Глава 4. Знайомі обличчя, чужі думки.

Шкільний день завершився досить швидко, бо першого вересня навіть вчителі не хотіли працювати та відмінили останні два уроки. Оля забігла до вчительської, аби попередити батька про те, що піде гуляти з Женьою, Ірою, Мариною та ще однією дівчинкою з їх класу. Погода була просто неймовірною, а Олі чомусь дуже кортіло провітритися та, можливо, витратити доволі немалу суму з кишені батька. Каштани з дерев на алеї в шкільному дворі падали ледь не на голови, дітлахи кидалися ними один в одного, голосно сміючись та бігаючи під ногами, лякаючи перехожих. Старші діти ходили групками по дві-чотири людини, щось обговорюючи та розмахуючи руками під вигуки. Зовсім великі учні старшої школи або вже пішли з двору, або ще сиділи за партами, або ховалися між дерев, цілуючись. Іра і Марина, королеви драми, яких хлібом не годуй, дай попліткувати, вдивлялися в підлітків, аби сфотографувати та відправити у анонімні повідомлення каналу "Підслухано у ліцеї". «Тупий закос на американські серіали» думала про це Оля, але все одно було цікаво раз на пару днів дивитися новини про людей, яких вона через раз помічала у школі.

Сонце палило, припікало шкіру і відбивалося в очах. Тримаючи однією рукою стаканчик з кавою, куплений у їдальні, а в іншій телефон, перевіряючи новини з Інстаграму зірок, Оля з дівчатами крокувала за школу — так ближче до дому.

— Блін, чому Макса там нема... — Знову занила Женя, дивлячись на групи людей під деревами. — Чому я не з ним там... — Вона скривилася.

— Боже, та що ж ти так ниєш. — Іра вдарила підбором по асфальту, зістрибнув з бордюру. — Може він і там, сосеться з якоюсь шмарою, а ти про це навіть і не дізнаєшся ніколи. — Вона так театрально закотила великі карі очі, що Оля навіть трохи здивувалася, наскільки ідеальним та витонченим здавався цей жест. Іра розвернулася, махнувши білявими закрученими локонами та стукнувши підборами. Її і без того доволі коротка спідниця піднялася у гарному миттєвому кружлянні. — Боже, короче, дівчат, пішли отсюда. — Іра схопила за руки Марину та однокласницю, і потягнула їх до шкільних воріт — там вже чекала стомлених учнів приємна жіночка, що сама робить попкорн та розвозить морозиво. Оля також часто купляла у неї улюблене плодово-ягідне морозиво, їла, облизуючись, по дорозі додому, якщо батько не підвозив. Женя розчаровано дивилась їм вслід, зависнувши на одному місці. Однокласниця ледь-ледь встигла махнути рукою на прощання. Оля повернула голову до подруги, і теж схопила її за руку.

— Не слухай їх. Впевнена, Макс сам про тебе багато думає. — Вона потроху потягнула подругу в сторону заднього двору школи. Подруга не реагувала, лише дивилась далі на дерева.

— Як думаєш, він і справді може бути там? — Промовила Євгенія, стискаючи зуби. Оля стримала бажання самій закотити очі.

— Жень, пішли. Якби він там був, ти б його побачила. — І перш ніж Женя встигла щось заперечити, Оля встигла відтащити її від дерев та потягла за школу протоптаною доріжкою, усипаною листям та каштанами.

Тепле сонечко пригрівало їх, робило млявими. Хотілося або лягти спати прямо на вулиці, або скупатися у річці, прямо як в таборі, з Льошкою та іншими...

— Що тато казав? Насварив? — Запитала Женя, торкаючись довгого волосся, що спадало з плечей гарними локонами.

— Взагалі ні. — Оля штовхнула ногою камінчик. На кросах залишився тоненький слід. — Навіть Кирило Матвійович не сварив. А Валерія Віталіївна взагалі похвалила. — Насправді цього не було, але чомусь Оля це сказала. Слово — не горобець, тому виправдовуватися вона не стала, промовчала. Оля потяглась, ловлячи плечима залишки сонця. Вони ще йшли кілька кроків у тиші, поки...

— Опа. — З-за рогу школи раптово вискочив Макс.

Женя різко зупинилась, ніби її хтось шарпнув назад. Очі її округлились, обличчя налилось рум’янцем. Вона опустила погляд і зробила крок у бік Олі, мов шукаючи захисту.

Оля з театральним надривом зітхнула:

— Ой господи боже...

Макс стояв напроти, зухвало усміхаючись. Його темне волосся трохи стирчало в різні боки, на брові панувала тонка вибрита смужка. Хоча ні, це був дуже вдалий шрам. Під лівим оком темніла родимка, що ніби притягувала до себе погляд. Карі очі блищали зухвалим вогником, і, щойно він рушив до них, до носа долетів знайомий запах цигарок й ще чогось терпкого, ніби дим змішаний з одеколоном старшого брата.

— Вибачте, не помітив вас. Привіт. — Сказав він, і його голос трохи деренчав, наче щойно говорив надто голосно. — Не забив вас?

