Глава 3. Не зовсім педагогічно.

Коридор, як завжди після літа, коли старі, ново викрашені стіни ще не встигли знову звикнути до сотень голосів, пахнув пилюкою, сонцезахисними кремами, фарбою й чимось пластиковим. Цього року художники, яких наймав ліцей за немалі кошти, викрасила стіни у приємний оливковий колір, який на сонці здавався зеленим, наче листя влітку. Сонце било крізь вікна так яскраво, що доводилося жмуритися. Оля стояла біля підвіконня, спершись плечем на тепле скло. Ліва рука нервово крутила лямку рюкзака, що незручно сповзав із плеча, а погляд ковзав по стіні, вивішеній малюнками учнів початкової школи — криві будиночки, щасливі сонця з усмішками, герої з мультиків. Якось це дратувало, але й було трохи заспокійливо.

— Ну а тобі хто сподобався? — Женя глянула на неї з хитрим поглядом, ніби цю розмову чекала ще з того моменту, як влітку востаннє попрощались біля автобуса. Оля відвернулась до вікна. Сонце сліпило очі, шибки були гарячі, як плитка, і повітря в коридорі стояло липке, мов мед, сповнене важкими ароматами парфумів усіх дівчат. Вона вже знала, чим закінчиться ця розмова.

— Та ніхто. — Знизала плечима Ольга, і рюкзак тут же з’їхав ще сильніше по плечах.

— Оль, давай-но без цього. Якщо чесно? — Женя вперлась поглядом у профіль подруги, нахилилась ближче, майже торкнулась плечем. — Хоч хтось же був? Не кажи мені, що в таборі ти цілий день сиділа в кімнаті та вишивала хрестиком.

— Чому саме вишивала? Чому саме хрестиком? — Повернулася Оля до подруги. Женька закотила очі.

— Це ж ти, від тебе чого завгодно можна очікувати. Не здивуюся, що ти знайшла там ковзанку і влітку навчилася ковзати.

— Я вміла і до цього. — Заперечила Оля і стиснула губи, опустивши погляд на взуття. Дратувала навіть не сама цікавість, а той ніжно-настирливий тон. Їй раптом стало тісно в цій розмові. — Ну добре. — Сказала вона нарешті, повернувшись до Жені з втомленим виглядом. — Вожатий. Місцевий секс-мен. Красивий, з голосом, як у диктора з радіо, і руками, як у скульптора.

Женя видихнула і схопилась за серце.

— Боже, Олю, та ти шо! Тобі шо, рілі подобаються старі? Підкажи хоч, у нього пенсійне посвідчення було при собі? Чи тільки паличка для плавання? — Женя подалася корпусом уперед, дихаючи в щоку Олі.

— Він як мінімум існує. — Усміхнулась вона, зухвало піднявши брови. — На відміну від тих твоїх смазливих чоловіків з дорам.

— А ось це було як удар під дих. — Женя трохи штовхнула Олю, і та качнулася корпусом. — Наступного літа привезу тобі путівку в будинок для ветеранів. Там хоч місцевою прости-господи стань.

— Доню. — Обидві здригнулись і різко розвернулися до вчителя. Позаду стояв батько Олі, з кавою в руці й лукаво піднятою бровою, такою ж, як у доньки. Він підійшов нечутно, як завжди. Оля досі дивувалася, як такий ведмідь як батько, ходить так тихо. — Я, звичайно, все розумію, «дєло молодоє», але ти вже трохи перегинаєш палицю з цими... вожатими. — Оля зашарілась — вперше за весь ранок — і, не витримавши сміху Жені, рішуче розвернулась.

— Та пішли ви! Я образилась! — Кинула вона через плече, залишаючи подругу на батька. Або батька на подругу. Женя ледве не впала на лавку, закашлявшись від сміху.

Оля швидко рушила до дверей класу з номером 38 на золотій табличці — теж оновлення школи, — і саме в цей момент, наче за розкладом, до неї з обох боків вчепилися Іра та Марина, роблячи вигляд найкращих подружок.

— Ага, ось і наша зірочка табору! — Протягнула Марина, відразу хапаючи Олю під руку, ніби боялася, що та втече. — Давай-давай, викладай, поки його тут нема.

