ЧАСТИНА 2. Глава 4. Чужа рідня.

Неділя дев’ятнадцятого грудня починається для Олі з м’якого світла, що розливається по кухні Лєри, створюючи ілюзію спокою, у яку хочеться вірити всупереч усьому. Оля сидить за столом та вдихає густий аромат свіжої кави, спостерігаючи за кожним рухом жінки, яка здається їй зараз неймовірно крихкою та водночас недосяжною. Вона бачить, як Лєра навмисно уникає її погляду і як вона зосереджено розглядає щось на дні своєї чашки, наче там можна знайти відповіді на всі ті питання, що мучать її після вчорашнього вечора. Оля відчуває цю невидиму стіну, яку Лєра знову зводить між ними, намагаючись повернутися до звичної ролі дорослої та стриманої вчительки, і це знання відгукується в серці дівчини тупим ниючим болем.

Вони снідають повільно, майже механічно, і звук керамічних ложок, що б'ються об стінки горнят, видається Олі занадто гучним у цій кімнаті. Вона бачить, як Лєра намагається тримати спину рівно, як вона намагається бути просто другом чи наставницею, проте тремтіння її пальців видає весь той внутрішній розбрат, який вона не в силах приховати. Лєра мовчить, і ця відсутність слів тисне на плечі Олі сильніше за будь-які докори, бо в цій тиші виразно чути, як Лєра картає себе за кожну хвилину проведеного разом часу. Оля продовжує сидіти навпроти, не намагаючись порушити цю дистанцію, хоча їй відчайдушно хочеться простягнути руку через стіл і торкнутися холодної долоні жінки, щоб просто нагадати про свою присутність.

Вона бачить, як Валерія ховає очі за парою від гарячого напою, наче це може захистити її від близькості, яка лякає її більше за будь-які погрози чи плітки. Оля відчуває, як цей сніданок перетворюється на випробування волі, де вони обидві вдають, що все нормально, хоча насправді кожна думка Лєри просякнута відчаєм, а кожна думка Олі — ніжністю, якій немає куди подітися. Можливо, Лєра права і Оля ще занадто мала, щоб усвідомити, яку проблему становлять їхні почуття одна до одної.

Нарешті Лєра повільно відставляє напівпорожню чашку, і тихий звук кераміки об стільницю розрізає затяжну тишу, яка вже встигла стати майже нестерпною для них обох. Вона піднімає очі, і Оля бачить у них таку глибоку втому та бездонний, темний відчай, що їй на мить стає важко зробити наступний вдих. Жінка переплітає пальці в замок і кладе руки на край столу, наче намагаючись створити ще одну перешкоду між ними, хоча її погляд, сповнений болючої ніжності, каже про зовсім інше. Її голос звучить незвично сухо та хрипко, коли вона нарешті наважується вимовити те, що обмірковувала всю ніч, поки Оля спокійно спала поруч.

— Я вчора була у школі… І випадково почула одну розмову… — Здалеку починає вона, облизнувши губи. — Там… Вітя і Кирил… Ну тобто твій батько і Кирило Матвійович… Вітя… — Слова Валерії наче не хотіли вимовлятися, та Оля терпляче мовчала. — Він справді дуже любить тебе, Олю, попри все те божевілля та весь той жах, що він накоїв за останні дні. Він зараз абсолютно зламаний і розгублений, і я бачила в його очах такий непідробний страх за тебе, який просто неможливо зіграти чи підробити. Думаю, він хотів би, щоб ти нарешті повернулася додому, і він готовий прийняти тебе назад, хай би якими складними були ваші стосунки до цього. — Оля застигає на місці, і почуте б’є її сильніше за будь-який фізичний удар, залишаючи по собі лише дзвінку порожнечу у вухах. Вона відчуває, як хвиля гострого обурення піднімається десь із глибини, миттєво витісняючи всю ту лагідність, яку вона так бережно плекала в собі протягом цього ранку.

— Він взагалі з глузду з’їхав?! Він вигнав мене з дому через те, що я підстриглась, потім взагалі перестав мати зі мною зв’язок, а тепер каже про таке?

— Дослухай мене до кінця, будь ласка. — Тихо, але дуже твердо просить Лєра, і в цьому благанні чується стільки любові, що Оля мимоволі затихає. — Я не намагаюся тебе вигнати, я клянуся тобі в цьому, я просто хочу, щоб ти чітко знала: у тебе все ще є дім, де на тебе чекають, навіть якщо зараз тобі здається, що все зруйновано назавжди. — Лєра на мить заплющує очі, наче наступні слова завдадуть їй справжнього фізичного болю, але вона не відвертається і не намагається виправдатися. Вона лише нахиляється трохи ближче до дівчини, і Оля помічає, як на її блідій шиї напружуються жили від неймовірної внутрішньої напруги, яку вона намагається приборкати. — Але якщо ти хочеш, ти могла б повернутися додому. Я бачу, що ти сумуєш за гітарою. — Справді, Оля вже тиждень як не намагається спробувати зіграти щось більше, ніж декілька сумних акордів.

