Глава 14. Під час шкільного сончасу.

Одного ясного вечора на серці у Олі було чомусь туманно. Вона сиділа на підвіконні у коридорі музичної школи, перебираючи струни гітари. Замість звичних акордів, які легко складалися у мелодії, зараз її пальці видавали лише невпевнені, обірвані звуки. Вона дивилася у вікно, але на задвірках думок і уяви бачила Дарину і Женю, а точніше, ситуацію цього дня. Вони стояли біля шафок, сміялися над чимось, щось жваво обговорювали.

Дарина, у своїх масивних черевиках та з кольоровими пасмами волосся, енергійно жестикулювала, а Женя, у своєму бузковому світшоті, з якоюсь новою легкістю кивала, її обличчя світилося щирою усмішкою. Їхні голоси були на диво злагодженими, їхні рухи — синхронними. Вони перегукувалися якимись внутрішніми жартами, яких Оля не розуміла.

Раніше такі моменти були їхніми, її та Жені. Тепер з'явилася Дарина, і все змінилося. Новенька, яка виявилась племінницею вчительки географії і відверто говорила про те, що думала, з легкістю заповнила порожнечу, яку Оля, здавалося, сама створила.

Оля відчула різкий укол десь під ребрами. Це були не просто ревнощі до подруги, це було щось глибше. Вона сама віддалилася, занурена у хаос своїх нових почуттів до Лєри. Вона не могла розповісти Жені про це, не могла розділити цю тяжку таємницю. І ось тепер Женя знайшла того, хто міг бути поруч, ділитися тим, що Оля вже не могла дати. Коли Дарина поклала руку на плече Жені, щоб щось прошепотіти, і вони обидві розреготалися, Оля відчула себе невидимою. Її власна гітара, яка раніше була її голосом, тепер здавалася зайвою і німою. Вона була там, фізично присутня, але свідомо — десь далеко, за скляною стіною своїх заборонених думок.

Оля відвела погляд від крука на подвір’ї школи, її губи міцно стиснулися. Біль був не гострим, але тупим і постійним, як фоновий шум, що наростає з кожною секундою. Вона була залишена позаду. І що найстрашніше — вона не знала, як повернутися.

Повз швидко пробігли двоє хлопчаків на урок до грізного вчителя барабанів. У Льоші якраз мали закінчуватися заняття зі скрипки, не дарма ж Оля чекала його більше години. За три хвилини він вийшов, продовжуючи обговорювати щось зі своїм одногрупником. Оля одразу ж сіла рівніше, проігнорувавши спину, яка дуже боляче занила від довгого сидіння у «позі креветки». Льоша помахав їй, а потім потиснув руку товаришу, і вони розійшлися — хлопчик до виходу, а Олексій до Олі.

— Привітик. Довго чекала? — Він за звичкою простягнув руку до гітари Олі, яку вона вже встигла засунути до чохлу.

Останнім часом вона все частіше обирала його компанію дівчатам, і якщо вона була не проти перестати спілкуватися з Ірою чи Мариною, то от Дарина і Женя все ще лишалися у її серці. Особливо Женя. Та Льоша все частіше опинявся поруч, коли у Олі була якась термінова плітка. Та і не тільки плітка.

— Ні, нас теж затримали. Ти як? — Посередньо запитала вона, не дивлячись у сторону приятеля. Льоша одразу ж це помітив.

— Та от… Хотів запитати дещо. — Він доволі довго мовчав, палячи поглядом обличчя Олі. Вона не витримала і відірвалась від думок, з запитанням підійнявши брови. — У тебе все нормально? Ти ж сама не своя останнім часом. — Оля зітхнула. Ну звісно. Чого вона взагалі сумнівалась, що Льоша чогось не помітив? Коли вони були у таборі, він з одного погляду на людину міг сказати, хто з них «Мафія», якщо вони грали в цю гру, і завжди знав, у кого козир в рукаві.

— Мені треба десь сісти. — Вони вже вийшли зі школи, тож Льоша без питань підвів Олю до лави-гойдалки. На ній було добре сидіти, коли йшов дощик.

— Розповідай. — Він поклав гітару й скрипку поруч із собою, а сам розвалився на гойдалці, закинувши руку на плече Олі, що сиділа, понуривши голову і роздираючи короткі нігті до крові. Льоша відштовхнувся ногами, розгойдуючи лаву. Сидіти було вже холодно, але Оля цього не помічала, тож Льоша мовчки терпів.

