ЧАСТИНА 2. Глава 3. Бруд.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЛЄРИ

*******************

Лєра повільно перегортає сторінки класного журналу і вписує прізвища учнів у нові графи на наступний семестр, намагаючись зосередитися на кожному русі ручки та на тому, як рівно лягають чорнила на папір, поки в порожньому класі чути лише відлуння далекої музики зі спортзалу та тихий шелест паперів під її руками. Вона перевіряє відповідність тем у календарному плані та методично переносе їх у електронну базу даних, відчуваючи певне полегшення від того, що впорядкованість цих робочих моментів дозволяє їй не думати про сторонні речі та просто плисти за течією звичних обов’язків, які заповнюють її суботній ранок. Лєра відсуває вбік стопку підручників і звільняє місце для горнятка кави, що вже встигла трохи охолонути, проте її це зовсім не турбує, бо вона надто занурена у процес складання розкладу додаткових занять та аналізу успішності класів за минулий місяць. Вона дивиться на чисті аркуші планів і поступово заповнює їх новими завданнями та тестами, отримуючи задоволення від того, що кожна хвилина її часу зараз витрачена на конкретну справу, яка не потребує зайвих слів чи емоцій, лише уважності та спокійної зосередженості на моніторі ноутбука. Її думки течуть плавно і вона навіть не помічає як минає перша година такої роботи, бо ця самотність у кабінеті серед знайомих карт та посібників здається їй єдино правильним станом, у якому вона може залишатися собою без необхідності щось пояснювати чи приховувати від оточуючих.

Раптовий дзвінок телефону розрізає тишу кабінету і змушує Валерію Віталіївну відкласти ручку вбік. Валерія Віталіївна знімає слухавку після другого гудка і чує сухий, майже металевий голос секретарки, яка просить її якнайшвидше зайти до приймальної, бо виникла справа, що абсолютно не потребує зволікань і має бути вирішена негайно.

— Валеріє Віталіївно, доброго дня, негайно зайдіть до мене. — Каже жінка на тому кінці дроту таким тоном, від якого у Лєри миттєво холонуть кінчики пальців, а в животі з’являється неприємне відчуття порожнечі.

— Так, звісно, вже йду, це стосовно звітів за семестр чи виникла якась інша проблема? — Запитує вона максимально рівним голосом, намагаючись не видати свого хвилювання, хоча серце вже починає вдарятися об ребра набагато частіше, ніж зазвичай.

— Я не буду обговорювати це телефоном, просто прийдіть зараз, бо розмова буде серйозною. — Коротко кидає секретарка і кладе слухавку, залишаючи після себе лише довгі гудки, які в тиші кабінету звучать як зворотний відлік до катастрофи.

Цей наказний тон і відмова пояснити причину виклику малюють у голові Валерії єдиний можливий сценарій, пов’язаний з їхніми стосунками з Олею. Лєра думає про те, що можливо хтось із батьків побачив їх разом поза школою, або хтось із колег помітив, як Оля заходить до її кабінету частіше, ніж того потребує навчальний процес, і тепер це знання перетворилося на офіційну скаргу, яка лежить на столі у адміністрації. Вона намагається згадати кожну хвилину останнього тижня і кожен свій жест, але страх того, що їхня таємниця нарешті розкрилася і зараз вона втратить усе, включно з можливістю бачити Олю, стає настільки відчутним, що в неї починають тремтіти руки. Коли вона нарешті виходить у коридор, їй здається, що повітря навколо стало крижаним, і кожен крок у напрямку приймальні наближає її до моменту, коли їй доведеться вигадувати виправдання своїм почуттям, хоча вона вже майже впевнена, що їх викрили і ця розмова стосуватиметься лише Олі та її подальшого перебування в школі. Мови про те, щоб Валерія залишилась працювати у цій сфері, навіть не буде.

Учителька йде порожнім коридором і кожен звук її підошв об кахель здається їй занадто густим та викривальним, бо в її голові зараз крутяться лише хаотичні думки про те, наскільки крихким є їхнє з Олею спільне життя та як легко одна випадкова помилка може перетворити їхні почуття на предмет публічного осуду. Вона намагається дихати рівно і переконувати себе, що секретарка могла викликати її через звичайну помилку у звітах, проте внутрішній голос дорослої жінки, яка звикла прораховувати всі ризики, невпинно шепоче їй про небезпеку і про те, що вона власноруч поставила під удар не лише свою кар'єру, а й майбутнє дівчини, за яку тепер несе повну відповідальність.