— Ахуєть, Лєра, ти що собі взагалі думаєш? — Виривається в Олі, і її голос помітно дрижить від нестерпної образи та нерозуміння. — Ти зараз серйозно пропонуєш мені повернутися туди, звідки мене виставили за двері як непотрібну річ? Ти просто хочеш позбутися мене, бо тобі стало надто страшно нести за це відповідальність?

— Ні! Тобто, так! Тобто… — Валерія запинається, зітхає і заплющує очі. — Я хочу, щоб ти повернулась до батька, який є твоїм батьком, бажає тобі лише добра, і у якого ти точно будеш у безпеці від усього того, що відбувається. — Завжди прискіплива до мови Лєра не помітила, як зробила помилку. Але Олю хвилює не це.

— А що відбувається?! Що? Коли ти мені скажеш, що між нами, хто ми? Як довго ти вдаватимеш, що наші стосунки не є стосунками, як довго будеш обманювати мене цілунками, а потім казати, що це неправильно і краще нам так не робити?! — Голос Олі, зірвавшись на високу ноту, відлунює від кахлів на кухні. Лєра повільно піднімає голову, і Оля бачить, як у її очах, зазвичай стриманих і глибоких, зараз віддзеркалюється її власна постать. Вона дивиться на Олю з тією самою безнадійною ніжністю, не намагаючись захиститися чи перевести розмову в інше русло.

— Я не обманюю тебе. — Нарешті каже Лєра, і її голос звучить настільки надломлено, що здається, ніби він ось-ось розсиплеться на гострі друзки. — Кожен мій поцілунок — це правда, і саме це мене найбільше лякає. Бо я не знаю, як бути цією правдою і водночас залишатися тією людиною, якою я маю бути для тебе, для школи, для твого батька. Хто ми? Ми — катастрофа. Красива, неймовірна, але катастрофа, яка спалить нас обох, якщо я хоч на мить дозволю собі забути про те, що правильно, а що ні. — Вона робить глибокий вдих, намагаючись вгамувати дрижання в руках, але пальці на столі продовжують ледь помітно ходити ходором. Лєра нахиляється трохи вперед, наче хоче скоротити цю прірву між ними, проте так і не наважується торкнутися руки дівчини, як не наважувалась Оля. — Тобі здається, що я хочу тебе позбутися, але насправді я просто хочу врятувати тебе від себе самої. — Продовжує вона, і в її погляді проступає такий гострий біль, що Олі стає фізично боляче це бачити. — Я вдаю, що між нами нічого немає, бо якщо я визнаю це вголос, якщо я назву це… тим, чим воно є… то воно справді таким стане.

Єдине, що чує Оля, це тиша. Це не та відповідь, якої вона чекала, не та клятва у вічному коханні, проте в цій чесній, розбитій сповіді було стільки любові та страху, що вони зараз здавалися нерозривними.

— Я до матері. — Зітхає Оля, раптово вставши з-за столу, навіть не допивши свою каву.

— Добре. Стій, що?! Ні! — У секунду усвідомлює почуте Лєра і теж підскакує, маючи намір заборонити Олі прохід. — Ти не можеш! — Підвищує голос вона, але Оля не хоче чути. — Навіщо? Що Карина тобі може дати? Ти не поїдеш жити до неї!

Ольга вислуховує усі розв’язні вигуки Валерії з неймовірно нудним виразом обличчя, наче не чує. Щойно остання луна вигуку у пустий квартирі стихає, вона кладе свої руки на плечі Лєри, з ніжністю, досі невідомою їм, і притягує до інтимності ближче. Лєра завмирає, але Оля бачить хаотичний рух її очей.

— На жаль, я все ще пам’ятаю її адресу, тож думаю цим скористатися і з’їздити за грошима. Хай хоч зараз зробить щось так, як треба мені. — Вона на секунду міцніше стискає тіло Валерії, а потім, потягнувшись, залишає дзвінкий поцілунок на солодких і гіркуватих від чаю губах. Перекриває ним усе, що було сказано. Залишає його, нагадуючи про спільну неправильність.

