ЧАСТИНА 2. Глава 6. Пароль до зради.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЖЕНІ

*******************

Женя заходить за ріг гімназії, де вітер підіймає з землі колючий пил із замерзлого снігу. Тут, у затінку між цегляним виступом і високим парканом, світло здається зовсім тьмяним, наче хтось прикрутив яскравість. Вона йде швидко, навіть майже біжить, обхопивши себе руками за плечі. Пальці впиваються в тканину светра, але це не рятує, бо холод продовжує прошивати наскрізь, змушуючи легені стискатися при кожному вдиху.

Вона зупиняється біля самої стіни, притискаючись спиною до шорсткого бетону. Женя важко дихає, і кожна хмарка пари, що виривається з її губ, миттєво розчиняється в холодному повітрі. Вона не взяла куртку навмисно, бо їй здавалося, що якщо вона відчує справжній, фізичний біль від морозу, то той інший біль, що всередині, трохи вщухне. Вона заплющує очі, намагаючись втихомирити тремтіння в колінах. Тут, за рогом, її ніхто не побачить. Немає цих нескінченних коридорів, немає шуму перерви, немає того сорому, який пече обличчя кожного разу, коли вона бачить екран телефону. Вона просто хоче постояти так хвилину, у цій сірій, крижаній тиші, поки серце не перестане калатати об ребра, наче спійманий птах. Перед початком уроків сьогодні треба розслабитися.

Вона повільно дістає з кишені штанів м’яту пачку. Пальці вже зовсім задерев’яніли від холоду, вони ледь слухаються, коли вона витягує одну тонку білу паличку і крутить її між пальцями, дивлячись на те, як тремтять кисті. Женя пам’ятає, як обіцяла собі ніколи цього не робити. Це була така дурна, дитяча впевненість, що вона — інша, вона вища за ці підліткові способи заспокоїти нерви, вона сильна. Вона завжди знає, як тримати себе в руках, як бути тією ідеальною версією Жені, яку всі звикли бачити.

Але зараз, стоячи в тіні гімназії, їй хочеться зробити боляче тій «правильній» дівчинці, якою вона була ще менше місяця тому. Хочеться перекреслити все, що в ній вважали гарним, бо це гарне не врятувало її від того бруду, який вилили на неї в мережі. Женя підносить фільтр до губ, але не припалює, просто тримає її, відчуваючи холодний папір, і бореться з бажанням нарешті здатися.

— Ти ж обіцяла не курити. — Лунає низький голос зовсім поруч.

Женя здригається всім тілом, але не обертається. Вона стискає цигарку так сильно, що папір починає рватися, а тютюн висипається їй на долоню. Макс стоїть біля самого рогу, засунувши руки в кишені своєї важкої куртки. Він дивиться на неї прямо впритул, і, здається, вони вперше так близько після сварки.

— А ти не зливав увесь бруд людей у канал. — Відрізає вона, шмигнувши носом. Від холоду з нього почала текти вода. Макс робить крок до неї, і змушує Женю нарешті розвернутися. Вона дивиться на нього знизу вгору, і її очі блищать від холодної люті, яка змушує забути про мороз. — Не смій. — Кидає вона, коли він відкриває рота, щоб щось пояснити. — Не смій говорити мені про обіцянки. Ти стояв поруч, ти усміхався, ти тримав мене за руку, я тобі вірила, а в іншій руці в тебе був телефон, через який ти виставляв моє життя, життя наших людей, власних друзів на посміховисько. Це ж так весело, правда?

— Женя, все не так. — Він намагається торкнутися її ліктя, але вона відсмикує руку, наче від вогню. — Я пішов з адмінів. Я просто не міг інакше і хотів, щоб це припинилося.

— Припинилося? — Вона видає короткий, сухий смішок і з роздратуванням на мить відводить погляд. — Воно не припиниться. Те, що ти зробив, тепер на кожному екрані в цій довбаній школі. Ти не видалив канал, Максе, ти просто видалив себе з відповідальності. Це так по-чоловічому — кинути сірник і втекти, поки все горить. — Вона розтискає пальці, і поламана, зіпсована цигарка падає в брудний сніг біля її кедів.

— Я не міг, це не мій канал, я не можу його видалити! — Ледь не зривається на крик Макс, але Женя не слухає, продовжує казати за своє.

— Знаєш, що найгірше? — Женя робить крок до нього, майже впираючись пальцями в його груди. — Не те, що вони всі це прочитали. А те, що коли я бачу тебе, мені досі хочеться, щоб це було неправдою. Але це правда. Ти — той, хто це зробив. — Вона різко розвертається, збираючись піти геть, назад до дверей, до тепла, яке її вже не зігріє. Холодний вітер б’є в обличчя, розбиваючи об нього важкі кристалічні сніжинки. 

— Женю, чекай! — Макс підскакує до неї в кілька широких кроків, перегороджуючи шлях. Він  майже грубо хапає її за плечі й притягує до себе, проти її волі замикаючи в міцних обіймах. Женя впирається долонями в його груди, намагається вирватися, дихає часто і збито, але він лише міцніше стискає руки, не даючи їй відсторонитися.

— Пусти! — Шипить вона йому в шию, але голос зрадницьки тремтить від холоду й безсилля.

— Послухай мене, просто послухай. — Шепоче він їй кудись у скроню, і його гаряче дихання обпікає її замерзлу шкіру. — Я ненавиджу цей канал. Я ненавиджу себе за те, що не зупинив це раніше. — Він цілує її у скроню, у волосся, у голову. Женя починає тремтіти у його обіймах, все ще безсила перед ним і надто змерзла, щоб вибратися з кільця рук. — Холодна ти, дурна, захворієш же. — Він відпускає її лише на мить, і Женя вже збирається нарешті знайти у собі сили відштовхнути його, але Макс одним швидким рухом розстібає свою важку куртку, скидає її з плечей, залишаючись у самій лише тонкій сорочці, і накидає її на Женю. Важка, тепла тканина, що ще зберігає тепло його тіла і ледь вловимий запах його парфумів, миттєво огортає її, немов кокон.

