ЧАСТИНА 2. Глава 1. У фокусі чужих очей, частина 2. GAME OVER.

Оля розплющує очі й кілька секунд просто дивиться у стелю, намагаючись зрозуміти, чому в грудях так пече. Потім реальність накочується важкою хвилею, і вона згадує все. Ранок у квартирі Лєри дихає холодною, виваженою тишею, у якій більше не пахне затишком магазину чи мандаринами.

Лєра вже на ногах. Оля спостерігає за нею з-під ковдри, і в пам'яті мимовільно спливає те, як вона вийшла з ванної вночі. Тоді її очі були вологими й червоними, але в кожному русі відчувався такий залізний спокій, від якого Олі ставало ніяково. Вона згадує, як обережно Лєра торкалася її плечей, як майже невагомо вкладала її спати, наче Оля була зроблена з найтоншої порцеляни, що ось-ось розсиплеться. Лєра дивилась до болю ніжно, і хотілось нарешті стати дорослою, щоб сприймати бажання поцілуватися нормальним, а не ще однією зрадою себе. Вчора хотілось просто притягнути її, так, як у фільмах, як у фільмах застигнути з нею у часі і просторі, і просто розчинитися у м’яких вустах і поцілунках. Хочеться і зараз.

Оля пам’ятає, як довго потім не могла заснути, вслухаючись у монотонний гул Лєриного голосу з кухні. Та розмовляла з кимось по телефону довгі хвилини своїм низьким, твердим, позбавленим будь-яких вагань голосом. Оля так і не розібрала слів, але сам цей звук, ритмічний і впевнений, став для неї коконом, у якому вона врешті змогла забутися і заснути.

Зараз Лєра збирається до школи, застібає ґудзики на манжетах блузки, і її пальці не тремтять. Вона виглядає бездоганно — саме так, як має виглядати людина, якій немає чого приховувати і нема чого соромитися. Оля дивиться на неї і розуміє те, що каже цим Валерія: сьогодні вони не знайомі, сьогодні між ними не може бути навіть випадкового дотику чи зайвого зітхання. Оля це усвідомлює, та до чортиків хочеться в один момент на злість усім взяти вчительку за руку десь на перерві.

Лєра зупиняється біля дзеркала, востаннє поправляє комірець і на мить затримує погляд на відображенні Олі. Оля мовчки киває у відповідь, розуміючи погляд Лєри та приймаючи умови їхньої гри. Вона знає, що коли вони вийдуть із цих дверей, кожна з них залишиться наодинці зі своєю часткою бруду, який на них вилили, і єдине, що вони можуть зробити одне для одного — це вдавати повну порожнечу там, де ще вчора ввечері було щастя.

— Мені страшно. — Раптово зізнається Оля, сідаючи в ліжку і скинувши з себе теплу і м’яку ковдру. Очі Валерії в ту ж мить повертаються до неї, і Оля жалкує, що сказала це.

— Розумію. Мені теж, знаєш, дуже страшно. — Оля чує, як в один момент голос Лєри стає хриплим і важким, зривається на половині слова та знов починає набирати обертів. Але ще вона чує у ньому прихований сарказм, направлений скоріш не на Олю, а на всю ситуацію. Зараз все її життя залежить від того, чи не дійшли до директора чутки про їхні з Олею стосунки.

— Вибач. — Шепоче Оля, ступаючи босими ногами на холодну підлогу.

Її пальці мимоволі підтискаються від контакту з паркетом, але вона не зупиняється. Кілька кроків до дзеркала здаються невагомими, майже пливучими. Лєра стоїть спиною, її рука із затиснутою срібною сережкою зависає в повітрі на півдорозі до вуха. Вона бачить наближення Олі в відображенні, але не рухається, лише її повіки ледь помітно тріпочуть, видаючи напругу.

Оля підходить впритул. Її руки повільно, наче бояться сполохати момент, огинають тонкий стан Лєри. Долоні ковзають по тканині блузки вгору, відчуваючи тепло чужого тіла навіть крізь одяг, і м’яко лягають саме туди, де проситься серце, на самісінькі плечі, стискаючи новеньку попрасовану блузку. Оля відчуває, як спина Лєри під її пальцями на мить кам’яніє, плечі інстинктивно підіймаються, а потім, з довгим, тремтячим видихом, різко опускаються вниз. Лєра здається, відпускає контроль, дозволяючи собі нахилитися вперед, вперед до обіймів.

Оля втискається обличчям у вигин її шиї, там, де під світлою шкірою б’ється жива, швидка жилка. Вона зажмурюється, і вії дрібно тремтять від дотику до теплої шкіри. Пасма Лєриного волосся, які вибилися із зачіски, падають Олі на чоло й щоки, лоскочуть кінчик носа, змушуючи її ледь помітно зморщитися, але вона не відсторонюється, а навпаки, вдихає цей запах глибше, наповнюючи легені ароматом дому і безпеки.

Оля не відпускає, лише трохи відхиляє голову назад, вивільняючи обличчя з вигину Лєриної шиї, але залишаючись у щільному кільці обіймів. Лєра дивиться просто їй у очі, що на одному рівні, і в її погляді, такому близькому, що Оля бачить у зіницях власне відображення, більше немає того спокою, що був учора. Її долоні, що досі тримались легким повітрям на спині Олі, повільно повзуть угору, ковзаючи по вигину хребта, поки пальці не заплутуються у волоссі на потилиці.

Лєра ледь помітним рухом дозволяє своєму обличчю опинитися ще ближче. Оля бачить, як здригаються її губи, перш ніж вони торкаються її власних, відчуває, як пальці Лєри міцно стискають її потилицю, наче вона — єдине, що тримає вчительку на плаву в цьому хаосі. Очі заплющуються.

Оля мимоволі подається вперед, підіймаючись на пальчиках ніг, щоб бути ще ближче, щоб увібрати в себе це тепло шкіри та ледь вловимий смак кави. Вона відчуває, як Лєра здригається, коли Оля обережно, майже боязко, намагається забрати контроль поцілунком собі, посилюючи тиск. Від напору вони обидві роблять невеликий крок, і азарт від невідомого напрямку викликає у Лєри глухий, ледь чутний подих десь глибоко в горлі, і вона притискає Олю до себе так сильно, що здається, вони зараз стануть одним цілим.

