ЧАСТИНА 2. Глава 2. В ритмі секретів.

Спортзал зустрічає десятикласників звичним, трохи сирим і задушливим повітрям, у якому запах свіжої мастики для підлоги змішується з пилом важких матів, складених у кутку. Висока стеля відлунює кожним різким звуком, і рипінням кросівок, і гучними вигуками хлопців, і нервовим сміхом дівчат. Великі вікна під самісінькою стелею пропускають тьмяне грудневе світло, яке робить усе навколо блідим.

Оля заходить усередину, миттєво відчуваючи, як холодний протяг з коридору б’є у спину. Поруч із Олею Женя нервово смикає край своєї кофти. Її дихання уривчасте, а очі гарячково блищать. Вона шукає ними Макса посеред натовпу. Макс стоїть у колі хлопців, розслаблено закинувши голову і щось розповідаючи. Він виглядає так, ніби нічого не сталося, ніби не було ніякого «Підслухано», ніби він не нищив їхні життя ще кілька днів тому. Ця його спокійна впевненість душить Женю сильніше за важке повітря залу. Дарина стоїть з іншого боку, засунувши руки в кишені, і лише її напружені плечі видають, наскільки вона готова до будь-якої провокації.

У кутку залу хтось тихо вмикає колонку. Хрипкий звук налаштування апаратури ріже слух, змушуючи всіх на мить замовкнути. Збентежені викликом в спортзал підлітки збиваються в купи, кидаючи косі погляди один на одного, а вчителі перешіптуються у кутку, кидаючи погляди на учнів. Оля бачить високу худорляву статуру математика, маленьку фігуру вчительки фізкультури, повну постать вчительки мови. Десь серед них, можливо, заховалась і Лєра.

Різкий, нестерпний писк мікрофона розрізає гул спортзалу, наче лезо бритви по склу. Десятикласники одночасно здригаються, хтось затуляє вуха пальцями, хтось болісно морщиться, відвертаючись від імпровізованої сцени біля шведської стінки. Вчитель фізкультури з роздратуванням ляпає долонею по динаміку колонок, що риплять від перевантаження, а новий практикант фізкультури Тимофій, який вів у них декілька уроків, ніяковіючи, намагається підкрутити якісь важелі на пульті, поки його обличчя вкривається зрадницьким рум’янцем під пильними поглядами дівчат. Нарешті шум вщухає, залишаючи по собі лише низьке, подразливе гудіння.

До мікрофона велично виходить директриса, розправляючи плечі так, ніби вона готується виступити щонайменше в оперному театрі. Її обличчя миттєво набуває виразу героя, який учні навчилися розпізнавати за версту.

— Любі мої діти! — Розноситься її голос, відлунюючи від високої стелі та вдаряючись у далеку стіну з баскетбольними кільцями. — Погляньте навколо! Ви — наше майбутнє, наша гордість. І саме вам цього року випала велика честь. Ми з вами маємо віддати шану нашим одинадцятикласникам і подарувати справжнє диво маленьким діточкам на великому Різдвяному святі. Ви ж у нас такі розумнички, ви так щиро любите рідну школу, чи не так? — Зал відповідає на це гробовою тишею, яку перериває лише чиєсь демонстративне, довге зітхання десь у задніх рядах. Хлопці переглядаються з виразами обличь, що межують між відчаєм та люттю. — Саме тому. — Продовжує директриса, не втрачаючи солодкого тону. — Ми з вами влаштовуємо святковий бал! — Вона радісно піднімає руки догори, наче виступивши з промовою про перемогу у битві, але учні, що дивляться на неї зі своїх місць на лавочках, лише перезираються між собою. З передніх рядів чути рідкі аплодисменти, які через відсутність підтримки затихають. Натхненне обличчя жінки починає танути, як глина під дощем.

— Я думаю, пані Оксана Дмитрівна хоче сказати, що для вас це можливість зараз навчитися танцювати вальс, щоб не гаяти на це час у одинадцятому класі. А ще, у наступному році, для вас зроблять таке інші учні, і вам буде дуже приємно. — На допомогу їй підходить шкільний завуч, і його гучний голос добре чути в спортзалі навіть без мікрофону.

— Дякую. Саме так! І ще, репетиції, які ми проводитимемо щосереди і щосуботи після уроків… — По натовпу десятикласників прокочується хвиля невдоволення, наче порив вітру по сухому листю. Женя закочує очі так сильно, що здається, ніби вона зараз побачить власні думки, а Дарина поруч із нею ледь чутно, але вкрай містко шепоче коротке нецензурне слово, яке ідеально описує стан усіх присутніх. Хтось із одинадцятикласників, що спостерігають за цим із лавок, зловтішно посміхається.

— Чому ми маємо займатися цим втомлені і після уроків?! Чому я маю витрачати на це свою суботу? Чому не під час уроків?! — З різних міст долітають такі різні, але однаково обурені голоси однолітків. Обличчя усміхненого завуча раптом стає дуже серйозним і сердитим.