Автостанція зустрічає Олю розбитим асфальтом та їдким запахом дизельного палива, що змішується з морозним повітрям грудневого ранку. Вона стоїть у черзі до каси, відчуваючи, як холод поступово пробирається під пальто, але це фізичне заціпеніння здається їй навіть доречним, бо воно хоч трохи притлумлює той хаос, що панує всередині. Оля простягає зім’яті купюри через брудне скло, отримує натомість клаптик паперу і йде до перону, де вже важко дихає двигунами її автобус. Навколо метушаться люди з великими сумками, хтось голосно прощається, хтось свариться, а поряд з Олею цілується якась парочка. Як би тільки вони знали, як Оля хотіла так само цілувати кохану людину…

Вона займає місце біля вікна в самому кінці салону і притискає лоб до холодного скла, яке миттєво береться парою від її подиху. Коли автобус рушає, Оля дивиться на знайомі вулиці міста, що повільно пропливають повз, і відчуває, як кожен оберт коліс віддаляє її від квартири Лєри і того хисткого тепла, яке вона там залишила. Пейзаж за вікном поступово втрачає міські обриси, перетворюючись на одноманітну сіро-білу стрічку засніжених полів та голих дерев, що стоять уздовж дороги як мовчазні вартові її безвиході. Оля знає, що цей шлях веде її в нікуди, у місце, де її ніхто не чекає і де вона нікому не потрібна, проте це єдина соломинка, за яку вона зараз може вхопитися, аби не потонути остаточно.

Дорога затягується, і монотонне гудіння мотора заколисує, витягуючи з глибини пам’яті обривки спогадів про Карину, які Оля так старанно намагалася поховати всі ці роки. Вона не хоче про це думати, вона забороняє собі згадувати обличчя матері чи звук її голосу, проте адреса, яку вона так недоречно пам’ятає, пульсує в голові наче відкрита рана. У її кишені лежить лише телефон і кілька дрібних купюр, і відчуття повної порожнечі за спиною робить її шлях до котеджного містечка схожим на політ у прірву, де немає кінця.

Автобус залишає Олю біля повороту на шосе, і вона опиняється перед масивними воротами, за якими починається зовсім інший світ, де тиша здається занадто густою і штучною. Вона йде вздовж ідеально розчищених доріжок, і рипіння снігу під її черевиками звучить тут якось недоречно, наче вона порушує чийсь ідеально спланований спокій. Котеджне містечко виглядає як декорація до дорогого фільму, з однаковими високими парканами, камерами спостереження, що повільно повертаються за кожним її рухом, і відсутністю будь-яких ознак живого хаосу, до якого вона звикла у шумному місті. Оля проходить повз будинки з панорамними вікнами, за якими вгадуються обриси розкішних віталень та святкових вогнів, і відчуває, як холод пробирається ще далі, в кінчики пальців.

Вона зупиняється перед потрібним номером будинку і застигає, наче раптово втратила здатність рухатися далі, дивлячись на холодний блиск металу та каменю. Будинок Карини височіє над вулицею монументальною спорудою, яка своєю бездоганністю просто витісняє Олю з цього простору, нагадуючи їй про те, що вона лише прикра помилка з минулого життя. Оля підносить руку до кнопки дзвінка, проте її пальці завмирають у кількох сантиметрах від холодної панелі, і вона відчуває, як серце починає битися об ребра з такою силою, що стає боляче дихати.

Оля стоїть так кілька хвилин, дивлячись на порожнє подвір'я за ґратами, знову і знову прокручує в голові те, що має сказати, але всі заготовлені фрази про гроші та допомогу здаються їй зараз порожніми та безглуздими перед цією стіною з байдужості та багатства. Її рука безсило опускається вздовж тіла, і вона просто дивиться на будинок, відчуваючи себе безпритульною дитиною, яка випадково забрела на чуже свято. Вона все ще пам'ятає адресу, вона все ще пам'ятає обличчя жінки, яка тут живе, проте зараз вона як ніколи чітко усвідомлює, що знати дорогу і мати право увійти — це зовсім різні речі.

— Ну не стой там, заходи уже, раз приехала. Открыто. — Долинає до болю схожий на її голос матері. Та чужий говір робить цей голос жорстким і зламаним. Оля переводить погляд на другий поверх їхнього будинку, і бачить матір, що сперлась на огорожу балкону. Звідси у напівсутінках похмурого дня Оля майже не бачила її світлого волосся.

— Собаку прибери. — Просить Оля, але прохання більше походило на наказ. Навіть зі свого місця Оля почула легку посмішку.

— Майбах гуляет. — Але Оля все одно з опаскою оглянула подвір’я в пошуках собак. Знала, що окрім того старого ротвейлера у матері з’явилась нова собака. Карина, мабуть, щось зрозуміла. — Беверли тоже. Заходи. — І раптово перед очима Олі хвіртка сама відчинилась, три рази пікнувши.

Коли важка хвіртка з ледь чутним клацанням застигає, вона штовхає її ширше та робить перший крок на територію, де кожен камінь викладений із педантичною точністю. Вона йде широкою бруківкою, що веде до масивних дверей, і відчуває, як простір навколо неї стискається, наче цей двір намагається виштовхнути її назад, на холодну трасу. Оля бачить ідеально підстрижені туї, припорошені снігом, та вишукані садові ліхтарі, які наче намагаються збити її з ніг, проте вона продовжує йти, втиснувши руки в кишені та намагаючись не опускати голови.