Коли вона наближається до повороту, її роздуми раптово перериваються різким криком, що доноситься з-за дверей кабінету математики, і цей звук настільки не вписується у тиху атмосферу суботнього дня, що Лєра миттєво завмирає на місці, відчуваючи як адреналін змушує її серце калатати десь у самому горлі. Вона впізнає голос Віктора Олександровича, який зазвичай звучить холодно і стримано, але зараз у ньому стільки люті та напруження, що Лєра, замість того щоб пройти повз, інстинктивно втискається у нішу біля стіни та обережно робить кілька кроків ближче до напіввідчинених дверей, намагаючись стати максимально непомітною у тіні коридору. Вона ховається за масивним виступом дверей і затамовує подих, спостерігаючи за вузькою смужкою світла, що падає з кабінету, поки її розум гарячково обробляє почуті слова, а тіло напружується від усвідомлення того, що вона щойно опинилася в епіцентрі розмови, яка безпосередньо стосується її та Олі. Лєра стоїть нерухомо і боїться навіть поворухнутися, бо кожне слово Віктора просочене такою ненавистю, що вона фізично відчуває небезпеку, яка виходить від цієї людини, і розуміє, що тепер їй доведеться почути правду, від якої вона так довго намагалася втекти.

— Вона знову притягла її сюди ледь не за ручку, розумієш ти це чи ні! — Віктор майже зривається на крик, і Лєра відчуває, як у його словах змішується пекуче роздратування з якоюсь дикою, неосмисленою панікою. — Як малу дитину, Кириле! Вони йдуть коридором так, ніби просто подружки, і мене це просто виводить з себе, бо вони мають бути обережнішими, вони мають ховатися так, щоб жодна жива душа навіть подумати не могла про щось подібне. Я не хочу, щоб з ними щось сталося, я не хочу, щоб їх викрили і розіп’яли на очах у всієї школи, ти можеш це збагнути своєю математичною головою? — Він починає важко крокувати кабінетом, і Лєра чує кожен його нерівний, важкий крок, який свідчить про те, що він зараз перебуває на межі нервового зриву і сам не знає, куди подіти власну лють. — Я бачу, як вони дивляться одна на одну, і в мене все всередині перевертається від страху, що завтра хтось інший помітить те саме і тоді все закінчиться. Вони наче навмисно випробовують долю, і я лютую, бо не можу контролювати це, не можу затулити їх собою від пліток, які вже з кожного кутка я чув.

Кирило Матвійович мовчить довгих кілька секунд, і в цій паузі Лєра чує лише власне серце, яке надто голосно б’ється десь у самому горлі, поки математик нарешті не вимовляє слова, що звучать як холодний душ.

— Вітю, я тебе зовсім не розумію, ти сам себе зараз чуєш? — Його голос контрастує з криками Віктора своєю крижаною розважливістю. — Ти ж сам ще зовсім нещодавно приходив до мене і ледь не піною вмивався, погрожуючи подати заяву на Лєрку. Кричав про розбещення, про кримінальну статтю, про те, що ти її власноруч за грати запроториш і життя їй зламаєш, а доньку додому під замок посадиш. А тепер ти раптом лютуєш через те, що вони недостатньо обережні, і хвилюєшся за їхню безпеку? Де твоя послідовність, де логіка в цій істериці?

— Тому що я люблю їх обох, що не зрозумілого! — Цей вигук Віктора вдаряє Лєру під дих, змушуючи її здригнутися всім тілом, бо в ньому стільки оголеного, нестерпного болю, скільки вона ніколи не бачила за його кам'яним обличчям. — Я люблю свою доньку, яка єдине, що в мене залишилося, і я... я не можу просто взяти і вирвати Лєру зі свого серця, навіть якщо вона зробила таке, навіть якщо вона перейшла всі межі. Я не хочу їм зла, я не хочу бачити їхні імена в протоколах чи в судових звітах, я просто хочу, щоб вони були в безпеці, навіть якщо хворі.

— Хворі? — Перепитує Кирило Матвійович, наче ніколи не чув про таке.

