ЧАСТИНА 2. Глава 5. Вікторівна, і крапка.

Без Олі, яка невідомо куди і на скільки поїхала, стає надто сумно і нудно. Кожен куток у цій квартирі тепер кричить про Олю: забута на гачку резинка для волосся, запах її парфумів, який досі висить у повітрі, наче глузування, її речі у ванній, у вітальні на дивані, навіть у Лєри в кімнаті. Лєра проходить на кухню, і її погляд падає на порожню чашку. Вона повільно опускається на стілець, але сидіти не може — внутрішній неспокій підкидає її вгору. Вона починає міряти кухню кроками, від стіни до стіни, як загнаний звір.

«Що я накоїла?» — Ця думка, здається, вже назавжди сидітиме у скронях Валерії, б’ється в них пульсуючим болем. Вона відпустила її туди, де Олю чекає лише приниження та лід Карини. Лєра знає, що Карина ніколи не прийме її, вона знає, що Олег — це людина, яка не має серця, але вона дозволила Олі піти. Провина стає майже фізичною, вона тисне на діафрагму, не даючи вдихнути на повні груди.

Лєра хапається за край столу, відчуваючи, як тремтять руки. Їй треба комусь виговоритися, інакше вона просто вибухне. Кирило Матвійович — єдина людина, яка знає частину правди, яка не засудила, яка мовчала. Вона хапає телефон, пальці ковзають по екрану, і коли вона нарешті чує довгі гудки, з її грудей виривається судомний, хрипкий видих.

Вона стоїть посеред темної кухні, обхопивши себе вільною рукою, наче намагаючись не розвалитися на частини, і чекає, поки той, хто знає її таємницю, підніме слухавку. Самотність у ці хвилини здається їй смертельним вироком.

Поки з якихось причин учитель математики не бере слухавку, Лєра витягає з кишені рюкзака Олі її цигарки, які Оля так ретельно ховала від Лєри, сподіваючись, що в неї виходить добре. Сівши на підвіконня, тремтячими руками декілька разів клацає запальничкою, поки нарешті старий кремінь не спалахує і не випускає несміливий вогник. Кінчик цигарки шипить, починає горіти, і Лєра морщиться від неприємного запаху диму. Вона не дозволяє Дарині палити, а Оля чомусь подумала, що Лєра не любить цигарки, тож при ній не палила. Лєра була вдячна.

Щойно Лєра затягується гірким і теплим димом, як у телефоні чується клацання і цифри виклика починають відлік.

— Привітик, Лєруся. — М’яко, по-батьковому тепло каже Кирило Матвійович. — Щось сталось? Чи ти просто так? — Питає він, і Лєра чує гуркіт його кухні. Випустивши дим у кімнату, Лєра зітхає.

— Привіт. Та… Дзвоню запитати, як ти? Все добре? — На диво, голос Кирила спокійний і безтурботний, звично втомлений та рівний. Не такий, який мав би бути у людини, яка через зізнання втратила найближчого друга.

— Все добре, насолоджуюсь вечором неділі, а ти? Все добре? У тебе і… Олі? — Обережно питає він, чомусь понизивши голос. Серце Лєри зробило неприємний кульбіт до живота, викликавши нудоту. Можливо, це було через цигарки, які виявились заміцними для Лєри, яка не курила вже півроку.

— Все добре. — Пусто відповідає вона, зітхнувши. Слова крутяться на язику, та жодне з них не хоче складатися у речення. Усе, що вона хоче сказати, стосується Олі.

— Я чую, що в тебе щось сталося. — Раптово серйозніше починає наступати Кирило Матвійович. Лєру це завжди дивувало, як він усе розуміє та одразу чує. А ще бісить, бо в такі моменти він завжди грає з себе татуся.

— Я вчора одну розмову підслухала… — Здалеку і натяками починає Валерія, обережно підбираючи слова. Кирило Матвійович на тому кінці проводу важко і роздратовано зітхає, бо ніколи не любив довгі розмови і прелюдії, і Лєра це прекрасно знає. — Ти вже мене вибач, але я на тебе ображена. — Одразу і з ходу заявляє вона.

— З якого це?! — За звуками здалося, що Кирило поперхнувся.

