Глава 6. Не кажіть нам, як жити.

Осінній час минав напрочуд швидко — не встигла Оля як слід втягнутись у навчання після канікул, як уже настали вихідні. Ще світлі, ще теплі, з променями сонця, що падали крізь жовтневе листя на асфальт, але все одно зранку вже треба було натягати кофту й терпіти вологе повітря, яке обіймало ноги під джинсами.

Оля стояла біля дзеркала у передпокої, поправляючи пухке волосся, хоча знала, що на вулиці воно все одно миттєво розтріпається.

— А гулянка це в тебе яка саме? Як завжди?— Пролунав із кухні голос батька.

— Та... Ага, посидимо, наберемося сил на навчальний рік... — Відповіла Оля, поправляючи пензликом відомі лише їй недоліки макіяжу.

Батько вийшов, витираючи руки рушником, і окинув дочку поглядом, і не суворо, а трохи розгублено. Як на нього, вона подорослішала, змінилася за останній тиждень. Чи то нова куртка так сіла, чи то очі стали якимись спокійнішими.

— Телефон заряджений? — Запитав звичне, притулившись до дверей плечима.

— Ага. — Оля вже натягала кросівки, ледь не ставши на одне коліно на коврику біля дверей.

— Якщо щось — відразу пиши. І не лізь у всяку дурню, чуєш? Я вас знаю, особливо якщо з вами Назар...— Тато погрозив їй пальцем, насупивши брови.

— Тату, я не маленька. — Але Оля усміхнулась, бо насправді було приємно.

— Маленька ти для мене будеш ще довго. — Батько підійшов і швидко, ніби щоб вона не встигла передумати, обійняв, затиснувши у дуже міцній хватці рук. — І щоб не пізно, будь ласка.

— Добре. — Закотила Оля очі, усміхаючись. Та най вона під ранок прийде, батько нічого не скаже.

Оля вийшла з під’їзду, на ходу надсилаючи повідомлення в групу:

"Я вже йду. Хто де?"

У чаті було глухо. Вчора всі сварились. Знову.

Теми для сварок були геть безглузді, але галасу навели сильного. То не могли домовитися о годині зустрічі, то о місці, то почалася суперечка щодо самої мети прогулянки... До компромісу приходили швидко, але можна було і уникнути сварок.

"Вже вийшла, я на площі" — перша відписала Марина.

"Не знаю, чи хочу йти" — Написала однокласниця Діана. Знову почалася сварка, кожен сварив Діану за її невизначеність та швидкі зміни настрою. Оля закотила очі.

— Почалося. — Пробурмотіла вона, ховаючи телефон та нарешті зупиняючись на тролейбусній зупинці. Йти було пішки десять хвилин, але осіннім днем не хотілося влаштовувати марафон.

Сонце било просто в очі, а в повітрі пахло теплом і хрусткими листками. Оля крокувала парком, сама, неквапливо, мов би й не поспішала на гулянку. Тонкі сонячні промені просочувались крізь дерева, і кожен її рух здавався повільнішим, м’якішим. Жовте, руде, з оксамитовими краями листя шаруділо під ногами, коли вона навмисно штовхала його носком, розганяючи мозаїку по алеї. Іноді разом із листям летів дрібний камінчик, царапаючи кросівки. В кишені вібрував телефон — вона ігнорувала його. Хай собі сваряться. Вітер розвівав волосся, Оля іноді поправляла пасмо за вухо, але воно вперто падало назад. Їй подобався цей затишний, теплий момент.

— Олю? — Озвалось позаду трохи невпевнено. Голос був не зовсім знайомий, але й не зовсім чужий. Вона обернулась, і побачила, що за кілька кроків позаду стояла Дарина, новенька з їхнього класу. Її обличчя здалося Олі м’яким і водночас напруженим, мовби Дарина хвилювалася, чи не перебільшує зараз, звертаючись.

— Привітик. — Сказала Оля обережно, стишуючи крок.

Дарина підійшла ближче. Волосся у неї було стрижене під каре, на ньому виднілися сліди експериментів з фарбами, а на сонці воно відливало ледь не усіма кольорами райдуги. Вона трохи зіщулилась, ніби від світла, ніби від самої розмови, але не зупинилась.

— Я тобі не заважатиму, якщо приєднаюся? — Без сорому запитала Дарина. — Мені ще ні з ким по-справжньому не вдалося поговорити в класі, всі якісь... суворі.

