Глава 5. Какао та еспресо.

Другий день осені видався майже липневим. Сонце вже стояло високо, але не палило — лише ніжно торкалося шкіри, мов вибачалося за прийдешній холод. Повітря було теплим, ніби пряним, і віддавало у світ трохи вогкості від вранішньої роси, трохи пилу, що зависнув у сонячних променях, і ледь вловимий запах стиглих яблук, що ховалися за шкільним парканом у старому саду.

Дерева ще стояли зелені, тільки подекуди їх листя наливалося золотом і, важке, падало на землю. Асфальт був теплий під підошвами, і здавалося, що все навколо завмерло на мить у затишному, затягнутому плівкою світлі міжсезоння. Сонце піднімалося крізь молочно-рожеву імлу, вкриваючи місто ледь золотою пудрою. У вікно машини світло било прямо в очі, і Оля жмурилась, витираючи сонцезахисні окуляри.

Вона вийшла з машини біля школи й одразу побачила Женю, яка стояла під каштаном, уткнувши носа в телефон. Її волосся скуйовдило вітром. Лише трохи піднявши голову, вона поправила рукою пасмо та кинула Олі коротке:

— Пішли?

— Навіть не привітаєш? — Оля віддала Євгенії щойно куплений стаканчик кави.

— Якщо привітаюсь, доведеться ще питати "як справи", а мені, якщо чесно, ліньки. — Женя розвернулася й пішла навколо школи до заднього двору. Це було надто дивно, враховуючи зазвичай активну та веселу подругу. Але Оля не взяла до уваги цю думку. — Слухай, а давай прогуляємо літературу? У Джейн напевне знову припадок непосидючості буде, не хочу задихатися в її духах. — Джейн вони називали учительку зарубіжної літератури за найупізнаваніший твір. Це прізвисько закріпилося навіть у батька Олі, який вчився здавна в цій же школі. Джейн була вже дуже навіть не молода.

— Ну окєй. — Не заперечила Оля. Якщо чесно, їй було все одно. Якщо що, просто у батька відпроситься. Вона розуміла, що постійно користуватися батьковим положенням не зможе, що це погано, але вона, на її думку, була непоганою дитиною — вчила французьку, малювала, грала на гітарі, була доволі спортивною, вчилася непогано... Чому б ні? Зітхнувши, зібрала себе в кулак, зі досадою згадуючи, що хотіла поспати на нудному уроці, і пішла за школу. До уроку залишалося двадцять хвилин, головним було не натрапити на вчителів вже після початку.

— Мені якраз поговорити з тобою треба.

За школою було тихо. Теплий вітер колихав сухі бурі верхівки дерев, і крізь листя просвічувало сонце. Вони сіли на похилу бетонну плиту — залишок якогось старого будівництва, про яке ніхто вже не пам’ятав.

— Пам'ятаєш, я розповідала, що мій "улюблений братусічка" знову приїхав додому у відпустку? — Почала Женя, ставлячи на імпровізовану кам'яну лавочку стаканчик з кавою і кидаючи позаду себе сумку.

— Ага. — Коротко відповіла Оля. Вона дивилась, як світло падає на асфальт, як бджола копошиться в бур’яні.

— І тобі навіть не цікаво, як він? Як я? — Женя відклонилася назад, спершись на руки. Поруч снували люди. Оля зачепила в них поглядом знайомі обличчя з паралелей, з молодших класів. Пройшла парочка вчителів.

— А як ти і як він?

— Як завжди. Претензії, що я все роблю не так. Що я "вже не та". Що взагалі всі мудаки, окрім нього. — Женя закотила очі, фиркнувши. Трохи розстібнула джинсову куртку, пригрівшись на сонечку.

— Ну… Він же старший брат. Вони всі такі. — Невпевнено промовила Ольга, яка ніколи не мала ні молодших, ні старших братів і сестер.

— Ага, тільки мій ще й безробітний і з комплексом бога. — Женя ковтнула води, потім скривилася. — Я не проти, що він на вихідні з гуртожитка свого приїжджає до нас, але він потребує щоб ми платили не лише за його навчання, а й за те, як він там тусується зі своїми друзями. Хоч би раз подзвонив мамі, спитав, як там вона, як я, як вітчим, але ж ні, дзвонить лише коли гроші на рахунку закінчуються. — Женя з лютою ненавистю пнула невинний камінчик, що попав під її ногу, якою вона трусила з самого початку розмови. — Ненавиджу. — Ледь не ридаючи, викрикнула вона. Малий хлоп, що біг повз, відсапнувся та кинувся в інший бік тротуару від її викрику. Оля нічого не відповіла. Вона сиділа, втупившись у далекі дерева. Їй здавалося, що в голові бігають думки, але жодна не встигає оформитись у щось вартісне. Лише відчуття, що щось не так. Щось змінилося в ній, навколо, в усьому. І що вона нічого не контролює.