— Я думала, ми з тобою друзі, і я тебе точно не засудила б за це і ти знаєш про це. А ти мовчав. — Лєра, не відчуваючи жодної образи, розслабляється на підвіконні, знову затягуючись цигаркою. Кінчик тліє яскравим вогником у сутінках дня.

— Ти куриш? — Кирило як на зло все відчуває. Лєра морщиться, коли дим починає дряпати горло.

— А ти гей. — Констатує факт вона. На тому кінці телефонного проводу звисає тиша, нервово переривається легким, здивованим і тихим кашлем. Випустивши дим через ніс, вона морщиться, та продовжує, струшуючи попіл з кінчика цигарки. — Знаєш, я зараз почуваюся повною дурепою. Ти ж мій найкращий друг, Матвійович. Як ти міг мені не сказати? А я… бачила, що ти якийсь закритий, але щоб аж настільки... Бідні наші школярки, Кириле, вони ж там такі плани будують, а в тебе зовсім інші таємниці. — Вона гірко посміхається, роздивляючись цигарку.

— Я… — Одразу починає щось казати Кирило, щойно Лєра замовчала. Але слів не знаходить, тож мовчить. — Ти прекрасно розумієш, чому я не розповів тобі. — Акцентує він на персоні Лєри. Обурення і сором миттєво підіймаються тілом Валерії.

— Ти прекрасно знаєш, що від мене це не залежить! — Підвищує голос вона настільки, що аж гарчить у слухавку. Пальці надто сильно стискають цигарку, і за мить вона ламається, розсипаючи тютюн на домашні штани Лєри. — Чорт. — Шипить вона, затушуючи цигарку прямо об підвіконня.

— Оля вже знає?

— Ні. Але я розповіла про вашу розмову. Іншу. — Лєра зістрибує з підвіконня і знову бере у Олі цигарку. Менше покурить. — Вона відреагувала, м’яко кажучи, дуже буйно. — Вона зітхає, і, притримуючи плечем телефон, знову клацає запальничкою. На тому кінці проводу явно щось відбувається, Лєра чує шепіт і якийсь сторонній гуркіт від Кирила. — Що у тебе відбувається? — Питає вона, нахмурившись і намагаючись розчути бодай щось.

— Лєрочка, така справа… З тобою хочуть поговорити. — Тихо каже Кирило.

— В сенсі? Хто? — Але в наступну мить Лєра чує голос, який ніколи не думала б знову почути. Лєра застигає, почувши це важке, переривчасте дихання у слухавці. Вона ще не встигла оговтатися від свого зізнання Кирилу, як розуміє, що Віктор чув усе. Кожне її слово про Олю, орієнтацію Кирила, про куріння.

— Лєро. — Голос Віктора Олександровича звучить на диво тихо, без звичного металу. — Дай мені сказати. — Лєра чує, як Кирило щось тихо каже йому на фоні, можливо, намагається забрати телефон, але Віктор непохитний. — Слухай. — Продовжує він, і Лєра відчуває, як він підбирає слова, наче йде по мінному полю. — Я сиджу тут, у Кирила, вже другу годину. Дивлюся на ці стіни, і... я все осмислив. Те, що я наговорив вам обом, було від шоку. Розумієш, ви обидві мені як рідні. Ти і Оля... я не міг це переварити. Мені й зараз важко думати про ваші стосунки як про «стосунки» в тому сенсі... ну, ти зрозуміла. Різниця у віці, все це... воно мені не вкладається. — Він робить довгу паузу, і Лєра чує, як він важко зітхає. — Але знаєш що? Мені байдуже. Нехай воно буде як буде. Я просто зрозумів, що якщо я зараз її втрачу через свою впертість, то я здохну в цій порожній квартирі. Я хочу повернути її, бо вона моя дитина, Лєро. Моя маленька дівчинка. Я люблю її більше за життя, і мені плювати, з ким вона і як. Поклич її до телефону, я хочу просто почути її голос. Проситиму вибачення, скільки треба, поговоримо нормально. Хай вона залишиться жити у тебе, але тільки щоб вона продовжувала зі мною спілкуватися.