— Хто, що, кого нема? — Оля навіть не встигла втягнути повітря, нахмурившись від шоку.

— Льоша, звісно! — Хором відповіли обидві, як натренований дует. — Він тобі подобається? Гарни-и-ий. Ви зустрічаєтесь? — Наперебій питали вони, набридливо хапаючи та смикаючи її за руки і одяг.

— Та ні, просто спимо час від часу. — Сухо відказала Оля, але обидві лише гигикнули, ні на мить не зупиняючись.

— Ну-ну. — Притиснула Марина. — А як і де ви познайомилися? А ви цілувалися вже? Він тобі щось писав? А фотки є? — Оля скривилася, і рвучко смикнула руку з їхніх обіймів. Вони навіть не помітили.

— Ми знайомі з табору. Ні, не зустрічаємося. Ні, не цілувалися. Ні, не писав. Так, фотки є. Ні, не покажу. — Випалила вона на одному диханні, намагаючись перебороти бажання всередині себе плеснути долонею по лобі.

— А він тебе захищав? А ви разом сиділи? А він ревнував?

— У нього і запитайте. Мені в клас треба. — Дівчата розчаровано зітхнули.

— Та питали, але він надто мовчазний.

— Та що ви. — Зі скептицизмом підняла брови Оля та натиснула ручку на двері. Насправді вона була вдячна Льоші, що завжди говіркий і активний пліткар наразі промовчав і дозволив їй самій розбиратися з однокласницями.

У класі української мови пахло сирістю і старими книжками. І хоча нещадно сліпило сонце, парти ще липли від вологи, дошка вкривалась білим пилом. Оля сіла ближче до вікна й майже одразу пригадала кабінет географії — світлий, новенький, з ролетами і кондиціонером. Вона витягла з рюкзака зошит і ручку, підперла щоку рукою, дивлячись у вікно. На вулиці, просто біля ганку, хлопці з молодших класів ганяли м’яча. Жовто-зелені плями світла лягали на підлогу класу. Сонце все ще било в очі. Вона примружилась.

Урок почався, коли вона не помітила. Учителька, пані Оксана, з м’яким голосом і грізним виглядом, саме пояснювала щось про підмет і присудок, малюючи схему на дошці крейдою з характерним скрипом. Хтось позіхав, хтось чухався, хтось намагався списати у сусіда визначення.

Оля ковзнула поглядом по дошці, потім по Жені, яка натхненно малювала щось у полі зошита. На сусідньому ряду Іра вже ледь стримувала сміх, шепочучи щось Марині. Пані Оксана диктувала:

— …а тепер запишіть речення. “Після дощу над селом зависла райдуга.” Підмет — райдуга, присудок — зависла…

Оля машинально підняла ручку, щось почала виводити у зошит, але думки плавно поплили. Увесь простір навколо став теплим і лінивим, мовби загорнутий у м’яку ковдру ранку. Її повіки потягли донизу, спочатку легенько, ненав’язливо. Вона обперлась щокою на руку глибше, потім ще трішки, ще…

Її ручка повільно ковзнула вниз сторінкою, іще не впавши. А потім вона заснула. Їй снилось море, його шепіт, тепло і крики чайок.

У класі ще кілька хвилин панував звичайний уроковий гамір, бо усі щось писали, щось питали, хтось хапався за голову від правил, хтось вже тихцем шукав, як списати. І лише коли пані Оксана, проходячи повз ряди, раптом зупинилась поруч з Олиною партою — стало тихо.

— Пані Гартенко. — Голос учительки був уже не м’який, а з металевою ноткою. — Спимо, значить? — Оля смикнулась. Рука зі щоки злетіла, зошит сповз на край парти.

— Вибачте… — Пробурмотіла вона, але вже було пізно.