Кожен крок до високого ґанку дається їй із зусиллям, наче вона долає опір густої та липкої води, і коли вона нарешті зупиняється перед входом, двері раптово відчиняються самі, не чекаючи на її стукіт. На порозі з’являється Карина, і Оля на мить забуває, як дихати, бо образ матері, який вона роками носила в пам’яті, миттєво розбивається об цю реальну жінку в дорогому домашньому одязі. Карина тримає в руці тонкий смартфон і дивиться на Олю з таким виразом обличчя, наче побачила на своєму бездоганному порозі випадковий бруд, який заніс вітер із вулиці. Вона не робить кроку назустріч і не розкриває обіймів, лише стоїть у теплому світлі холу, і цей контраст із морозом за спиною Олі стає майже болючим.

— Здравствуй, дочка. — З неприхованим сарказмом киває вона, одразу відвертаючись та починаючи йти вглиб дому. Олі не залишається нічого, окрім як піти за нею в пастку будинку, у велику хижу відкриту щелепу.

Оля входить у вітальню, і кожен її крок залишає на ідеально чистому паркеті вологі, брудні сліди від вуличного взуття, проте вона навіть не думає роззуватися. Вона стоїть посеред цієї розкоші, і їй здається, що вона задихається від надміру золота, ліпнини та жовтого світла, яке важкими гронами звисає зі стелі. Ці величезні люстри, схожі на старовинні канделябри, виглядають тут як безглузда пародія на аристократизм, вони не дають тепла, а лише збирають пил і підкреслюють порожнечу цього величезного приміщення. Оля дивиться на матір, і всередині неї закипає щось густе та темне, щось, що пахне застарілою ненавистю та зневагою.

— Де він? — Безцеремонно питає Оля, і її голос звучить різко, ламаючи ту стерильну тишу, яку Карина так ретельно вибудовувала роками.

— Там же, где и собаки. Гуляет. — Спокійно, навіть дещо нудьгуючи, промовляє матір, не відриваючи погляду від пляшки шампанського, яку вона щойно дістала з мінібару. Оля спостерігає за тим, як Карина впевненими, пещеними рухами відкорковує пляшку, як вона елегантно тримає кришталевий келих, і ця її манірна легкість викликає в дівчини справжню фізичну нудоту. У матері немає ні краплі сорому чи розгубленості, вона виглядає так, наче Оля — всього лише набридлива муха, яка випадково залетіла до її палацу. Ця жінка, яка колись була частиною її життя, тепер здається Олі випаленою пустелею, де замість душі залишилися лише дорогі аксесуари та холодний розрахунок. — Присядь со мной рядом, выпей с матерью за встречу. — Додає Карина, кидаючи на доньку побіжний, оцінюючий погляд, у якому немає ні краплі тепла. — Не так часто видимся.

Вона вказує на оксамитовий диван, і Оля відчуває, як огида підступає до самого горла. Їй хочеться вихопити цей келих і розбити його об камін, хочеться кричати про те, що вона приїхала сюди не заради сімейних посиденьок, хочеться нагадати собі справжню ціль. Матір сидить перед нею, втілюючи собою фальшиву турботу, прикриту алкоголем, і повну відсутність інтересу до власної дитини. Карина навіть не питає, як вона, не питає, де вона була — вона просто пропонує випити, наче це може стерти роки мовчання та зради. Оля бачить у її очах порожнечу, яка лякає своєю бездонністю, і розуміє, що ця жінка ніколи не дасть їй того, за чим вона приїхала, бо в Карини просто немає нічого, крім цієї позолоченої клітки та пляшки дорогого вина.

— Мені треба гроші. — Нарешті вимовляє Оля, проковтнувши образу, нудоту і усі матюки, і падає на диван якнайдалі від матері. Під опущеним волоссям Карини Оля бачить зневажливу посмішку.

— А Витя? Учителям перестали платить? Или это ему на водку? — Вона підморгує, зображаючи дружні наміри та тон, та Оля бачить лише жаб’яче кліпання.

— Ми з ним не живемо разом. Мені треба гроші. — Повторює вона. Карина театрально хапається за серце, та рука її стискає лише зроблені груди. Стиснувши зуби, Оля всіляко намагається приховати тремтячі від злості пальці.

— Ах, как жаль. И тебя он тоже выгнал. — Вона перестає грати свою огидну театральну п’єсу та нарешті підносить келих до нафарбованих дорогою косметикою губ. Оля спостерігає, як світла рідина переблискує бульбашками та зникає у роті. — А тебя за что? — Питає матір те, що Оля більше за все боялась почути. Вона не знає, як до цього ставиться мати, та чи дадуть їй після цього так потрібні зараз гроші. Але сьогодні вони з Лєрою ледь не посварилися через те, що ніяк не хотіли назвати своїми словами те, що так довго цього потребувало. І тепер вона не хоче приховувати це, поки можна.