Лєра мовчить. Вона закушує губу так сильно, що відчуває присмак крові. Їй хочеться кричати від того, наскільки пізно прийшло це каяття. Вона дивиться на вхідні двері, за якими вже давно немає Олі, і відчуває, як холодна хвиля провини накриває її з головою. Лєра міцніше стискає телефон, слухаючи, як Віктор на тому кінці починає задихатися від власного безсилля. Вона бачить перед очима заплакане обличчя Олі, її згорблені плечі та той скляний погляд, з яким вона йшла у ніч. Серце Лєри розривається від жалю, і вона розуміє, що Віктор має відчути хоча б соту частку того болю, який він завдав власній дитині. Не тому, що вона хоче помсти, а тому, що без цього каяття він ніколи по-справжньому не зрозуміє, що накоїв.

— Хочеш нормально поговорити? — Тихо питає Лєра, і її голос звучить напрочуд рівно, хоч сльози й застилають очі. — А ти нормально з нею розмовляв, Вітю? Ти пам'ятаєш, що ти їй кричав? Ти пам'ятаєш, як ти відрікся від неї, наче вона якась помилка, яку треба викреслити з пам'яті?

— Лєр, не починай... я ж сказав, що був не в собі! — Віктор майже благає, і чути, як він нервово ходить по кімнаті Кирила.

— Ти був не в собі, а вона була розчавлена. — Продовжує вона, і її голос дрижить від стримуваного ридання. — Вона стояла тут, на цій кухні, і не розуміла, за що її так ненавидить найрідніша людина. Я не знала, як її склеїти, бо ти розбив її вщент. Ти вирвав у неї землю з-під ніг, сказав, що вона тобі чужа. І вона повірила. Знаєш, як страшно, коли дитина вірить у те, що вона — непотріб? А я знаю.

— Досить... прошу тебе, досить. — Хрипить Віктор. — Дай мені слухавку, прошу.

— Її немає вдома. — Лєра робить затяжку, відчуваючи потребу у диханні.

 — Де вона? Я зараз же поїду за нею, я на коліна перед нею впаду! Просто скажи, куди вона пішла!

— Вона пішла туди, де її чекали роками. — Лєра робить довгу паузу, даючи йому відчути кожну секунду цієї нестерпної тиші. — Туди, де її «справжня» родина, як ти сам висловився. До Карини.  — У слухавці стає так тихо, що Лєрі здається, ніби зв'язок обірвався.

— До Карини? — Його голос падає до небезпечного, звіриного і зірваного шепоту. — Ти відпустила мою дитину в те лігво? До тієї суки й того виродка? Ти що, взагалі тронулась?

— Це не я її туди відправила. — Каже Лєра, і її голос нарешті зривається. — Я намагалась її зупинити, але хіба ти не знаєш Олі? І слухавки вона не бере… телефон вимкнений.

— Їбать мій рот... — Видихає Віктор, і Лєра чує брязкіт ключів. — Лєра, збирайся, за п’ять хвилин я у тебе буду. Я собі цього ніколи не пробачу. І тобі не пробачу, що не втримала!

Лєра не встигає нічого вимовити, як дзвінок обривається, і довгі гудки лунають кухнею. Кинувши недопалки в смітник, Лєра відчиняє вікно на провітрювання і йде збиратися.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ОЛІ

*******************

Оля сидить на цій клятій лаві, втиснувши голову в плечі, і відчуває, як холод повільно, але впевнено забирає її право на рух. Вона намагається дихати через ніс, щоб не ковтати крижане повітря, але легені все одно печуть. Кожен вдих відчувається наче ковток рідкого азоту.

Навколо панує мертва тиша елітного селища. Тут навіть сніг падає якось зарозуміло, беззвучно вкриваючи ідеальний асфальт. Оля дивиться на свої посинілі пальці, вони неслухняні, чужі, як і все її життя в цю хвилину. Вона торкається через тонку тканину куртки тієї пачки грошей, яку їй тицьнув Олег, і відчуває фізичну нудоту.