— Так, хворі, хіба ні?! — У криках Віктора чується навіть щире здивування. Лєра заплющує очі, намагаючись не дати собі впасти від того емоційного тягаря, що щойно виплеснувся через двері, і вона відчуває, як усередині неї все стискається у болючий вузол від розуміння, що у чомусь Вітя правий. Вона хвора. — Я досі надіюся, що вони лише дуже близькі друзі. — Продовжує Віктор тепер набагато тихіше, і в його голосі чути таке відчайдушне благання, ніби він намагається переконати самого себе у очевидній брехні. — Я щоночі дивлюся в стелю і переконую себе, що це просто така дивна прихильність, що Оля просто знайшла в ній підтримку, якої не мала вдома, яку я чомусь не зміг дати, і що між ними немає нічого того, про що соромно навіть порадитися з власною совістю. Я хочу вірити, що вони не коханці, бо якщо це правда, то мій світ остаточно перетвориться на попіл, і я не знаю, як мені з цим жити далі, знаючи, що моя донька переступила через усе, що я вважаю святим.

— А чому ти так відчайдушно боїшся саме цього? — Кирило ставить це питання дуже повільно, наче обережно промацує ґрунт перед собою, аби не спровокувати новий спалах гніву. — Не їхньої різниці у віці, а того, що вони дві дівчини?

— Тому що це не правильно, це абсолютно, достеменно не правильно, і ти не можеш цього не розуміти! — Знову починає закипати Віктор, і Лєра відчуває, як у неї починають тремтіти коліна від сили його переконання та тієї глухої ненависті, що звучить у кожному слові. — По-перше, Оля замала, вона неповнолітня, вона дитина, яка ще не здатна усвідомити масштаб того, що вона робить і як це вплине на її подальшу долю, а по-друге, такі люди просто хворі та ненормальні. Це проти самої природи, проти всього людського ладу, і я зазвичай таких людей дуже добре розпізнаю, я бачу цю внутрішню зламаність здалеку, я відчуваю її шкірою, як щось брудне і глибоко чуже моєму розумінню світу.

— Взагалі-то, я теж гей. — Так тихо і спокійно каже Кирило, що на мить навіть Вітя перестає важко дихати і ходити кабінетом. Лєра ледь не зойкає, але в останню мить встигає з силою притиснути долоню до рота, втримуючи звук усередині себе, поки за дверима панує така важка і густа тиша, що здається, її можна розрізати ножем. Вона чує, як тяжко і хрипко знову починає дихати Віктор, як він заходиться коротким, нервовим кашлем, і як скриплять ніжки стільця, коли він важко падає на нього.

— Ти... ти з цих?! — Голос Віктора тепер наповнений такою дикою сумішшю шоку та первісної огиди, що Лєрі здається, ніби вона сама щойно отримала ляпас через ці тонкі двері. — Ти хочеш сказати, що ти весь цей час ходив поруч зі мною, ти тиснув мені руку, ти сидів за моїм столом, був у моєму будинку і в той же час був одним із тих, кого я вважаю хворими виродками?

— Так, і як бачиш, я такий як і всі. — Продовжує Кирило неймовірно спокійно, наче він просто пояснює складну теорему, і цей спокій, здається, бісить Віктора ще більше, ніж саме зізнання. — Те, кого я люблю, не заважає мені бути тією доброю людиною, якою ти вважав мене всі ці роки, і вона не робить мене ненормальним, Вітю, подивися на мене уважно і скажи, де ти бачиш ту гниль, про яку щойно кричав.

— Не смій, не смій прирівнювати себе до нормальних людей і не смій маніпулювати нашою дружбою! — Віктор знову зривається на крик, і Лєра чує звук удару кулаком по столу, від якого здригаються і падають на підлогу папери . — Це просто в голові не вкладається блять! Ти знав моє ставлення, ти знав, через що я пройшов з Кариною, ти бачив, як я виганяв власну доньку, щоб врятувати її від цього бруду, а тепер ти кажеш мені, що ти сам такий?!

— Я кажу це тобі, бо я втомився слухати твою жовч і твій середньовічний фанатизм, який руйнує все навколо! — Голос Кирила тепер теж стає гучнішим, у ньому прорізаються металеві нотки гніву, якого Лєра ніколи раніше у нього не помічала. — Ти вигнав доньку не заради її порятунку, а заради власного егоїзму, бо ти боїшся, що сусіди скажуть щось не те, або що твоя картинка ідеального життя дасть тріщину! Ти називаєш нас хворими, але єдиний хворий тут — це ти, бо ти засліплений ненавистю до того, чого не можеш зрозуміти і контролювати!