— Через те, що я зустрічаюсь з дівчиною. — На одному диханні шепоче вона, стискаючи щелепу так сильно, що зуби починають скрипіти. Матір нарешті переводить зацікавлений погляд на доньку, окинувши її оцінюючим поглядом. Олі бридко, що лише така пікантна та інтимна подробиця може привернути увагу матері.

— Интересно, интересно. — Вона відставляє свій келих на стіл, навіть не відриваючи погляду від Олі. Карина починає повільно пересуватися оксамитовим диваном, скорочуючи дистанцію з кожним рухом, поки Оля не відчуває, що впирається спиною у жорсткий підлокітник. Їй нікуди більше відсуватися, вона затиснута в кут, а мати вже зовсім поруч, і від неї пахне солодким дорогими парфумами, які здаються задушливими, наче запах квітів на цвинтарі.

Карина простягає руку, і її довгі доглянуті пальці з гострими червоними, довгими нігтями і прикрашені масивними перстнями торкаються обличчя Олі, ковзаючи по щоці до вуха. Олю пересмикує від цього жесту, проте вона не відвертається, лише застигає, наче під дією гіпнозу, відчуваючи холод металу на своїй шкірі. Мати підчіплює кінчиком нігтя маленьку штангу пірсингу у брові Олі, ледь помітно тягне його на себе, і в її очах спалахує дивна, майже зловтішна цікавість.

— Ух ты, какие побрякушки. Подростковые протесты? — Насмішкувато нашіптує вона, переходячи до пасма світлого волосся, яке вона починає накручувати на палець, занадто сильно стискаючи і тягнучи коріння. — Совсем от рук отбилась там, да? Витя, видимо, совсем за тобой не следил, раз ты превратилась в это чудо.

Вона перебирає волосся Олі з такою гидливістю, наче це не пасма її власної дитини, а якась неякісна тканина, яку вона змушена мацати в магазині. Її дотики — акт привласнення, спроба показати, що навіть у цьому брудному пальті та з металом в обличчі, Оля залишається для неї лише річчю, яку можна крутити в руках, як заманеться.

— Такая бледная, такая колючая. — Продовжує Карина, і її пальці спускаються до підборіддя Олі, силоміць піднімаючи його вгору, аби змусити дівчину дивитися прямо в ці порожні, вицвілі зелені очі. — Ты обрезала мои волосы и пришла к матери, о которой и вспоминать не хотела. Неужели деньги закончились раньше, чем гордость, м, Олечка?

Оля відчуває, як до горла підкочується клубок нудоти від цієї фальшивої близькості, від того, як легко мати переходить кордони, які сама ж збудувала роками мовчання. Матір знову піддіває нігтем залізо, і Оля стискає губи від того, наскільки близько до її ока промайнув кінчик нігтя.

— Проходили, оно пройдёт. Я по молодости тоже много ошибок сделала. — Цокає язиком жінка, відсторонюючись та нарешті повертаючи Олі можливість вільно дихати. Але гнів продовжує кипіти у серці, і наступні слова вилітають у Олі до того, як вона встигне усвідомити, що каже.

— А мене народити теж було помилкою? Батько був помилкою? — Вона сама злякалась себе. Вона бачить, як мама повільно повертає голову в її сторону, як починає дрижати її рука та як вона нею ж заправляє пасмо волосся за вухо. Воно не слухається її, падає знову на обличчя, і це дратує Карину більше за все.

— Всё тогда было ошибкой. — Вона відкашлюється, та Оля бачить, що вона нервово крутить кільце на пальці, створюючи тріск від зіткнення металу. Раптово Карина зітхає, її губи тремтять, але голос її залишається твердим. — Я любила Витю ещё с университета. Но если я хотела достижений, то он ушёл в учителя. Учителя, Олька! Уже в то время они гроши зарабатывали. Я думала, всё наладится, он образумится… А потом Витя меня с Олегом познакомил… Я любила Витю, о семье мечтала, тебя родила. А когда молодая я была вынуждена остаться с маленькой тобой, пока он на работе был весь день, Олег приходил помогал. Вот и получилось так, что… Ой, да что тебе рассказывать! — Раптово вигукує в кінці своєї сповіді вона, дотягується до свого келиха та одним ковтком осушує його, заливши у себе шампанське.

Карина відкидає голову на спинку дивана, і порожній келих зі стукотом випадає з її розслаблених пальців на килим. Шампанське діє миттєво, вимиваючи залишки тієї манірної ніжності і дружності, якими вона щойно намагалася задобрити доньку. Її обличчя раптово загострюється, стаючи схожим на хижу маску, а в очах спалахує справжня, некерована лють жінки, чию ідеальну картинку світу посміли зіпсувати.

