Глава 13. Посиденьки за плітками.

Час пролетів якось несправедливо швидко. Здавалося, щойно вони сиділи в альтанці з тими пластиковими стаканами й музикою з телефону, а тепер уже жовтень, холод, короткі дні, і в щоденнику червоних оцінок стало в декілька разів більше. До канікул лишався тиждень, але школа жила у стані облоги: самостійні сипалися, як листя за вікном, контрольні накочували хвилями, і навіть фізрук умудрився оголосити оцінювання з нормативів.

У класах стояв густий запах втоми, чорнил і кави, якою рятувалися і вчителі, і старшокласники. Усі ходили з червоними очима, хтось під партою доучував параграф, хтось списував тест із телефона, хтось просто втуплювався у вікно, відраховуючи дні до останнього дзвоника перед святами. У повітрі відчувалася напруга щоразу, коли надходила інформація про нову контрольну.

Оля теж трималась як могла. У зошитах раніше дрібні записи перетворилися на швидкі лікарські записи, на краях містилися ледь зроблені позначки для шпаргалок, у голові варилася каша з формул і французьких дієслів. Вона часто ловила себе на тому, що думає не про завдання, а про те, як Валерія Віталіївна нахилялася до дошки, коли щось писала, як поправляла волосся чи усміхалася Дарині. І тоді Оля злилася на себе ще більше, бо навіть у цьому навчальному хаосі не могла не думати про неї.

Трійця Дарини, Олі і Жені якось склалася сама собою, навіть без домовленостей. Просто одного дня Дарина принесла шоколадку, Женя дістала чіпси, а Оля випросила у батька зганяти в магазин за напоями, і відтоді їх рідко бачили окремо. На перервах вони завжди займали той самий підвіконник у коридорі, де було сонячно й чути, як у сусідньому кабінеті, де навчали музики, хтось грає на гітарі. І навіть якщо сварилися через дрібниці — хто запізнився, хто з’їв чужу булочку — через п’ять хвилин уже знову реготали, перекрикуючи шкільний гамір.

Учителі, звісно, їх не обожнювали. Особливо коли вся трійця вирішувала сісти разом за одною партою, плюючи на шкільний устав. Вони вічно щось шепотілися, обмінювалися записками, підсовували одна одній смішні малюнки в зошитах. На уроці історії Оля якось випадково зімітувала диктора документального фільму — просто щоб Женя не заснула, — і весь ряд вибухнув сміхом. Учителька зняла окуляри, подивилася поверх рамки і відправила усіх трьох до директора, де за них червонів батько Олі.

А їм було байдуже. Вони сміялися з усього — з невдалих контрольних, із Льошиних жартів, із того, як Дарина на фізкультурі знову впала на м’яч. Між ними було щось легке й живе — те, що тримається не на словах, а на спільних дурницях і розумінні з пів погляду. Навіть коли в класі ставало нудно чи хтось отримував двійку, ця трійця вміла зробити день трохи теплішим.

Восени парк біля школи виглядав майже порожнім. Доріжки були всипані жовтим листям, яке шаруділо під ногами. Дівчата йшли повільно, обходячи калюжі, що залишилися після вчорашнього дощу. Повітря було прозоре, свіже, й пахло мокрою корою. Вони говорили без поспіху, то сміялися, то замовкали, слухаючи, як десь неподалік гупає м’яч. Оля час від часу кидала на Женю короткі погляди, хвилюючись за подругу, що постійно дивилась в телефон в очікуванні повідомлення від Макса.

— Я вже так не хочу йти завтра на уроки… Але треба, останній день. — Мрійливо мовила Оля, падаючи на улюблену гойдалку на кутку майданчика. Та жалісливо скрипнула.

— У тебе хоча б є батько, який дозволить тобі пропустити уроки, та ще й прикриє. — Женя сіла поруч з Олею.

— А у Дарини є тітка, і чомусь вона не пропускає уроки. — Але, як і завжди, за нагадування Валерії Віталіївни, многозначні погляди її подруг збивали її з пантелику. — Що?! — Раптом розсердилась вона. Сьогодні вона вже з самого ранку не думала про Валерію Віталіївну, і от знову…

— Слухай, ну… — Повільно почала Дара, теж сідаючи поруч. — Ти навіть не знаєш, яка вона… Поза школою та учнями. — Оля і сама це розуміла.