— Замовкни! Ти не маєш права вчити мене життю і не маєш права захищати ту людину, яка спокусила мою дитину! Ви всі однакові, ви як зараза, що просочується в нормальні сім'ї та нищить їх зсередини, і я був дурнем, що довіряв тобі!

— Заразою є твоя нездатність любити доньку! Нездатність пробачити Каріні! Що ти зробив, коли Оля відрізала волосся? Пам’ятаєш?! А Лєра мені розказала, ти вигнав власну доньку з дому через волосся! — Лєра завмирає біля стіни, досі приголомшена почутим, але чергова вібрація телефону в кишені різко повертає її до тями. Вона згадує про наказ секретарки з’явитися негайно і розуміє, що кожна хвилина її зволікання зараз виглядає як втеча від відповідальності або зайвий привід для підозр. Вона кидає останній погляд на двері, за якими Віктор продовжує виплескувати свою лють на Кирила, і обережно відступає назад у темряву коридору. Намагаючись вгамувати тремтіння в руках, вона майже біжить у бік приймальні.

Лєра заходить до приймальні і намагається надати обличчю спокійного вигляду, хоча всередині все ще відлунюють крики Віктора та камінг-аут Кирила, який вона випадково почула. Вона підходить до столу секретарки, яка навіть не піднімає очей від монітора, а лише вказує ручкою на стопку паперів у кутку.

— Валеріє Віталіївно, нарешті ви прийшли. — Каже секретарка монотонним голосом, що зовсім не схожий на той тривожний тон, який був у слухавці. — Тут наказ про проведення термінової інвентаризації в кабінетах географії та біології, потрібно підписати копію та до вівторка здати акт перевірки обладнання. — Лєра відчуває, як напруга в плечах миттєво зникає, поступаючись місцем легкому роздратуванню, бо вона вже встигла накрутити себе до справжньої катастрофи, а насправді її викликали через звичайну паперову тяганину, яку вона ненавидить. Вона швидко ставить свій підпис у журналі, бере документи і виходить у коридор, розуміючи, що цей дзвінок став лише приводом для підсилення її власної параної, яка лише посилиться після почутої розмови.

Лєра заходить у квартиру, не вмикаючи світла, і завмирає в передпокої, наче чужа. Стоїть, притиснувшись плечем до одвірка, і навіть не намагається зняти пальто, поки з глибини коридору не з'являється м’яке світло.

Оля виходить назустріч, миттєво зчитуючи стан Лєри за однією лише пониклою поставою. Вона не ставить жодного запитання, не вимагає пояснень, чому Лєра не забрала її з танців сьогодні, чи чому вона така бліда. Дівчина просто підходить впритул, і Лєра відчуває, як від цієї золотої білявки виходить майже відчутне тепло, яке починає плавити кригу всередині її грудей.

Оля обережно, майже невагомо, піднімає руки і починає розв'язувати шийну хустку Лєри, яку та затягнула сьогодні занадто туго, наче зашморг. Пальці дівчини діють впевнено і ніжно, вона розпускає вузол, знімає шовкову тканину і відкладає її вбік, дивлячись лише на обличчя вчительки, а потім торкається ґудзиків піджака. Лєра стоїть нерухомо, дозволяючи про себе піклуватися, і відчуває, як із кожною застібкою, з кожним ґудзиком з неї спадає важкість шкільного дня.

Коли пальто опиняється на вішаку, Оля замикає руки на талії Лєри і міцно притискається до неї, ховаючи обличчя у вигині шиї. Лєра здригається, її руки судомно охоплюють плечі дівчини, пальці впиваються в м'який трикотаж домашньої кофти. Вона втискається обличчям у світле волосся Олі, вдихаючи запах дому, який зараз здається єдиними ліками проти люті Віктора.

— Ходімо. — Шепоче Оля, трохи відстороняючись, щоб вести її до кімнати, але продовжує міцно тримати за руку.

