клубочок, підтягнувши ноги до грудей. Волосся лоскотало спину.

Сльоза скотилася по щоці несподівано, обпікаючи шкіру. Оля змахнула її долонею, ніби це щось соромне, але за нею покотилася інша. Вона плакала мовчки, скупо, стиха, аби тато не почув. Злість на себе, сум через розмову з Валерією Віталіївною, дивна порожнеча після всього.

Вона пригадувала, як сміялась із Женею, як Дарина тихо говорила про тітку, як Іра й Марина затягували її у спільність, в якій їй наче й місце було, але водночас… незатишно. І ще — як вчителька сказала «Привіт, дітвора», з цим довгим, стомленим зітханням, що боліло більше, ніж крик.

Чому це раптом стало важливо?

Чому вона не змогла відмовити?

І чому одна фраза Валерії Віталіївни важить більше за весь вечір з "друзями"?

Ніч стискалась, наче кімната, де повітря ставало дедалі менше. Оля заснула вже далеко за північ, з носом у зайця, все ще злегка підхлипуючи, втомлена, розбита, але водночас спустошена й трохи спокійніша.

На ранок вона ледве прокинулась. Волосся стирчало в різні боки, ковдра звисала з ліжка, а один з плюшевих ведмедиків валявся на підлозі. Очі червоні, голос трохи сиплий. У дзеркалі — незнайома, скуйовджена, заплутана дівчина.

Вона не поспішала вставати. Просто сиділа на краю ліжка, опустивши ноги, і дивилась у підлогу. Хотіла знову стати тією собою, яка щиро сміялась на перервах, бігала коридорами, плела нісенітниці з Женею. Але поки що не могла.

Оля виповзла з ліжка, обіймаючи по дорозі стару плюшеву іграшку. У ванні довго не могла подивитися собі в очі, умивалася холодною водою так, ніби намагалася стерти з лиця вчорашню себе.

Шкільний день тягнувся, як жувальна гумка. Оля поводилась звично, жартувала з Женею, обговорювала з Мариною нову пісню в ТікТоці, переконувала себе, що все ок. Але щось у ній ніби сиділо в кутку — затято мовчазне, згорнуте клубком. Валерії Віталіївни в школі майже не було: Ольга минала її кабінет декілька разів, прислухаючись, але там панувала тиша. Може, вона спеціально зникла?

Коли прийшла додому, вмостилася на дивані, лежала з гітарою на животі і просто бринькала без думки, дивлячись в стелю, поки батько щось різав на кухні. На обід майже нічого не з’їла, лишень буркнула:

— У мене сьогодні музична.

— Йти хочеш? — перепитав батько, спостерігаючи, як вона запихає в рюкзак нотний зошит.

— Так. Хочу.

Вона одяглась. Джинсова куртка, наплічник, кепка, швидко і мовчки витягнула з кишені джинсів залишки грошей, віддала батькові. У передпокої зупинилась, вдихнула глибше, притисла гітару до плеча, як щит. Батько не став нічого казати, лише злегка кивнув, коли вона вийшла з квартири.

На вулиці було несподівано тихо. Сонце вже хилилось до горизонту, зафарбовуючи небо в рожево-золотий. Повітря пахло осінню й димом, але не таким, як учора, а затишним, ніби з печі. Вона йшла через двори, обережно штовхаючи носком черевика листя і дрібні камінці. У ній не було класу, очей, що дивляться, вчителів, у ній була лише музика. І гітара. Її єдиний справжній голос.

Музична школа зустріла її знайомим запахом деревини, лаку й старого паперу. У коридорі вже лунали уривки вправ і гам, хтось у сусідньому класі голосно повторював арпеджіо, хтось тупотів ногами в ритмі, а десь далі лунав кларнет.

Вона пройшла знайомим маршрутом до аудиторії з гітарою через плече, на мить затрималася біля великого вікна у холі, подивилася, як дві сороки у дворі деруться за горіх, а далі пішла коридором.