— Тому що ми не маємо часу на те, щоб репетирувати раз на місяць! Наказ зверху прийшов нещодавно, і, повірте, ми теж не дуже раді тому, що нам доводиться вас змушувати. Середа і субота, після уроків. — Підкреслює він. З перших рядів почулося питання, яке Оля не розчула. — Бо під час уроків тут займаються одинадцятикласники. Вони спеціально склали розклад занять, щоб не заважати собі і іншим займатися навчанням. Їм-то зараз про екзамени думати треба. — Суворо відповідає завуч, а потім, кивнувши директрисі, спускається з власноруч зробленого п’єдесталу на підлогу. Директриса проводжає його поглядом, піджала губи та знову піднімає очі на школярів.

— Що ж, я пропоную вам зараз познайомитися з вашим вчителем танців. — Вона запрошує рукою на лавку, на якій стоїть, молоду дівчину. — Це Антоніна Захарівна Каратова, ваша вчителька танців. — Дівчина усміхається і киває, її довге волосся, зібране у хвіст, спадає на плече. — І ще, думаю, ви встигли познайомитися, їй буде допомагати Тимофій Захарович. — На лаву піднімається Тимофій, і Оля, ніколи до цього не чувши його прізвища, раптом знає його. З Антоніною вони як дві краплі води схожі.

— Вітаю, приємно з вами всіма побачитися і познайомитися. — Антоніна забрала мікрофон у директриси. — Я розумію ваше обурення, але, обіцяю, що ми з вами зробимо цей виступ, це свято дійсно схожим на бал. Тільки уявіть, дівчата, ви під руку з хлопцем йдете до сцени, у гарних платтях, всі схожі на принцес і принців, і все так гарно і казково, і вас починають кружляти у танці… — Вона захоплено змахує рукою, і цей жест видає у ній хіба не балерину, з такою грацією вона це зробила.

— Так-так, дякую, пані Антоніно. Щодо казок, до речі. У кінці цього навчального місяця, ми з вами подивимось на те, хто з вас танцює найкраще, і саме ця пара і буде танцювати у костюмі принцес. Хто там у нас, Рапунцель, Ельза, Білосніжка…. — Починає згадувати принцес Оксана Дмитрівна. Серед дівчат чуються шепітки. — Ну і, відповідно, їхній партнер буде у костюмі принцу.

— Тобто у Красуні хлопець вдягнеться у Чудовиська? — Чується вигук Іри. Директриса невдоволено дивиться на дівчину.

— Ні. У гарний костюм. — Для неї тема, вочевидь, була закрита, тож вона знов націпила на себе усмішку. — До речі про костюми, ви маєте їх купити власноруч, вибрати гарні плаття та костюми і вдягти їх на бал. Все з вами ще обговорять класні керівники. — Вона сходить вперед зі своєї сцени. Тимофій робить крок уперед і забирає мікрофон у директриси, намагаючись додати своєму голосу впевненості, хоча руки його ледь помітно тремтять.

— А тепер, я запрошую вас підвестися і розділитися по класам, щоб ми почали робити пари для подальшого навчання! — Вигукує він, роблячи широкий жест рукою в бік центру залу.

По підлозі проноситься важкий гуркіт — це десятки учнів одночасно піднімаються з лав, не приховуючи свого роздратування. Вчителька фізкультури, жінка з коротким сивим волоссям і свистком, що незмінно висить на грудях, виходить на середину, допомагаючи Тимофію навести лад у цьому хаосі.

— Десятий «А» — ліворуч від мене! Десятий «Б» — праворуч! Швидше, швидше, у нас немає на це цілого дня! — Командує вона, і її голос перекриває навіть музику, що раптом починає грати з колонок.

Оля, Женя та Дарина тримаються разом, плече до плеча, пробираючись крізь натовп однокласників. Вони стають у колону, відчуваючи на собі десятки слизьких поглядів. Женя раптом робить крок ближче до Олі, майже притискаючись до її плеча, і нахиляється до самого вуха. Її дихання гаряче і збите.

— Олю, я не можу. — Ледь чутно шепоче вона, і в її голосі бринить справжній відчай. Рукою вона міцно хапається за рукав кофти Олі. — Подивися на нього. Макс стоїть так близько до Аміни... глянь, як він дивиться на неї! Мені здається, мене зараз знудить прямо тут. Всі знають, що ми близькі, а якщо нас поставлять поруч, я просто не витримаю, я втечу. — Женя кидає швидкий, повний болю погляд у бік Макса, який у цей момент щось весело обговорює з хлопцями, навіть не дивлячись у бік колишньої дівчини. Оля відчуває, як у неї самій серце стискається від жалю, але вона змушує себе випрямити спину. Вона краєм ока бачить, як позаду них розставляють по парам однолітків.

— Женю, припини. — Тихо, але твердо відрізає Оля, навіть не повертаючи голови до подруги. — Глибоко вдихни і випрямся. Не смій на нього дивитися. Макс більше не твій. Його взагалі для тебе більше не існує, розумієш? Він просто манекен у цьому залі. Не давай йому задоволення бачити, як ти через нього тремтиш. — Женя важко ковтає слину і намагається вгамувати тремтіння в руках, поки Тимофій бере в руки список класу і починає зачитувати перші прізвища для формування танцювальних пар. Вчителька фізкультури стає поруч, заклавши руки за спину, і її погляд сканує шеренгу десятикласників, наче вона обирає гладіаторів для виходу на арену.

— Отже, слухаємо уважно! — Вигукує вона, перекриваючи гул. — Концепція у нас — «Зимовий бал казок». Нам потрібні пари, які виглядають гармонійно. Працюємо за списком, але з корекцією на зріст.