— Я… Таке відчуття, наче я стала зайвою. Ми з Женькой з першого класу разом сидимо, знаємо одна про одну все. А потім прийшла Дара, і я вже, здається, не потрібна. — Вона поставила лікті на коліна і запустила в волосся пальці, заплющивши очі. Льоша мовчки чекав, чи захоче Оля сказати щось ще. — Знаєш, з одного боку, я наче і сама винна, що нічого з цим не роблю і постійно закриваюся від них, а з іншого…

— Може, є якась причина, що ти закриваєшся? — Несподіване запитання Льоші змусило Олю відірватися від своїх думок.

— Є. Але я не знаю, як ти це приймеш. — Оля давно розуміла, що від Льоші не треба приховувати свою… проблему, і навіть якщо він погано до цього ставитиметься, її совість буде чиста. Але отак, як сніг на голову, вивалювати свій секрет теж не здавалося правильним. — Як ти ставишся до Дарини? — Це питання здивувало Льошу.

— Ну… Нормально. Вона непогана дівчинка. Я погано її знаю, та не можу сказати, що вона якась не така, чи погана, чи хороша. А ти чому питаєш? Це через неї? Може, тобі треба про це поговорити безпосередньо з Женею, бо це стосується вас двох, і… — Льоша аж почав тараторити, і Оля мала зупинити його, бо нарешті зібралась з духом. Найважче сказати найважливіше.

— Справа не у Дарині. А у її тітці. — Оля чула, як Дарина ділилась цим секретом з однокласниками, які, на диво, добре прийняли новеньких. Коли у їх клас перейшла Діана, її дуже довго не підпускали до себе. Однокласники не сильно здивувалися цій новині, бо у них уже вчилося двоє дітей вчителів. І Оля теж була такою.

Така відвертість, певно, вразила Льошу. По обличчю було зрозуміло, що у нього у голові зараз відбувається дуже швидкий і, скоріш за все, не легкий процес осмислення ситуації. Оля лише чекала, дивлячись на Льошу своїми оливковими очима, та кусаючи нижню губу. Нарешті його настигло зрозуміння, і він аж відкрив рота.

— А… А. Ааа! — І все, що зміг вичавити з себе він, роззявивши рота та вилупивши очі на подругу. — Ти… Теж ото? Ну, як Дарина… Ну ти мене зрозуміла, еге ж? — Оля кивнула. Сама не зрозуміла, на яке питання вона відповіла, але відповідь на всі була однакова. Льоша аж заходився у кашлі, вдавившись слиною. — Ой господи-боже. — Видихнув він, нарешті перестаючи кашляти і відкинувся на спинку лави. — Ні, я проти нічого не маю, ти не подумай, але… Ну блін, у Лєрочку втюхатися… Ти ж не п’ятикласник з пубертатом, ну це вже якось… — Оля розуміла почуття Льоші.

— Я сама цього не хочу. — Вона примружилась на Льошу, вже пожалкувавши, що зачепила цю тему. — Не розказуй нікому. Прошу. — Ледь не почала благати вона. Льоша підняв руки.

— Олька, ти що, я могила. А от ти маєш розказати про це Лєрочкє. Чи хоча б… Батькові. Я так розумію, Женя і Дарина знають про це? — Він знову закинув руку за плечі Олі.

— Звісно. — Сухо відповіла вона. Її думки були вже далеко. У жодному разі, вона б ніколи не розповіла батькові про свої почуття до Лєри. І тим паче самій Валерії Віталіївні.

Вони розійшлися за десять хвилин, коли почав накрапувати дощ.

У вчителів не було канікул. Поки учні відсипалися в останній тиждень жовтня, вчителі нарешті мали змогу попрацювати у вчительській з журналами, перевірити контрольні, навести лад у кабінетах та відпочити від постійного, не маючого паузи галасу. Валерія Віталіївна щоранку приходила на роботу у своїх улюблених берцях, але замість прямих брюк на ній були зручні джинси та старенький, але теплий светр. Вона сиділа у порожньому кабінеті географії, заваленому картами та зошитами, і дихала тишею, якої так бракувало в навчальному році. Її рутина була простою: перевірка контрольних, складання планів на наступний семестр і довгі розмови з Віктором Олександровичем та Кирилом Матвійовичем. Вони втрьох часто збиралися у кабінеті інформатики. Віктор Олександрович, у сірій футболці, що обтягувала його потужні плечі, зазвичай схилявся над якимось зламаним комп’ютером. Лєра сиділа поруч, потягуючи каву з одноразового стаканчика, а Кирило Матвійович завжди приносив власноруч спечене печиво. Їхні розмови були легкими, дружніми, без офіціозу, де вони обговорювали не лише школу, а й плани на вихідні, нові фільми чи незрозумілі футбольні матчі.