Женя кинула на неї погляд, подавшись вперед.

— Ти тут взагалі? — Оля відразу ж перевела погляд на подругу.

— Ага. Просто думаю. — Вона закусила губу, і взяла, на щастя, ще теплу каву.

— Про що? — Примружилась на неї Євгенія, намагаючись заглянути в душу. Олі стало ніяково від цього. Вона не любила, щоб хтось настирливо ліз в душу. Але ж це Женька... Та сама Женька, з якою вони разом сиділи на сусідніх горщиках у дитсадку, пішли в одну школу, бігали ледь не голяка на пляжі... Женька, про яку вона знає все, знає про її стосунки з родиною, про травми, про кохання, про її думки на майбутнє... Одна від одної у них нема секретів. Женька навіть допомогла викрасти ті кляті відповіді на тест з сольфеджіо та гітару, навіть не будучи ученицею тієї школи.

— Не знаю. — Оля вхопила камінець, який пнула Женя, з землі, потерла його пальцями. — Просто думаю. — Камінь під нею був трохи вологим, і вона постійно поправляла поділ легкого светру, щоб не торкався холодної поверхні.

Женя мовчала довго. Але ця мовчанка була не звична — вона відчувалась, як натягнута струна, яку от-от зірве. Оля відставила гріючий руки стаканчик кави.

— Оль. — Нарешті сказала вона. Голос був рівний, але трохи приглушений, наче вона говорила це подумки вже сотню разів. — Чому ти така холодна до мене останнім часом? — Оля повільно звела очі, але не відповіла. Просто дивилася на обличчя подруги, яке їй зараз здавалося до болю знайомим і водночас наче віддаленим, майже чужим. — Я щось зробила? — Женя стиснула руки в рукава худі, пальці побіліли від напруги. — Ти більше не хочеш дружити?

— Це не так. — Тихо сказала Оля, і цього разу її голос був трохи хриплим. — Просто… — Вона зітхнула, наче шукала в собі потрібні слова, але вони не приходили.

— Просто що? — Запитала Женя, і в її голосі ледь чутно тріснуло щось ламке.

— Просто в мені щось... дивне. Ніби я спостерігаю за всім зсередини скляної банки. І мені там тихо, спокійно, але я нічого не відчуваю. Наче все, що мало значення, раптом перестало. А ти — ти надто справжня. Надто близько. — Женя кліпнула, не одразу розуміючи.

— Надто близько? Я не знаю, що це значить. — Оля опустила погляд на свої пальці. Вона крутила їх, заламувала. Зрозумівши це, стиснула кулаки. Женя побачила це, обережно накрила її кулаки своїми теплими долонями із завжди обережним, світлим манікюром.

— Я теж не знаю. І від цього ще гірше. Бо я не маю жодного пояснення, чому віддаляюся. Просто не можу бути інакше, але мені дуже соромно за це.

Мовчанка знову опустилася між ними, довга, важка. І в цій тиші кожна дрібниця навколо звучить голосніше, і шелест листя, і далеке гудіння авто за школою, і навіть дзенькіт чиїхось ключів у кишені.

— То ти не злишся на мене? — Нарешті спитала Євгенія. Вона намагалася і далі заглянути в очі Олі. Її карі очі кліпали, вона дивилася надто турботливо як для подруги.

— Ні. Радше, я злюся на себе. — Відповіла Оля, відвертаючи погляд від накритих долонями Жені своїх рук у сторону жорсткої трави. По стеблинці повз якийсь жук.

— І не тому, що я... що я якась не така? — З дитячою надією спитала Женька. Оля підійняла голову і нарешті подивилась прямо в очі кращої подруги.

— Ти якраз така, якою маєш бути — ти жива, яскрава, ти світишся і далі. Таку я тебе знаю. Просто я зараз не зовсім та, якою ти мене знаєш. І я не знаю, як повернутися. — Женя не відповіла одразу. Вона тільки повільно кивнула — не тому, що все зрозуміла, а тому що хоче прийняти це. Хоче дати простір. Навіть якщо їй боляче від відстороненості подруги.

Оля ледь стримала сльози, які раптом напросились на очі.