Тимофій починає зачитувати, і кожне прізвище відлунює від стін залу, наче постріл. Учні виходять на середину, незграбно стають поруч, уникаючи поглядів одне одного. Оля відчуває, як пальці холонуть. Вона бачить, як Лєра, пройшовши до шведської стінки, займає позицію спостерігача і повільно схиляє голову.

— Ольга Гартенко і Олексій Донцов! — Через деякий час оголошує Тимофій. Льоша, який до цього стояв трохи осторонь, спокійно робить крок уперед. Оля відчуває на собі погляди всього класу, але найважчим є погляд Валерії Віталіївни, який буквально пропалює шкіру між лопатками. Льоша підходить до Олі, просто, по-дружньому, без жодного підтексту злегка усміхається і стає поруч. Він вищий за неї, і Оля мимоволі відчуває якусь дивну безпеку, що виходить від його спокійної постаті.

— Максим Тарасенко... — Тимофій робить коротку паузу, і Женя поруч з Олею перестає дихати. — І Аміна Воскресенська. — Женя здригається, наче її вдарили. Чомусь голос Тимофія теж здригнувся, він кинув погляд у сторону Аміни. Макс виходить на середину залу з тією самою самовпевненою посмішкою, яка раніше змушувала серце Жені танути, а тепер викликає лише гіркий присмак жовчі. Аміна випливає йому назустріч, така ідеальна, з ідеально укладеним волоссям, у короткій спідниці, що відкриває довгі ноги. Скоріш за все, думає Оля, вона і буде принцесою. Мулан, чи що. Коли Макс кладе руку їй на плече, щоб позначити пару, Женя відвертається, закушуючи губу до крові.

— Євгенія Соколова та Павло Куровський. — Завершує Тимофій розподіляти їхній клас. Паша, засунувши руки в кишені, підходить до Жені, трохи вищий за неї, та кидає погляд в бік своєї дівчини з паралелі, що стояла з однокласником.

— Ну що, Соколова, не збивайся з ритму. — Бурмоче він, стаючи поруч. Женя не відповідає, натомість стоїть як кам'яна. Вона опиняється всього за два метри від пари Макса та Аміни, бачить, як Аміна щось шепоче Максу, і як той нахиляється до її вуха, демонструючи всім навколо, що він уже давно в іншій «казці».

— Сподіваюся, ніхто не ображений, якщо раптом хтось стоїть не зі своїм об’єктом кохання… — Починає Тимофій, але його голос знову здригається. Він відкашлюється, повертається до Антоніни, яка примружившись, оглядала пари. Прибравши мікрофон, вони швидко про щось домовляються, Антоніна час від часу кидає погляди у зал, киває, а потім хмуриться на Тимофія і каже так, що чує весь зал.

— Ні. — А потім, наклеївши собі на обличчя чергову усмішку, вона підіймає підборіддя і виходить в центр залу чіткою і модельною ходою. — Отже, дорогі мої. — Каже вона вже без мікрофона, але її голос звучить так, що чує кожен куток. — Оскільки Тимофій ще не має змоги керувати танцями, продовжувати буду я. Розподіл, який ви почули — остаточний. Оскарженню не підлягає. — Вона зупиняється якраз навпроти перших сформованих пар, і її погляд на мить затримується на Олі та Льоші. — Почнемо з азів. Встаньте в позиції, один навпроти одного. Партнери, не бійтеся своїх дам, ви не кришталь тримаєте. Хоча дехто з вас. — Вона кидає швидкий погляд на Макса, який продовжує щось шепотіти Аміні. — Здається, занадто сильно розслабився.

Антоніна владно плескає в долоні, і цей звук, сухий та різкий, немов постріл, змушує натовп підлітків нарешті розійтися по своїх позиціях. У залі стає нестерпно тихо на кілька секунд — лише чути, як важко сопе хтось із хлопців та як гуде стара електромережа школи. Антоніна проходить поміж рядами, поправляючи дистанцію між парами кінчиками пальців, наче вона розставляє фігури на шахівниці, де кожна помилка вартує партії.

— Слухаємо уважно! — Її голос тепер звучить м’яко, але в цій м’якості відчувається сталь. — Танець — це не просто переставляння ніг, це історія, почуття, емоція! Ви зараз не учні десятого класу, ви гості на королівському прийомі. Випрямити спини! Уявіть, що у кожного з вас крізь хребет проходить срібна нитка, яка тягне вас до неба.

Оля відчуває, як слова Антоніни змушують її випрямитися, але серце калатає десь у самому горлі. Льоша робить крок назустріч, і вона бачить, як він теж намагається опанувати себе. Він пахне чимось свіжим, чимось домашнім. Він обережно, ледь торкаючись кінчиками пальців, кладе праву руку їй на талію. Це відчуття дивне, бо рука Льоші велика і тепла, вона занадто реальна. Оля відчуває тепло через тонку тканину своєї блузки.

— Партнери, ліва рука в стороні на рівні очей дами. Дами, права рука лягає в долоню партнера легко, як пелюстка. Не вчіпляйтеся в хлопців, вони не рятувальні круги, вони просто ведуть, в той час як ви все ще танцюєте! — Антоніна проходить повз Женю, яка стоїть із Пашею так напружено, ніби вона проковтнула лом.