Куртка велика на неї, вона звисає майже до колін, роблячи Женю зовсім маленькою і крихкою на фоні сірих стін. Вона хоче скинути її, кинути йому під ноги, але тіло мимоволі вбирає це тепло, і руки самі собою хапаються за краї коміра. Макс стоїть перед нею, здригаючись від різкого пориву вітру, але не відводить погляду. Його обличчя зовсім близько, і Женя бачить, як він кусає губи, намагаючись знайти ще якісь слова, яких у нього більше немає.

Максим тримає її за краї своєї куртки, накинутої їй на плечі, і Женя відчуває, як він здригається від кожного пориву вітру в своїй тонкій сорочці.

— Забери це. — Шепоче вона, намагаючись скинути важку парку, але він тільки сильніше стискає пальці на комірі, не даючи їй волі. — Макс, ти зараз захворієш. Навіщо ти це робиш? Думаєш, мені стане легше, якщо я буду бачити, як ти синієш від холоду?

— Мені байдуже. — Відрізає він глухим, навіть трохи придушеним голосом. — Мені правда байдуже, що зі мною буде. — Він нахиляється ближче, так, що вона відчуває запах його шкіри, рідний і відомий. — Я кожного разу, коли бачу нове сповіщення в тому каналі, хочу зламати собі пальці. Я не знаю, як це виправити. Я видалив усе, що міг, але воно живе само по собі. Мені просто... мені так паскудно від того, що я зробив тебе частиною цього бруду.

Женя дивиться на ґудзики його сорочки, бо підняти погляд зараз — значить здатися.

— Я тобі ніколи не пробачу жодного твого повідомлення там. — Вона стискає руку в кулак, намагаючись зігріти пальці.

— Я знаю. — Шепоче він, його обличчя опиняється зовсім поруч із її обличчям, коли він торкається своїм лобом її. — Я знаю. Я просто хочу, щоб ти знала, що я ніколи не хотів зробити боляче саме тобі. Це була найбільша помилка в моєму житті.

Макс більше не шукає слів, бо жодне з них не здатне зараз перекрити гул вітру і шалений стукіт їхніх сердець. Він дивиться на її тремтячі від холоду губи і просто скорочує цю останню, нестерпну відстань між ними, наче обриває натягнуту струну. Його крижані долоні лягають на її щоки, обпікаючи морозом, але цей дотик миттєво розчиняється у палючому жарі, коли він рвучко і жадібно накриває її губи своїми.

Цей поцілунок схожий на вибух, на стихійне лихо, якого вони обоє підсвідомо чекали і боялися водночас. Женя відчуває, як світ навколо миттєво зникає, розчиняється у сірому грудневому тумані, залишаючи лише смак його відчаю і шалену, п’янку близькість. Вона спершу завмирає від несподіванки, її дихання перехоплює, але вже наступної миті її опір ламається остаточно. Руки Жені самі тягнуться до нього, пальці плутаються у волоссі на його потилиці, притягуючи його ще ближче, ще щільніше, намагаючись стерти будь-який простір між ними.

Холодний вітер безжалісно рве тонку тканину його сорочки, сніг січе їхні обличчя, але вони не відчувають нічого, окрім цього шаленого тепла, що пульсує в жилах. У цьому поцілунку змішується все: невимовлений біль, страх втрати, німі вибачення і та нестримна, дика і липка ніжність, яку вони так довго ховали за масками байдужості. Женя відповідає йому з такою ж силою і відвертістю, дозволяючи собі розчинитися в цьому моменті без залишку. Вона хоче вдихнути його в себе, забрати весь його холод, віддати все своє тепло і довести, що жодні екрани і плітки не мають влади над тим, що відбувається між ними зараз.

Ось, що відчувала Оля, коли поцілувала Лєру?...

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ОЛІ

*******************

Оля сидить на парті, розгойдуючи ногами і розглядаючи свої білі кросівки. Вона наспівує під ніс якусь мелодію, тихий звук заповнює напівпорожній кабінет, роблячи його затишним. Їй подобається бути тут, серед знайомих мап та скляних шаф, де час зупиняється для плину думок.

Оля чує знайомий, впевнений стукіт підборів у коридорі. Вона миттєво зістрибує з парти, м'яко приземляючись на підлогу, і замирає на секунду, прислухаючись до того, як звук стає дедалі гучнішим. На її обличчі з’являється грайлива усмішка. Вона швидко заходить за стіну біля самих дверей, втискаючись у вузький простір, де її зовсім не видно.

Двері відчиняються, впускаючи в кабінет потік світла з коридору та аромат холодного повітря. Валерія Віталіївна заходить усередину, зосереджено дивлячись у телефон, і однією рукою штовхає двері назад. Щойно клацає замок і Лєра робить крок углиб напівтемного класу, Оля вистрибує зі свого сховища.

Вона міцно обіймає її ззаду, обхоплюючи руками за талію і притискаючись щокою до м'якої тканини її піджака. Теплий аромат парфумів Лєри, здається, тепер назавжди належить їм обом. Оля відчуває, як Лєра від несподіванки здригається всім тілом, а її пальці сильніше стискають смартфон. Оля сміється, заплющуючи очі від задоволення, і ще сильніше стискає обійми, радіючи цій маленькій вдалій витівці.

Лєра здригається, але вже за мить розслабляється, впізнаючи ці м’які обійми. Вона видає короткий, здивований смішок і одразу опускає телефон екраном донизу. Її обличчя світлішає, на ньому з’являється щира, тепла усмішка, якою вона обдаровує лише найближчих.