Їхні подихи переплітаються, стають рваними й гарячими, світ остаточно перестає існувати. Немає ні квартири, ні школи, ні брудних постів — є лише ці м’які губи, лоскіт волосся на щоках і неймовірне відчуття зручності, коли кожна лінія одного тіла ідеально повторює іншу.

Коли вони нарешті відриваються одна від одної, Лєра не відпускає її, лише з короткими зітханнями притискається чолом до Олиного чола, і Оля бачить, як її губи, тепер вологі й трохи припухлі, ледь помітно тремтять у важкому видиху.

— Дурне дівчисько. — Зі, здавалося, раніше не баченою ніжністю шепоче у губи Олі Валерія. Оля лише усміхається у відповідь.

Оля виходить із квартири на кілька хвилин пізніше за Лєру, та кожне клацання замка за спиною віддається в голові металевим дзвоном. Сходи під’їзду здаються нескінченними, а повітря на вулиці — занадто прозорим, наче воно більше не здатне нічого приховати. Вона втискає голову в плечі, натягуючи комір куртки до самого підборіддя, і робить перший крок у бік школи засніженою вуличкою. Тепер кожен зустрічний перехожий здається їй не випадковим свідком, а потенційним ворогом, який щойно згорнув стрічку «Підслухано» і тепер порівнює її обличчя з тим зернистим описом у пості.

Параноїдальний страх стає її тінню. Кожен чоловік у темному пальті, що стоїть на зупинці, або постать, що миготить у відображенні вітрин, змушує серце пропускати удар. Коли вона наближається до шкільних воріт, де завжди скупчуються батьки молодших класів, тривога перетворюється на справжню галюцинацію. Оля бачить високу чоловічу постать біля входу, що стоїть до неї спиною, і на мить їй перебиває дихання: знайомий розворот плечей, та сама важка постава, ледь помітний нахил голови, все вказує, що це він. Їй здається, що батько вже тут, що він приїхав, щоб влаштувати публічну розправу прямо на очах у всієї школи. Вона сповільнює крок, готова розвернутися і бігти назад, але чоловік повертається, і це просто чийсь тато, який дбайливо поправляє шапку своєму синові. Оля судомно вдихає холодне повітря, але полегшення не приходить; вона знає, що її батько зараз у кожній тіні, у кожному випадковому кроці за спиною.

У вестибюлі школи шум здається їй фізичним тиском. Оля відчуває на собі сотні очей, навіть якщо ніхто на неї не дивиться. Їй вчувається, що шепіт одинадцятикласників біля розкладу присвячений лише їй, а сміх дівчат у роздягальні це реакція на пост та її дурну усмішку. Вона йде коридором, наче по мінному полю, намагаючись не торкатися стін і не зустрічатися ні з ким поглядом. Кожен телефон у руках учнів бачиться їй зброєю, готовою зафіксувати будь-яку її помилку.

Оля заходить до кабінету, коли там уже панує специфічна передсвяткова тиша, сьогодні вона здається їй передсмертною. Вона проходить до своєї парти, намагаючись не чути, як скриплять її кроки по лінолеуму, і сідає, акуратно поклавши руки перед собою. Кожен її рух вона продумала ще шляхом до школи, і вона за планом дістає підручник, пенал, зошит, розкладає їх під ідеальними кутами, наче це може врятувати її світ від хаосу. Вона відчуває себе за склом, де звуки долинають приглушено, а власне дихання здається занадто гучним.

Марина вже сидить за вчительським столом, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, і цей факт змушує Олю внутрішньо зіщулитися. Оля знає, що на неї дивляться, бо відчуває цей важкий, вичікувальний, майже фізично маслянистий погляд, що ковзає по її обличчю, руках, комірцю блузки. Але Оля зосереджено вдивляється в текст підручника, хоча літери розпливаються перед очима в сірі плями, спеціально повільно перегортає сторінку, демонструючи байдужість, якої не існує. Її пальці не тремтять лише тому, що вона вкладає всю свою волю в те, щоб тримати їх нерухомими, хоча серце б’ється десь у самому горлі.

Це триває кілька довгих хвилин. Марина не поспішає, вона смакує цей момент влади. Нарешті тиша кабінету розривається тихим шурхотом — Марина нахиляється вперед, спираючись ліктями на стіл. Відстань між ними скорочується, і Оля відчуває, як повітря навколо стає спільним, отруєним присутністю подруги. Марина нахиляється ще нижче, так, щоб її голос звучав інтимно, майже по-дружньому, але від цього звуку в Олі по спині проходить холодний електричний струм.

— Ну що, сонечко? — Тихо, майже пошепки каже Марина, і в її голосі чути кожну нотку торжества. — Кажуть, у нашому «Підслухано» сьогодні справжній аншлаг. Ти вже бачила, чи мені тобі вголос зачитати? — Оля не піднімає очей. Вона продовжує дивитися на сторінку підручника, відчуваючи, як за спиною Марини невидимим фоном пульсує темрява. Марина витримує паузу, чекаючи на реакцію, але Оля продовжує нерухомо вивчати параграф. Це мовчання лише розпалює Марину. Вона нахиляється ще нижче, так, що її тінь повністю перекриває текст підручника, занурюючи Олю в темряву. — Мовчиш? Ну правильно. Коли рот зайнятий чимось іншим, говорити важко, так? — Марина видає короткий, сухий смішок, від якого в Олі німіють кінчики пальців. — Знаєш, я спочатку навіть не повірила. Думала: «Ну ні, наша правильна Оля і… Лєрочка». А потім глянула на фото, яке я вчора виставила... Слухай, Оль, а вона в житті така ж холодно ввічлива, як на уроках, чи в ліжку все-таки трохи тепліше?

Марина бере зі столу чиюсь лінійку і починає ліниво крутити її в руках, постукуючи краєм по дерев’яній поверхні. Кожен удар відбивається як цвях у труну Олиного спокою.