Хотілося просто… Забути її, як сон. Забути теплоту її обіймів, запах її квартири, колір її очей, ніжність її слів та… Забути, що взагалі Оля може бути такою. Такою, здавалося б, неправильною. Такою, яких батько увесь час називав лайливими словами та ненавидів будь-яку згадку улюбленої доньки про таких людей. Хотілося перестати думати про таке заборонене кохання, навіть ні… Не кохання, а просто тупу жагу до уваги, тупе бажання бути особливою для вчительки. І не до простої, а для Лєри…

— Гей! Не мовчи. — Помахала перед носом Ольги Дарина.

— Я і… не хочу знати. Хочу забути її і це… все. — Оля відчула, що скоро почне плакати від безвихідності, тож сперлась ліктями на коліна і сховала голову в долонях, після чого і без того пористе і пухнасте волосся стало ще більш недосконало прямим і неслухняним.

— Ти чого? — Тут же поклала руку на плече подруги Женя. Оля просто покачала головою.

— Я не хочу… Не хочу цього кохання, чи що це… Не хочу думати про це, хочу знову просто бути звичайною… — Голос зірвався. Женя і Дарина просто мовчали. — Дівчат, а пішли сьогодні вночі до мене. Потусуємося, батько алкоголю купить. — Оля підняла утомлений погляд на друзів. — Ну, Дарина, якщо хоче, буде пити інше… щось. — Дівчата переглянулися за її спиною, та кивнули одна одній, згоджуючись.

— Хочеш, ми з тобою посидимо, відео познімаємо? — Запропонувала награно веселим, але турботливим голосом Дарина. Оля відсторонено кивнула.

Оля йшла між ними, насунувши капюшон, і намагалася не показувати, як усе всередині тягне вниз. Дарина з Женею це бачили, але навіть не питали, просто говорили без зупину, підкидаючи жарти, кидаючись листям і штовхаючи одна одну плечем. Вони робили вигляд, що все як завжди, але час від часу Дарина кидала на Олю короткий, уважний погляд.

Женя розповідала якусь безглузду історію про те, як переплутала свій зошит із зошитом з фанфіками про кей-поп айдолів, і, щоб не червоніти, жартувала сама з себе. Дарина сміялася, коментувала, і навіть Оля кілька разів тихо пирснула, забуваючи про свій сум.

Батько явно не був радий тому, що без попередження додому заявилися дві подружки його дочки, з явним наміром залишитися тут надовго, тож, щойно Оля повідомила йому свої наміри, він театрально зітхнув, схватився за голову руками та почав телефонувати математику, приголомшивши того своїм бажанням переночувати вдвох. Коли батько пішов, Оля тихенько поклала йому в кишеню до телефона свій малюнок, по-перше, для того, аби його побачив батько, а по-друге, для того, щоб показати Кирилу Матвійовичу своє розуміння ситуації та готовність до співпраці.

— Що ж, тепер квартира повністю наша! — Оля впала на своє ліжко, розкинувши руки. Женя, яка вже не вперше залишалась у Олі, розсілася поруч. Дарина ж скромненько сіла на стілець Олі.

— Гарно у тебе. — Помітила вона, оглядаючи кімнату Олі. Оля мугикнула, а потім підірвалася з місця і на виході з кімнати поспіхом крикнула:

— Ви тут оселяйтесь, я зараз наші пакунки розберу. — І вона вилетіла з кімнати, залишивши дівчат наодинці.

Дарина обережно встала з крісла, почала розглядати кімнату Олі. Хазяйку не бентежив той факт, що у неї було трохи не прибрано — ліжко не застелене, шкільні прилади розкидані на столі, одяг валяється на стільці. Дарину її мати вже давно прибила б за такий безлад, але Оля не турбувалася про це.