— Олька! — Весело і ледь грізно зойкає вона, розвертаючись у руках Олі. Лєра обіймає її у відповідь, огортаючи дівчину своїм спокоєм і теплом. Вона на мить притягує Олю ближче і ніжно цілує її у щоку. Її шкіра пахне морозом і чимось солодким, а очі сяють від задоволення. Вона розправляє Олі біляве волосся на плечах, продовжуючи усміхатися і роздивлятися її так, наче вони не бачилися цілу вічність, хоча минуло лише кілька годин. — Чекаєш на мене? — Питає вона тихим, лагідним голосом, і в цьому кабінеті стає зовсім затишно.

— Чекаю. — Лагідно шепоче у відповідь Оля. Лєра неквапливо виплутується з обіймів, лагідно гладить Олю по щоці, залишаючи на шкірі приємне відчуття тепла, і починає розстібати верхній одяг. Оля не відходить ні на крок, вона в’ється навколо, заглядає в очі й ловить кожен рух, наче віддане кошеня.

— Змерзла? Тут прохолодно. Зараз погріємося, бо на вулиці зовсім кепсько. — Каже Лєра, дістаючи з шафи компактний чайник.

Вона перевдягається прямо тут, у кабінеті, скидаючи холодну куртку і накидаючи на плечі м’який об’ємний кардиган, що пахне домом і чимось солодким. Оля спостерігає за цим процесом із неприхованою цікавістю, підпирає підборіддя долонями й ледь не мурличе від задоволення. Коли Лєра проходить повз до вмивальника, щоб набрати води, Оля на мить торкається тканини кардигана пальцями, ніби ненароком перевіряючи, чи та нікуди не зникне.

Лєра розставляє на столі дві великі чашки, дістає коробку з печивом і паралельно розкладає папери, які принесла з собою. Оля допомагає, підсовує ближче цукорницю, поправляє серветки й весь час намагається бути якомога ближче, ловлячи кожен випадковий дотик. Коли вчителька нахиляється над столом, Оля теж нахиляється, заглядаючи під руку, і сміється собі під ніс з якоїсь своєї думки.

Чайник починає шуміти, заповнюючи тишу кабінету затишним гулом. Лєра заварює чай, і аромат бергамоту миттєво змішується із запахом старих карт та крейди. Вона дістає ложечку, розмішує цукор і передає чашку Олі, затримуючи свої пальці на її пальцях на секунду довше, ніж того вимагає ввічливість.

Оля приймає напій, вдихає пару й дивиться на Лєру крізь туманний серпанок. Вона почувається абсолютно щасливою в цьому маленькому світі, де є тільки напівтемний кабінет, гарячий чай і людина, яка зараз усміхається їй так лагідно, наче ніякого іншого світу за дверима взагалі не існує.

Лєра розкриває їхню улюблену шоколадку, кладе посеред столу, задоволено відпиває свій чай. Але у цих буденних і, здавалось, звичайних діях Оля бачить дивну насолоду і зосередженість, та вперше за довгий час Лєра здається розслабленою.

— Ти така гарна… — Мимоволі виривається у Олі, поки вона спостерігає за тим, як Лєра збирає коротке волосся у крабик. Лєра на мить завмирає з піднятими руками, так і не затиснувши крабик на потилиці. Вона повільно опускає долоні, дозволяючи пасмам знову розсипатися, і повертається до Олі. На її щоках проступає ледь помітний рум'янець, а погляд стає зовсім м’яким. Вона нахиляється ближче, торкаючись своїм плечем плеча дівчини, і обережно бере її за підборіддя, повертаючи до себе.

— Ну що ти таке кажеш… — Зовсім тихо шепоче вона. Лєра схиляється і ніжно цілує Олю в щоку, торкаючись губами самої шкіри. Вона не відсторонюється, а натомість притуляється лобом до її скроні й заплющує очі. Її вільна долоня лягає Олі на потилицю, пальці ледь відчутно перебирають біляве волосся, поки вона просто сидить поруч, насолоджуючись цією близькістю.

Оля сором’язливо відводить погляд, закушуючи губу, щоб стримати безглузду щасливу усмішку. Вона мимоволі торкається своєї шиї, заправляючи неіснуюче пасмо волосся за вухо, і ховає очі, опускаючи підборіддя до грудей. Весь її вигляд видає солодке збентеження, яке накочує хвилею після ніжних слів Лєри. Вона сидить зовсім близько, відчуваючи тепло плеча Валерії, і просто не знає, куди подіти руки від цього раптового хвилювання. Оля ледь помітно мружиться, як на сонечку, відчуваючи безмірне полегшення. Нарешті все добре.

— А що там Женька? — Раптово, відсторонившись, питає Валерія, підставивши руку під підборіддя і закоханим поглядом спостерігаючи за дитиною. Оля знітилась і нахмурилась, відклавши шматочок вже потікшої у пальцях шоколадки.

— Ну наче все добре, ми ще не бачились, але вчора списувалися. — Відповідає вона, обережно відпиваючи гарячий чай.

— А з Максом що? Вони не помирилися досі?

— Ні, вона чути про нього нічого не хоче. А Дарина взагалі збирається придушити Женьку, якщо ще раз почує про нього. — Лєра киває, але від пильного погляду Олі не втікає те, як дівчина стискає губи, ховаючи усмішку і в той же момент підносить чашку. Оля щулиться. — А що таке?

— Нічого. — Відкашлявшись, відповідає Лєра. Її погляд повертається до вікна, потім до годинника в іншому куті кабінету, а потім знов до вікна.  

— Лєра. — Твердо, розтягуючи голосні мовить Ольга, відставивши чашку та подавшись на ліктях вперед. — Чому ти цікавишся? — Заглядаючи у очі коханій, вона бачить в них таємне знання.