— О так, є таке. Але нічого, ти втягнешся. Ходімо. — Оля довго розглядала нову співрозмовницю уважніше: довгі пальці, які стискали рукав куртки, якби тримали щось дуже крихке; очі голубі, розпатлане волосся та шопер на плечі. Вони пішли поряд, не торкаючись, не поспішаючи нікуди.

Через кілька хвилинок Оля вирішила все таки заговорити до Дарини.

— Як ти зрозуміла , що це я?— Вона глянула на Дарину, а та лиш засміялася.

— Вважай, по ході. Що ти, що твоя хода — суцільна напруга. А взагалі, по твоєму волоссю та рюкзаку. — Вона знизала плечима. — Я трохи придивляюся до всіх, щоб знати, як із ким можна говорити.

— А зі мною як? — Спитала Оля. Її голос прозвучав трохи сухо, і вона поспішила виправити це легкою усмішкою.

— З тобою обережно. — Чесно відповіла Дарина, не засоромившись. — Але ти здаєшся такою, ніби хотіла б, щоб до тебе хтось підійшов. Хоч іноді. — Оля нічого не відповіла. Вона навіть не знала, чи приємно їй це чути.

Себе Оля вважала надто балакучою, надто активною та грубою, але Женя на відвертих розмовах на ночівлі, якщо заходила тема про таке, завжди казала, що Оля завжди може вислухати, підтримати розмову та звести все до компромісу. На жаль, Оля більше ні з ким не спілкувалась, аби зрозуміти щось більше.

Дарина йшла трохи попереду, ступаючи легко, але її чорні кросівки з великою підошвою дзвеніли ланцюжками з кожним кроком й підіймали пилюку з асфальтових тріщин.

— А ти? — Запитала Оля через кілька кроків. — Тобі хочеться, щоб хтось до тебе підходив? — Дарина сповільнила ходу, порівнялась з Ольгою.

— Мені здається, я виглядаю так, ніби мені цього не хочеться. Але це не так, я дуже люблю несподівані знайомства та спілкування, я екстраверт. — Дарина усміхнулася щиро, широко, майже хижо, та додала. — Але не завжди.

— То ти все таки екстраверт чи ні? — Перепитала Оля, вже трохи усміхаючись.

— Ну, скоріше так. Але іноді від людей втомлюєшся, навіть якщо любиш їх. — Дарина знизала плечима і вдивилася кудись поперед себе, туди, де крізь дерева вже чулися голоси.

Оля кивнула. Поряд із нею було спокійно. І незвично легко, наче з Дарини нічого не треба було виривати, пояснювати, обґрунтовувати. Вони ще кілька хвилин ішли мовчки, поки не вийшли на галявину за парком, де зазвичай збиралися однокласники.

На лавці сиділа Женя, поруч із нею вмостилася Іра у своїй яскравій жилетці, і Марина, яка сміялася, закинувши голову. Хтось грав у дурня прямо на тенісному столі, десь у кущах голосно грав телефон з колонкою, і в повітрі пахло розлитими напоями.

— О! — Першою побачила їх Женя. — А от і ви. Я думала, ви вже передумали йти.

— Привіт. — Усміхнулася Оля. Дарина мовчки помахала рукою.

— Сідай сюди. — Іра посунулася, звільняючи місце. — Тебе, новенька, теж стосується. В нас тут відкрите ком’юніті, без фільтрів і токсиків. Хочеш коли, чаю, кави, міцніше? — Дарина зніяковіла, а Ірка зареготала, за руку притягуючи Дарину. — Нічого, звикнеш. Ми не кусаємось.

— Хіба що по дружбі. — Додала Женя і підморгнула Олі. Оля одразу відчула, як заболів на плечі давній укус Женьки, який вона зробила на одній з ночівель.

Оля сіла, Дарина впала поруч. Вона трохи напружено усміхалася, але ніхто не докучав. Її прийняли легко і просто, ніби вона була з ними давно. Розмова текла сама собою. Жартували про школу, ділилися плітками з “Підслухано”, хтось згадував, як ховав телефон на уроці біології, а хтось уже планував, куди зганяти наступного вікенду.

— До речі, а Льоша буде? — Кинула Марина, поклавши голову Олі на плече.

— Мав прийти. — Озвалась замість подруги Женя. — Я йому ще вдень писала.

— Та він завжди спізнюється. — Додала Оля з напівусмішкою. — Постійно щось забуває.

— Ммм, то ви вже знаєте звички один одного? — З хитрим, лисячим та дуже дратівливим для Олі поглядом звернулась одна з однокласниць. Ольга закотила очі.

— Боже, та ми жили з ним два тижні під одним дахом в таборі. Його за це сварили постійно, як тут не запам'ятаєш.