Оля слухняно підіймає руку. Її долоня торкається шорсткої долоні Льоші. Його пальці трохи тремтять, і це раптом робить його в її очах таким вразливим, що Оля мимоволі пом’якшується. Вона кладе ліву руку йому на плече, відчуваючи міцні м’язи під спортивною курткою. Льоша киває їй, намагаючись підбадьорити. Але в ту саму секунду, коли їхня пара замикається в позиції, Оля знову кидає погляд у бік шведської стінки.

Валерія Віталіївна не просто стоїть, а ледь помітно подається вперед, відриваючись від стіни, і Оля бачить, як її очі звужуються. Лєра дивиться не на обличчя Олі, вона дивиться на руку Льоші, що лежить на Олиній талії. У цьому погляді стільки пекучої ревності, що Олі здається, ніби повітря навколо неї починає іскритися.

— Слухаємо мій рахунок! — Антоніна стає в центр, піднімаючи власні руки в ідеальну, жорстку рамку. — Дівчата, робимо крок лівою назад. Ми присідаємо на пару сантиметрів правою ногою і лівою стаємо назад. Хлопці так само! Крок вперед правою — м’яко, з носка! Не вбивайте паркет, ви маєте плисти. Ось так, дивимось на мої ноги! Коли ми перекотилися на всю стопу — хто з п’ятки, хто з носка, то підтягуємо іншу ногу і піднімаємося навшпиньки на два сантиметри. Раз, два, три... Почали!

Зал наповнюється канонадою, коли десятки, сотні кросівок несинхронно б’ють у підлогу. Тимофій підходить до Олі та Льоші. Він зупиняється поруч, нахиляється і обережно бере Льошу за лікоть, підтягуючи його вгору.

— Донцов, не опускай руку. Тримай її розслаблено, але міцно і твердою. Ти маєш бути каркасом для партнерки. Якщо ти провисаєш, вона теж посиплеться. — Потім він переводить погляд на Олю, злегка торкається її зап’ястя, розвертаючи долоню правильним кутом до плеча Льоші. — Олю, пальці не розчепірюй. Рука має бути легкою, але впевненою. Ось так.

Учителька фізкультури в цей час наводить порядки в іншому кінці шеренги. Вона без церемоній плескає хлопців по лопатках, змушуючи їх випрямитися, і підштовхує дівчат у плечі.

— Куди лікоть поповз? Вище лікоть! — Гаркає вона на весь зал. — Соколова, що ти вчепилася в хлопця, як у останню надію на порятунок? Дай йому простір для кроку, ви ж не в трамваї їдете!

Антоніна ходить між ними, як суворий цензор. Вона зупиняється біля кожної пари, виправляючи нахил підборіддя або відстань між тілами.

— Руки — це ваші антени! — Вигукує вона. — Ви маєте відчувати партнера через кінчики пальців.

Оля намагається зосередитися на командах: «Раз, два, три... Раз, два, три...». Її черевики ковзають по мастиці, вона відчуває, як Льоша намагається підлаштуватися під її крок. Він зосереджено сопе, дивлячись кудись їй над головою, щоб не збитися.

— Раз... два... три... — Антоніна продовжує рахувати, і в цьому ритмічному «раз-два-три» тоне все інше: і невдоволення канікулами, і особисті драми. Оля намагається робити пропорційні кроки, правильно повертати, слідкувати за рукою, підборіддям, за рахунком, за кроками, знову за рукою, за тим, щоб не врізатися…

Поки Тимофій та Олена Іванівна ходять між учнями, буквально власноруч ліплячи з них танцюристів, Оля краєм ока бачить Валерію Віталіївну. Вчителька географії все так же стоїть біля стіни, спостерігаючи за цим хаосом. Вона мовчить, її обличчя залишається непроникною маскою, але вона не зводить очей з того, як Тимофій знову зупиняється біля Олі, щоб ще раз поправити її руку на плечі хлопця.

Минає близько пів години виснажливого маршу під сухий рахунок Антоніни. Повітря в залі стає вологим і гарячим, а на лобах хлопців з’являються перші краплі поту. Антоніна, не втомлюючись, продовжує міряти зал кроками, і її голос стає ще енергійнішим.

— Так, непогано, ази згадали! Тепер ускладнюємо завдання. — Вигукує вона, плескаючи в долоні. — Мені потрібно побачити, як ви працюєте в динаміці. Не зациклюйтеся на ногах, дивіться на простір навколо! Швидше, швидше, темп! — Вона знову вмикає музику, але цього разу динамічну, з чітким, акцентованим ритмом. Зал перетворюється на справжній вулик. Пари починають рухатися по великій траєкторії, намагаючись вписатися в повороти і не врізатися в сусідів.

Оля раптом відчуває, як у неї відкривається друге дихання. Льоша виявляється напрочуд здібним учнем — він міцно тримає рамку і чітко веде її за собою. Вони вже не дивляться на підлогу, їхні рухи стають плавними, майже автоматичними. Оля відчуває легкість, якої не чекала від цієї репетиції. Вона підіймає голову, зустрічається поглядом із Льошею, і вони одночасно щиро усміхаються одне одному.

— О, дивись, ми навіть не вбили нікого! — Жартує Льоша, закручуючи її в черговому повороті.