— Господи, за шо... — Шепоче вона, але не впізнає власного замерзлого голосу. Вона впирається ліктями в коліна, ховаючи обличчя в долонях. Темрява перед очима здається безпечнішою за цей холодний світ з його камерами спостереження та високими парканами. Вона згадує обличчя батька, перекошене від люті, його слова про те, що вона йому ніхто. Вона відчуває себе так, ніби її виставили на мороз голяка: батько відрікся, мати продала, а Лєра... Лєра лишилася в теплому домі, десь там, де Оля не була вже давно.

Оля відчуває, як по щоці повзе сльоза. Вона гаряча, але миттєво холоне, перетворюючись на липкий слід. Вона не хоче плакати, вона хоче кричати, бити кулаками об цей бетон, але сил немає навіть на те, щоб просто встати. Здається, вона вже примерзла тут, в очікуванні зворотного автобусу. Їй здається, що вона зараз просто засне тут, на цій холодній дерев’яній дошці, і це буде найкращим виходом. Стати частиною цього зимового пейзажу, замерзнути, як статуя, щоб більше ніколи не відчувати цього пекучого сорому і цієї порожнечі. Вона заплющує очі, і в голові знову і знову крутиться фраза Олега про одну породу. «Ні» — думає вона, зціпивши зуби так, що щелепа починає боліти. — «Краще здохнути тут, ніж бути вашої породи».

Вона здригається від чергового пориву вітру, що задуває в щілини між панелями зупинки, і в цей момент далеко на трасі з’являються два слабкі жовті вогники фар. Оля не піднімає голови, бо знає, що це просто чергова дорога іномарка, яка пролетить повз, обдавши її сніговою пилюкою. Її тіло б’є дрібний, виснажливий озноб, але думки киплять від ненависті, що обпікає сильніше за мороз.

Вона згадує Карину. Згадує її ідеально доглянуті руки, якими та навіть не спробувала її затримати. Олю нудить від усвідомлення, що ця жінка дала їй життя. Яке життя? Життя як товар? А Олег? Його спокійний, владний голос досі звучить у неї в вухах, наче липка патока. Він бачить у ній лише продовження свого его, свій генетичний відбиток, який треба відшліфувати під свій стандарт.

Від ненависті до них стає дихати ще важче. Вона не чує, як десь вдалині починає наростати ревіння двигуна, не бачить, як світло фар вихоплює голі стовбури дерев уздовж траси, але ревіння стає все гучнішим, агресивним, надривним. Машина летить на такій швидкості, що повітря навколо починає вібрувати. Це не схоже м’який шелест іномарок Олега, більше схоже на важкий, знайомий звук старого батькового заліза, що працює на межі можливостей.

Але Оля не піднімає голови. Їй здається, що це просто шум у її власній голові, гул крові у скронях, вона чекає, що цей звук пролетить повз, зникне, залишаючи її в тиші та холоді, до яких вона вже почала звикати, не відчуває, як машина різко, зі скреготом гальм і виском гуми по льоду, зупиняється за кілька метрів від зупинки. Вона лише здригається, коли двері відчиняються з таким звуком, ніби їх вибивають тараном, і нічна тиша розривається відчайдушним, хрипким криком.

Батько відчинив двері машини ще до того, як вона зупинилась, і вистрибнув, навіть не заглушивши її. Його постать у світлі фар здається величезною, загрозливою, і Оля мимоволі втискається в спинку лави, серце підстрибує до самої глотки.

— Ти що, здуріла?! — Гаркає він на все селище, і цей голос, хрипкий від мату й нікотину, розрізає ліс. Зграя птиць зривається з ближнього проводу. — Ти що тут влаштувала, я тебе питаю?!

Він підлітає до неї, і Оля не встигає навіть кліпнути, як його величезні, грубі руки вчіплюються в її плечі, і він вириває її з тієї клятої лави, наче вона приросла до неї корінням.

— Холодна як лід! Дура, ти ж синя вся! — Реве він, трясучи її так, що в неї клацають зуби. Він хапає її за обличчя, затискаючи щоки своїми шорсткими і ледь теплими долонями, і крутить її голову то в один, то в інший бік, зазираючи в очі. Оля бачить, як у нього смикається жилка на скроні, як роздуваються ніздрі. — Ти нашо сюди приперлася?! До кого?! До тих виродків?! — Він кричить їй прямо в обличчя, але Оля замість страху відчуває дивне, болюче полегшення. — Я тебе для чого виростив, щоб ти на зупинках замерзала, як приблуда якась?!