— Не повіриш, що щойно сталося!!! — Ледь не пискнувши від збудження, Лєра нахиляється якомога ближче до Олі, заговірницьки понизивши голос до інтимного шепоту. Оля підідвигається ближче, відчуваючи шепіт на своїх вустах. — Я зараз йшла сюди, і вирішила скоротити, піти заднім двором… — Вона облизує губи, тут же закріпивши цим на них погляд Олі. — Так от… Таке відчуття, що вони навіть не думали розлучатися, стояли там і цілувалися. І вона у його куртці була! — Лєра аж світиться, вона ледь стримується, щоб не заплескати в долоні від задоволення, яке приносить їй ця новина. Вона нахиляється ще ближче до Олі, до болючих кількох сантиметрів, і її очі сяють азартом справжньої пліткарки, на її обличчі грає торжествуюча посмішка, а в голосі бринить ледь вловиме збудження.

Оля перестає дихати й різко піднімає руку до губ, прикриваючи рот долонею, витріщається на Лєру абсолютно круглими від подиву очима. Вона сидить нерухомо, наче її вдарило струмом, і намагається вставити хоча б слово, але з губ злітає лише тихе, розгублене:

— Шо? — Вона зовсім не вдупляє, як таке могло статися. У її голові не вкладається образ Жені, яка клялась більше ніколи не дивитися в бік Макса, і образ тієї Жені, яка щойно поцілувалась з ним. Оля хитає головою, дивлячись на Лєру так, ніби та щойно розповіла про прибуття інопланетян, а не про звичайний поцілунок.

— Не віриш? — Щулить очі Лєра, усміхаючись. Оля відклоняється назад, качаючи головою.

— Дара її вб’є… — Вона хапає шоколадку, щоб зайняти чимось рот, а потім миттєво хапає свій телефон, що лежить на парті, і її пальці починають швидко стукати по склу. Вона відкриває чат із Женею, потім перескакує в Інстаграм, гарячково перевіряючи оновлення стрічки. Її дихання стає частим, а очі бігають по екрану, наче вона сподівається знайти там офіційне підтвердження цієї божевільної новини.— Я їй зараз напишу... ні, де вона вештається! — Бурмоче Оля, зовсім не помічаючи нічого навколо.

А Лєра в цей час просто сидить поруч, підперши щоку долонею. Вона вже не грає в пліткарку і не намагається піддражнити дівчину, дивиться на Олю з такою глибокою, тихою ніжністю, що, здається, весь зовнішній світ з його секретами перестав для неї існувати. Її погляд ковзає по зосередженому обличчю Олі, по її білявих пасмах, що змістилися на чоло, по напружених щоках, тремтячих віях… в цьому погляді стільки закоханого спокою, що це виглядає майже інтимно.

Лєра ледь помітно всміхається, спостерігаючи за цією щирою, хаотичною метушнею. Їй байдуже на Женю, на Макса і на те, що скажуть у школі. Вона просто милується тим, як Оля кусає губи від хвилювання, і ця дитяча безпосередність викликає у неї бажання знову притягнути дівчину до себе і нікуди не відпускати.

Шок дівчини поступово переходить у нервове збудження, і вона, сама того не помічаючи, стискає долоні в замок. По кабінету розноситься серія різких, сухих звуків, коли суглоби один за одним видають гучний хрускіт. Лєра аж сіпається від цього звуку, наче хтось за її спиною провів нігтем по дошці. Її брови миттєво злітають вгору, а в очах спалахує обурення.

— Не хрусти ж ти пальцями, ну! — Майже гаркає вона, перериваючи цю нервову канонаду. Валерія Віталіївна подається вперед і рішуче хапає Олю за зап’ястя, примушуючи її припинити. Оля від несподіванки пирскає від сміху і намагається вирвати руки, починаючи жартома борсатися. Вони вовтузяться на стільцях, штовхаючи одна одну колінами й плечима. Оля намагається вивернутися, вона крутиться і з силою тягне долоні на себе, але Лєра виявляється міцнішою і впевнено перехоплює Олині кисті, стискає їх у своїх теплих долонях і нарешті притискає до своїх колін, фіксуючи дівчину на місці.

— Все, здаюся! — сміється Оля, важко дихаючи і дивлячись на те, як Лєра переможно мружиться., але не поспішає відпускати. Вона повільно підносить зчеплені руки Олі до свого обличчя, не зводячи з неї закоханого погляду, починає м’яко цілувати кожну кісточку на пальцях дівчини, наче вибачаючись за свою нещодавню суворість. Її губи торкаються шкіри зовсім невагомо, і Оля відчуває, як по тілу пробігає хвиля тепла, що змушує її забути про всі плітки гімназії. Лєра цілує її долоні, лоскоче диханням чутливу шкіру зап’ясть і на мить притискається щокою до її рук, просто насолоджуючись цією близькістю. Її пальці мимоволі все ще ковзають під довгий рукав, де вже майже загоїлися давні шрами, які Оля так старанно приховує від усіх, навіть від Лєри і самої себе.

Але раптом різкий звук дзвінка розрізає тишу кабінету, змушуючи Олю здригнутися й забрати свої руки з теплих обіймів долонями Лєри. Вона хаотично згрібає свої речі, закидає рюкзак на плече і підривається з місця, хоча її думки все ще зайняті Женею та Максом.

— Ой, ну все, я побігла! — Вигукує вона, кидаючи швидкий погляд на годинник. — Бо зараз знову почнеться… Все, давай, па-па! — Вона вже робить крок до дверей, але раптом зупиняється, ніби щось згадавши. Оля розвертається, швидко нахиляється до Лєри й гаряче цілує її, на мить зажмурившись від задоволення. Вона відсторонюється, сяючи від власної зухвалості, і вже з порогу махає рукою. — Сьогодні йди додому без мене! Женя так просто не втече від відповідальності! — Кидає вона, хитро мружачись, і миттєво зникає в шумному коридорі, де вже вирує життя.