— Я ж тобі як подруга кажу. — Продовжує вона, і в цьому слові «подруга» стільки отрути, що воно буквально обпікає. — Ти б хоч обережніша була. Ходити під ручку біля ялинок у магазині вже навіть не смішно. Якби не Макс, який просто спитав, де ця фотка з мого посту була зроблена, я б і не побачила, а воно бачиш як викрутилось... Хтось уже в «Підслухано» настрочив. — Марина дістає свій телефон і з неприхованою насолодою відкриває пост. Вона кладе смартфон прямо на розгорнутий підручник Олі, примушуючи її дивитися на екран. — Дивись, як підписали фотку. «Додаткові заняття з зануренням у географію тіла». Геніально, правда? — Марина тицяє пальцем у текст на фотці.

Оля мимоволі опускає погляд на пост, який вона так і не зважилась вчора прочитати повністю. В кінці тексту, після брудних натяків, стоїть один-єдиний смайлик: «;)». Світ навколо Олі на мить зупиняється. Цей хитрий примружений смайлик з дужкою замість ока б’є сильніше, ніж усі слова Марини. Вона знає цей смайл, бачила його в телефоні Жені сотні разів, коли та, сяючи від щастя, показувала їй любовні повідомлення від Макса, у коментарях під своїми фото, у кожній переписці з Максом по школі. Це його почерк, його дрібна, фірмова деталь, яку він ліпить усюди, наче мітить територію.

Оля відчуває, як у неї холоне потилиця. Марина продовжує щось щебетати про те, як деякі хлопці розчаровані щодо Лєри, але Оля її вже не чує. Вона дивиться на цей клятий смайлик на екрані й відчуває, як у неї починає нудити від усвідомлення, бо Оля бачить лише цей екран. Вона розуміє, що хлопець, з яким Женя сьогодні збирається на побачення, хлопець, якого Женя вважає своїм ідеалом, це той самий мерзотник, який виставив життя Олі та Лєри на посміховисько.

— Що, язик проковтнула? — Марина нахиляється ще ближче, зазираючи Олі в очі. — Ти б краще подумала, що тепер про вас будуть казати. Не думаю, що батько тебе врятує, якщо тебе і Валерію Віталіївну попруть зі школи, коли дізнаються, що ви спите.

Оля мовчить. Вона стискає пальці під столом так міцно, що нігті впиваються в долоні. Їй хочеться кричати, хочеться вхопити Марину за волосся і витрусити з неї всю цю отруту, але вона пам'ятає ранок і спокій Лєри. Пам'ятає їхній поцілунок. Вона не може дати цій суці виграти.

Оля повільно піднімає погляд на Марину. Її очі холодні й пусті, як мертвий ліс.

— Марин, тобі нема чим зайнятися? — Голос Олі звучить на диво рівно, хоча всередині все кричить. — Йди сядь на місце, бо якщо тебе побачать за вчительським столом… Валерія Віталіївна такого не любить. — З натиском на ім’я вчительки каже вона. Марина на мить завмирає від такої відсічі, її посмішка стає кривою.

— Ну-ну. Тримай фасад, поки можеш. Подивимось, як ти заспіваєш ввечері. — Марина розвертається і йде до своєї парти, а Оля залишається сидіти, дивлячись у порожнечу. Вона знає правду. Вона знає, що Макс один з адмінів, а, може, й власник каналу. Але вона також знає, що Женя зараз збирається сьогодні ввечері на зустріч із ним, сповнена любові. Вона не хоче руйнувати подрузі побачення, навіть якщо Женька відмовляється від цього слова і каже, що це лише по проекту з англійської.

Дзвоник розрізає тишу кабінету, наче лезо, змушуючи учнів неохоче розходитися по місцях. Марина кидає на Олю останній зневажливий погляд і, цокаючи підборами, повертається до своєї парти. Двері відчиняються, і в клас входить Лєра.

Вона йде до вчительського столу своєю звичною, впевненою ходою, але Оля помічає те, чого не бачать інші: зайву жорсткість у розвороті плечей, те, як міцно вона стискає шкіряну папку, як жорстко з кожним кроком зазвичай обережні рухи відбивають звук. Лєра не піднімає очей на клас, поки не кладе речі на стіл. Її погляд ковзає по папірцях, по списку присутніх — куди завгодно, аби не зустрітися з поглядом тієї, хто сидить прямо перед нею.

Оля відчуває, як у неї перехоплює подих. Кімнатою розливається те саме ранкове мовчання, але тепер воно отруєне десятками чужих очей, що стежать за кожним їхнім рухом з липкими шепітками. Оля мимоволі, абсолютно несвідомо, підносить праву руку до обличчя і притискає кінчики пальців до губ. Вона накриває їх долонею, наче намагається фізично втримати там смак ранкового поцілунку, сховати його від брудних здогадок Марини, від батька та від всього цього світу. Лєра нарешті випрямляється і дивиться прямо перед собою, у прохід між рядами.

— Доброго ранку. Відкриваємо зошити, записуємо тему уроку. — Її голос звучить сухо, офіційно, майже сталево.

Оля бачить, як Лєра на мить затримує погляд на її парті, але дивиться не в очі, а на розгорнутий підручник. Кожне слово Лєри, кожен її професійний жест тепер здаються Олі частиною складної, болючої вистави. Лєра боїться видати себе навіть зайвим зітханням, а Оля сидить, не прибираючи руки від губ, відчуваючи, як під пальцями горить шкіра. Вони грають у незнайомок так старанно, що це стає майже кричущим. Оля бачить, як Лєра бере крейду, і її рука на мить здригається, малюючи на дошці нерівну лінію. Оля впивається поглядом у свій зошит, ігноруючи те, як Марина за сусідньою партою демонстративно піднімає брову, переводячи погляд з вчительки на Олю. Зараз хочеться зникнути з цього брудного класу, від поганих очей і колючих виразів у теплі лавандові обійми вчительки. Особливої вчительки.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЖЕНІ

*******************

Вечір розтікається за вікнами кафе густим чорнилом, у якому тонуть вогні міста, перетворюючись на розмиті золотисті плями. Але тут, всередині, світ звузився до одного маленького столика, освітленого м’яким ламповим світлом, що робить усе навколо теплим і невагомим.

Женя сміється, і цей сміх здається їй самій бульбашками шампанського, що лопаються десь у грудях. Вона відкидається на спинку стільця, відчуваючи спиною шорстку тканину своєї куртки, яку вона недбало кинула там же. Світ навколо — лише білий шум: брязкіт виделок, далека джазова мелодія, приглушені голоси інших людей — усе це існує десь на периферії, поза межами їхньої приватної планети.