— Не зуроч! — Сміється Оля у відповідь, відчуваючи, як волосся лоскоче їй щоки. Але в цей момент простір навколо них різко звужується. Пара Жені та Паші, які ніяк не можуть знайти спільний ритм, раптово вилітає з своєї траєкторії прямо на них. Стається неминуче, коли Оля відчуває сильний поштовх у плече, її заносить вбік, і вона ледь не втрачає рівновагу на слизькому паркеті.

Льоша реагує миттєво, він міцніше хапає Олю за талію, буквально притягуючи до себе, щоб стабілізувати обох. Його пальці впиваються в її боки, а груди на секунду притискаються до її плеча. Оля встигає вхопитися за його передпліччя, і вони обоє, трохи похитуючись, завмирають на мить.

— Жива? — Весело питає Льоша, не випускаючи її з обіймів.

— Так, фух... — Оля закидає голову назад і заливається сміхом від цього безглуздого зіткнення. Руки Льоші продовжують міцно лежати на талії Олі. Він дивиться їй у очі, а вона старанно робить вигляд, що не хвилюється через кожен заширокий крок.

Оля все ще сміється, її обличчя горить від руху, а долоні Льоші на талії здаються просто теплими опорами, що допомагають втримати цей шалений ритм. Їй на мить стає так легко, ніби всі проблеми з каналом, погрози та таємниці розчинилися в цьому гулкому залі. Вона робить черговий поворот, відкидаючи волосся з обличчя, і її погляд на долю секунди зачіпляється за постать біля стіни.

І в ту ж мить сміх застряє в горлі, наче гостра кістка.

Оля відчуває, як по хребту пробігає крижана хвиля, миттєво витісняючи тепло танцю. Валерія Віталіївна стоїть, подавшись уперед, і Оля бачить, як її зазвичай спокійне, витримане обличчя перетворюється на маску з гострими кутами. Лєра дивиться прямо на неї. Точніше, вона пропалює поглядом те місце, де пальці Льоші все ще міцно стискають Олину талію після зіткнення. Олі здається, що вона фізично відчуває цей яскравий погляд, важкий, ревнивий слід синьо-зелених очей. У глибині темних зіниць Лєри Оля бачить таку концентровану власність і такий відчайдушний гнів, що їй стає важко дихати. Оля збивається з кроку. Її впевненість розсипається, наче картковий будинок. Кожен наступний рух стає незграбним, а рука Льоші тепер починає відчуватися важкою. Далі Оля бачить, як побіліли пальці Лєри на шкіряній папці, бо вона стискала її так сильно, що шкіра на кісточках натяглася до прозорості.

«Вона ревнує. — Пульсує в голові у Олі. — Вона зараз просто вибухне. Ревнує-ревнує-ревнує-ревнує. Мене ревнує.»

Оля намагається відвести очі, змусити себе дивитися на Льошу, але не може. Магніт цієї німої, лютої ревності тягне її назад до Лєри. До її ніжного і злого погляду.

Льоша помічає, як Оля задерев’яніла, і його очі спалахують лукавим вогником. Він не збирається її лякати, а навпаки, його це страшенно забавляє. Льоша бачить, що Валерія Віталіївна от-от щось зробить, тож знову схиляється до її вуха, так, щоб Оля бачила Лєру, а Лєра бачила, як близько його губи до Олиної щоки.

— Знаєш, Оль... — Шепоче він, і в його голосі чути стриманий сміх. — Я тут згадав те фото з каналу. Ну, де нашу Валерію Віталіївну бачили з Дариною. Всі ж вірять, що вона просто племінниця... Тітка Лєра, сімейні обіди, все таке. Дуже зручно, правда? — Оля відчуває, як серце калатає об ребра, але Льоша легенько підштовхує її в боці пальцем. — Не думаю я, що то справді була Дарина. — Продовжує він, примружившись і дивлячись прямо на вчительку, яка вже біліє від люті біля стіни. — Принаймні, на Даринку вона так не дивиться. Дивись-дивись, вона зараз або нам двійку за семестр поставить, або просто спопелить мене на місці. — Він весело підморгує Олі, насолоджуючись тим, як Валерія Віталіївна стискає свою папку. Льоша навмисно перекладає руку трохи вище на талії Олі, демонструючи повну впевненість. — Бачиш, як її перекосило? — Знову шепоче він, ледь стримуючи сміх. — Що у вас з нею? Ви вже визначились з тим, хто ви? — Оля на повороті відводить погляд від вчительки, і дивиться сторонами.

— Льош, ну не тут, май совість. — З докором шепоче вона, виглядаючи біля стінки Валерію Віталіївну з-за спини Льоши. Оля мимоволі пирскає, побачивши пару, що кружляла поруч, наступаючи один одному на ноги, і відчуває, як напруга трохи спадає. Льоша просто вибиває ґрунт у неї з-під ніг своїм спокоєм. Він знає. Він усе знає, але замість шантажу він просто дражнить її, перетворюючи цю небезпечну ситуацію на якусь спільну таємну гру.

Минає ще одна година виснажливої муштри, за вікном потемнішало. Повітря в залі стає настільки густим і вологим, що здається, ніби його можна різати ножем. Хлопці вже не просто сопуть, а буквально стікають потом, а дівчата з розпатланим волоссям мріють лише про одне — вийти на морозне повітря. Лише тоді Антоніна нарешті владно плескає в долоні, припиняючи цей нескінченний марафон квадратів та поворотів.