Дарина провела рукою по полиці, де стояли фотографії в рамках. Десь Оля була маленька, сидячи на гойдалці у милому рожевому платтячку. Десь вона була зовсім малою, пухлою дитинкою, сфотографованою навпроти сонця, і її біляве волосся світилося, неначе кульбабка. Десь Оля була вже дорослою, і фотографії були зроблені, може, рік тому… А на одній з фотографій, на тій, що була якнайдалі від очей, захована поміж інших фотографій, Оля була зображена зовсім маленькою дівчинкою на руках у невідомій Дарині жінці. Вона була гарна, світловолоса і молода красуня, що бережно тримала на руках Олю. Жінка, а тоді ще дівчина, усміхалась так щиро і яскраво, як усміхаються лише ті, хто по-справжньому щасливий. За нею стояв ледь упізнаваний Віктор Олександрович, ще молодий і не такий… великий. Він обіймав дівчину, і дивився лише на неї, не звертаючи уваги на фотографа. Світлина спіймала момент, коли батько Олі щось казав коханій, і фото виглядало неначе живим, зі збереженою до цього часу теплотою моменту.

— Це мати Олі? — Чомусь Дарина занизила голос, ледь не до шепоту. — Така гарна… — Женя, що до цього мовчки очима спостерігала за Дарою, підвелася з ліжка, тихо підходячи до подруги. Вони разом застигли перед світлиною, що припала пилом.

— Так. Але вона не любить казати про неї. Тож краще не питай нічого, все одно не розповість.

— А ти щось знаєш про неї? — Дарина обернулася до Жені, та сміливо простягнула руку до фотографії.

— Її батько колись розповів, що вона покинула їх, коли Олі не виповнилося й року. Хоча, здається, на цій фотографії вона ще щаслива з ним, і у них дитина, і все життя попереду… — Женя замовчала. З кухні, де хазяйнувала Оля, почувся тихий наспів якоїсь пісні, який тут же заглушив шум мікрохвильовки. — Здається, її звати Карина. — Зауважила Женя.

Стоячи ось так перед особистою фотографією подруги, вони почувалися як ті, хто заліз у чуже життя і копирсається у чужій білизні. Відчуття було не найприємніше.

— Я теж не знаю батька. У мене є мати, є тітка, є навіть дуже сувора бабуся, з якою ми хоч і рідко, але спілкуємося, і я усіх їх люблю, але… Мені не вистачає батька. — Пожалілась вона. — У мене був дідусь, але… Я була йому не рідна. Він не сильно любив мою маму і тітку. — З кухні почулися кроки, і, щоб не бути спійманими на підгляданні у чуже особисте життя, Дарина і Женя відвернулися. Увагу Дарини привернула гітара, одиноко стояча у кутку. Вона взяла її якраз у той момент, коли в кімнату заявилась Оля.

— Ну що! Напої в холодильнику, чіпси у тарілках, усе ріжеться і усе готується… А ви тут що? — Емоційна Оля зупинила погляд на Дарині, що сіла на її стілець з гітарою. — О, вчитися будеш? — Чомусь у її голосі було чути награну веселість і легкість, яка давалась з великим зусиллям. Женя придивилась до Олі. Навіть у сутінках кімнати було видно червоні очі Олі. На щоках одиноко блищала у світлі настільної лампи мокра доріжка сльози. Вочевидь, Дарина теж помітила це, тому що одразу кинула швидкий, та виразний погляд на Женю. Обидві промовчали.

— А ти сьогодні зіграєш нам? — Бадьоро вони почали відволікати Олю невідомо від чого. — Як там твоя пісня на конкурс? — Їхні питання звучали ледь не на перебій з відповідями Олі. Та вона, на щастя, не помітила цього.

— Ой, у мене ж там зараз печиво згорить! Ви поки розкладайтеся тут, Женя, увімкни проектор, потім фільм виберемо! — І вона вибігла з кімнати, навіть трохи підстрибуючи.

Євгенія і Дарина помилялися, що Оля нічого не помітила. Вона встигла побачити, звідки відійшли дівчата та з кухні навіть чула шматочок їхньої розмови. Та плакала вона зовсім з незрозумілої причини. Просто все якось разом впало на неї, і стало так тяжко… Чомусь, коли вона привела подружок до себе, раптом пожалкувала про це. Одразу закортіло залишитися наодинці та бринькати гітарою, лежачи в ліжку. Але вона розуміла, що так ще швидше почне відчаюватися, тож не попросила подруг розійтися.

На середині доволі цікавого фільму Оля зупинила його.

— Блін, якось нудно. Спати ще рано. Що робитимемо? — Вона підняла голову до дівчат, що сиділи за нею на ліжку та дивилися фільм. — Чи хочете подивитися ще? — Але вони покачали головою. Переглянувшись, вони сповзли до Олі на підлогу, де була зім’ята ковдра та теплий килимок.