Вона дивиться на Макса крізь свій телефон. Кава вже давно охолола, пінка осіла нерівними хмаринками на стінках порцеляни, але це не має значення. Кожен рух Макса для неї зараз діє, як уповільнена зйомка в кіно. Ось він нахиляється вперед, і світло ламп вихоплює пасмо його волосся, ось він усміхається, і в кутиках його очей з’являються ті самі промінчики, від яких у Жені солодко щемить під ребрами.

Їй здається, що вона бачить світ крізь кольоровий фільтр: усе стало яскравішим, об’ємнішим і солодшим. Вона не просто чує його голос, вона відчуває його вібрацію. Кожен його жарт здається їй шедевром, кожна випадкова фраза важливою істиною. Вона почувається так, ніби вона легкий мазок пензля на полотні великого майстра, і цей мазок нарешті знайшов своє місце.

Макс щось захоплено розповідає, жестикулюючи рукою, а Женя просто насолоджується моментом. Вона відчуває себе абсолютно безпечно, наче в коконі, де немає місця для шкільних пліток, уроків географії чи проблем Олі. Її Макс — це її персональна тиша. Вона дивиться на нього з особливим, вологим блиском у очах, який буває лише тоді, коли серце б’ється в унісон із чиїмось диханням.

Вона на мить заплющує очі, вбираючи в себе запах суміші кави, чоловічих парфумів і зимового морозу, що ще не встиг вивітритися з його одягу. Вона щаслива настільки, що це майже боляче. Хіба може бути так добре з людиною?

— Жень, усе добре? Ти чого так дивишся? — Макс усміхається, і його голос, низький та оксамитовий, ніжно виводить її з цього солодкого заціпеніння. Його очі, такі щирі й добрі, зараз випромінюють лише тепло. Він простягає руку через столик, і його долоня м’яко лягає на її, наче випадковий, але такий бажаний дотик. Його пальці теплі й трохи шорсткі, і цей легкий, майже невагомий тиск дарує Жені відчуття повного спокою, ніби вона для нього єдина людина у всьому світі, яку він коли-небудь торкався. Вона лише хитає головою, не в силах стерти з обличчя цю трохи безглузду, закохану посмішку, що мимоволі розповзається по її щоках.

— Просто... усе так... неймовірно. — Видихає вона, заворожено спостерігаючи за тим, як світло ламп відбивається в його очах, перетворюючи їх на дві маленькі галактики. Макс тихо сміється, і цей звук для неї зараз дорожчий за будь-яку музику. Він злегка стискає її пальці, ніби на підтвердження своїх почуттів, а потім неохоче відпускає її руку, повертаючись до свого телефона, що лежить поруч із недопитою кавою.

— Так от, подивися, що я зараз накидав для нашого проекту. — Він розвертає екран до неї, де в купі відкритих вікон миготять якісь схеми та тези. — Поглянь поки, чи я нічого не наплутав, чи все ок, бо я щось зовсім літаю в думках. А я тим часом збігаю до бариста, розрахуюсь і візьму нам ще щось солодке на десерт. Чув, тут є нові чізкейки, про які ти так мріяла.

Він підводиться, на ходу поправляючи комір светра, і кидає на неї швидкий, ніжний погляд, що обіцяє нескінченність, перш ніж попрямувати в бік каси. Женя проводжає його очима, відчуваючи, як приємне тепло розливається по тілу, а на її губах досі лишається присмак того недавнього дотику. Вона підсуває телефон ближче до себе, готова зануритися в його думки, в його світ, навіть не підозрюючи, що в наступний момент…

Палець зісковзнув по екрану, і жестова панель керування на телефоні вийшла з нотатки з текстом проекту до загального списку нотаток. Вона не встигає відвести погляд. Вона навіть не встигає зрозуміти, що робить щось не те, бо її очі миттєво чіпляються за знайомі слова, що вигулькують із переліку, як гострі уламки розбитого дзеркала. Женя завмирає. Її дихання зупиняється десь на рівні горла, а серце, що секунду тому співало від щастя, раптом падає в холодну, липку порожнечу. Вона бачить заголовок чернетки, датований сьогоднішнім ранком. Пальці самі, наче чужі, натискають на неї.

Екран спалахує тим самим текстом, який вона бачила вдень у «Підслухано», але тут він інший. Тут він живий. Тут є варіанти підписів, слова у дужках, брудніші епітети, які він обирав, наче сортував сміття. І в самому кінці, окремим рядком, як фінальний акорд, стоїть той самий підступний, маслянистий смайлик, що підморгує, який вона вважала їхнім особистим кодом кохання.

У цей момент звук у кафе зникає. Женя більше не чує джазу, не чує сміху за сусіднім столиком. Вона чує лише те, як кров б'є у скронях, наче важкий молот. Світ навколо Жені раптом втрачає колір, перетворюючись на дешеву плівку з перепаленими краями. Все стає пласким, паперовим, наче декорації в шкільному театрі, де за лаштунками ховається бруд і цвіль. Вона дивиться на телефон, і він здається їй отруйною змією, яку вона щойно добровільно взяла в руки, і букви починають плавати. Кожна літера в цій нотатці — це ляпас. Кожне слово про Олю, її найкращу подругу, написане з такою холодною, розрахунковою аналітикою, що Жені стає фізично важко дихати. Швидко вийшовши з нотаток, вона знаходить Телеграм, а вже там, у закріплених чатах, знаходить канал. Її не хвилює навіть те, що серед закріплених є також чат, де стоїть її аватарка, а поруч із нею підпис її імені із серденьком. У каналі вона бачить можливість писати пост, у налаштуваннях каналу бачить статистику переглядів, підписників каналу...

Вона повільно піднімає голову бачить його біля каси, такого естетичного, такий правильного, у своєму м’якому светрі. Він бере тарілки з десертом, і Жені хочеться закричати від цієї огидної бутафорії, бо вони виглядають так само ідеально, як і вся його брехня. Він усміхається дівчині-бариста, щось жартує, і світло ламп так само гарно грає в його волоссі. Той самий Макс, який щойно торкався її руки, виявився монстром у тілі принца, який заради забави зливає чужі життя до помийної ями.