— Привіт, Олюнь! — Вигукнула Аня, її подруга по класу, вмощуючись на лавці біля дверей. — Ти сьогодні якась задумлива, все гаразд?

— Привіт. — Відповіла Оля з посмішкою, яку щойно зліпила. — Так, просто не виспалася.

— А я думала, ти перехвилювалась, бо Лілія Іванівна сьогодні в "настрої"! — Аня показала пальцями лапки.

— Та ну. — Оля намагалася виглядати зацікавлено. — А що сталося?

— Та нічого. Просто вона зранку вже встигла насварити Грицька за недограну вправу і Машу за невідповідну поставу рук. А тобі за запізнення щось погірше буде.

— Мені не звикати. — Сказала Оля з усмішкою, сівши поряд, і почала витягати з чохла гітару.

Вона дістала нотний зошит, поставила його на пюпітр і обережно поклала інструмент собі на коліна. Провела долонею по грифу, торкнулася однієї зі струн — вона злегка хрипіла.

— Так, трохи пливе... — Любовно прошепотіла до себе й узялася до налаштування. Натягувала струни повільно, вдивляючись у маленький тюнер, що миготів на голівці. Під її пальцями гітара поступово поверталася до життя, знову ставала точною, чистою, слухняною. Лілія Іванівна, жіночка похилого віку, точно сваритиме її за те, що вона призвела гітару до такого стану, майже не граючи влітку.

— У тебе, до речі, новий лак? — Запитала Аня, зазираючи до неї через плече.

Перед тим, як відповісти, двері відчинилися, і у клас зайшла Лілія Іванівна, вся зібрана, в окулярах і з суворим поглядом, який пробіг по всіх присутніх.

— Олю, ось і ти. Почнемо з гами.

Оля зітхнула. Натягнула ремінець гітари на плече й відкинулася трохи назад, зручно влаштувавшись. Скрипнула струна. Вона готова.

Урок почався, як завжди, зі стандартного розігріву — гами, арпеджіо, розтяжки. Лілія Іванівна уважно слухала, зрідка роблячи зауваження, сухим, але не злим тоном. У кімнаті стояла напружена тиша, яку вряди-годи порушував тільки скрип дерев’яних лавок чи ледь чутний подих.

Оля грала зосереджено, стараючись вловити кожну вказівку. У неї вже трохи трусилися пальці від напруги — технічні вправи давалися неважко, але сьогодні гітара ніби противилася. Усе звучало чисто, але вона не відчувала музики, ніби втратила зв’язок з інструментом.

— Оля. — Сказала Лілія Іванівна після однієї з вправ. — Технічно правильно, але порожньо. Ти де думками? — Оля знітилася.

— Вибачте. Я спробую ще.

— Спробуй не думати про себе, а думати про те, що граєш.

Після цього перейшли до етюду. Аня грала перша — з запалом, але місцями квапливо. Потім черга дійшла до Олі. Вона глибоко вдихнула, торкнулась струн і почала.

Ноти пливли, мелодія оживала поволі. Десь на середині вона раптом відчула, як щось у ній клацнуло — і музика, ніби крізь туман, прорвалась у свідомість. Вона не просто грала, а проживала кожну фразу. Це тривало мить, — але саме в ту мить вона знову впізнала себе.

Коли замовкла остання нота, Лілія Іванівна мовчки кивнула. І хоча урок тривав ще хвилин двадцять, ця мить стала найголовнішою. Оля сиділа тиха, виснажена, але злегка усміхнена. Вона ніби пригадала, навіщо їй усе це. Пальці нили від напруги, вона хруснула ними, з насолодою витягуючи кожну кісточку. Закинувши футляр з гітарою на спину, Оля вийшла з кабінету. Вона захлопнула двері за собою, ще не до кінця відключившись від уроку. У вухах дзвеніли останні акорди, а всередині все ще залишалася дивна легкість після сміху з подружками. Гітара била по стегну, рюкзак сповзав з плеча.