— Оль… Ми бачимо, що тобі важко. — Почала Дарина. Оля не хотіла це слухати, інакше просто тут і розплакалась б. У спробі зупинити промову вона яро покачала головою. — Ти ж знаєш, що ми твої подруги, так? — Ольга кивнула, стримуючи непрохані сльози та злість. — Ти сьогодні сама не своя. Розкажи, ми тебе підтримаємо. — Вони обійняли дівчину з обох сторін, зігріваючи теплом обіймів. Не надто тактильна зазвичай Женя притулилась до плеча Олі, ніжно гладячи спину рукою.

— Якщо чесно, то я нічого не хочу… — Ледь спромоглася промовити Оля. Було важко тримати сльози у собі. — Я просто… — Вона зітхнула, не договоривши. Дівчата зрозуміли її, а тому просто мовчки притиснулися ближче. Оля заплющила очі, та так в уяві почали стрибати непотрібні думки, спогади та сцени.

Вони мовчали довго. Оля сиділа з заплющеними очима, Женя і Дарина дивилися у стелю. Та навіть так їм було добре. Кожна думала про своє, та кожна поверталась думками до того, що мало статись. Право бути першою все ж належало хазяйці «вечірки».

— Чому вона? Чому я не закохалась в… Та в того ж Льошу, мені було б легше, знаючи, що він з кимось зустрічається! — У серцях вигукнула Оля. Рука Дарини раптом міцніше стиснулась на зап’ястку, та Оля навіть не помітила. — Якщо чесно, я навіть… я просто не хочу це відчувати. Це огидно. Я не можу кохати її… Я не маю права. Батько, якщо дізнається, він вб’є мене! — Знов підвищила голос Оля. — Я ж навіть… не знаю її.

— Давай я тобі розкажу про неї? — Раптом запропонувала Дарина, сідаючи рівніше. — У мене є її Інстаграм, я багато підслуховувала їхні з матір’ю розмови, тож… Дізнаєшся її ближче. — Оля сподівалась, що відчуття того, що у неї загорілись очі від цієї думки, буде хибним. Але Євгенія подивилась на Олю із сумом та надією одночасно, і на її вустах заграла легка усмішка, теж сумна і… материнська. Оля бачила цю усмішку у сусідки-бабусі, що раніше наглядала за малою Ольгою. Кожного разу, коли мова заходила про родину, Оля не казала про мати. А старенька Ніна Борисівна усміхалась до неї, дивлячись крізь дивні, товсті окуляри своїми великими, блакитними очима.

— Можна… — Невпевнено почала Оля.

Годину потому у кімнаті все ще горіло світло. Але сусіди, які за необережністю могли задивитися у вікна будинку навпроти, могли побачити лише двох дівчат, що сиділи згорбившись над чимось, що було відомо тільки їм. В цей час Оля дізнавалась стільки всього нового з вуст Дарини, що від себе становилось гидко. Вона почувалась нездоровою сталкеркою, але не могла нічого з собою вдіяти, і з упованням дивилась на ще одну стару фотографію Лєри. Здавалося, наче вона не старіє, лише дорослішає. Кожна фотографія давала чітко зрозуміти, що це Лєра… О третій ночі Оля дозволила піти спати Дарині поруч із Женею, а сама продовжувала малювати до цього початий малюнок, де Валерія Віталіївна дивилась на захід сонця у своїй квартирі.

Незвично тугий гольф стискав горло Олі увесь день, поки вона ходила по школі. Вона випросила у батька можливість сходити до секонд-хенду та знайти щось, що нагадувало одяг Лєри. Оля навіть запхнула своє неслухняне розпатлане волосся до крабіка, що тримав його, на ладан дихаючи. Вчителі у школі були приємно здивовані новим зовнішнім виглядом Олі, та їй було все одно на них. Вона чекала уроку географії, аби показатися Валерії Віталіївні.