У вітальні панує тиша. Оля садить Лєру на крісло, вкриває її коліна пледом і приносить чай, аромат якого витісняє зі свідомості запах шкільних коридорів. Лєра спостерігає, як дівчина зосереджено дмухає на гарячу воду, і відчуває, як вузол у животі нарешті починає слабшати. Вона дозволяє Олі обережно витягнути шпильки з волосся, і важкі пасма розсипаються по плечах. Лєра нарешті заплющує очі, відпускаючи необхідність тримати спину рівною. Вона сидить у напівтемряві, відчуваючи дотик пальців Олі до своєї шиї, і розуміє, що зараз їй не потрібно бути ніким іншим, окрім самої себе.

Дозволяючи собі бути вразливою, Лєра випускає чашку з рук на столик і просто ховає обличчя в долонях Олі, які та миттєво підставляє під підборіддя, погладжуючи великими пальцями вилиці. Лєра заплющує очі, відчуваючи, як дівчина починає перебирати її волосся, що ледь торкається пальців. Лєра розуміє, що попри все, що казав Віктор, це тепло — єдине, що має значення. Вона притискається губами до долоні Олі, вбираючи її запах, і вперше за весь цей нескінченний день відчуває, що вона вдома. Але дім не має бути неповнолітнім. Ніколи.

— Лєр? — Їй здалося, що вона заснула, бо так несподівано пролунав тихий оклик Олі. — Все добре? Ти мене слухаєш? — Лєра розплющила очі і підняла очі на дівчину, що терпляче чекала її відповіді. Здається, щойно Оля про щось розповідала.

— Вибач… Я задумалась. — Вона відвела погляд, щоб не бачити яскраві та щирі очі Олі, сповнені захоплення, хвилювання, навіть ніжності. Дитячі очі.

— Про що? Розкажи. — Захоплено попросила Оля, тут же прибираючи руки з обличчя Лєри та через мить впавши перед нею на килим вітальні. Лєра ніжно подивилась на неї, та раптом змусила себе схаменутись. Не можна ж.

— Нічого важливого. Все добре. — Відповіла Лєра, стиснувши губи та вкотре сховавши очі у погляді вбік. Оля нахмурилась, вона бачила, що Лєру щось тривожить, а Лєра бачила, що Олю тривожить проблема Олі. Дівчина стиснула палець в руці і роздався хрускіт, такий, що Лєра аж здригнулась. — Олю! Припини! — Вона змусила себе подивитися доволі злим поглядом на Олю, що так і не позбавилась дурної звички хрускати пальцями.

— Ні. — Оля лише посміхнулась, і знову роздався хрускіт, на цей раз вже іншого пальця. У Лєри заніміли кінчики пальців від цього. — Я буду тебе шантажувати цим, поки ти не розкажеш мені, чому ти сумна. Не забувай, у мене ще багато чого хрустить. — Оля показово підняла руку з затиснутим пальцем. Лєра закотила очі і поспішно відвела погляд. Пальці на руці почали трястися, Лєра підставила руку під підборіддя. — Лєр… Я ж бачу, щось сталося. Я все розумію, але я б дуже хотіла знати, що тебе щось тривожить, чи щось не виходить, чи ти про щось думаєш, чи щось сталося…

Лєра лише дивилась на схвильовану дівчину. Дитину. Боже, Оля ж дитина… Що вони накоїли?

У кімнаті висить важка, липка і густа, наче вата, тиша, яку порушує лише цокання годинника та короткий звук сповіщення на телефоні Лєри. Екран на тумбочці спалахує холодним світлом, вихоплюючи з темряви пляшечки з ліками і кормом для рибок, і знову гасне. Лєра навіть не повертає голови. Вона сидить, згорбившись, і дивиться на свої руки, що лежать на колінах. Вони здаються їй чужими. Брудними.

Оля, налякана цією раптовою зміною, помічає цей застиглий погляд і обережно тягнеться до неї, бажаючи накрити її тремтячу долоню своєю. Але реакція Лєри миттєва і жорстока, вона відсувається різко, майже з відразою, наче дотик дівчини зараз може обпекти її чи забруднити ще більше.

— Не чіпай мене. — Голос Лєри звучить глухо, наче з-під води. Вона стискає кулаки так сильно, що нігті впиваються в шкіру. Це було занадто грубо, і язик сам вимовляє далі. — Будь ласка, просто не торкайся мене зараз. Я тобі не пара, Оль. Я навіть не людина зараз. Я просто… бруд.