— З таким ставленням далеко не заїдеш. Забереш речі й підеш до батька. Нехай він тобі пояснить важливість підмета й присудка. — Почулися шепітки. Оля мовчки зібрала ручку, зошит, наплічник. Щоки палали. Вона вийшла з класу, не дивлячись на Женьку, що вже витягувала руки, щоб щось прошепотіти чи підтримати. Не було настрою. Їй зіпсували такий гарний сон…

Коридор дихав іншим життям. Порожній, трохи холодніший за клас, він шумів десь у далині чи то з інших кабінетів, чи з вулиці. Пустим він здавався широченним, а на перервах тут було не протиснутись. Підлога під ногами віддавала шурхотом, і у нових кедах це було особливо помітно. Оля сунулась коридором до кабінету інформатики — там сидів її тато. На кожному повороті десь траплялася відкрита клямка вікна, куди пробивався той самий промінь сонця. Вікна скрипіли, десь хлопнули двері у клас старшої паралелі. Звуки школи, повсякденні, рідні, але зараз усе було трохи не так.

Тато сидітиме з чашкою кави й купою паперів. І скаже щось на кшталт: «Ну, як ти умудрилася в перший день вже в’язатися в проблеми?» І вона низатиме плечима, і вони поговорять, правда, не як учень із завучем, а як донька з розуміючим і люблячим батьком. Але до цього ще кілька хвилин, а поки було чутно лише відлуння чужих кроків попереду.

Оля звернула до кабінету батька, що був хіба не в кінці коридору. Коридор на третьому поверсі був порожніший, ніж зазвичай. З кабінетів долинало приглушене читання вчителів та дзижчання кондиціонерів. Оля вийшла з класу української, трохи насуплена, тримаючи щоденник у руці. Йти до батька було не вперше, але цього разу якось не хотілося пояснювати, чому вона заснула просто посеред уроку. Ще хвилюватиметься…

Біля дверей кабінету вже стояла вчителька географії. Вона тримала в одній руці пластикову пляшку з водою, у другій — ноутбук, притиснутий до грудей. Її погляд був спокійний, і коли вона помітила Олю, просто кивнула головою.

— Привіт знов. — Мовила вона м’яко, вже клацаючи дверною ручкою. — До батька? — Спитала вона. Оля лише стверджено хитнула головою. — Я тоді трохи попрацюю з документацією, заважатиму? — Ольга лише помотала головою, мовляв, ні.

Двері зачинилися за ними тихо. Усередині стояв знайомий запах кави й паперу, приглушене світло, яке спадало з високого вікна на письмовий стіл. На спинці стільця висів батьків синій піджак, а з колонки в кутку тихо грала якась інструментальна мелодія, наче спеціально для фону. Гуділи нові ноутбуки, закуплені для школи.

Валерія Віталіївна відсунула собі крісло до комп’ютера й одразу зосередилась на екрані, почала щось клацати в електронному журналі. Вона сиділа трохи боком до Олі, періодично крутячи ковпачок пляшки води, з якої іноді робила маленький ковток.

Оля сіла на стілець біля вікна. Поклавши лікті на стіл, вона закрила долонями очі і тяжко зітхнула. Знову клонило в сон. Аж раптом двері кабінету клацнули, і всередину зайшов її батько з підкоченими рукавами у білій рубашці й чашкою кави в руці.

— А, вже всі в зборі. — Сказав він лагідно, і перш ніж звернутися до Олі, підійшов до вчительки. Вона повернулася, посміхнулася і привіталася. Віктор Олександрович м’яко обійняв її однією рукою, вільною від чашки. Довго не тиснув, а просто торкнувся плеча, ледь притиснув до себе. — Як твій ранок, Лєро Віталіївно? — Спокійно спитав він, трохи відступаючи.

— Уже краще. — З усмішкою відповіла вона.

— Голова болить? — Спитав він, на що Валерія Віталіївна лише похитала головою. Оля мовчки спостерігала з місця біля вікна. Не те щоб це її бентежило — радше дивувало, як природно вони поводилися. Батько зазвичай с колегами поводився по діловому відсторонено. Виключення становив лише Кирило Матвійович.  — То що там сталося? — Запитав батько, звернувшись до Олі. Його голос був спокійний, навіть трохи втомлений, і, здається, більше за все йому хотілося, щоб донька не змушувала його виглядати суворим. Оля зітхнула і простягла йому щоденник.

— Я просто заснула. Було душно. І нічого не відбувалося.

— Ну от і чудово. Наступного разу просто вийди на хвилинку подихати, освіжитися. — Сказав батько й підписався в щоденнику, навіть не подивившись на неї з докором. — І не мороч голову Оксані Сергіївні. Оля кивнула, знову сіла біля вікна. За склом хмара ковзнула над сонцем, і світло стало м’якшим.