Урок сплив непомітно. Оля весь час ловила себе на тому, що майже не чула, про що говорить Валерія Віталіївна — тільки спостерігала, як у неї блищать очі, коли вона пояснює, і як пасмо волосся весь час вибивається з-за вуха. Коли пролунав дзвінок, усі почали збирати речі, гомін заповнив клас, але Оля залишилася сидіти, повільно складаючи зошит. Валерія Віталіївна підняла голову, глянула на неї поверх паперів, що розкладала на столі, і на мить зупинилась. Потім коротко й тихо сказала класу, щоб ті поспішили на урок, і всі розчинилися у повітрі. Двері зачинилися, і в кімнаті стало тихо.

Оля підвелася, ніби ненароком. Почала допомагати збирати карти й атласи, які лишилися після уроку. Валерія не зупинила її, тільки час від часу поглядала з якоюсь невимовною цікавістю.

— Вибачте, я зараз піду. Задумалась щось. — Вона тишком підглядала за діями вчительки, яка лише гнітила атмосферу у кабінеті.

— У тебе новий стиль? — Раптом, як би поміж ділом помітила вона. Оля наважилась підняти погляд. Валерія Віталіївна стояла, спершись стегнами на парту та склавши руки на грудях. Пасмо волосся, а тепер Оля зрозуміла, що це пасмо від популярної зараз «чьолкі-шторкі», досі висіло перед оком. Оля давно б вже заколола його, бо ненавиділа, коли щось лізе в очі.

— А? Так, треба рухатися вже з тої мертвої точки. Треба дорослішати. — Сказала вона. Якби Валерія Віталіївна тільки знала, що Оля каже це про свої, на власну думку, дитячі почуття… Оля заламала пальці, спіймавши цю думку, і вони хруснули.

— Не хрусти. — Одразу ж голос учительки став таким суворим, що Оля здригнулась і сховала руки за спину, неначе дитина. Від цього ж погляд Валерії одразу потеплішав. Вона змахом голови відкинула пасмо. — Ти цими пальцями багато гарних речей робиш. Не треба їх викручувати. — На жах Олі, вона відштовхнулась від парти та підійшла ближче. З кожним кроком вчительки серце калатало ще гучніше.

Заспокойся, заспокойся, заспокойся… ЗАСПОКОЙСЯ.

Оля повторювала це як мантру. Але Валерія Віталіївна підійшла впритул та простягнула руки. У неї все всередині перемішалося — сором, страх і якесь безглузде тепло, що підступало до шиї. Хотілося відступити, але ноги не слухались. Вона відчувала, як гарячіє обличчя, як пальці мимоволі стискаються в кулак. Дихання стало коротким, наче повітря раптом забракло. Оля не знала, чого більше боїться: чи того, що Валерія її торкнеться, чи того, що не торкнеться зовсім.

Вона простягнула свої руки, неначе у трансі. Валерія взяла їх обережно, але впевнено — її долоні були теплими, трохи шорсткими, з натиском, від якого по шкірі пройшов струм. Вчителька легко стисла пальці Олі, повільно розімкнула їх і погладила кісточки великими пальцями, ніби перевіряючи, чи не болять. Оля не ворушилась. Їй було ніяково, але в той самий час вона не хотіла, щоб цей момент закінчувався.

— Не треба дорослішати. Ти ще встигнеш вирости, стати занудною дорослою, що чинить лише так, як правильно, а не так, як того потребує твоє серце. Домовились? — Вона з надією поглянула у очі Олі, а та не змогла навіть вимовити слова, тож лише кивнула, невпевнено і рвано. — До того ж, тобі пасує вдягатися, як папуга. Такою особисто мені ти тоді більше подобаєшся. — Вона вимовила це легко, підтримуючи, але ці слова вдарили Олю сильніше, ніж вона змогла б уявити. В голові на секунду все обірвалося — навіть серце, здавалося, забуло, як бити. Подобається. Їй. Вона це сказала. Просто так? Чи не просто? Оля не знала, але в ту мить її наче залили теплом зсередини. Вона стояла, не дихаючи, і лише відчула, як куточки губ самі піднялися, зовсім трохи, ледь помітно. Світ навколо ніби потоншився, став нечітким, бо єдине, що вона бачила — це усмішку Валерії, легку, ніби випадкову.

Вийшовши з класу, Оля ледь не спіткнулась об поріг, усміхаючись як дурна. Її щоки горіли, руки тремтіли, і хотілося бігти, сміятись, комусь сказати, навіть якщо нікому не можна було розповідати.