Валерія Віталіївна залишається сидіти біля столу, проводжаючи поглядом біляву маківку Олі. Вона торкається пальцями губ, де ще відчувається тепло, і мимоволі всміхається, слухаючи, як тупіт ніг дівчини затихає десь вдалині, серед сотні таких самих, та зовсім інших дітей.

Велика перерва розливається коридорами гімназії гучним відлунням голосів, сміху та грюканням металевих дверцят шафок. Оля йде крізь цей потік, майже не помічаючи знайомих, бо всі її думки зараз крутяться навколо порожнього стільця у класі. Те, що ні Женя, ні Макс сьогодні так і не з'явилися на заняттях, змушує задуматися, чи все побачила Лєра.

Вона міцно стискає лямки рюкзака, і її кроки стають дедалі швидшими, поки вона прямує до їдальні. В голові вишиковується ціла черга з припущень, одне абсурдніше за інше. Оля відчуває легкий укол образи — невже найкраща подруга не могла бодай натякнути, що між нею та Максом щось відбувається, замість того щоб просто прогулювати уроки разом з ним?

Білява маківка дівчини миготить між іншими учнями, поки вона оминає чергу до їдальні. Її дратує невизначеність, вона постійно перевіряє телефон, сподіваючись на коротке «вибач, запізнилася» або «ми втекли пити каву», але екран залишається холодним і темним. Чим ближче вона підходить до знайомих дверей, тим сильніше в ній розпалюється цікавість, змішана з тривогою. Вона намагається зрозуміти, чи це була запланований втеча, чи вони просто вирішили віддатися пристрасті і не прийти сьогодні?

Оля заходить у гамірне приміщення, вдихаючи запах кориці та гарячого чаю, що трохи заспокоює її розбурхані думки.  Її погляд ковзає по сьогоднішньому меню, але вибір зупиняється на знайомому наборі, вона розраховується, притискаючи тацю до себе, і очима шукає в натовпі знайому постать.

Дарина вже сидить за їхнім улюбленим столиком біля вікна, зосереджено розглядаючи щось у зошиті. Оля підходить ближче, з легким гуркотом ставить тацю на пластикову поверхню і втомлено падає на стілець поруч.

— Ти уявляєш, їх досі немає. — Замість привітання каже Оля, підсуваючи до себе чашку. — Ні Жені, ні Макса. Просто зникли. — Вона починає колупати запіканку виделкою, але апетит кудись зник. Дарина відривається від записів, скептично піднімаючи брову, поки Оля вкотре переповідає свої підозри. Дівчата схиляються одна до одної над столом, обговорюючи кожну дрібницю цього дивного ранку. Оля знову згадує слова Валерії Віталіївни про те, що відбувалося на задньому дворі, і її голос стає ледь чутним шепотом, щоб ніхто за сусідніми столами не почув зайвого.

Вона крутить у руках телефон, раз у раз перевіряючи, чи не з’явилися ці два прогульника у мережі. Але замість зелених точок і прочитаних повідомлень на перших строках її списку чатів з’являється злощасний канал «Підслухано». Вона затримує подих і, не наважуючись одразу відкрити чат, просто дивиться на прев’ю останнього повідомлення. Її пальці тремтять, поки вона нарешті натискає на іконку каналу.

Екран заповнює зернисте, зняте здалеку, але цілком впізнаване фото двох людей, затиснутих в кутку за школою, саме там, біля курилки. Оля бачить знайому куртку Макса і те, як він нахиляється до Жені, повністю закриваючи її собою від зайвих очей, але не від камери чийогось зухвалого телефону.

— Дарин, глянь... — Витискає з себе Оля, розвертаючи телефон до подруги. Дарина починає гарячково гортає коментарі під постом, де вже розгортається справжнє полювання на відьом: учні гімназії змагаються в дотепності та отруйних зауваженнях на адресу новоспеченої парочки.

Оля кидає виделку, і та зі дзвоном падає на тацю, привертаючи увагу сусідніх столів. Їй хочеться негайно втекти звідси, знайти Женю і просто переконатися, що та ще не бачила цього жаху. Оля відчуває злість на того аноніма, який це опублікував, і водночас безпорадність, бо тепер ця таємниця належить усій школі.

— Треба до Лєри. — Вирішує Дарина, і встає з-за столу, навіть не допивши чай. Оля підривається слідом, майже не відчуваючи ніг під собою, поки вони маневрують між столами, ігноруючи зацікавлені погляди інших учнів. Кожен другий у цій їдальні зараз тримає в руках телефон, і Оля точно знає, що саме вони там розглядають. Вони майже біжать коридорами, оминаючи групи підлітків, які активно щось обговорюють, тицяючи пальцями в екрани.

Коли вони нарешті опиняються перед знайомими дверима, Дарина навіть не стукаючи просто натискає на ручку і влітає всередину. Дівчата завмирають посеред порожнього класу. Оля розгублено опускає руку з телефоном, і екран з тим самим знімком гасне. Дарина нетерпляче тупає ногою, оглядаючи знайомі шафи з мінералами та колекцією глобусів.

— Ну звісно, її немає. Де вона, коли так треба? — Дарина зітхає і втомлено притуляється до першої парти. Оля киває, намагаючись вгамувати серцебиття, підходить до столу вчительки й торкається пальцями гладкої поверхні.