Коридор був порожній — як завжди після занять. Оля пройшла кілька кроків, опускаючи очі до підлоги, і раптом хтось майже врізався в неї.

— Ой! — вона різко відступила назад.

— Перепрошую. — Пролунав знайомий голос. Оля підвела очі й буквально завмерла. Перед нею стояв Олексій.

Він тримав футляр зі скрипкою під рукою й виглядав так, наче абсолютно не очікував її тут побачити. Але й не здивувався, а, скоріше, спокійно прийняв факт. Зовнішність теж була такою ж, як завжди: ледь скуйовджене волосся, темна футболка, гострі вилиці, спокійний погляд. Але зараз в цьому погляді грала цікавість. Оля підняла погляд, аби дивитися Льоші в очі.

— Ти?! — Він так само різко зупинився

— Які люди!... Ну-ну, привітик.

— Ти що тут робиш?

— Взагалі, коли тобі кажуть привіт, прийнято теж відповідати цим словом. — Але під гнітючим поглядом Олі він закотив очі та, цокнувши язиком, відповів. — Урок був. Тільки вийшов.

— Який ще урок? — Оля продовжувала наступати на нього, змушуючи крок за кроком відходити назад.

— Ну… скрипка. — Він показав на футляр, який тримав у руці. — Тут займаюсь. Уже другий тиждень. — Оля перевела погляд з нього на футляр, а потім знову на нього.

— Чого мовчав?

— А навіщо казати?

— Просто. Ми ж… — Вона збилася. — Ми ж нормально спілкуємось, ні? Я не знала, що ти граєш.

— А ти мене питала хоч раз, кицю? — Оля зніяковіла. Чому “киця”? Чому від Льоші, а не від?... Оля здригнулася несподіваній думці, і одразу ж згадала, що Льоша чекає її відповіді.

— Та блін, ну ясно, що ні! Але… — Вона замовкла. Злилася на це “але”, яке нікуди не вело. І думала, чому ж киця.

— Здається, ти трохи зла. — Обережно сказав він.

— Та ні. Я просто… я не люблю, коли щось від мене ховають. Або коли люди виявляються зовсім не такими, якими здавались.

— А ти якою мене бачила?

— Не знаю. Точно не з фіолетовим футляром для скрипки. — Буркнула вона.

— А це не фіолетовий. Це темно-синій. — Вони обидва на мить замовкли. — Слухай. — Сказав Льоша вже зовсім інакшим тоном — якимсь пустотливим, дружнім. — Я не ховав нічого. Просто не думав, що це якось важливо. Але якщо важливо — тепер знаєш.

— Та тепер-то знаю. — Пробурмотіла вона, не дивлячись на нього. Потім додала, тихо: — Просто... я чомусь думала, що ти нічим не займаєшся.

— Приємно знати, що ти про мене так багато думала. — Він щиро всміхнувся, і Оля не втрималася і теж коротко, через ніс засміялася.

— Дурний ти.

— Можливо. Але тепер ти знаєш, що я — дурний скрипаль.

— А я — дурна гітаристка. Гарна пара. — Сказала вона й одразу замовкла. В голові гукнуло: на хіба ти це сказала?

— Гм… — Льоша підняв брову, але не коментував. Просто спитав: — Хочеш якось разом пограти? Думаю, може бути непоганий дует. — Вона підняла на нього очі. І на секунду захотіла просто кивнути.

— Може.

— Може — це вже щось. — Із сарказмом кивнув Льоша.

— Але це не “так”. — Одразу різко кинула Оля.

— Зате не “ні”. — Весело парував її словесні випади Олексій. Секунда мовчання дала Олі поштовх спитати:

— Чого “киця”? — Льоша, який вже збирався йти, та відкрив рота, аби позвати її за собою, передумав та розвернувся.