А потім, так само різко і грубо, він згрібає її в оберемок, притискає її до своїх грудей так сильно, що Олі стає важко дихати, вона відчуває кожну ґудзик на його важкій куртці, чує, як його серце калатає об ребра, наче хоче вирватися назовні. Він заривається обличчям у її біляве волосся, і вона відчуває, як його всього трусить — великого, сильного чоловіка б’є дрібний озноб.

— Дура... — Глухо ричить він їй у маківку, і це звучить одночасно як прокляття і як найвища клятва. — Спробуй мені ще раз кудись піти, я тебе за коси назад притягну і до батареї прикую, зрозуміла?! Дитина моя... ідіотка... малеча дурна... — Він відсторонюється лише на секунду, щоб розстібнути свою куртку і спробувати запхнути Олю під неї, правда, це не вдається, бо куртка на нього самого ледь налазить.

Оля стоїть стовпом, поки Віктор вивертає її плечі своїми ведмежими хватками. Вона дивиться на нього знизу вгору, і в її очах вирує скляна порожнеча. Його крик пролітає крізь неї, не зачіпаючи жодної думки.

— Чого мовчиш?! Язика відморозила?! — Він трясе її так, що голова Олі безвільно мотається, як у ганчір’яної ляльки. — Подивись на мене! Олю! — Він хапає її обвітрені долоні, починає їх розтирати так грубо, що шкіру пече, наче вогнем. Він дихає їй на пальці, і його гаряче, важке дихання з сигаретним запахом окутує її хмарою пари.

Оля не бачить, як позаду Віктора завмирає Кирило Матвійович, тримаючи двері машини відчиненими. Вона не помічає Лєру, яка стоїть за два кроки, притиснувши долоні до рота, і дивиться на цю сцену з жахом і надією одночасно. Для Олі зараз існує лише цей божевільний, розхристаний чоловік у розстебнутій куртці, який начебто щойно хрипів, що вона йому ніхто, а зараз ледь не плаче над її замерзлими вухами.

— Ти ж моя... ну як же так... — Він раптом замовкає, притискаючи її голову до свого плеча і починаючи похитуватися, як з малою дитиною.

Оля відчуває жорстку тканину його куртки, чує, як під нею гуркоче  загнане, неритмічне, хворе серце. Вона не піднімає рук, але покірно стоїть, дозволяючи йому себе тримати. Чекає, поки він схаменеться, згадає про те, що Карина йому зраджувала. Але він не відштовхує. Навпаки — втискає її в себе ще дужче, ховаючи від холодного вітру, що дихає з боку маєтку Олега. Віктор повертає голову до золотих воріт, і його погляд стає колючим, як дріт.

— Щоб я більше цієї адреси навіть у навігаторі не бачив. — Ледь не ричить він їй у волосся. — Зовсім мізки відморозила. — Шепоче він, нахиляючись до самого її обличчя. — Чого ти сюди приперлася? Тобі що, мене мало було? Тобі треба було, щоб ця сука ще раз на тебе подивилася як на порожнє місце? — Оля дивиться на гудзик його куртки, бо підняти очі на нього — це як подивитися на сонце. Боляче і засліплює.

— Ти ж сказав... — Її голос ледь чутно тріщить на морозі. — Ти сказав, що не хочеш знати, що я… — Вона не змогла сказати «твоя кров», бо вона вже сама сумнівалась у своїх словах. Віктор на секунду замовкає, і Оля відчуває, як його руки здригаються. Він різко хапає її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо в його червоні від безсоння і люті очі.

— Я багато чого сказав! Я ідіот, зрозуміла?! У мене дах поїхав від ревнощів! — Він майже кричить, і його слина летить їй на щоку. — Але ти... ти навіщо повірила, дурна? Навіщо ти до них пішла?!

— А куди мені було йти? — Оля раптом знаходить у собі сили вигукнути це йому в обличчя, і в її очах спалахує той самий батьківський вогонь. — Ти мене вигнав! Мати мене продала! Я стояла там, за цими воротами, і він... він мені гроші дав, тату! Сказав, що я його породи! Що мені тепер з цією кров’ю робити? Вилити її?! — Віктор застигає. Його обличчя стає землистим, а погляд повільно опускається до кишені її куртки, де незграбно стирчить кут конверта.