— Чекаємо? Чи йдемо шукати її по поверхах? — Питає Оля, знову розблоковуючи телефон, щоб перевірити, чи не з’явилося там нових «подробиць». Вона сідає на своє улюблене місце на краєчку парти, де ще зранку вона знов таки чекала на Лєру. Тепер кабінет здається іншим. Оля дивиться на двері, сподіваючись, що от-от почує знайомий стукіт підборів і спокійний голос Валерії Віталіївни, який розставить усе по своїх місцях, але в коридорі цього не чути серед гамору учнів. Оля мимохіть опускає погляд на вчительський стіл і помічає знайомий корпус телефону, що лежить екраном донизу біля стопки підручників. — Дивись, вона телефон лишила. Значить, пішла кудись зовсім ненадовго, може, в туалет чи за водою. — Каже Оля, простягаючи руку до гаджета.

Вона бере телефон у руки, просто щоб перекласти його в безпечніше місце, але варто їй торкнутися екрана, як той засвічується. Оля звично проводить пальцем по склу, очікуючи побачити заблокований робочий стіл, але пристрій не запитує пароль. Екран спалахує, відкриваючи останній активний додаток, і Оля завмирає з відкритим ротом. Її погляд прикутий до того, що відображається на дисплеї, і весь її попередній спокій випаровується в ту ж саму секунду. Пальці тремтять.

На яскравому екрані, без жодних зайвих підписів чи інтерфейсу соцмереж, горить те саме фото.

— Дар, дивись... — Витискає Оля, наче їй забракло кисню. Вона розвертає телефон до подруги, і Дарина, яка до цього нервово ходила по кабінету, різко зупиняється. Вона впирається поглядом у дисплей, і її обличчя витягується від подиву. Дівчата переглядаються і завмирають над цим маленьким шматком скла, намагаючись збагнути, звідки це взялося в телефоні їхньої вчительки.

Оля, сама того не усвідомлюючи, випадково проводить великим пальцем по екрану, змахуючи зображення вбік. Фото плавно зсувається, поступаючись місцем наступному — такому ж зернистому, знятому з того самого ракурсу, де Женя вже відвертає обличчя і сміється. Вони його не бачили в каналі.

— Це галерея... — Шепоче Оля. Вона гортає ще раз, і ще. Ціла серія знімків. Один за одним. Оля відчуває, як у неї починає паморочитися голова, вона миттєво блокує екран і кладе телефон на стіл, вирівнюючи його до міліметра, щоб усе виглядало незайманим. Вона відсмикує руку, наче обпіклася, і обмінюється з Дариною коротким, сповненим жаху поглядом.

Дівчата вислизають із кабінету, не промовляючи ні слова. Поки вони йдуть коридором, майже притискаючись плечима одна до одної, щоб ніхто не почув їхню розмову в цьому гаморі, Оля нервово перебирає пальцями лямку рюкзака, і її дихання поступово вирівнюється. Вона відчайдушно чіпляється за будь-яку логічну думку, яка б виправдала Лєру, бо картинка зрадництва просто не вкладається в її голові.

— Слухай. — Стиха каже Оля, зупиняючись біля самих дверей класу. — Може, ми зарано панікуємо? Ну, подумай сама, навіщо їй це знімати? — Дарина зупиняється поруч, її погляд стає менш колючим. Вона на мить замислюється, дивлячись на те, як однокласники забігають у кабінет.

— Ти думаєш, це не вона знімала? — Дарина прищурюється, ніби прораховує цей варіант у голові.

— Ну! — Оля хапається за це припущення, як за рятівне коло. — Їй просто їх хтось надіслав. Ну, знаєш, як завучу чи класному керівнику. Хтось побачив, зняв і скинув Лєрі, щоб вона розібралася. Тому вони й у галереї, бо вона їх зберегла, щоб мати докази, якщо Женя почне втікати від відповідальності.

Дарина повільно киває, і напруга в її плечах нарешті зникає. Ця версія здається їй цілком реальною, бо Лєра — вчителька, і їй часто зливають інформацію про учнів. Дівчата переглядаються, і Оля відчуває, як камінь падає з душі.

— Точно. — Важко погоджується Дарина. — Аби ти тільки була права. Я вже не знаю, кого й підозрювати. — Вони заходять до класу, розсідаються по своїх місцях і розгортають зошити. Оля не відчуває полегшення, але в глибині душі хоче вірити, що Лєра тут ні до чого.

Кінець шкільного дня дихає втомою та порожнечею довгих коридорів гімназії, які після останнього дзвінка наповнюються лише відлунням поодиноких кроків. Олю відпустили з уроків раніше, тому вона йде повз зачинені класи, де на дошках ще напевне біліють залишки нестертих формул, і прямує до кабінету батька. Дівчина минає ряд високих вікон, у яких застигло низьке, вже вечірнє сонце, і відчуває дивну тишу глибоко всередині. Вона зупиняється біля знайомих масивних дверей, збираючись з думками перед зустріччю з людиною, яка ще зовсім нещодавно виставила її за поріг власного дому.

Здавалось, з батьком стосунки налагодились, але Оля все ще намагається уникати його погляду і зустрічей з ним, і продовжує жити у Лєри. Оля бачить її якраз у той момент, коли та виходить із кабінету батька, тримаючи в руках теку з паперами. Лєра виглядає спокійною і навіть задоволеною, на її обличчі одразу з’являється м’яка, тепла усмішка, від якої в Олі зазвичай стає солодко на душі.

— О, ти вже звільнилася? — Лєра зупиняється поруч, і від неї пахне тими самими парфумами, якими просякнута подушка в її квартирі, де Оля тепер спить. Вона легким, майже інтимним жестом поправляє Олі комірець капюшона на кофті. — Ти до тата?

— Так, він кликав. — Оля усміхається у відповідь, відчуваючи себе захищеною поруч із нею. Усі підозри зараз здаються марними, до смішного безглуздими.

— Давай, заходь, він там якраз закінчує, — Лєра лагідно торкається її плеча на прощання. — Чекатиму тебе вдома, приготую щось смачне на вечерю. Бувай!