Оля ж в цей час нудьгувала вдома. Відсутність матері завжди відчувалася гостріше, коли батько, Віктор Олександрович, цілими днями пропадав у школі. Її гітара мовчала, французькі підручники лежали недоторканими. Вона блукала по квартирі, відчуваючи, що її енергія не знаходить виходу. Коли батько повідомив, що йому треба у школу, Оля несподівано попросилася з ним. Вона не знала, навіщо їй це, але інтуїтивно тягнулася до місця, де знаходилася Лєра.

Вони зайшли через запасний вхід. Школа була дивною і чужою. Тиша тиснула на барабанні перетинки. Зазвичай яскраво освітлені коридори тепер були занурені у сірий, розсіяний напівсвітло, що просочувався крізь високі вікна. Поки Віктор Олександрович зник у кабінеті інформатики, Оля рушила сама. Вона йшла порожніми коридорами, і її кроки гучно лунали по лінолеуму, змушуючи її здригатися. Зазвичай ці стіни були свідками сотень розмов, сміху, біганини. Зараз вони були лише холодними, бетонними конструкціями.

Вона зупинилася біля дверей кабінету географії, відчуваючи, як тремтять руки. Двері були прочинені, і Оля почула глухий сміх Лєри — не вчительський, а м'який, приватний сміх, який вона чула лише здалеку. Оля притислася до стіни, побоюючись, що її присутність буде помічена. Вона вловила частину розмови про роботу восьмикласника. У цьому приватному світі Лєри, математика та батька не було місця їй, Олі. Вона відчула, як колючий холод самотності огортає її з ніг до голови. Її таємне кохання знаходилося прямо за цими дверима, але вона була абсолютно відсторонена від нього. Оля швидко пішла далі, не змогла змусити себе зазирнути. Вона пройшла до вікна і втупилася у спортивний майданчик. Вона відчула себе привидом, який блукає по своєму власному життю. У цьому місці її кохання було реальністю, але вона, Оля, була просто фоновим шумом, який ніхто не помічав.

День за вікном пролітав, та Оля просто сиділа на підвіконні й читала бібліотечну книжку. На другому поверсі — саме біля бібліотеки, завжди було доволі тепло. Як мінімум, через те, що поруч знаходилась столова. Книжка виявилась цікавою, та надто складною. Якесь «Місячне каміння» протягом історії виявлялось то квіткою, то камінням, потім приплелися індійські божества і ось цей камінець вже прикрашає чоло Вішну. Оля почала згадувати, про що саме розповідала Валерія Віталіївна. Вайшнавізм в основному був популярним… Здається, саме на цій темі Оля задивилась на її волосся, коротке, м’яке і слухняне, таке ніжне… Книга от-от вислизнула б з рук Олі, але вона вже поринула у свої думки про Валерію Віталіївну, про Льошу, про дівчат.

— Оля! Ти чого тут? — Оля здригнулась від несподіванки — коридором до неї йшла вона. Валерія Віталіївна.

У цей момент, коли вона стояла так близько, у своєму невимушеному светрі та тих берцях, Оля відчула бурхливий, гарячий сором. Це було схоже на те, ніби вчителька щойно застала її за читанням чужого щоденника, настільки особистими й забороненими були її думки про цю жінку. Вона відчула, як її щоки спалахнули. Серце загупало про ребра, намагаючись пробитися назовні, а в голові пролунали панічні нотки.

Лєра підійшла ближче, і її синьо-зелені очі м’яко всміхалися.

— Твій батько сказав, що ти приїхала з ним. Ми там якраз з Кирилом п’ємо чай, обговорюємо нові олімпіадні завдання. Давай до нас, тут нудно одній. — Вона трохи нахилила голову, запрошуючим жестом вказавши назад. Оля, ледь володіючи собою, кивнула, промовивши лише ледь чутне:

— Дякую. — Лєра дивилася на неї пильно. Її м’яка, майже материнська увага викликала в Олі ще більше сум’яття.