— Він що тобі дав? — Голос Віктора падає до небезпечного шепоту.

— Гроші. Я за ними і поїхала.  — Оля вихоплює пачку і тицяє йому в груди, її всю трясе від істерики, що нарешті прорвалася. — На, візьми! Купи собі нову доньку, правильну! Щоб кохала кого треба, щоб сусіди не засудили, щоб не соромно було самому собі в очі дивитися!

— Замовкни. — Хрипить він, заплющуючи очі. — Просто замовкни про цю кров. Немає там нічого їхнього. Ти — моя копія, така ж прибабахнута на всю голову. Подивися на себе — ти ж зараз здохнеш тут від холоду, а все одно огризаєшся. Моя школа. І плювати мені, кого ти кохаєш, головне щоб здорова була…

Напевне, Віктор відчуває, як плечі Олі здригаються під його руками, і різко пом’якшує хватку, його долоні сповзають з її плечей і зупиняються на щоках. Він великими пальцями грубо, але по-батьківськи витирає її сльози, розмазуючи їх по обличчю.

— Ну все, все... Ну годі рюмсати, чуєш? — Голос Віктора стає хрипким, майже ніжним, хоч він і не вміє розмовляти солодко. — Оль, ну подивися на мене. Ну, дурний я, старий бовдур, ляпнув не подумавши. Ти що, першу хвилину мене знаєш? Я ж як гавкну — то не зі зла, а від того, що в голові тирса. Свої ми, Олька. Чуєш? Свої. Слині витри, бо зараз на льоту замерзнуть, будеш мені тут бурульками дзвеніти. — Оля через плач здригається від сміху. Він дає їй легкого, підбадьорливого поштовху кулаком у плече, і на секунду здається, що все скінчилося. Але потім його погляд знову падає на пачку грошей у руці, і обличчя миттєво кам’яніє. Примирення зникає, поступаючись місцем первісній люті. Він відпускає Олю так раптово, що вона ледь не втрачає рівновагу. — Свої, значить... — Цідить він крізь зуби, і його очі перетворюються на дві вузькі щілини. — Він вирішив, що може тебе купити? Що може тицьнути моїй дитині папірці і виставити за двері, як непотрібну посилку?

— Ти куди?! — вигукує Оля, спостерігаючи, як він пре прямо на ворота, стискаючи гроші в кулаці так, що вени на руці от-от лопнуть.

— Я зараз цьому «господареві життя» зроблю перерахунок! — Реве Віктор, не обертаючись. — Він думав, що я не приїду? Він думав, що можна так просто витерти об тебе ноги?! Я йому зараз ці бакси в глотку по одному заштовхаю, поки він ними не захлинеться! — Він б’є кулаком у металеву балку зупинки, і цей звук луною розлітається по всій елітній околиці.

— Вітя, припини! Вітя! — Кирило врізається в нього, хапаючи за плечі та намагаючись відтягнути назад. — Ти зараз усе зіпсуєш! Ти хочеш, щоб вони охорону викликали? Ти хочеш у відділок?!

— Пусти мене, Матвійович! — Ричить Віктор, намагаючись скинути руки математика, але Кирило тримає його мертвою хваткою, впираючись ногами в слизьку дорогу. — Він їй гроші дав! Ти розумієш, що цей виблядок зробив?! Він оцінив мою дитину! Я йому зараз ці камери в дупу запхаю!

Поки чоловіки борються біля воріт, Лєра нарешті опиняється біля Олі. Вона підбігає майже безшумно, і перше, що відчуває Оля — це запах її парфумів, такий рідний і неможливий тут, серед цього снігу та люті. Лєра нічого не питає, не вимагає пояснень і не читає нотацій, просто заходить зі спини і мовчки пригортає Олю до себе. Її руки, тонкі та теплі, замикаються в замок на грудях Олі, а підборіддя вчительки м'яко лягає дівчині на плече. Оля відчуває, як Лєра тремтить, але не від холоду, як Оля, а від того напруження, яке тримало її всю дорогу в машині, і страху від люті Віктора. Вона дивиться, як Кирило, зазвичай такий стриманий і правильний, зараз висить на Вікторі, намагаючись втихомирити цей розлючений вулкан.