— Гм, ну... Я мав на увазі кішку. Я люблю людей порівнювати з тваринами. Наприклад, твоя подруга Женя — вона пес. Навіть я б сказав... Щось середнє між собакою та вовчицею. Вона тримається своїх, своєї зграї, як справжня вовчиця. Але за тебе вона горою стоїть, як собака за хазяїна. Вона щира, відкрита. — Оля зробила крок вперед, запрошуючи Льошу йти за нею. — Маринка, оця ваша теж подружка... Вона сорока. Завжди там, де блищить, збирає будь-які плітки. Дарина... Вона може бути лисицею. Але тут скоріш не про хитрість, а про можливість бути різною. Я коли побачив її на вчорашніх посиденьках, відразу так подумав. А моя вчителька зі скрипки, наприклад, вона лебідь. Здається, така холодна і неприступна, але я бачив, з якою ніжністю вона вчить малих діток тримати руку.

— Так а чого я — кішка? — Оля нетерпляче пхнула ліктем Льошу, аби той не мовчав.

— То ж бо... Ти не подумай, я нічого такого не мав на увазі. Ти не та кішка, яка ластиться до перехожих або спить в ліжечку й злизує корм з рук. Ти з тих кішок, хто сам вибирає, коли й до кого підійти. Тихо ступає, завжди трохи насторожена, дивиться ніби крізь. Якщо її не чіпати — вона вільна, розумна, спостережлива. Якщо зачепити — вистрелить гострим кігтем. Але якщо заслужити довіру — буде теплою, майже ніжною. І поруч залишиться сама, без наказів. — Оля слухала його слова, й навіть не помітила, як вони вийшли на вулицю, де вже увімкнули ліхтарі, а холод несподівано наскочив прямо на спину.

— А ти? Яка ти тварина? — Запитала Оля, зупиняючись на перехресті стежок. Льоша почухав потилицю.

— Та я й сам не знаю. Себе визначити важче, бо я просто кажу те, яким хочу бути, а не те, яким я є. — Він затримав погляд на Олі, і хитро прижмурився. — На твою думку, яка я тваринка? — Оля замислилась, дивлячись на Олексія з нахмуреними бровами.

— Чесно? Мені здається що ти або якийсь птах... або єнот. — Завершила свою думку вона. Льоша награно здивувався, і ахнув.

— Єнот?! Я сподіваюсь, ти не мала на увазі ту пісеньку... — Він не встиг закінчити, або проспівати їй цю пісеньку, коли вона вдарила його з кулака у плече, зареготавши.

— Ні, боже, ні!!! Це просто перше, що спало мені на думку. — А далі за цим на думку їй спала одна людина, яка і до цього з якогось дива фігурувала у її голові. — Слухай, Льош... — Обережно почала вона, озираючись на машину батька, яка під’їхала на парковий майданчик. — А Валерія Віталіївна, географічка наша? — Вона махнула батькові рукою, мовляв, дай мені секунду. Льоша усміхнувся.

— Нє, Оль, з нею ти добре спілкуєшся. А ще вчителів ми знаємо надто поверхнево, або давати їм асоціації. Ну все, біжи, тебе вже чекають. — І він підштовхнув її у спину, сам крокуючи у сторону тролейбусної зупинки. Оля засмутилась.

— Бувай... — Вона ще мить дивилась йому вслід, а потім пішла до батька.

— Все добре? — Запитав він, побачивши розгублену дитину.

— А? — Перепитала Оля, сідаючи на заднє сидіння машини. — Та-та. — Вона відкрила телефон, дивлячись на змінений розклад. Тепер географія у них у вівторок першим уроком, і у четвер останнім.

— Як урок? — Обережно запитав батько. Оля не відповіла, дивлячись на завдання, виставлені у шкільному чаті за сьогодні. Льоша написав, що завтра його не буде. Чому ж Оля не запитала, з якої причини?..