Женя похитала головою, але не відповіла — лиш втупилася у тріщину на асфальті. Оля мимоволі склала руки на грудях, дивлячись то на подругу, то на нього. Погляд її пройшовся по його очах, необережному одягу, по родимці під оком, і вона скривилася від запаху цигарок.

— Не соромно курити під вікнами школи? А якщо камери? — Подала тихий голос Женя, підіймаючи награно зухвалий погляд на об'єкт кохання. Оля зі скепсисом спостерігала за цим. Макс вз'єрошив волосся п'ятірнею, посміхнувся невинно.

— Та там вони зафарбовані, головне на вчителів не натрапити, які самі там влаштували курілку.

— Дивно, мій батько в кабінеті біології курить на тому балконі. Там же щось типу веранди. — Задумливо сказала Оля, пригадуючи місце, де колись знайшла батька.

— А, то ти донька інформатика? — Але він не дивився на Олю. Увесь його погляд був направлений на Женю. Оля зітхнула.

— Ага. — Женя раптом почала сварити Макса за цигарки.

— Я тобі скільки разів казала, не палити, ти ж своє здоров'я губиш! — Оля не схотіла це слухати. День був і справді теплим, і не хотілося простирчати до вечора на дуже холодному через вітер дворі школи. Оля тихо ретирувалася, зітхнула, глянувши ще раз через плече на Женю, яка стояла з Максом, крутячи в руках край рюкзака. Дві секунди тиші між ними, ще не розпочатий діалог — і цього вистачило, щоб Оля зрозуміла: вони її вже не помічають. І правильно. Вона підняла брови, злегка скривилась і, насунувши на очі капюшон, розвернулась.

Сонце било прямо в лоба. Було майже тринадцята, асфальт парував, і навіть повітря здавалося густим. Оля обрала коротку дорогу вузькою стежкою між шкільним двором і старою трансформаторною будкою, що тягнулась вздовж паркану. Тут росла низка бузини й кілька кущів, які завжди розростались після літа. Хтось накидав обгорток і пляшок під кущами, і в тіні все ще пахло сирою землею й солодким пилом.

Кросівки трохи рипіли на гравії. Оля слухала цей ритмічний, знайомий, майже заспокійливий звук. Кілька разів довелося обійти калюжі — залишки ранкового поливання клумб. Сумка відтягувала плече. Було тихо, окрім її кроків і далекого гулу машин за межами мікрорайону. Час від часу у дворі чути було вигуки малих, які грали в щось біля гойдалок.

Вона перейшла через пустий стадіон — уже не такий зелений, як у червні, а пожовклий на краях, затоптаний. За школою виднілися знайомі багатоповерхівки.

Під’їзд відкрився з другого разу, бо магнітний ключ, як завжди, вередував. Сходи пахнули вареною картоплею, пральним порошком і чимось несвіжим, наче старим журналом. Хтось на третьому поверсі гримів дверима, а в підвалі, мабуть, знову щось капало — цей звук повторювався вже кілька років. На своєму поверсі вона зупинилася біля дверей, обережно, але впевнено вставила ключ, відкрила, штовхнула плечем і зайшла до квартири.

— Ти вдома? — Гукнув із вітальні басистий голос батька.

— Ага. — Буркнула Оля й потягнулася, обережно чіпляючи рукою за дверну раму, наче знімала з себе втому цілого дня.

— Заходь, тільки не лякайся. — Долинуло вже з веселими нотками.

Оля пройшла до вітальні і завмерла. Її тато сидів на підлозі, спертий об диван, тримаючи джойстик, а поруч вмостився Кирило Матвійович у розслабленій сорочці, рукава підкочені, а на обличчі така зосередженість, ніби він розв'язує інтеграли в голові. Обидва грали в якусь шутерну гру. Екран телевізора миготів вибухами й криками.

— Тату… — Почала вона обережно. — А це… норм? — Виглядали вони дуже навіть контрастними. Її батько, схожий на ведмежа, постійно пропадаючий в качалці, з темною бородою і експресивною поведінкою, і Кирило Матвійович, завжди педантичний до свого зовнішнього вигляду, худий та високий, без жодної зайвої волосинки на обличчі.

— Дуже навіть норм. — Сказав батько, не відриваючи погляду від екрана. — Я вже третій раунд виграю. Кирюха… вибач, Кирило Матвійович ніяк не може змиритися.

— Та це випадковість. — Огризнувся математик, усміхаючись. — Просто ти кемпиш, а я чесно йду в атаку.

— Угу, чесно. З сокирою в спину.

Оля зняла рюкзак і сіла на підлокітник дивана, спостерігаючи. Було щось абсурдне й затишне в тому, як ці двоє дорослих чоловіків — один її тато, а другий учитель — грають у відеоігри, як підлітки після школи.

— А обід буде? — Спитала вона, бо шлунок уже давно бурчав.

— Є макарони, м’ясо, борщ, або омлет зроби. — Сказав тато. — І… кава залишилась. Без коньяку. А, і в холодильнику морозиво візьми.