— Так, ну все. Погрустили, і досі. — Женя сама поспіхом витерла сльози. Потім підняла очі на подругу. Оля мовчала. В грудях пульсувала суміш провини й жалю, як дим, який не випустиш, бо боїшся, що задихнешся. Вона опустила голову, заплющила очі. І в наступну мить відчула, як Женя доторкнулась до її плеча, не нав’язливо, майже невпевнено. — Ну? Обіймемося? — З усмішкою запитала вона. Оля не відповіла, натомість просто потягнулася вперед і обійняла її вперше за довгий час. Обійми були незграбні, трохи незручні через каву між ними, але щирі. Оля посміхнулась у плече подруги, відчуваючи тепло сестринської підтримки. Женя стала для неї сестрою. Вона подалась вперед, утопаючи в обіймах подруги, яка сьогодні пахла надто дивно — яскраво і терпко. — Я так за тобою скучила. — Тихо сказала вона.

— Що це? Чому ти так пахнеш? — Спитала нахмурена Ольга, відсторонившись та різко змінивши тему. — Я в тебе раніше не помічала тяжіння до таких ароматів.

І саме в цей момент хруснула гілка. Обидві дівчини здригнулися й миттєво відстрибнули одна від одної.

— Дівчата! Ага! — Пролунав знайомий голос. — Прогулюємо, значить? — Поряд стояла Валерія Віталіївна, її піджак був недбало накинутий на плечі, з рук стирчали папка, журнал і пляшка води. Її погляд був не сердитим, але дуже красномовним. — Дівчата, я не проти глибоких розмов, але на літературі теж іноді буває цікаво. Якщо ви, звісно, вже не написали Джейн есе про самотність та дружбу. — Женя та Оля почервоніли, але не змогли стримати сміху, бо навіть Валерія Віталіївна називала вчительку літератури Джейн. Вона теж посміхнулась, очевидно, рада, що змогла розвеселити учнів. — А ну, киш звідси на урок. — Вона дуже смішно тупнула ногою, але подруги вирішили підіграти і відразу ж рванули легким бігом до сходів школи. Оля наостанок озирнулася на вчительку. Та йшла за ними, притримуючи папку біля себе та легким поступом напевне залишаючи за собою солодкий шлейф її духів.

У коридорі перед кабінетом літератури Оля й Женя ледве встигли зупинитися, коли просто перед ними з’явилися Іра й Марина. Ті зупинилися різко, ніби спеціально. Від Марини пахнуло парфумами на пів коридору, а в Іри лямка рюкзака вже звично спадала з плеча. Обидві — з показною байдужістю, яку було б легко сплутати з обуренням.

— А, ну ясно. — Одразу прокоментувала Марина, зиркнувши на них зверхньо. — Прогуляти перший урок, навіть не запросивши нас — круто, дівчата. — Іра схрестила руки на грудях і прикусила губу. Її погляд ковзнув по обличчі Олі, потім по Жені — з недовірою, змішаною з ледь стриманим роздратуванням.

— Та ні, ви не подумайте… — Почала Женя.

— Ми й не думали. Ми бачили. Ви так цікаво вдвох зникли. Може, щось особливе святкували? — Примружилась вона, склавши руки на грудях. Оля відчула, як її плечі напружилися. Вона кинула швидкий погляд на Женю, та знизала плечима, мовляв, «не ведись».

— Просто не хотілось на літературу. — Відмахнулась Оля.

— А мені от не «просто». — Уїдливо прокоментувала Іра. — Я б краще на математику не пішла, ніж слухати, як він знову комусь там усміхається. Особливо деяким.

— Ти про кого? — Спитала Женя з невинною посмішкою.

— Ну не про себе ж. — Скривилася Іра. — Про нашу відмінницю Мілочку. Якби хоч раз на мене звернув увагу… Блін, він же молодий, реально, в нього ще руки такі…

— І борода. — Додала Марина з мрійливою усмішкою.

— Ну та. Бачили б ви ці руки, які моєму батьку програють в плойку. — Кивнула Оля, не подумавши. — Він учора в мене вдома був. — Потім пояснила вона, зрозумівши причину витріщених на неї очей. Настала мовчазна пауза.

— Що?! — Іра не зразу повірила, озвучивши це максимально драматично. — В тебе вдома?!

— Ага. Батько запросив, вони в приставку грали… ну, просто так. — Стиснула плечима Ольга, крокуючи вперед.

— Просто так. — Перекривила її Марина, карикатурно висунула губи вперед та закотила очі. — Ага. Мабуть, він усіх учителів запрошує приставку поганяти. Особливо молодих і гарних.

— Та годі вам. — Буркнула Оля, але було пізно: очі в обох світилися смачною образою і заздрістю.

А тоді з-за рогу з’явилась Джейн з купою папок у руках і суворим, але не без іронії поглядом:

— Що ми тут розвели плітки, дівчата? У класі стільці не займуть самі себе. Заходимо. — Вона відчинила двері у душний, трохи темний клас. Дівчата, понуривши голову, поплелись за нею, не бажаючи розставатись зі свіжим повітрям коридору та обмінювати його на наповнений пилом та запахом поту затхлий сморід кабінету літератури.