— Коли в тебе урок?

— Наступний. — Батько протягнув стаканчик з кавою Олі. — Будеш?

— Давай. — Оля протягнула руку до стаканчику, і батько спостерігав за нею з дивною посмішкою. Дівчина примружилася на нього. Потрясла стаканчик, понюхала. Наче нічим не пахне… Батько ледь не приснув зо сміху, надувши щоки. Його борода погано прикривала його червоні щоки. Вона звела на нього очі. — Тату… — Почала повільно Ольга. — А чого-то ти так посміхаєшся?

— У сенсі? — Зробив вигляд, що не розуміє, Віктор Олександрович, та в куточках вуст уже ховалася винна усмішка. — Просто хороша кава. — Оля скептично глянула на нього, зробила ковток — і мало не захлинулась. Обличчя миттєво скривилось, вона поставила чашку назад на стіл.

— Ти що, знову свій коньячок плеснув?

— Та ну, буквально чайну ложку! — Виправдовувався батько. — Для смаку. Я ж у себе, як не як. — З-за монітора почувся тихий та лагідний сміх Валерії Віталіївни. — Тільки не розповідайте директору, що я тут каву з алкоголем варю. Він і так підозрює, що я веду уроки веселіше, ніж треба.

— Ага. Бо сам ходить туди за другою чашкою. — Кинула Валерія Віталіївна і в усмішці сховалася за монітор.

Двері відчинились без стуку, майже невимушено. Кирило Матвійович зайшов до кабінету так, наче йшов додому, бо був розслаблений, з вічною папкою під пахвою й уже знайомим усім учительським кроком.

— О, ціла делегація. — Посміхнувся він, щойно побачив батька Олі за столом і Валерію Віталіївну, що щось шукала в папці біля комп’ютера. Оля одразу мимоволі зсунулася вбік, ближче до вікна. Навіть нахилилась, ніби ще гортала щоденник. Хотілось лишитися непомітною, хоч вона й знала, що це навряд вдасться.

— Та ти глянь. — Підморгнув батько Олі. — До нас і математика занесло. Прямо хтось надто популярний сьогодні.

— Ходжу, де цінують. — Усміхнувся Кирило Матвійович і підійшов ближче. — Що там у вас? — Він склонився над щоденником Олі. Вона замружилась. — А,— хтось задрімав на уроці?

— Моя донька вирішила, що граматика менш цікава, ніж сни. — Сказав батько з посмішкою, хоч у голосі все ще зберігався спокійний тон.

— Буває. — Знизав він плечима. — Зарано вимагати подвигів на перший день навчання. — Оля полегшено зітхнула, невимовно вдячна за це «буває». Але в очі так і не подивилась. Далі просто тримала погляд на вікні, на тих самих хлопцях, що все ще ганяли м’яча. — Я тільки документи приніс. — Пояснив Кирило, піднімаючи папку. — І заодно перевірити, чи не викрали у вас нашого айтішного генія. — Він підійшов до Лєри, яка навіть не звернула на них уваги.

— Взагалі-то образливо, я все ще тут. — Насупився Віктор Олександрович. — Вона тут уже за комп’ютер вросла, — другий день у кабінеті тусується.

— Як вдома. — Додав Кирило й усміхнувся Валерії Віталіївні. Вона теж ледь-ледь усміхнулась, підняла брови і кивнула. Її темне волосся торкнулось плечей, коли вона знову опустила голову до паперів.

Перед виходом Кирило Матвійович зупинився біля Олі. Вона й досі сиділа мовчки, трохи сутуло, мов першокласниця після прочухана. Він нахилився й легенько, зовсім по-дружньому, потріпав її по волоссю.

— Не засинай на математиці, добре? А то тоді вже точно доведеться викликати батька. — Оля лише кивнула, стиснувши губи в усмішці. — Ну, бувайте. — Сказав він уже всім, потис батькові руку, й перш ніж вийти, обережно нахилився до Валерії Віталіївни й поцілував її в маківку, і хоча це було швидко і легко, але як для колег це було надто дивно. І він вийшов, залишивши за собою теплу тишу й запах осіннього повітря, що влетів разом із ним.