— Лєр, що сталося? — В голосі Олі бринить непідробний страх. Вона завмирає з простягнутою рукою, розгублено кліпаючи дитячими очима. — Ти ж нічого поганого не…

— Я роблю найгірше, що тільки можна уявити! — Перебиває її Лєра, і її голос зривається на крик, від якого дрижить повітря в кімнаті. Сльози, які вона стримувала всю дорогу додому, тепер течуть по щоках, але вона їх не витирає. — Я доросла жінка, я твоя вчителька! А ти… ти ж дитина. Тобі шістнадцять, у тебе молоко на губах не висохло, а я тягну тебе в своє ліжко. Це не кохання, Олю. Це стаття, злочин.

Лєра підводить очі на дівчину. Вона бачить, як Оля стискається під цим поглядом, повним відчаю і самоненависті. Лєра хоче обійняти її, заспокоїти, але сама думка про це викликає в ній ще більшу хвилю нудоти до себе самої. В голові набатом б’ють слова батька Олі про «хворих», і тепер вона розуміє, що він завжди був правий.

— Ти не розумієш… Ти думаєш, це романтика. — Продовжує Лєра, ковтаючи солоні сльози. Її трясе, зуби починають цокотіти, а руки не б’ються у треморі. — А насправді я просто… хвора людина. Я користуюся тим, що ти вразлива, що в тебе проблеми з батьком, що ти шукаєш підтримки. Я мала б тебе захистити. Мала б відштовхнути тебе ще в перший день, вигнати з кабінету, заборонити навіть думати про мене. А я що роблю? Я ламаю тобі життя.

— Я сама захотіла, я ж… — Намагається вставити слово Оля, її губи тремтять, а в очах блищать сльози.

— Мовчи! — Лєра закриває обличчя долонями, ховаючись від цього чистого, наївного погляду. — Не має значення, чого ти хотіла. Ти не розумієш, що кажеш! Ти дитина, ти не усвідомлюєш наслідків, а я усвідомлюю! Я педофілка, Олю. Називай речі своїми іменами. Я користуюся твоїм болем, твоєю самотністю, щоб задовольнити якісь свої хворі почуття. Я розбещую власну ученицю, забираю в тебе нормальне майбутнє, нормальну сім’ю, нормального хлопця. Через мене на тебе будуть тицяти пальцями. Твій батько має повне право мене ненавидіти. Він має право вбити мене за те, що я роблю з його донькою.

Телефон знову вібрує, дзижчання ріже слух, але Лєра не реагує. Вона розгойдується назад-вперед, обіймаючи себе за плечі, наче намагаючись втримати своє тіло купи, щоб воно не розсипалося від сорому.

— Я дивлюся на тебе і мені страшно. — Шепоче вона, знесилена розмовляти, і цей шепіт страшніший за крик. — Мені страшно, бо я все одно тебе люблю, хоча знаю, що це гріх, що це неправильно, що це хвора фантазія. Я огидна сама собі. Я дивлюся в дзеркало і бачу потвору. Я втягнула тебе в це багно, але ти ще можеш просто піти, ти маєш піти, бо так буде правильно, у тебе ще є шанс на нормальне життя. Коли ти підростеш, ти зненавидиш мене так само, як ненавидить мене твій батько, і тоді все буде правильно. Ти все зрозумієш.

Лєра здригається від думки, що все ж прийдеться відпустити Олю, що це дійсно станеться, і дихання стає рваним, вона захлинається сльозами, які більше не намагається приховати. Тепер з неї не виривається той плач дорослої жінки з роками терапії, тепер це безпорадне, майже дитяче ридання, від якого болять легені. Вона бачить перед собою Олю, бачить страх у її великих очах, і цей страх лише підживлює її ненависть до себе. Вона думає, що стала причиною цього жаху, вона бачить себе хижаком, який загнав свою жертву в кут і тепер спостерігає, як та тремтить.

Оля не відступає. Попри те, як Лєра намагається відсунутися, дівчина переміщується слідом за нею по дивану. Вона різко хапає Лєру за зап’ястя, припиняючи її спроби сховати обличчя в долонях. Лєра намагається вирватися, вона хитає головою, її волосся розпатлане, кілька волосинок прилипли до обличчя, але Оля не відпускає.

— Подивися на мене. — Голос Олі звучить незвично твердо, майже напівобертом до наказу.