— Ты посмотри на себя... — Раптово шипить вона, і цей голос уже нічим не нагадує той нудьгуючий тон, що був хвилину тому. — Ты пришла сюда в этом грязном тряпье, наследила мне на паркете и чего-то ждёшь? Денег? Ты думаешь, я здесь мешки ворочаю?

Вона різко нахиляється вперед, і Оля відчуває гострий запах алкоголю, що змішується з солодкими парфумами. Карина хапає свою сумочку, що лежала поруч на дивані, гарячково порпається в ній і витягає товсту пачку купюр, перехоплених тонкою гумкою.

— Хотела денег? Получай! — З диким вигуком Карина шпурляє гроші прямо в обличчя Олі. Купюри розлітаються вітальнею, вдаряючись об Олині щоки, падаючи їй на пальто і під ноги, у той самий бруд, що вона принесла з вулиці. — Забирай и проваливай! Ты такая же никчёмная, как твой отец. Такой же балласт, который только и умеет, что тянуть из меня жилы. Ты хоть понимаешь, чего мне стоило всё это построить?! Чего мне стоит здесь удерживаться?! А ты приходишь и напоминаешь мне о том позоре, в котором я жила с вами!

Карину починає трясти від справжньої істерики. Вона тиче пальцем, на якому виблискує діамант, у бік виходу, і її губи кривляться від огиди, наче Оля не її дитина, а фізичне втілення всіх її минулих помилок.

— Забирай деньги и проваливай! Не смей напоминать мне про то, какой дурой я была! Я старалась забыть тебя, не думать о том, что сделала, а ты! Проваливай отсюда.

Оля стоїть нерухомо, дивлячись, як гроші лежать біля її замурзаних черевиків. Вона бачить, як матір заходиться в кашлі від власного крику, але ця сцена не викликає в неї співчуття, лише глибоке почуття нудоти, і навіть образа відступає на другий план. Карина продовжує з такою ненавистю викидати гроші, наче Оля сама винна у кожній зморшці вже не такої молодої Карини.

Масивні двері вітальні розчиняються майже безшумно, і в кімнату входить Олег. Його поява миттєво висмоктує все повітря з приміщення, обриваючи істеричний крик Карини на півслові. У руках він тримає важкі шкіряні повідці, на яких, ледь чутно цокаючи кігтями по паркету, йдуть два звіри: масивний, схожий на литу брилу м'язів ротвейлер та підтягнутий і напружений доберман. Оля мимоволі робить крок назад, втискаючись у спинку дивана. Олег зупиняється посеред вітальні, обводячи поглядом розкидані по підлозі гроші, брудні сліди Олі та розчервоніле, задихане обличчя дружини.

— Сидеть. — Коротко, майже сухо кидає він. Пси миттєво, наче заведені механізми, опускаються на задні лапи біля його ніг. Слина капає з їхніх відкритих ротів прямо на підлогу. Олег не виглядає розгніваним, і саме це робить його фігуру максимально загрозливою. — Оля, верно? — Голос у Олега м’який, обволікаючий, позбавлений і тіні тієї отрути, яку щойно вивергала Карина. — Не обращай внимания, мать сегодня не в духе. У всех бывают срывы.

Він робить запрошувальний жест у бік їдальні, а на його обличчі грає ввічлива посмішка, яка зазвичай буває у господарів дорогих готелів. Оля переводить погляд на псів. Майбах і Беверлі сидять нерухомо, наче дві статуї з темного каменю, і їхні уважні очі стежать за кожним її вдихом. Вона стоїть на місці, не рухаючись, відчуваючи, як усередині все стискається в тугий вузол від цього показного дружелюбства. У його голосі немає відкритої загрози, але в тому, як слухняно завмерли звірі біля його ніг, відчувається набагато більше контролю, ніж можна побачити чи почути. Оля лише міцніше стискає кулаки в кишенях, намагаючись не видати того заціпеніння, що викликають ці хижаки, які перегородили їй шлях до відступу.

— Ты, должно быть, с дороги, замёрзла. Негоже гостям стоять посреди этого беспорядка. — Він мигцем зиркає на розкидані по підлозі гроші, немов на цукеркові фантики, що не мають жодної цінності. — Пошли на кухню, выпьем чаю, спокойно всё обсудим. Я уверен, мы решим твой вопрос гораздо достойнее, чем просто швыряя купюры под ноги.

Олег трохи відступає вбік, звільняючи прохід, але пси залишаються на місці, створюючи живий коридор, через який їй доведеться пройти майже впритул до їхніх мокрих носів. Оля дивиться на матову шерсть ротвейлера, на напружені вуха добермана, який ледь помітно веде ніздрями, вловлюючи її запах.