Далі почались агресивні перемовини щодо школи, їжі, напоїв... Оля не втручалася. Вона просто сиділа, підтягнувши ноги, і ковтала солодкий напій з пластикового стаканчика. У повітрі висів аромат перезрілих фруктів і пильної трави, яка ще зберігала трохи сонця. Хтось тихо крутив музику з колонки, Павло та його дівчина Ярина десь загубилися, знову вилизуючи один одному ясна, як виразилась подруга Яринки Тоня.

— Оно він іде. — Сказала Дарина, кивнувши головою, і всі глянули в той бік.

Льоша йшов стежкою, спокійно, з рюкзаком через плече. Він не поспішав — ніби точно знав, що його дочекаються. І дочекались.

— Здоровенькі були. — Кивнув він, сідаючи на вільне місце між Маринкою й Сашею. — Давно сидите?

— Та ні, тільки розсілися. — Іра жбурнула каштан у Льошу, але той відвернувся. — Думали, тебе відпустять пізніше.

— Мене ніхто не тримає. — Знизав плечима Льоша. — Просто не хотів іти першим.

— Не філософствуй, розумнішим це тебе не зробить. — Хмикнула Женя, і всі зареготали.

Компанія знову загомоніла, музика змінилась на щось веселішe. Почали згадувати школу, оцінки, нових вчителів. Іра намагалася пародіювати вчителів, і це виходило до сліз смішно. Дарина втягувалася у розмови, Марина голосно сміялася, Льоша щось підкидав про фізкультуру. Оля всміхалася краєчком губ, не беручи участь у обговореннях, думаючи про своє.

— Ну що ж, раз усі зібралися… — Голос Аліни повернув атмосферу в реальність. Вона вже витягувала з сумок слабоалкогольні напої, які їй без заперечень надали батьки. — Можна починати вечір по-справжньому.

Музика розливалася над галявиною, змішуючись із вечірнім теплом і запахом трави. Іра встигла сфотографувати кожного, змушуючи позувати, підморгуючи: «на згадку, як перша туса цього року».

— Ви оце завжди так тусите? — Спитала Дарина, коли всі сміялися над жартом Жені.

— Нєа. — Іра хмикнула. — Іноді ще гірше.

— Ну дякую. — Обурилась однокласниця Таня. — А взагалі, у нас ще є дещо, що точно зробить вечір кращим. — Вона витягла з кишені тонку пачку сигарет і з викликом покрутила її в пальцях. Марина з усмішкою вийняла рожеву, прикрашену черепами апальничку з рюкзака. — Ну що, по одній, як у старі добрі?

— Про які «старі добрі» ти балакаєш? Нам по шістнадцять. — Буркнула Оля, але тонко усміхнулася. Всі знали, що вона була однією з перших, хто спробував палити — спробувала в таборі, коли було страшенно нудно.

— Даш? — Іра простягнула одну сигарету Дарині. Та взяла її, подивилась кілька секунд, а потім обережно повернула назад.

— Я пас. Тітка буде страшенно розчарована, якщо почує запах. — Сказала вона тихо, але твердо. — А вона мені як мама.

— Ууу, як мама. — Знизала плечима Марина, іронічно витягуючи сигарету для себе. — Я б теж хотіла тітку, яка замінює маму, а не мати, яка лише тисне на мізки. — Дарина нічого не відповіла.

— Льоша? — Таня, якій Льоша сподобався ще з перших хвилин перебування у школі, подбала про те, аби не обділити його. Той стиснув губи, і подивився на Олю. Оля ж залипла в телефоні, читаючи повідомлення від вчителів про зміни в розкладі. Зрозумівши, що підтримки чи застереження від знайомої людини не буде, взяв цигарку двома пальцями, обережно, страшась зламати. — Що, вперше?

— Ага, якби то. — Перебила Льошу Оля, піднявши очі від телефону і з хитрим поглядом підморгнувши другу. — Хто мені в таборі весь одяг просочив цим огидним запашком? — Гнівно насунулась до Льоші ближче вона, скалячи зуби. І навіть вдалося ігнорувати тупі виклики "вони зараз поцілуються" від однокласників.

— Ти між іншим теж курила, ти і зробила так, аби пахнути цигарками. І взагалі, я не винен, що ти свої речі повісила сушитися біля спільної курилки. — З осудом примружився Льоша. Оля закотила очі, але промовчала.

— А ти, Олєчка? — Іра вже тримала одну сигарету перед нею, простягаючи фільтром наперед. — Візьми. Чисто за компанію. Ми ж якраз всі разом сьогодні.