— Все! На сьогодні досить! — Вигукує вона, не приховуючи задоволення від виконаної роботи. — Розганяйтеся, але не розслабляйтеся. В суботу о першій дня тут. Хто запізниться або не прийде — буде танцювати соло перед завучем!

Тимофій, який до цього сумлінно допомагав розставляти пари, миттєво зникає у підсобці, наче розчиняється в тіні гімнастичних матів, так швидко, що Оля лише встигає його побачити. Вчителька фізкультури теж поспішно виходить, на ходу ховаючи свисток у кишеню олімпійки. Зал наповнюється гуркотом лавок та голосним обговоренням «справедливих» цін на костюми. Оля відчуває, як у неї тремтять коліна, але найбільше її лякає тиша, що виходить від Валерії Віталіївни. Вона відчуває цей важкий, застиглий погляд, який чекає бодай на мить зорового контакту. Але Оля вперто дивиться в підлогу. Вона боїться, що якщо підніме очі, то просто згорить на місці від тієї суміші ревнощів і запитань, які зараз вирують у душі вчительки.

— Ну що, племіннице, ходімо? — Весело бурмоче Льоша. Він, ніби відчуваючи її стан або просто продовжуючи свою гру, впевнено бере Олю за руку. Його долоня велика і надійна, він переплітає свої пальці з її пальцями прямо на очах у всього класу — і, що найважливіше, на очах у Лєри. Оля не опирається. Вона дозволяє йому вести себе до виходу, хоча кожен крок дається їй важко, ніби вона йде по битому склу. Вони проходять повз Валерію Віталіївну, і Оля буквально шкірою відчуває, як повітря навколо вчительки електризується. Вона уникає погляду Лєри, втупившись у спину якогось однокласника попереду, і лише міцніше стискає руку Льоші. Льоша йде невимушено, навіть трохи розслаблено, наче вони просто друзі, що йдуть у кіно, а не двоє учнів, які щойно ледь не довели вчительку до нервового зриву. Вони виходять із залу в холодний коридор, прямуючи до роздягальні, залишаючи позад себе гучне відлуння голосів та німе запитання, що зависло в повітрі спортзалу.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЖЕНІ

*******************

Женя продирається заповненим школярами коридором, наче через поле бою. Навколо вирує звичний шкільний хаос, поруч хтось із пацанів голосно іржаннями обговорює, як ледь не поцілувався на повороті, хтось із дівчат уже підраховує, де взяти гроші на ті кляті костюми. Паша плететься десь поруч, намагаючись завести розмову про те, що їм треба підтягнути синхронність, але Женя лише киває невпопад, не чуючи жодного слова. В голові у неї танцює суцільна каша з ритму «раз-два-три» та пекучого образу Макса, який так безтурботно кружляв з Аміною. Вона відчуває себе витиснутим лимоном, якому ще й на шкірку наступили.

— Ти взагалі мене чуєш, Соколова? — Паша трохи штовхає її ліктем.

— Та чую я, Паш. — Роздратовано кидає вона, поправляючи розпатланий хвіст. — Синхронність, канікули, гроші... все чую. Дай спокій, голова тріщить. — Вони вже майже доходять до роздягальні, де стоїть густий гул голосів і пахне дезодорантами, як раптом Женя різко зупиняється. Вона починає гарячково ляпати себе по кишенях спортивної куртки. Серце на мить завмирає, а потім починає калатати швидше. — Чорт... — Шепоче вона, вивертаючи кишені навиворіт. — Тільки не це.

— Що там знову? — Паша зупиняється поруч, незадоволено мнучись на місці.

— Телефон! Я його на лавці біля матів залишила, коли ми взуття перевзували. Блін, там же все... — Вона на мить замовкає, згадуючи, що в телефоні не лише важливі номери і переписки, а й купа всього, що не має бачити ніхто чужий. Вона розвертається на 180 градусів, ледь не збиваючи Дарину, яка йде слідом.

— Ти куди? — Гукає Дарина вслід.

— За телефоном! Йдіть без мене, я наздожену! — кидає Женя через плече і зривається на біг назад по довгому коридору, пробиваючись крізь людей.

Вона вбігає у спортзал уже тоді, коли основна маса народу звідти витекла. У великому приміщенні стає незвично тихо, лише чути, як десь капає вода в душових. Женя швидко прослизає вздовж стіни до лавок, сподіваючись, що її телефон все ще там.

Женя швидко перетинає залу, намагаючись не шуміти, та її кросівки ледь чутно риплять по паркету, який ще зберігає тепло десятків ніг. Ось він, телефон — лежить на лаві, самотньо виблискуючи екраном у тьмяному світлі вечірнього залу. Вона хапає його, відчуваючи, як приємна прохолода корпусу заспокоює спітнілі долоні. Женя глибоко видихає, нарешті розслабляючи плечі. Все, можна йти геть із цього душного місця.

Вона вже розвертається до виходу, коли з боку напіввідчиненої підсобки долинає приглушений звук чи то зітхання, чи то шепоту, що розбивається об тишу порожнього залу. Женя завмирає, і цікавість, як завжди, виявляється сильнішою за здоровий глузд. Вона робить кілька обережних кроків, притискаючись до стіни біля дверного отвору.