— Ну же, не стесняйся. Расскажешь, как ты жила всё это время. Я тебя совсем малюткой помню. — Продовжує він, і в його очах спалахує незвична ніжність. Світлі карі очі спалахують. — Карина мало говорила о тебе, а мне всегда было любопытно посмотреть на наследницу этого темперамента. Мы, к сожалению, и не виделись с тобой совсем. Иди, я сейчас распоряжусь насчёт перекуса. — Він проходить далі, у непримітну кухню, а Карина, стиснувши руки на грудях і опустивши скутий і сірий погляд до підлоги, проходить до столової, запрошуючи Олю за собою.

Оля примощується на самому краєчку стільця, оббитого дорогою світлою тканиною, і відчуває, наскільки недоречною тут виглядає її поношена куртка та брудні джинси. Їдальня Олега більше нагадує операційну через блискучий скрізь холодний метал, стерильно білі поверхні та витяжка, яка гуде так схоже на гул приборів у лікарні. Перед нею стоїть тонка порцелянова чашка з чаєм, від якої піднімається пара, але Оля навіть не торкається її, бо боїться, що, якщо підніме руку, пальці зрадницьки затремтять, видавши її стан. Пси уляглися біля самого входу в кухню, перекриваючи вихід, і Оля боковим зором бачить, як Беверлі іноді піднімає голову, прислухаючись до кожного її руху.

Олег, навпаки, виглядає максимально розслабленим. Він повільно перемішує цукор у своїй чашці, і звук металевої ложечки об порцеляну в цій тиші б’є по вухах.

— Знаешь, Кариша всегда говорила, что ты пошла в породу отца. — Спокійно починає він, розглядаючи її з тією ж дивною ввічливістю. — Но я вижу в тебе совсем другое, твои упрямство, взгляд... Ты не из тех, кто просто просит, и это мне импонирует. Расскажи, чем ты вообще дышишь? Учёба, друзья? Или, может, уже кто-то особенный появился?

Він ставить питання так легко, наче вони справді просто родичі, що не бачилися кілька років. Оля щось невиразно відповідає, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом, і її думки мимоволі повертаються до Лєри, до їхньої останньої сварки на кухні, до поцілунку… Контраст стерильного холоду будинку Олега і живого болючого тепла, яке вона залишила там, тисне на неї майже фізично.

— Имя у тебя тоже красивое. — Раптово додає він, відпиваючи чай. — Сильное. Ольга. Мы с тобой в этом плане тёзки, получается. Олег и Ольга. Смешно, правда?

Оля на мить завмирає. Це спостереження пролітає в її голові як випадкова іскра, думка викликає в неї дивний дискомфорт, який вона не може пояснити. Вона дивиться на Олега, на його впевнені рухи, на те, як він по-хазяйськи почувається в цьому просторі, і його надмірна доброта починає здаватися їй чимось набагато складнішим, ніж просто ввічливість вітчима. Чому він не вигнав її разом із Кариною? Чому він зараз сидить тут і тратить на неї свій час, замість того щоб просто виписати чек?

Вона прийшла сюди за грошима.

— Я не знаю, як до тебе звертатися. — Починає вона, хоча здається, наче голос дрижить. — Але, як ти виразився, у мене є впертість. Тож, будь так ласкавий, віддай мені гроші, і я поїду. Думаю, чіпати вас точно потім не буду.

Олег на мить завмирає з чашкою біля губ. Уся та м’яка, липка ввічливість, якою він обволікав її останні десять хвилин, спадає з нього, як застаріла шкіра зі змії. Посмішка не зникає, але вона стає сухою і технічною, наче він нарешті перейшов до обговорення умов контракту. Він повільно ставить порцеляну на стіл і цим ставить крапку на всьому його вдаванні.

— Вот и славно, что ты сама начала об этом. — Каже він, і тепер його голос звучить по-справжньому холодно. — Деньги будут. Считай это выходным пособием за то, что ты больше никогда не появишься в жизни Карины. — Він відкидається на спинку стільця, і ротвейлер біля дверей, відчувши зміну настрою господаря, тихо піднімає голову, спостерігаючи за Ольгою. Олег дивиться на неї тепер прямо, без зайвих реверансів, як на прикру перешкоду, яку нарешті вдалося оцінити в грошовому еквіваленті. — Понимаешь, Оля, у нас здесь свой мир. Свои планы. И в эти планы не вписываются чужие дети и чужие проблемы. Карина долго пыталась всё это закопать, и мне не очень нравится, что ты пришла сюда с лопатой. Ты получишь сумму, которой хватит, чтобы ты забыла дорогу к этому дому. Навсегда. — Він витягає з кишені новенькі купюри, кладе на стіл і штовхає в її бік двома пальцями. — Это малая часть, я отдам тебе их на твой банковский счёт. Бери и уходи так же тихо, как пришла. Нам не нужны лишние тени в этом доме. — Він робить паузу, і в його погляді знову проскакує дивне, майже родинне впізнавання, але тепер воно отруєне байдужістю. — Надеюсь, твоей "упрямости" хватит на то, чтобы больше не ошибаться дверью.