Поки Вітя не бачить, Лєра розвертає Олю до себе. Її теплі долоні лягають на крижані щоки дівчини, вона дивиться прямо в розширені, темні від пережитого жаху очі Олі і починає швидко, хаотично цілувати її обличчя. Вона цілує Олю в чоло, забираючи холод, цілує в кінчик носа, у щоки, які вже починають горіти від батькового розтирання.

— Маленька моя... дурненька... — Шепоче Лєра між цими короткими дотиками губ до шкіри. — Ти хоч розумієш, що ми тут ледь не посивіли? Ти хоч розумієш, що ти для нас... що ти для мене? — Оля заплющує очі, і, напевно, вперше за цей день її плечі розслабляються. Лєра цілує її в скроню, затримуючись там на секунду, і Оля відчуває, як по її власному обличчю течуть уже не холодні, а гарячі сльози полегшення. — Все, ми поруч. — Лєра востаннє торкається губами її повік, притискаючи її голову до свого плеча.

— Віть, подивися на неї! — Кричить Кирило, пересилюючи власне напруження. — Їй страшно! Ти її зараз лякаєш більше за цього Олега! Схаменися, дурню! — Віктор раптом завмирає. Його важке дихання виривається з рота густою парою. Він повільно повертає голову і бачить їх: Олю, закутану в обійми Лєри, маленьку, зблідлу, з наляканими очима. Гнів нікуди не зникає, він просто застигає в ньому гострим льодом.

Він розвертається до Кирила, який досі стоїть у напруженій позі, готовий знову хапати його за плечі. Віктор захеканий, його погляд ошалілий, але в ньому нарешті з’являється тверезість людини, яка щойно виплеснула першу порцію адреналіну.

— Матвійович, сядь за кермо. — Він тицяє Кирилу ключі, які досі затиснуті в його кулаці разом із зім’ятою пачкою грошей. — Сідай, я тебе прошу, бо я зараз або в кювет злечу, або повернуся і протараню ці ворота нахрін. Вези нас звідси. — Кирило мовчки киває, розуміючи, що зараз не час для дискусій. Він забирає ключі, його пальці на мить торкаються холодних пальців Віктора коротким жестом підтримки, який так потрібен зараз Віті.

Батько розвертається до Олі, і, не чекаючи, поки вона сама зробить крок, він хапає її під лікоть і буквально заштовхує на заднє сидіння. Слідом за нею в салон на переднє сидіння пірнає Лєра Віктор ввалюється останнім. Двері захлопуються з глухим, важким звуком, відсікаючи світ ідеальних парканів і камер спостереження. Кирило вмикає запалювання, і машина здригається, наповнюючи простір гулом двигуна, який зараз здається найприємнішою музикою у світі.

Віктор сидить поруч із Олею, майже впритул. Від нього пашить жаром і люттю, що поступово перегорає в тяжку втому. Він відкидає голову на спинку сидіння, заплющує очі на мить, а потім, не розплющуючи їх, намацує руку Олі. Він накриває її долоню своєю, величезною і мозолистою, притискаючи руку доньки до сидіння, наче боїться, що вона вислизне крізь обшивку.

— Все. — Хрипить він, і в цьому одному слові чути, як у нього всередині обвалюється ціла скеля. — Поїхали. Щоб я цього району навіть у дзеркалі не бачив.

Машина рушає, плавно набираючи швидкість, і Оля відчуває, як тепло пічки починає лоскотати її замерзлі коліна. Вона дивиться на свій профіль у темному склі вікна, бачить відображення Віктора поруч, бачить, як він стискає зуби, як жовна ходять під шкірою.

— Тату... — Нарешті видихає вона, як перше слово маляти. — Я хочу знати. Він казав... він казав, що ми однієї крові, що я його порода. Скажи мені зараз. Я твоя донька чи його? — Віктор навіть не здригається.

— Порода, значить... — Ледь чутно бурмоче він у відповідь. — Породи бувають у собак, Олю. А ти людина.