У напівтемряві підсобки, серед складених маніжок і баскетбольних м'ячів, вона бачить два силуети, що сперлися на стіл. Вони стоять так близько, що здаються єдиною тінню. Женя примружується, і в цей момент промінь світла з коридору вихоплює деталі.

Ці двоє цілуються, і цілуються так, ніби навколо не існує ні школи, ні канікул, ні зайвих очей. Женя бачить довге, розсипане по плечах чорне волосся дівчини, що воно блищить, як атлас. А потім погляд чіпляється за яскраву, майже кислотну резинку, що висить на руці, яка сперлася на плече іншої людини — ту саму резинку, яку Женя бачила на Аміні весь сьогоднішній день.

Серце Жені робить кульбіт. Вона переводить погляд на чоловічий силует. Широкі плечі, впевнена статура, спортивна кофта... Це був Тимофій. Женя затискає рот рукою, щоб не зойкнути. Її телефон, який вона так відчайдушно шукала, зараз здається найменш важливою річчю у світі.

Женя стоїть нерухомо, не маючи сил навіть моргнути, щоб не сполохати цю неймовірну сцену. Вона дивиться на те, як пальці Тимофія зникають у густому чорному волоссі Аміни, і відчуває, як світ навколо неї зсувається зі своєї осі. Аміна, ця холодна та розважлива Аміна, та сама Аміна, яка танцювала з Максом і сміялась з ним, зараз здається такою маленькою, тендітною та беззахисною у великих руках нового вчителя.

І саме в цю мить, коли тиша в залі стає майже дзвінкою, телефон у руці Жені зрадницьки оживає. Різка вібрація впивається в долоню, і в тиші порожнього спортзалу цей звук здається гуркотом відбійного молотка. Женя з переляку мало не впускає апарат на паркет. Вона гарячково тисне на всі кнопки поспіль, намагаючись втихомирити пристрій, але екран яскраво спалахує, висвітлюючи її обличчя та частину коридору.

Аміна реагує миттєво. Вона різко відсторонюється від Тимофія, але робить це напрочуд плавно, не створюючи зайвого шуму. Її очі, великі та темні, впиваються в проріз дверей, де застигла Женя. На мить у погляді Аміни спалахує тваринний переляк, але він так само швидко змінюється холодною рішучістю. Тимофій, який стоїть трохи спиною до дверей, лише здивовано моргає, намагаючись зрозуміти, чому вона так різко відсторонилася.

— Що таке? — Хрипко питає він, тягнучись до неї. Жені стає противно. Аміна швидко кладе руку йому на груди, м’яко зупиняючи. Вона не відводить очей від Жені, яка застигла за дверима, наче привид. Аміна ледь помітно, майже мікроскопічно, хитає головою, даючи Жені знак мовчати. Її обличчя залишається непроникним для Тимофія, але Женя бачить, як напружилися її губи.

— Нічого, киць. — Тихо каже Аміна Тимофію, продовжуючи дивитися прямо в очі Жені через його плече. — Мені здалося, що там хтось пройшов у роздягальні. Тобі краще піти перевірити інший вихід, а ще Тоня чекає на тебе на парковці. Йди, я наздожену за хвилину. — Вона стає навшпиньки, тягнеться до нього і залишає поцілунок на його щоці, що поросла щетиною.

Тимофій невпевнено киває, проводить рукою по обличчю, намагаючись повернути собі професійний вигляд. Коли він розвертається, щоб вийти через внутрішні двері підсобки до тренерської, Аміна продовжує тримати Женю на прицілі свого погляду. Але тільки-но важкі двері за Тимофієм зачиняються, Аміна робить крок до виходу, де стоїть Женя. Вона виходить у тьмяне світло залу, починаючи м’яти ту саму яскраву резинку на руці. Її дихання все ще трохи збите, а на щоках горить рум’янець, який неможливо приховати.

— Ти все бачила, так? — Шепоче вона, і в цьому шепоті немає погрози, лише втомлена констатація факту.

— Ти... ти хоч розумієш, що ти робиш? — Витискає з себе Женя. Її голос тремтить, але не від страху, а від гніву. — Аміна, це ж... це ж стаття! Він вчитель! Йому скільки? Двадцять? Він старший за тебе мінімум на чотири роки, а тобі сімнадцяти немає! — Женя робить крок вперед, розмахуючи телефоном, наче це доказ злочину. Вона згадує всі ці правильні речі про «педагогічну етику», про які їм торочили на виховних годинах, і те, як цей самий Тимофій ще годину тому спокійно роздавав команди в залі. — Ти взагалі про наслідки думала? — Продовжує Женя, і її голос стає вищим. — Якщо хтось, крім мене, це побачить? Його ж посадять, Аміно! А тебе... тебе зі школи випруть. Ти ж розумна і все розумієш, і тут таке? З фізруком у підсобці серед брудних м'ячів? — Женю переповнює почуття несправедливості, бо поки вони з дівчатами ховаються, тремтять над кожним поглядом подруги і вчительки, Аміна просто дозволяє собі таке прямо у відкритій підсобці спортзалу. — Це не просто муткі якісь, це катастрофа! — Женя майже кричить, але вчасно прикушує язика, згадуючи, що вони в залі, де є камери. — Як ти взагалі могла на таке піти? — Коли Женя нарешті замовкає, важко дихаючи від обурення, Аміна робить повільний крок назустріч. Вона не простягає рук, але її голос звучить незвично м'яко, майже благально.