— Тепер я завжди нюхатиму. — Хмикнула Оля, сповзаючи по підлокітнику. — А ви взагалі коли закінчите грати? — Спитала вона, вдаючи сувору маму. Хоч мами вже давно не було, і вона її давно не бачила.

— Ну… — Батько запнувся. — Коли я виграю ще двічі.

Ольга пішла, а з вітальні знову загуркотіло: на екрані щось вибухнуло.

— Ай, знов ти мене! — обурився Кирило.

— Розслабся, учителю. Це тобі не математика: хто раніше натиснув, той і правий.

— Та ні, це тому що хтось у нас великий хакер, зізнавайся, що ти мені там наклацав?!

Оля засміялася в кухні. І, поки на плиті грілася вечеря, а чоловіки воювали з піксельними монстрами, вона вперше за день відчула, що все якось… правильно. Смішно, несподівано, шумно — але по-домашньому.

Голоси з вітальні лунали до самої ночі, поки на вулиці не увімкнулися ліхтарі, і ледь не кожне вікно будинків навпроти загорілося вогником. Лише тоді приставка вимкнулася, і голоси батька та математика перемістилися в коридор.

— Хто виграв?! — Гукнула вона, не встаючи з ліжка.

— Я! — З гордістю голосним басом відповів батько, і почулося невдоволене буркотіння Кирила Матвійовича. —Манюнь, я вдома буду через годинку, закину лише додому Кирила Матвійовича. — Він тихенько відчинив двері в кімнату доньки, наче питаючи дозволу. Оля скривилася.

— Я не манюня. — Буркнула вона у відповідь. Батько нахмурив брови та зі скепсисом закивав.

— Та-та, звісно. Не сумуй. Привезти тобі що-небудь? — Оля примружилася. Нічого не хотілося, і вона лише заперечно гмикнула. Батько зачинив двері та вже через хвилину у квартирі панувала тиша.

У кімнаті було темно, тільки настільна лампа відливала жовтим світлом, малюючи тінь від долоні на папері. Оля лежала на животі, обперши підборіддя на ліву руку, а правою ледь-ледь водила олівцем. Намагалася вивести щось схоже на профіль, у якого має бути гострий ніс, зібрані брови, родимка під оком. Але ніяк не вдавалося схопити вираз. Вийшов якийсь дратівливо милий хлопець, а не той, що курить десь за школою і дивиться спідлоба. І чого вона взагалі взялася малювати цього Макса?

Телефон завібрував поруч, тихо й коротко, і вона автоматично глянула на екран.

— «Привіт. А це що у вас за “підслухано”? Всі щось переглядають і сміються, а я не в темі.» — Писав Льоша. Оля на мить зависла. Її пальці застигли над клавіатурою, перш ніж вона натиснула на повідомлення.

«Та просто тупий шкільний канал. Всяке пишуть.» Через хвилину — ще одне повідомлення.

— «А що це за “роман табір-школа”? Чого всі дивляться на мене, як на героя серіалу?» — Серце в грудях наче на секунду зупинилось. Вона рвучко набрала в пошуку знайому назву — “Підслухано Гімназія №3” — і зайшла в канал.

«Новий шкільний рік починається, «Підслухано» продовжує служити вірою та правдою для ваших теплих вушок. Кажуть, дівчина з 10-А, донечка нашого інформатика, провела пречудове табірне літо з хлопцем, а тепер він перевівся до нас. Хтось бачив, як вона ледь не вросла в землю, коли його побачила біля школи? Умора, та й годі. Цілувалися під зорями, напевно? Ваші повідомлення про події залишайте у боті.»

Оля видихнула крізь ніс і кинула телефон на ковдру. Подивилась у стелю. Ну звісно. Тільки почався рік. Повернула голову до малюнка. Профіль більше не здався милим. Вона схопила гумку й одним рухом стерла його, лишивши світлу пляму. Телефон знову засвітився.

«То це... про нас?» — не переставав написувати Льоша. Оля набрала відповідь, стерла. Набрала знову:

«Та не звертай уваги. Люди вміють придумувати більше, ніж було насправді.»

Після того ще довго ніхто нічого не писав.

Батько повернувся, коли Оля вже спала. Він постукав у двері, і коли донька не відповіла, обережно відчинив їх. Звернувшись калачиком, Оля спала, затиснувши у руках блокнотик. На ліжку поруч лежала велика гітара, викрадена нею з музичної школи рік тому. Ох, як він сварився… Але Оля продовжувала на ній грати, і він дозволив залишити її. Тихо забравши гітару, так, щоб не задіти струни, він поставив її на місце. Обережно витяг з рук доньки блокнот. Подивився на малюнок. Дві зчеплені руки так нагадували йому руки його дружини, матері Олі, але він не хотів думати про неї. Надто багато болю вона завдала, лишивши йому їх дитину та пішовши з родини до багатшого. Відклавши блокнот поруч з дитиною на подушку, він накрив її пледом, зачинив вікно та пішов з кімнати, наостанок пригладивши розпатлане біляве волосся дитини.