— Олю. — Лєра помітно сповільнила мову. — Сьогодні ти ще більш задумлива. Навіть сама на себе не схожа. У тебе щось сталося? — У її тоні не було ані краплі вчительської строгості, лише справжнє занепокоєння дорослої людини. Лєра зробила крок ближче, і Оля раптом відчула запах її м’якого парфуму, схожого на морозне повітря й деревину. Оля обережно втягнула носом повітря, запам’ятовуючи новий запах.

— Нічого, Валеріє Віталіївно. Просто… канікули. Нудно. — Оля відчула, як тремтить її голос, намагаючись надати йому звичної інтонації. Вона підняла погляд, і в її очах було стільки благання про те, щоб їй повірили, що Лєра на мить знітилася.

— Не вірю. — Тихо, та впевнено сказала Валерія Віталіївна. Вона зробила ще декілька кроків вперед, до Олі. А потім просто сіла поруч з Олею на широке підвіконня. Вона злегка сутулилась, спершись плечем об холодну стіну, і склала руки між колінами. Її берці зручно розмістилися на підлозі. В цій позі не було ні грама вчительського офіціозу, лише втома і бажання зрозуміти.

Оля, відчувши її близькість, миттєво відсунулась, уступаючи місце. Вона зробила це незграбно, майже рефлекторно, бо її тіло реагувало на Лєру швидше, ніж свідомість. Вона притиснулася спиною до віконної рами, намагаючись зайняти якомога менше місця, ніби сподіваючись стати невидимою. Відстань між ними все одно була критично малою. Оля відчула, як її дихання прискорилося. Хотілося плакати.

— Це через батька? Ви посварилися? — Почала ненав’язливо розпитувати вчителька, поклавши голову на стіну позаду себе. Волосся впало на плечі. Оля підтягнула ноги під себе, обійнявши коліна і поклавши на них підборіддя. Вона дивилась на ноги Лєри, уникаючи зустрічі очима. В очі кинувся невеликий брелок, що висів на поясі. У вигляді сонця прикраса блищала у світлі тусклої лампи.

— Ні, з ним все добре. — Оля не хотіла, щоб це звучало так сухо, але Валерія Віталіївна не звернула на це уваги.

— Я розумію, ти можеш мені не довіряти, але… Знаєш, Вітя хороший батько. Думаю, що він має підтримати тебе, якщо ти йому розкажеш. Якщо це, звісно, не стосується його роботи або його самого. — Вона дивилась прямо на Олю, так і закликаючи подивитися у відповідь. Оля не змогла противитися. Щойно їхні погляди зустрілися, Оля відчула велике бажання все розказати.

— Розумієте… — Почала вона, зробивши глибокий вдих та заплющивши очі. — Я знаю, що Дарина ваша племінниця. — Навіть з заплющеними очима вона відчула здивування та ще одну невідому емоцію, які відчувала Валерія Віталіївна. — І розумієте, ми дуже здружилися, і у нас багато спільного, і вона дуже кльова… — Оля підняла погляд на вчительку. Та вже уважно слухала її, дивлячись у душу. Вона не перебивала, просто мовчала. — Але більше за мене з нею подружилась Женя. І я чомусь почала відчувати себе зайвою… — Вона відчула, як сльози почали накатувати на очі, як у горлі защипало, і я схлип піднявся під язик. Не бажаючи, щоб Лєра бачила її такою плаксою, вона сховала очі у колінах. Вона почула тихий подих Лєри, розуміючий, і такий рідний…

Тепла і м’яка рука опустилась на коліно, і Оля здригнулась цьому дотику. Вона і не розуміла, що змерзла, сидячи біля холодного вікна.