— Відпусти... Тобі має бути гидко, розумієш? — Витискає з себе Лєра, намагаючись не дивитися дівчині в очі. — Я ж розбещую тебе. Я ж користуюся тобою, як остання...

— Замовкни. — Обриває її Оля.

Дівчина діє швидко й силоміць, перехоплює плечі Лєри і притягує її до себе, буквально замикаючи у своїх обіймах. Лєра впирається руками в її груди, намагаючись відштовхнути, але Оля лише міцніше стискає руки, не даючи їй жодного шансу на втечу. У цій тісноті Лєра чує, як швидко, налякано, але водночас рішуче калатає серце дівчини. Оля випускає одну руку і краєм довгого рукава своєї домашньої кофти починає витирати мокре обличчя Лєри. Вона робить це майже грубо, розмазуючи туш і сльози, наче намагається стерти з вчительки всю ту огиду, яку та сама на себе напустила.

— Ти не чудовисько. — Шепоче Оля прямо в губи Лєрі, перехоплюючи її обличчя своїми долонями. — Чудовиська не плачуть так, ніби у них виривають серце.

— Я педофілка, Олю... я хвора людина. — Лєра заплющує очі, бо бачити Олю зараз — це бачити власну провину. — Я маю бути за ґратами, а не тут, з тобою. Ти маєш мене ненавидіти. Чому ти мене не ненавидиш? Я огидна, чому ти мене торкаєшся?

Лєра відчуває, як пальці Олі занурюються в її волосся, грубо стискають її потилицю, притискають до себе, не даючи втекти. Вона відчуває себе абсолютно голою, беззахисною перед цією дівчиною, яка зараз виглядає дорослішою за неї.

Оля знову обіймає її, цього разу м’якше, але так само непохитно. Вона кладе підборіддя Лєрі на маківку і починає повільно погойдуватися, як колись Лєра робила це для неї в кабінеті географії, коли Оля прийшла до неї в сльозах через батька. Це дзеркальне відлуння їхнього минулого б’є Лєру під дих. Вона розуміє, що зараз вона сама поламана дитина, яку треба рятувати, а Оля — єдина, хто може це зробити.

У кімнаті знову стає тихо, тільки телефон на тумбочці вкотре вібрує, нагадуючи про повідомлення, але Лєрі вже байдуже. Вона втискається обличчям у шию Олі, вдихаючи її запах, і ненавидить себе за те, що навіть у цей момент, серед розпачу й самобичування, вона все одно любить її. І це знання завдає їй найбільшого болю.

Через півгодини, коли Оля змусила Лєру вмитися, перевдягнутися та допити холодний чай, Лєра лежить на колінах Олі, заплющивши очі. Її тіло стає зовсім легким, майже невідчутним після виснажливої істерики. Вона відчуває як тонкі пальці дівчини повільно ковзають по її волоссю, розплутуючи пасма. Оля торкається її обережно, наче боїться потривожити той крихкий спокій, який нарешті запанував у кімнаті. Лєра вдихає знайомий запах її шкіри та відчуває, як серце знову стискається від німого болю. По щокам досі течуть сльози, щойно варто подумати про Олю та їхнє становище.

У кімнаті панує глибока напівтемрява, але світло ліхтарів за вікном малює на стінах довгі тіні, які нагадують Лєрі ґрати. Вона розуміє, що кожен такий вечір лише поглиблює її гріх. Вона дивиться на Олю знизу вгору та бачить у її погляді безмежну, жертовну відданість. Цей погляд лякає її більше за будь-які погрози Віктора, бо в ньому вона бачить свою найбільшу поразку як вчительки та як людини.

Лєра обережно притискається губами до долоні дівчини, залишаючи на шкірі вологий слід від сліз. Вона знає, що вона чудовисько. Вона чітко усвідомлює, як нищить це чисте створіння своєю присутністю, як забирає в неї право на нормальне майбутнє. Кожен її поцілунок здається їй черговим кроком до прірви, але вона не знаходить у собі сил зупинитися.

Оля нахиляється нижче та торкається лобом чола Лєри. Вони завмирають у цій хворобливій близькості, слухаючи дихання одна одної. Лєра відчуває, як відчай повільно перетворюється на тупу втому. Вона засинає на дивані, у цьому фальшивому затишку, міцно тримаючи Олю за руку, наче це може врятувати їх обох від неминучої розплати.