Женя дивиться на його спину, і тепле світло кафе навколо неї починає здаватися холодним моргом. Вона відчуває, як по щоці котиться перша сльоза — гаряча й солона, вона роз’їдає шкіру, як кислота. Макс підходить, ставить чізкейки на стіл, і робить це все з такою байдужістю, що, як перед цунамі, хвиля емоцій відкочує вниз, разом зі сльозами. Може вона помилилась? Може вона зайшла не в той канал і не побачила? Вона кинула ще один погляд на екран телефону. Ні, не помилилась.

— Женько? — Обережно питає він, нарешті підійнявши голову на нерухому дівчину.

Женя підхоплюється з місця так різко, що стілець із гучним скреготом відлітає назад, врізаючись у сусідній столик. Чізкейк, який Макс тільки-но обережно поставив перед нею, здригається, і білосніжний крем безглуздо сповзає на тарілку. Вона вибухає, і сльози починають набігати на очі.

— Ти... ти просто мерзотник! — Її голос зривається на високий, ламкий крик, що вмить розрізає затишну атмосферу кафе. Відвідувачі замовкають, виделки зависають у повітрі, але Жені плювати. Їй здається, що стіни навколо неї валяться, і вона має кричати, щоб не бути похованою під уламками. Макс завмирає. На його обличчі на частку секунди миготить тінь розгубленості, яку він тут же ховає за маскою ідеального нерозуміння. Він піднімає руки долонями вперед, наче намагається заспокоїти розлючену дитину, і ця його спокійна впевненість бісить Женю ще сильніше.

— Жень, ти чого? Що сталося? — Він робить крок до неї, і в його голосі стільки фальшивої турботи, що її хочеться вивернути назовні. — Тобі погано? Заспокойся, всі дивляться...

— Дивляться?! — Женя захлинається від люті. — Нехай дивляться! Нехай усі бачать, яке ти нікчема! — Вона хапає телефон зі столу і буквально втискає його йому в обличчя, так близько, що екран ледь не торкається його носа. Її рука тремтить, але вона тримає гаджет міцно, наче зброю. — Це що?! — Кричить вона, тицяючи пальцем у підсвічений текст нотатки. — Твій проект?! Я мала здогадатися через ось цей смайлик, Максе, що там сидиш ти! Сидиш за тим екраном і пишеш мерзенності про наших однокласників, про дітей і вчителів, про Ольку, врешті решт!

Макс дивиться на екран. Його погляд стає холодним і скляним. Він більше не усміхається. Його обличчя перетворюється на нерухому маску, і в цій тиші Женя остаточно розуміє: він навіть не збирається каятися.

— Жень, ти все не так зрозуміла... — Починає він тихим, розсудливим тоном, який їй так подобався, і це стає останньою краплею.

— Я ВСЕ ЗРОЗУМІЛА! — Вона вдаряє кулаком по столу, і недопита кава розхлюпується на його білий светр, залишаючи брудні плями. — Ти адмін цієї помийки! Ти травиш людей, яких я люблю! Ти... ти просто огидний! — Вона бачить його рюкзак, що мирно лежить на сусідньому стільці, такий самий охайний і «правильний», як і його власник. Вона хапає його за лямки з такою силою, що суглоби на пальцях біліють, і з розвороту, вкладаючи в цей рух усю свою зневагу і розбите серце, швиргає його прямо в обличчя Максу.

Рюкзак вдаряє його в груди й підборіддя, вибиваючи з рук тарілку з чізкейком, яка з брязкотом розлітається на друзки у нього під ногами. Макс по інерції відступає назад, нарешті втрачаючи свою нестерпну самовпевненість. Женя робить крок до нього, нависаючи над столом, її очі горять справжнім, небезпечним вогнем, і вона випльовує слова йому в обличчя, і кожен склад звучить як удар батога:

— Того разу я промахнулась, але не цього!

Вона бачить, як він здригається, як у його погляді нарешті з’являється щось схоже на тваринний страх перед її люттю. Женя різко розвертається, її волосся злітає темним німбом, і вона вилітає з кафе, розбиваючи підборами крижану тишу закладу. Двері гупають так, що дрижать шибки, залишаючи Макса стояти посеред розбитої порцеляни та розмазаного по підлозі крему. Вона вибігає на вулицю, де морозне повітря миттєво обпікає її розпашілі щоки. Вона дихає важко, хрипко, відчуваючи, як усередині все випалено до попелу. Її пальці автоматично відкривають контакти, і швидко шукають Ольку, напрошуючись на ночівлю, зовсім забувши, що Оля живе у вчительки.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ОЛІ

*******************

Оля сидить на підлозі, спершись спиною на диван, і потилицею відчуває холодну шкіряну оббивку. Гітара здається занадто важкою, а струни занадто гучними. Вона обережно чіпляє четверту, приглушуючи її долонею майже одразу, і миттєво кидає погляд на Лєру. Та сидить у кріслі за пів метра від неї, втупившись у якусь книгу. Оля чекає, що от зараз Лєра скаже: «Оль, давай пізніше» чи «Голова болить», як казав батько, щойно Оля хотіла поруч з ним пограти, але та мовчить.

Оля знову торкається струн, пробуючи витягнути бодай якийсь нормальний звук, але виходить лише тихе брязкання, і через це їй ніяково. Вона почувається так, ніби займає занадто багато місця в цій квартирі, особливо тепер, коли батько послав її подалі з оплатою французької. Вона дивиться на Лєру, намагаючись вгадати по її обличчю, чи дратує її цей шум, чи ні. Оля застигає з пальцями на грифі, наче питаючи, чи можна їй ще спробувати.

Лєра перегортає сторінку, хоча насправді вона вже втретє перечитує те саме речення. Вона чує кожне несміливе торкання струн, кожен шурхіт піжами по паркету. Вона спеціально не піднімає очей, щоб не злякати дівчину своїм поглядом, бо знає, що варто їй зараз подивитися на Олю, і та одразу відкладе гітару вбік, замкнеться. Лєра просто сидить, роблячи вигляд, що страшенно зайнята, але всередині вона повністю там, у кожному невпевненому акорді, який Оля намагається взяти, у кожному її погляді.