— Та ні, дівчат, ви ж знаєте, я кинула.

— Давай. — Іра підштовхнула ближче до Олі цигарку. — Кинула, не кинула, один раз можна. Я ж не люблю, коли хтось сидить осторонь. Ти ж не хочеш знов бути відстороненою? — І це зачепило.

Оля подивилася на цигарку. Момент був дивно сповільнений, бо музика позаду вже не здавалася такою гучною, сміх став тлом, очікування зависло у повітрі. Вона перевела погляд на Женю, але та мовчала, дивилась на землю. Дарина ледь помітно похитала головою. Але Марина вже встигла підпалити свою й засмоктати дим.

Оля обережно взяла цигарку. Запальничка клацнула, сигарета загорілася. Вона зробила затяжку. Легка гіркота, теплий дим, і щось, що здавлювало в грудях, не маючи відношення до цигарок. Хоча всередині не було ані кайфу, ані полегшення.

Але всі навколо сміялись, хтось знову вмикав музику, і в ту мить здавалося, що це все — просто частина вечора. Частина компанії.

— Привіт, дітвора. — З-за повороту вийшла знайома постать у знайомій кофті в клітку з надто знайомим голосом. Це була Валерія Віталіївна, і вона дивилася прямо в сторону, де сиділа Оля, поруч з Дариною та ледь не обіймаючись з Олексієм.

Дарина відразу різко опустила очі, затамувавши подих, та відсунулась вбік. Усі однокласниці та однокласники затихли, наче хтось натиснув на пульті паузу. Оля стояла, стискаючи пальцями тканину в кишені. Її затопила важка, гаряча, мов чай, розлитий на груди, хвиля сорому.

Вчителька нічого більше не сказала — просто пройшла повз них, повільно, з прямою спиною, не озираючись.

Оля ковтнула повітря. Її ніби щось підштовхнуло зсередини. Раптово, майже інстинктивно, вона рвонулася з місця й побігла слідом. Позаду хтось щось вигукнув, але вона не чула, чула лише шелест гілок над головою, її дихання й кроки Валерії Віталіївни на сухому асфальті.

— Валеріє Віталіївно! — Оля голосно вигукнула ім'я вчительки. — Валеріє Віталіївно, зачекайте, будь ласка!

Вчителька зупинилася, але одразу, з секундною затримкою, і повернулася на півоберта, очі її були неймовірно спокійні, навіть байдужі, але щось у цьому спокої змушувало Олю зупинитись і ледь не розплакатись від сорому та відчаю.

— Я… — Оля зупинилась за два кроки. — Батько знає, якщо що... Але будь ласка, не подумайте нічого про мене, я не така. Ви так подивилися...

— А що я мала сказати? — Тихо спитала Лєра. Її голос був рівний, без агресії, та через це ще прикріший. — Давно куриш?

Оля опустила голову. Слова не складались у речення, думки розпливалися, мов дим.

— Так, тобто ні, я… Це не було… Я не хотіла, чесно.

— Та я тобі вірю. — Лєра відвела погляд убік. — Просто… не кожного дня бачиш таку компанію. І тебе в ній.

— Це випадково. — Голос Олі затремтів. — Вони просто… запропонували, і я… Я навіть не хотіла. Це була хвилина.

— А потім буде ще хвилина. І ще. — Валерія Віталіївна видихнула, повільно. — І кожен раз буде трохи легше зраджувати саму себе. Поки не помітиш, що вже не пам’ятаєш, ким була до цього.

Оля мовчала. Вона шукала в очах вчительки хоч краплину гніву — щоб зачепити, щоб сперечатись. Але там було тільки втомлене тепло. І це робило ще болючіше.

— Я не злюся. — Нарешті сказала Валерія Віталіївна. — Я просто... шкодую, що ти змогла здивувати мене цим. І всі ви теж.

І перш ніж Оля встигла щось сказати, вона розвернулася й повільно пішла далі. Але потім озирнулась.

— І передай Дарині... — Потім замовкла, наче щось обмірковувала. І продовжила вже жвавіше: — Хоча ні, нічого не кажи їй. — І вона пішла далі, а Оля так і залишилася стояти посеред дороги в парку, дивлячись зі згасаючою надією в очах, що Валерія Віталіївна повернеться і скаже, що все нормально, що вона не сердиться на неї, і що просто просить більше не куритиме. Якби вчителька попросила, Оля викинула би всі думки про цигарки. Але Валерія Віталіївна не повернулася, не сказала і не попросила. Вона просто звернула за ріг, ідучи рівною, спокійною, байдужою ходою.