— Але він був такий впевнений. — Продовжує Оля і відчуває, як горло знову стискає судомний клубок. — Він дав гроші і пообіцяв ще, просто щоб я не з’являлась більше, бо він не хоче дітей. І мама… здається, Карина все це знала ще давно. І імена наші схожі. Це правда? Скажи мені зараз, чесно. Я маю право знати, чия кров у мені тече. — Віктор повільно повертає до неї голову, дивиться на неї довго і дуже важко.

— Тобі справді це важливо? — Питає він пошепки. — Тобі справді важливо, що написано в тестах ДНК, чи в графі «батько»?

— Мені важливо знати, хто я. — Витискає вона з себе.

— Слухай сюди, доню. Кров — це вода, яка бігає жилами, і вона нічого не вирішує. Вирішує те, хто тебе на руках носив, коли ти зуби відрощувала, хто твої істерики терпів, хто п’яну тебе додому віз і хто зараз по цьому льоду за тобою летів, як скажений. — Він робить коротку паузу, і Оля бачить, як він міцніше затискає в кулаці ту саму пачку грошей, яку вона йому віддала.  — Ти хочеш правду? — Продовжує він, і його голос стає ще жорсткішим. — Мені, наприклад, абсолютно похер, з чиєї сперми ти була зроблена сімнадцять років тому. Хоч від чорта лисого, хоч від коня буланого. Для мене ти — моя дитина. Ти виросла на моїх очах, ти мій характер дурний успадкувала, і ти моя донька до останньої клітини, зрозуміла? А якщо хочеш шукати в собі "іншу породу", то шукай, але не при мені. Бо для мене ти — Вікторівна. І крапка.

Оля застигає і відчуває, як обличчя починає палати. Їй стає одночасно і соромно, і неймовірно легко. Грубі слова з вуст батька тепер відчуваються як найщиріше зізнання у коханні, на які батько був скупий усе її життя. Вона опускає очі на свої коліна, відчуваючи, як червоніє до самих вух. Лєра, яка весь цей час мовчки спостерігала за ними у дзеркало заднього виду, ласкаво усміхається.

Вечір повільно спускається на ліхтарі міста. У теплій і невеликій кухоньці Лєри дуже не вистачає місця трьом людям, які трусяться і бігають навколо змерзлої Олі, яка, дмухаючи у чашку, спостерігає за раптово дружніми Валерією і батьком, які відігрівають її, укутуючи в плед. Батько навіть не встиг зняти свою стару куртку. Лише через півгодини, коли Оля почала роздягатися через спеку, вони змогли сісти і розслабитися.

— І я ще смів скучати за цією мразотою... — Раптом в цій тиші видає Віктор, не піднімаючи голови. — Думав, що там лишилося щось людське в Карині. А вона просто… — Замовкає він і піднімає очі на Олю. — Все. — Віктор різко відштовхує від себе чашку, так що чай трохи випліскується на стіл. — Карини більше немає. Померла. Шістнадцять років тому померла, а я тільки зараз це зрозумів. Нехай гниє в своєму котеджі.

Віктор важко зітхає і нарешті знімає свою куртку, кидає її на спинку вільного стільця і залишається в розтягнутому светрі, який робить його домашнім і зовсім не страшним. Він підсувається ближче до Олі, так, що їхні коліна стикаються. Його велика, шорстка долоня лягає їй на потилицю, притягуючи голову доньки до свого плеча.

— Ну що ти, білявко моя? Зовсім ми тебе залякали своїми розборками? Все, Олька. Проїхали. — Він цілує її в маківку, незграбно і по-чоловічому.

Оля піднімає голову, витираючи обличчя рукавом Лєриної кофти. Вона дивиться на батька, на Лєру, на Кирила, який спокійно розставляє чисті чашки… А потім ледь помітно посміхається, і це перша справжня посмішка за цю довгу ніч.

— Тату? — Тихо кличе вона.

— Га?

— А давай ми мені новий комп купимо? Такий, щоб ігри тягнув на максималках? Ніка від заздрощів лусне. — Віктор на секунду застигає, а потім видає короткий, гучний сміх, який нарешті розбиває залишки нічного жаху.

— Купимо, Олько. Купимо.

На кухні нарешті стає світло і тепло.