Щойно Оля збиралась вдарити по струнам так, як вона вміє, тишу кімнати по-живому розриває вібрація телефону на голій підлозі. Звук такий неочікуваний і різкий, що Оля аж здригається, ледь не випускаючи гітару з рук. На екрані висвічується «Женя». Оля швидко кидає погляд на Лєру, наче вибачаючись за цей новий галас, і проводить пальцем по екрану.

— Алло, Жень? — Каже вона, але в слухавці замість звичного «Привіт, сонце» чути лише якийсь дивний шум, свист вітру і коротке, хрипке дихання.

— Оль... я... — Голос Жені такий тонкий, ніби вона зараз розсиплеться на шматки. І все. Зв’язок обривається. Короткі гудки впиваються у вуха, залишаючи після себе липкий страх. Оля в тупому заціпенінні дивиться на екран, де написано «Виклик завершено». Вона тут же тисне «передзвонити». Раз. Другий. П’ятий.

«Абонент зараз знаходить поза зоною досяжності...» — монотонно повторює автовідповідач.

— Вона не бере. — Оля піднімає очі на Лєру, і в них уже немає того спокою, що був хвилину тому. — Лєр, здається, щось сталось. — Оля відкладає гітару вбік і починає швидко набирати повідомлення, пальці плутаються в буквах, поки серце входить у шалений ритм. Лєра вже не вдає, що читає, вона відкладає папери і теж тягнеться за своїм телефоном, напружено вдивляючись у Олю.

За хвилинку її телефон, що лежить на кріслі, теж починає вібрувати. З надією Оля підіймає очі. Лєра тицяє пальцем у екран, вмикаючи гучномовець, і голос Дарини вривається в кімнату разом із шумом вітру та гулом таксі на задньому плані.

— Лєра, слухай сюди і не перебивай! — Дарина майже кричить, захлинаючись словами і вітром за вікном. — Ми зараз будемо у вас. Зі мною Женя, і вона... вона просто в хлам, розумієш? Вона мені подзвонила, але я не можу привести її зараз до матері, сама розумієш. Тут… короче, чекай нас. — Оля завмирає посеред кімнати, так і не випустивши гітару з рук. Вона дивиться на телефон Лєри, відчуваючи, як усередині все холоне.

— Даш, заспокойся. — Лєра миттєво стає зібраною, її голос звучить низько і чітко, як завжди, коли вона знову стає вчителькою. — Що сталося? Чому ви до нас, а не до неї?

— Бо додому їй зараз не можна! — Відрізає Дарина, перекрикуючи вітер. — Вона в такому стані, що матір її просто доб’є своїми питаннями, а Женька зараз і слова вимовити не може, її просто вивертає від істерики. Лєр, благаю, вона має залишитися у вас на ніч. Зі мною, з Олею... Їй зараз треба місце, де її не будуть чіпати. Я її буквально на собі волочу, вона ледь ногами перебирає. — Оля робить крок до телефону, її голос тремтить:

— Даш, що з нею? Хтось її чіпав? Хтось образив?

— Я тобі все потім розкажу! Все, ми під’їхали. Лєро, відчиняй замок, ми йдемо! — Дарина скидає виклик. У кімнаті стає так тихо, що чути, як кров пульсує у скронях. Оля дивиться на Лєру. Та не вагається ні секунди, навпаки, вона вже на ногах, відкидає свої папери вбік.

— Олю, гітару в куток, щоб ніхто не наступив. — Швидко каже Лєра, вже прямуючи до коридору. — Став чайник, діставай найбільшу чашку. У верхній шухляді є заспокійливе, кидай одразу подвійну порцію. — Лєра клацає замком, залишаючи двері причиненими, щоб дівчата не втратили ні секунди. Оля механічно відставляє інструмент і біжить ставити воду, краєм ока визирнувши у темну вулицю, чи не йдуть дівчатка.

Оля стоїть біля плити, втупившись у синє полум'я конфорки, наче воно може дати їй відповіді на всі питання. Руки все ще трохи тремтять, коли вона закидає щіпку м'яти у великий керамічний чайник. Повітрям миттєво розливається свіжий, трохи прохолодний аромат, але він не допомагає заспокоїти серце, що калатає об ребра. Оля чує за спиною м'які кроки , коли Лєра заходить на кухню, але вона не поспішає і не метушиться, попри те, що через хвилину спокій порушать дві дівчини з поганими новинами.

Лєра підходить майже впритул, так, що Оля майже відчуває її тепло всією спиною, і на мить їй хочеться просто заплющити очі й прихилитися до неї, забувши про Дарину, Женю і весь цей божевільний світ за вікном. Лєра обережно кладе долоню їй на плече, злегка стискаючи, наче передаючи свою впевненість, а потім нахиляється і невагомо, майже по-дитячому ніжно торкається губами її щоки.

— Все буде добре. — Ледь чутно шепоче Лєра їй у саме вухо. Вона затримується ще на секунду, вдихаючи аромат волосся Оля, а потім відстороняється і так само тихо виходить із кухні до кімнати. Оля чує, як вона пересуває стільці, готуючи місце для дівчат, як шурхотить пледом, а сама продовжує стояти біля чайника, відчуваючи, як на щоці все ще горить тепле місце від її губ. Вона робить глибокий вдих, нарешті відчуваючи силу всередині, і береться за горнятка.

Саме в цей момент двері вибухають гуркотом, і замок клацає так різко, ніби стріляє пістолет. В коридор ввалюється Дарина, вона задихана, з розпатланим волоссям, і буквально волоче за собою Женю, яка зачепилася плечем за одвірок і навіть не випрямилася. Женя схожа на зламану ляльку. Її обличчя було суцільною маскою з розмазаної туші та червоних плям, а очі зовсім скляні. Побачивши Валерію Віталіївну, вона раптом завмирає, і її підборіддя починає дрібно й істерично тремтіти. Оля виходить з кухні, стискаючи в руках рушник, і серце в неї просто падає кудись у порожнечу від одного вигляду подруги.

— Валеріє Віталіївно... — Голос Жені перетворюється на тонкий хрип, вона робить крок і мало не падає на коліна прямо в коридорі. — Вибачте... благаю, вибачте мені... я така дурна... я нічого не знала! — Вона чіпляється у вчительку, як у єдиний рятувальний круг. Її пальці біліють, стискаючи домашній кардиган Лєри, а тіло здригається від такого важкого, глухого ридання, що в Олі перехоплює дихання. Лєра не відсторонюється, вона обіймає її за плечі, міцно, по-справжньому, даючи Жені відчути бодай якусь опору.