Лєра впевнено йде до сходів, а Оля заходить у кабінет і щільно зачиняє за собою двері, залишаючи весь зовнішній світ у коридорі. Вона заходить всередину, відчуваючи знайомий запах старої шкіри, кави та паперового пилу — аромат, який завжди асоціюється у неї з батьковим контролем. Він сидить за своїм масивним столом, освітлений лише настільною лампою, що кидає різке світло на стоси звітів, і навіть не піднімає голови, продовжуючи щось швидко записувати. Лише через кілька довгих митей батько відкладає вбік ручку і нарешті піднімає погляд на Олю, але замість очікуваної суворості на його обличчі з’являється м’яка, тепла усмішка, якої вона не бачила з того самого дня, як він виставив її з дому. Він підводиться, обходить стіл і робить крок назустріч, наче хоче скоротити ту прірву, що виникла між ними.

— Привіт, доню. — Каже він тихо, і в його голосі чути не звичний наказний тон, а справжню батьківську ніжність. — Проходь, сідай зручніше. Дякую, що заглянула до мене. — Оля сідає у глибоке крісло, відчуваючи, як напруга в плечах трохи спадає від цього несподіваного тепла. Батько підходить ближче і злегка торкається її руки, заглядаючи в очі. — Як ти? Лєра каже, що ти добре тримаєшся, але я ж бачу, що ти втомилася. — Він зітхає, і його погляд стає винуватим.

— Вона справді чудова. — Оля щиро усміхається, згадуючи ранковий чай у кабінеті Лєри та її ніжні дотики. — Мені з нею дуже комфортно. Вона вміє слухати так, як ніхто інший.

— Я бачу. — Батько лагідно торкається її плеча, і його голос стає ще тихішим, набуваючи якихось сповідальних нот. — Знаєш, я дуже вдячний Лєрі за те, що вона прихистила тебе в той складний момент, зробила те, на що в мене тоді не вистачило терпіння. Але я дивлюся на тебе зараз і розумію, як сильно я сумую за нашими спільними сніданками. Без тебе вдома все якось… не так. Навіть стіни здаються холодними. — Він на мить замовкає, дивлячись у вікно, де сонце повільно сідає за горизонт гімназії, а потім знову переводить погляд на Олю, підводячи розмову до того, що насправді його мучить. — Я просто хочу, щоб ти знала: я ціную все, що вона для тебе робить, але я починаю думати, що нам час повертати все на свої місця. Крок за кроком. — Оля мовчить, здивована такою зміною, а він продовжує, лагідно стискаючи її долоню: — Я хочу, щоб ти знала: двері нашого дому завжди відкриті для тебе. Я дуже прошу тебе, Олю, повертайся. Давай забудемо всі образи. Досить тобі жити по чужих кутках, навіть якщо Лєра про тебе піклується. Твій дім — тут, зі мною.

Він усміхається їй так щиро, що Оля на мить вірить у це ідилічне повернення.

Батько збирається ще щось додати, але раптом тишу кабінету розриває наполеглива вібрація телефону на столі. Він вибачливо всміхається, киває Олі, мовляв, «я на хвилинку», і, притиснувши слухавку до вуха, швидко виходить у коридор, де зв’язок зазвичай стабільніший. Двері за ним зачиняються, і дівчина залишається в цілковитій самотності серед масивних дубових меблів та стелажів із теками. Вона більше не відчуває жодної тривоги, навпаки — розмова з татом залишила приємний присмак, тому вона розслаблено підводиться з крісла і починає повільно блукати кабінетом, розглядаючи знайомі дрібнички на полицях.

Зрештою, нудьгуючи в очікуванні, Оля підходить до батькового робочого місця і за старою звичкою вмощується прямо на край важкого столу, гойдаючи ногою в повітрі. Її погляд блукає по стопках наказів та канцелярському приладдю, поки не зупиняється на тонкому сріблястому ноутбуці Лєри, що лежить зовсім поруч. Дівчина знає цей пристрій так само добре, як і власні речі, адже бачить його щовечора в квартирі вчительки. Вона простягає руку і підсвідомо, просто щоб чимось зайняти пальці, починає крутити коліщатко мишки, яка лежить поруч, та безцільно проводить долонею по гладкій металевій кришці.

Її пальці випадково ковзають по чутливому тачпаду, і короткий, невагомий контакт змушує систему вийти з режиму сну. Екран миттєво спалахує холодним сяйвом, висвітлюючи її обличчя, і Оля завмирає, бо замість нейтральних шпалер робочого столу перед її очима розгортається відкрите вікно Telegram з інтерфейсом, який вона впізнає з першого ж погляду.

Світло монітора різко б’є в напівтемряві кабінету, вихоплюючи з сутінків розширені зіниці Олі, а її рука, яка щойно розслаблено лежала на столі, миттєво кам’яніє. Дівчина кліпає, намагаючись зіставити реальність із цим цифровим маревом, бо замість звичної стрічки новин вона бачить перед собою відкриту панель адміністратора того самого каналу, який тримає в страху всю гімназію. Її погляд гарячково метається по екрану, чіпляючись за знайомі аватарки учителів у списку заблокованих користувачів та нескінченний потік анонімних повідомлень у боті, які стікаються сюди, немов бруд у зливну яму. Оля відчуває, як у роті з’являється гіркий присмак металу, у животі весь обід готовий вернутися назад, від нудоти стає кисло у роті, а серце починає гупати десь у самому горлі, перекриваючи доступ кисню. Вона бачить чернетку завтрашнього поста з чиїмось листуванням і, що найстрашніше, впізнає оригінал ранкового фото Жені та Макса у папці «Завантаження», файл якої створено на цьому пристрої ще сьогодні зранку. Образ доброї, турботливої Лєри, яка рятує її від самотності, починає тріщати і розсипатися на шматки просто на очах, поступаючись місцем холодному цинізму власника цього акаунта. Пальці тремтять так сильно, що вона ледь не скидає мишку на підлогу, але продовжує дивитися в екран, не в силах відвести погляд від доказів подвійного життя людини, яку вона встигла полюбити всім серцем.