Найгірше те, що він назвав її "чужою дитиною" з такою легкістю, наче й не помітив, що сам натякав на їхні можливі родинні зв’язки. Оля дивиться на гроші, мовчки згрібає зі столу, відчуваючи, як пальці не слухаються, наче вони зроблені з дерева. Вона підводиться, і пси миттєво реагують — старий ротвейлер Майбах підіймає масивну голову, а доберман Беверлі ледь помітно напружує м'язи, пропускаючи її через свій живий коридор. Олег навіть не дивиться їй услід, він уже знову зайнятий своїм чаєм, наче Оля була ще однією проблемою, яку він вирішив.

У вітальні на неї вже чекає Карина. Вона виглядає виснаженою, її ідеальна зачіска трохи розсипалася, а в руках вона стискає порожній келих. Коли Оля проходить повз, мати мовчки йде за нею. Вони виходять на подвір'я, де морозне повітря миттєво б'є в обличчя після задушливого тепла будинку. Дорогою до хвіртки Карина раптом починає швидко і напівпошепки говорити, наче боїться, що Олег почує її через камери чи вікна.

— Ты не думай, Оля... Я иногда очень жалею, что всё так вышло. — Голос матері дрижить чи то від холоду, чи від страху, і в ньому проступає якась жалюгідна, запізніла щирість. — Тогда, семнадцать лет назад, я просто не хотела детей. Я хотела жизни, хотела вырваться из той дыры. И Олег... он тоже не хотел. Ни тогда, ни сейчас. — Вони зупиняються біля масивної металевої хвіртки. Карина дивиться на доньку, і в її очах Оля бачить не каяття, а страх перед власною самотністю в цьому дорогому склепі. — А теперь... теперь я хочу. Понимаешь? Но он — нет. Ему не нужны лишние наследники, не нужны проблемы. Ему достаточно его собак и этого дома. А мне просто жаль. Жаль, что я оставила тебя там, но и забрать тебя сюда я никогда не смогла бы. Он бы не позволил.

Вона простягає руку, наче хоче торкнутися Олиного плеча, але в останню мить зупиняється. Оля бачить перед собою жінку, яка продала свою дитину за теплий кут і доглянуте обличчя, а тепер плачеться тій самій дитині про свою невдалу угоду. Раптово її рука сягає у кишеню костюму, витягає ще більш товсту пачку грошей, які вона кинула в Олю. Не питаючи дозволу, вона вміло засовує їх у кишеню куртки Олі, оглядаючись сторонами. Гроші миттєво починають відтягувати кишеню.

— Иди. Уходи быстрее, пока он не передумал. — Карина натискає кнопку, і хвіртка з важким клацанням відчиняється, випускаючи дівчину назад, у холодну реальність. — Мне правда очень жаль. Оставшиеся деньги я тебе переведу. — Оля виходить за межі паркану, навіть не озираючись.

Важкі металеві ворота зачиняються з сухим, механічним клацанням, що звучить у морозному повітрі як вирок. Оля не озирається. Вона йде ідеально розчищеною дорогою, вздовж високих парканів, за якими ховаються чужі життя, теплі вікна та люди, яким не треба продавати власних дітей заради комфорту.

Вітер стає сильнішим, він б’є в обличчя колючим снігом, забираючись під тонку куртку, але Оля цього майже не помічає. Її тіло ніби затерпло, перетворилося на шматок льоду, всередині якого пульсує лише одна думка: вона зайва. Вона йшла сюди з надією, з люттю, з вимогою, а повертається з порожнечею.

У кишені куртки лежить дві пачки грошей. Вони відчуваються неприродно важко, наче каміння, що тягне її до землі. Оля засовує руку в кишеню, торкається пальцями холодного паперу, і їй стає гидко. Це відкупні. Це ціна, яку Олег виставив за її зникнення, а Карина мовчки погодила кивком голови.

Зупинка видніється попереду — стара, бетонна коробка, що виглядає жалюгідною на фоні розкішних котеджів. Оля заходить під навіс, де гуляє протяг, і безсило опускається на крижану дерев’яну лаву. Холод миттєво просочується крізь джинси, кусає шкіру, але вона не рухається. Вона впирається ліктями в коліна і ховає обличчя в долонях. У горлі стоїть гіркий, пекучий ком, що не дає дихати. Очі печуть від непролитих сліз, але Оля зціплює зуби, забороняючи собі ревіти. Якщо вона зараз заплаче, то розсиплеться остаточно. Навколо лише сірі сутінки, пуста траса і тиша, в якій вона чує власне, переривчасте дихання. Вона одна. Абсолютно, безмежно одна посеред цього чужого світу, з грошима, які їй нема куди нести, і з правдою, яка виявилася страшнішою за будь-яку брехню.