— Тихіше, все добре... — Лєра шепоче це так низько, що слова їй самій здаються вібрацією. — Все вже сталося, ти тут і у безпеці. Заспокойся. — Женя трохи відривається від неї, закидаючи голову назад і ковтаючи повітря ротом, наче вона тоне. Її погляд метається між Олею та Лєрою, повний такого пекучого сорому, що здається, вона зараз просто згорить на місці.

— Це Макс... — Вона видавлює це слово так, ніби воно отруйне. — Він... він адмін. Розумієте? Весь цей час. Той пост про Олю, про вас і... про ваші стосунки... Він сидів поруч зі мною в кафе, посміхався, а сам… Я бачила... я бачила його телефон, він забув вийти з каналу. Він сам усе це писав! — У коридорі стає нестерпно тихо. Чути лише, як на кухні істерично свистить чайник і як Дарина важко притулилася до стіни, заплющивши очі. Оля відчуває, як кров відливає від обличчя. Людина, якій вони довіряли, яка була частиною їхнього світу, виявилася тим самим щуром, що методично знищував їхнє життя заради лайків у «Підслухано».

Лєра не каже нічого. Її обличчя стає кам’яним, а в очах спалахує такий холодний, лютий вогонь, якого Оля ніколи раніше не бачила. Вона ніжно бере Женю за обличчя, змушуючи її дивитися прямо на себе.

— Глянь на мене, Женю. Це не твоя провина. Ти почула? — Лєра чекає, поки Женя хоч трохи сфокусує погляд. — Ти ні в чому не винна, ти не знала і знати не мала. Пішли зі мною, ми з тобою все-все обговоримо, добре?

Минула майже година, але дівчата навіть не думали розходитися. Світло від торшера м’яко падає на розстелений на підлозі килим, де дівчата влаштували своєрідний табір. Стан Олі нагадує ефект після сильного вибуху: у вухах ще трохи дзвенить, а всередині панує дивна і дзвінка порожнеча. Вона сидить, підібгавши під себе ноги, і безцільно накручує на палець пасмо білявого волосся. Гнів на Макса вже перегорів, залишивши після себе лише втому та гидливе відчуття, ніби вона випадково торкнулася чогось слизького й брудного.

Женя, яка щойно виплакала, здається, всі запаси сліз на рік уперед, напівлежить на подушках, загорнута в той самий вовняний плед. Її обличчя нарешті набуло нормального кольору, хоча очі все ще здаються припухлими. Поруч, як вірний охоронець, примостилася Дарина, яка час від часу зосереджено розламує плитку шоколаду, кидаючи шматочки то Олі, то Жені, наче намагаючись заїсти цей вечір цукром.

Лєра сидить у кріслі поруч. Вона зняла свій суворий кардиган, залишившись лише у старій пом’ятій футболці, і зараз виглядає не як грізна вчителька географії, а просто як людина, яка бачила в цьому житті надто багато підліткових драм. Вона крутить у руках порожню чашку і раптом, ніби між іншим, починає:

— Знаєте, Макс зі своїм «Підслухано» — це ще квіточки. Коли я тільки прийшла в школу, у нас був фізик, старий такий, ще радянської закалки, ви його не пам’ятає, мабуть. Так от він був впевнений, що я — це нова одинадцятикласниця, яка просто дуже зухвало одягається. — Оля піднімає голову, відволікаючись від своїх думок.

— Ти серйозно? — Тихо питає Дарина, запихаючи в рот шоколад.

— Цілком. — Лєра ледь помітно всміхається, і в її очах з’являються ті самі бісики, які зазвичай ховаються за окулярами на уроках. — Одного разу я запізнилася на педраду, бігла по коридору, а він мене за лікоть перехоплює і каже: «Куди розігналася, красуне? А ну марш у кабінет, що це за макіяж у школу?!». Я намагаюся пояснити, що я взагалі-то колега, а він мені: «Всі ви кажете, що колеги, коли контрольну прогулюєте! Щоденник на стіл!» — Лєра, кривляючись, намагається передражнити старого вчителя. Оля спочатку пирскає в кулак, уявляючи ошелешену Лєру перед суворим фізиком.

— І що ви зробили? — Крізь сміх видавлює Женя.

— А що я? Я дістала з сумки класний журнал, відкрила його на сторінці з його класом і сказала: «Миколо Івановичу, щоденника немає, але можу поставити вам двійку за поведінку прямо тут». Треба було бачити, як у нього окуляри на ніс сповзли. Він після того пів року зі мною в учительській не вітався, думав, що я відьма.

Оля раптом починає сміятися. Вона сміється так, як вперше за ці довгі, виснажливі дні, аж до сліз у кутиках очей, відкидаючи голову назад. Вона дивиться на Лєру, яка тепло мружиться у відповідь, і відчуває, як увесь цей липкий жах від посту Макса, всі ці плітки й перешіптування за спиною раптом стають чимось маленьким, дурним і зовсім не важливим. Дарина і Женя підхоплюють, і вітальня наповнюється живим, гучним звуком, який остаточно витісняє з кутків залишки вечірньої істерики.

— А взагалі, дівчатка, от що я вам скажу: пішли вони всі до одного місця, всі ці Макси, хлопці, дівчата, однокласники… — З тоном дорослої і мудрої людини мовить вона, а сама раптово замовкає. Вона дивиться на екран свого телефону, що засвітився від чергового сповіщення, і її обличчя змінюється миттєво. Веселі бісики в очах гаснуть, поступаючись місцем холодному, майже сталевому спокою. — Так, дівчата, чай пийте, шоколад їжте. — Вона піднімається з крісла, вирівнюючи спину так, ніби знову стала для них лише вчителькою.

Вона кидає останній погляд через плече, вже прямуючи до виходу з кімнати. Оля, Женя і Дарина застигають із напіввідкритими ротами. Вони звикли бачити Валерію Віталіївну стриманою, іноді іронічною, але такий відвертий і різкий тон змушує їх миттєво притихнути.