— Жень, заспокойся, будь ласка. — Тихо каже вона, і цей спокійний тон діє на Женю краще за будь-який крик. — Я все це знаю. І про статтю, і про чотири роки, і про те, що мені сімнадцять. Думаєш, я не прокидаюся з цими думками щоранку? — Вона на мить відводить погляд у бік порожнього залу, а потім знову, з новою жорсткістю, дивиться прямо в очі Жені. — Але давай будемо чесними, ми всі тут у чомусь заплуталися. Ти так переживаєш за мою репутацію, але чомусь не біжиш до директора через Олю та Валерію Віталіївну. — Женя сіпається, наче її вдарили током, але Аміна лише втомлено посміхається. — Я не дурна. Я бачу, як вони дивляться одна на одну, пройшла вже через це. І я зовсім не вірю в цю казочку про племінницю. Тож не реагуй на мене так. Я не збираюся нікого здавати, бо мені є що втрачати не менше, ніж вашій компанії. — Вона робить паузу, даючи словам осісти в голові Жені. — Я просто люблю його, розумієш? — Додає вона зовсім по-людськи, раптом ставши такою сумною. — Так само, як Оля географічку. Світ набагато складніший за правила в статуті школи.

— Але ж! — Починає Женя, та Аміна підіймає руку, зупиняючи. — А якщо батьки дізнаються? — Аміна ніжно усміхається.

— Вони знають. Тим — кращий друг мого брата, вони усі довго не могли змиритися, але я стояла на своєму і ми потім змогли зустрічатися частіше. Брат все ще не довіряє йому, але батько погодився, тож… — Вона мрійливо відвела погляд. — Ти не подумай, у нас… нічого такого, поки мені 18 не буде, бо тоді батько вб’є його, ми лише гуляємо там, цілуємося… Намагаємось не при них, тож ховаємось тут. — Вона ще мить дивилась вбік, а потім підійняла голову. Женя завмирає, її обурення наштовхується на цей спокійний залізобетонний факт. «Друг брата», «батьки знають». Це вщент розбиває образ брудного зв'язку, який щойно малювався в її голові, який живе у ній з того моменту, коли Оля поцілувала Валерію.

— Пів року? — Перепитує Женя, відчуваючи, як гнів виходить із неї, наче повітря з кульки.

— Так. І я не збираюся його підставляти, так само як не збираюся підставляти твоїх подруг, я розумію, як це — коли ти не можеш просто взяти людину за руку на людях. Тож не реагуй на мене так. Ми в одному човні. — Женя дивиться на яскраву резинку на чорному волоссі Аміни, потім на зачинені двері підсобки.

— Я можу розказати це дівчатам? — Коротко питає Женя, відводячи очі. — Мені важко буде це самій переварити. — Аміна задумується, але киває. — Дякую. Більше нікому я не розкажу. Йди. — Женя різко розвертається і йде до виходу. Її кроки відлунюють від високої стелі, і вона майже біжить, щоб швидше опинитися в коридорі, подалі від Аміни, від підсобки та від поцілунку Аміни і Тимофія. Тима.

Женя стоїть біля стіни в коридорі, очікуючи, поки прийде Кирило Матвійович і відчуваючи, як її власне тіло стає важким від втоми та чужих таємниць. Повітря тут настільки густе від недосказаності, що здається, ніби його можна торкнутися руками. Вона спостерігає за Олею, яка завмерла біля вікна, і за Валерією Віталіївною — та гарячково перекладає якісь папери на столі у себе в кабінеті, наче вони мають для неї хоч якесь значення.

Вони знову це роблять, обмінюються забороненим поглядом, від якого в Жені починає сіпатися око. Вона закочує очі так сильно, що стає боляче, хочеться просто випаруватися, зникнути, аби не бути свідком цієї драми.

Женя важко зітхає і відвертається до вікна. Холодний вечір за склом здається зараз набагато чеснішим за все, що відбувається в кабінеті. Її очі сканують шкільне подвір'я, засипане сизим снігом, і раптом серце пропускає удар.

Там, біля воріт, стоїть і курить Макс.

Він закинув голову назад, випускаючи в морозне повітря густу хмару диму. Навіть здалеку вона впізнає цей напружений рух плечей, цю знайому куртку. Всередині все миттєво зрадницьки обривається. Весь її гнів, вся впевненість, яку вона вибудовувала весь день, розсипаються в порох. Женя відчуває, як очі стають вологими від нестерпного суму, а горло стискає спазм. Вона просто дивляться на нього крізь скло, забувши про все на світі. Просила ж його не курити…

— Навіть не думай про це. — Різкий, болючий удар ліктем під дих вириває її з заціпеніння. Женя аж сопе від несподіванки й притискає руку до боку, ковтаючи повітря. Поруч стоїть Дарина, в її очах горить жорстке, майже люте нагадування. Вона все зрозуміла, бачила цей вологий погляд на Макса, бачила цю миттєву слабкість. — Слюні витри. — Шипить Дарина так тихо, щоб не почули однолітки, але так різко, що Женю пересмикує від сорому. — Ти що мені обіцяла? Він зрадник. Крапка. Ще раз побачу таку пику — сама його приб’ю, і тебе заодно.