— Олюсь. — Валерія промовила це ім’я тихо, але воно прозвучало вагомо, ніби ставлячи крапку після виплаканих слів. Вона трохи подалася вперед, щоб Оля, сховавши обличчя в колінах, все одно її почула. — Ти знаєш, це не унікальна ситуація. Я теж таке переживала, і не раз. І в тридцять, і в п’ятнадцять завжди є моменти, коли відчуваєш себе п’ятим колесом. Ти стоїш поруч, а вони удвох — і сміх, і спільні теми, і якась новітня близькість. Це боляче, я не буду прикрашати. — Лєра замовкла на мить, дозволяючи своїм словам осісти в тиші коридору. — Але послухай. — Продовжила вона, коли зрозуміла, що Оля зараз розридається, її голос став твердішим, але спокійним. — Те, що Женя зараз близька з Дариною, не зменшує того, ким ти є. Це не видалить вашої з Женею історії. Це просто означає, що у тебе є своя власна територія. У тебе теж можуть бути інші друзі, якою б важливою Женя не була. — Учителька обережно, майже невагомо, поклала руку на спину Олі, трохи нижче її шиї, підсівши ближче. — Знаєш, коли двоє дуже близькі, третій завжди зайвий. Це не твоя провина, це просто фізика взаємин. Тобі не треба бігти за ними, намагаючись втиснутися. Тобі треба віднайти свою власну тишу. У тебе є музика, є французька, є твоя голова, яка працює набагато швидше, ніж у більшості людей. Використовуй це. А друзі… справжні друзі завжди знайдуть до тебе дорогу, навіть якщо зараз вони захоплені новим знайомством. А звичайні люди будуть приходити і йти, і це таке жорстоке життя. — Вона тихенько погладила Олю по спині, і цей дотик був для Олі схожий на якір, який зупинив її внутрішній шторм. — І не треба ховати сльози. Це просто вода. Вони потрібні, щоб дихати легше. — Вона мовила це вже таким вчительським, напрацьованим за роки роботи тоном. Оля дозволила собі схлипнути, здригнутися усім тілом, а потім через силу набрати повітря у легені і прийти до тями. Зараз вона сиділа на шкільному підвіконні, і Лєра чомусь заспокоювала її, так близько притулившись до неї… І бачила всі її сльози.

— Я… вибачте. — Чомусь вибачилась вона, а потім рукавом кофтинки нашвидкуруч обтерла обличчя від сліз. Валерія Віталіївна втомлено усміхнулась.

— Олю-Олю, не вибачайся. — Вона піднялась з підвіконня, і Оля сповзла разом з нею. — Іди сюди. — Вона розкрила руки для обіймів, і, запрошуючи, поманила до себе рукою.

Оля не вагалася, піддаючись рефлексу тіла, що шукає тепла і захисту. Вона зробила крок, потім другий, і занурилася у м’яку порожнечу між розкритими руками Лєри. Оля втиснулася у Лєру, її обличчя опинилося на рівні плеча вчительки. Вона відчула запах парфуму, що змішався із запахом тканини светра, який пахнув домом і безпекою. Руки Лєри міцно і владно зімкнулися на її спині, одна з них лягла на потилицю Олі, ніжно притискаючи її голову ближче. Цей дотик був фундаментальним. Оля відчула, як її напружені м’язи спини та шиї нарешті розслабились, а дрібне тремтіння, що її супроводжувало останні хвилини, зникло. У цьому тісному коконі, між нею та стіною, світ звузився до тепла тіла Лєри і гулкого стуку її власного серця. Оля обійняла її у відповідь, зариваючись обличчям у светр, і міцно стиснула його пальцями. Вона відчула, як її щоки горять від близькості, а усередині прокинулося хвилююче, заборонене почуття. Оля ніколи не почувалася такою цілісною та захищеною.

— Все буде добре. — І вона притиснулась щокою і губами до маківки Олі. Це було абсолютне табу, що сталося наяву. Уся її свідомість перетворилася на гарячий, густий сироп, що повільно застигав. Оля відчула, як по її тілу прокотилася хвиля тепла, і це тепло не мало нічого спільного з дружбою чи вчительським співчуттям. Вона відчула слабкість у колінах і бажання впасти тут, на це підвіконня.

Вони стояли так довго, а, можливо, лише секунди, але для Олі час зупинився. Лєра була нижчою, аніж здавалося, але Оля все одно почувалася маленькою. Коли Лєра повільно розімкнула обійми, відступаючи на півкроку, вона залишила на Олі відчуття тепла, що охопило її тіло, і незабутній слід її рук на спині та потилиці. Її долоні все ще лежали на плечах.

— Дякую… — Прошепотіла вона, дякуючи зовсім не за підтримку. Їй потрібен був цей недопоцілунок, для свого хворого захоплення, ні, кохання до Лєри.

— Все буде добре. — Повторила Валерія Віталіївна. Її долоні ковзнули вниз по рукам Олі і не міцно стиснули пальці, зігріваючи теплом. — Пішли до нас. Ми чай все одно п’ємо, щось обговорюємо, може послухаєш. — Вона відпустила одну руку, а за іншу м’яко потягнула, починаючи йти до кабінету. — Пішли-пішли. — І Оля пішла, довірившись своєму бажанню бути якомога довше з нею.