Лєра виходить у коридор, і Оля чує, як м’яко зачиняються двері в її спальню. В квартирі знову стає чутно лише цокання годинника і важке дихання Жені.

Телефон Дарини, що лежав найближче до краю дивана, раптом вибухає різким, коротким сигналом. Екран спалахує яскравіше за інші.

— Стійте, ще щось... — Дарина перехоплює мобільний, і її обличчя вмить витягується від подиву. — Дивіться, аж закріпили. — Оля і Женя схиляються над її плечем. У самому верху каналу, над усіма спростуваннями, з’являється жирний напис: «УВАГА!».

Минає десять хвилин. У вітальні панує нервове очікування. Дівчата сидять зі смартфонами в руках, постійно оновлюючи стрічку «Підслухано», наче там має з’явитися принаймні вибух. Оля відчуває, як у неї пітніють долоні. Вона час від часу зиркає на зачинені двері спальні Лєри, намагаючись вловити бодай якийсь звук, але звідти лунає лише глуха тиша.

Раптом телефони на підлозі одночасно вібрують, підскакуючи на паркеті.

— Є! — Першою викрикує Дарина, мало не випускаючи мобільний. — Оновлюйте! — Оля тремтячими пальцями тицяє в екран. Новий пост висить у самому верху. Короткий, сухий, зовсім не в стилі того зухвалого бруду, який зазвичай там публікують.

«Термінове спростування. Попередній пост щодо Валерії Віталіївни та однієї з учениць видалено через недостовірність інформації. Вийшла помилка: на фото та відео була не стороння особа, а родичка вчительки, її племінниця, яка через якість фото, надісланому у боті, схожа на Олю Гартенко. Просимо вибачення за дезінформацію».

Під постом одразу з’являється ще один запис:

«З особистих причин один з адмінів каналу складає повноваження та виходить зі складу команди. Канал іде на перерву, пости із бота будуть оброблятися довше.»

У кімнаті стає так тихо, що чути лише те, як Женя часто-часто дихає. Вона дивиться в екран і не вірить. Той, хто ще годину тому здавався їй богом цієї школи, всесильним і безкарним, щойно публічно визнав себе ідіотом і просто зник.

— Племінниця? — Женя піднімає на Олю очі, в яких шок змішується з істеричним полегшенням. — Оль, він написав, що ти — її родичка. Він... він просто здався?

— Він злякався. — Дарина примружується, дивлячись на двері спальні, що саме в цю мить тихо відчиняються. Лєра заходить до вітальні абсолютно буденною ходою.

— Чого ви на мене так дивитесь? — Спокійно питає вона, проходячи повз дівчат до кухні.

— Валеріє Віталіївно... — Женя підривається з місця, її голос дрижить. — Ви бачили? Він видалив усе. І написав про племінницю. І пішов... Він написав, що йде з адмінів! — Лєра зупиняється біля кухонних дверей, злегка нахиливши голову.

— Справді? Ну, мабуть, у хлопця прокинулася совість. Або здоровий глузд. Буває й таке, справді, невже він у нього є. — Вона каже це так байдужо, що Оля на мить сама починає вірити в совість Макса. Але потім вона ловить на собі швидкий, ледь помітний погляд Лєри — глибокий і теплий, призначений тільки для неї. У цьому погляді немає жодної вчительки, лише та сама жінка, яка десять хвилин тому ніжно цілувала її в щоку на кухні.

Телефон у руках Жені вібрує, висвічуючи одне коротке повідомлення в месенджері, від якого Женю підкидає, наче від удару струмом.

— Це він… — Ледь чутно шелестить вона. Оля й Дарина миттєво підсовуються ближче, зазираючи через плече. На екрані відкрито діалог із Максом, де останнє повідомлення від нього виглядає як спроба виправдатися перед самим собою:

«Я більше не адмін. Вибач мені за все, Жень. Я не хотів, щоб так вийшло, я просто заплутався. Я все видалив. Чуєш? Більше ніхто нічого не дізнається. Я кохаю тебе». — пише він. Женя дивиться на ці рядки, і її обличчя перекошується від відрази. Вона перечитує останні слова, і її ледь не нудить.

— Не хотів, щоб так вийшло? — Женя починає істерично сміятися, і цей звук ріже тишу вітальні, як лезо. — Він пише, що заплутався? Він місяцями поливав нас брудом, він викладав те відео з Валерією Віталіївною, він смакував кожну мерзотність про Олю і про інших людей… і він просто «заплутався»? — Вона тицяє пальцем у екран, її рука так тремтить, що вона не з першого разу влучає в поле вводу. — Знаєш, що він робив, Оль? — Женя повертається до подруги, і в її очах замість сліз тепер горить чиста концентрована лють. — Він чекав на мене після танців і питав, як справи, а сам у цей момент перевіряв «запропоновані», де Марина писала черговий донос. Він адмін. Він — цей голос школи, який усіх судив. А тепер він ниє мені в лічку, бо його притиснули до стіни! — Женя знову втикається в телефон. Вона нічого не пише у відповідь, а просто заходить у профіль, і Оля бачить, як вона натискає на червону кнопку «Заблокувати». Один клік — і Макс зникає, його аватарка стає сірою плямою, його «кохаю» летить у цифрове небуття. — Сволота.— Видихає Женя, відкидаючи телефон на диван так сильно, що той відскакує від подушки. — Він думав, що якщо він піде з адмінів і видалить пости, то я все забуду і пробачу? Що я повернуся до нього?

Вона закриває обличчя руками, і її плечі знову здригаються. Дарина обіймає її, притискаючи до себе, а Оля підбирає телефон і кладе його екраном донизу на столик.

— Його більше немає, Жень. — Тихо каже Оля, сідаючи поруч на підлогу. Женя піднімає голову, витираючи розмазану туш рукавом.

— Я завтра прийду в школу і буду дивитися йому прямо в очі. — Каже вона, і в її голосі вперше за вечір з’являється якась жорстка, холодна впевненість. — Я хочу бачити, як він буде відводити погляд, хочу бачити, як він буде тікати коридорами, хочу, щоб кожен знав, хто він. Але… Я все ще кохаю його. — Вона опускає голову назад у коліна, і ридання здригають її тіло. — Ненавиджу і люблю… — І Оля згадує свого батька. Ненавидить і любить.