Двері різко відчиняються, впускаючи в тишу кабінету трохи коридорного гулу, і батько входить усередину, ховаючи телефон до кишені піджака. Він виглядає задоволеним, бо, здається, щойно вирішив складну проблему, і одразу продовжує перервану думку, весело пропонуючи замовити на вечерю піцу з того самого ресторану, який вона так любила в дитинстві. Його голос звучить бадьоро й впевнено, але раптом він затинається на півслові, помічаючи абсолютну, мертву нерухомість доньки.

Оля сидить на краю столу, наче вирізьблена з льоду фігура, її плечі опущені, а погляд скляний і спрямований в одну точку, повністю ігноруючи його присутність та слова. Батько робить кілька повільних кроків назустріч, обережно гукає її на ім’я, спочатку тихо, потім наполегливіше, але дівчина навіть не кліпає, перебуваючи десь дуже далеко звідси, у холодному вакуумі власного шоку.

Стурбований її дивним заціпенінням, він підходить впритул і переводить погляд туди, куди дивиться вона, втуплюючись у яскравий екран ноутбука. Він бачить відкритий месенджер, якісь нескінченні списки незнайомих діалогів та потоки тексту, але для нього цей набір символів і картинок не має жодного значення, тому він лише розгублено хмурить брови, марно намагаючись зрозуміти, що саме в цьому звичайному робочому вікні могло так паралізувати його дитину.

Батько робить ще крок, його впевненість поступово змінюється тривогою, бо Оля навіть не ворушиться, коли його тінь лягає на стіл.

— Олю? Ти мене чуєш? — Він злегка торкається її ліктя, але рука дівчини на дотик здається крижаною. — Я кажу, замовимо ту саму, з подвійним сиром, як ти любиш. Можемо навіть заїхати за нею зараз, щоб не чекати кур’єра. — Оля продовжує мовчати, її погляд прикутий до екрана, де в адмін-панелі висить чернетка нового поста. Дівчина відчуває, як до горла підкочує нудота, а в вухах починає дзвеніти. — Олю, що з тобою? — Батько вже не на жарт лякається, він нахиляється нижче, заглядаючи в монітор і намагаючись розгледіти там хоч щось зрозуміле. — Що це? Чого ти лазиш по переписках Лєри і чого ти на них так витріщилася?

— Це не просто переписка. — Нарешті видавлює вона, і її голос звучить так, наче належить чужій людині, сухий і ламкий.

— А що це тоді? — Він хмуриться, вдивляючись у синій логотип Telegram. — Хіба вчителі не мають обговорювати плани? Ну, бачу якісь групи, повідомлення... Олю, глянь на мене, ти зблідла як стіна. — Він простягає руку, щоб розвернути її до себе, але Оля різко відсахнулася, ледь не впавши зі столу. Її погляд тепер метається між батьком, який нічого не розуміє, і ноутбуком, який щойно став знаряддям убивства її останньої надії на щирість. Батько збитий з пантелику такою реакцією, він хмурить брови, намагаючись розібрати хоч щось у хаотичному плетиві повідомлень на моніторі. — Олю, заспокойся. — Він знову кладе руку їй на плече, намагаючись повернути в реальність. — Що тебе так налякало? Ну, чати, ну, якісь анонімні листи. Це ж робота директора і вчителів — знати, що відбувається в гімназії.  

Оля не чує його. У голові пульсує лише одна відчайдушна думка: це помилка, це чийсь чужий комп'ютер, просто такий самий, Лєра просто взяла його в когось на час. Вона робить останній, майже механічний рух, тягнеться до іконки профілю в кутку екрана, сподіваючись побачити там будь-яке інше ім'я. Але пальці не слухаються, вони ледь торкаються сенсорної панелі, змушуючи меню перемикання акаунтів розгорнутися.

У списку під цифрами адміністратора «Підслухано» висвічується другий профіль. Той самий, з якого Валерія Віталіївна щовечора пише Олі «добраніч», з якого надсилає смішні картинки та плани на вихідні. Фото усміхненої Лєри , у тій самій блакитній сорочці, яку Оля вкрала, щоб спати у ній, тепер сусідить із логотипом каналу, що руйнує життя.

— Це вона. — Зривається з її губ ледь чутний шепіт разом з першою сльозою, що падає на коліна.

— Що ти кажеш? Хто, що вона? — Батько нахиляється ближче, щиро намагаючись зрозуміти причину її заціпеніння. — Олю, не мовчи, ти мене лякаєш. Що ти там побачила?

— Це вона веде цей канал, тату. — Оля нарешті піднімає на нього очі, заповнені сльозами і з розмитим баченням. — Вона все це створює. Вона пише весь цей бруд про Женю, про Макса... про мене. — Вона знову дивиться на екран, де поруч із лагідною аватаркою вчительки висять брудні заголовки останніх постів.

Оля дивиться на маленьке кругле фото в кутку екрана, де Лєра усміхається найріднішою усмішкою, і відчуває, як реальність навколо неї згортається, наче спалений папір. Батьків голос, його розгублені запитання перетворюються на далекий, нерозбірливий шум, який не здатен пробитися крізь густий туман у її голові. Зараз вона втрачає дім, втрачає єдине місце, де почувалася в безпеці. Кожен спогад про теплі вечори, про чай на кухні, про заспокійливі обійми і палкі поцілунки тепер отруює її, наче повільно діюча отрута. Оля повільно, наче обпікшись, відсмикує руку від тачпаду. У кабінеті стає нестерпно тихо, і навіть гул власного серця здається їй чужим, бо серце, яке так сліпо любило свого ката, тепер розбите на тисячі дрібних, гострих уламків.