Глава 12. Куплене мовчання.

Ранок зустрів її гулом у голові й дивною тишею у квартирі. Сонце било просто в очі, ковзаючи крізь жалюзі, і перше, що Оля побачила, коли вийшла на кухню — розкидані келихи, відкриту пляшку вина й піджак Кирила Матвійовича, кинутий просто на стілець.

Вона потерла очі, намагаючись скласти докупи спогади про вчорашнє. Батько привів його. Вони голосно сміялись у коридорі, сперечались, хто кого тягне, а потім… впали на ліжко. Разом. І так і залишились.

Оля обережно зазирнула в кімнату батька, намагаючись не скрипнути дверима, і придивилась до кучі на ліжку — обидва спали, розкинувшись, як після бурі. Батько обіймав подушку, Кирило Матвійович — ковдру, закинувши ногу на ногу батька. Обоє хропіли в різних тональностях.

— Класика. — Прошепотіла Оля й ледь стримала сміх.

Вона взяла чашку, налила собі каву і, сидячи біля вікна, згадала, як вони вчора намагались потрапити до кімнати, спотикаючись через поріг. Було навіть трохи тепло на серці — дивно, але смішно.

Та потім думки повернулися до головного: цю інформацію точно захоче дізнатися школа. Особлива та частина дівчачого колективу, яка закохана у нього по вуха. Оля одразу ж тихо зганяла до кімнати за блокнотом, де малювала минулої ночі. Виявляється, малювати о другій ночі не було кращою ідеєю — Оля не помітила, як вчора намалювала зайвий черевик біля зображеного батька.

Вона зітхнула, стерла черевик, взяла телефон і написала Жені: «Ти не повіриш, кого мій батя приніс додому вчора».

Женя в цей час лише прокидалась, але сьогодні відповідь прилетіла на диво швидко: «Оляяяяяяяяяяяяяяяяя я тобі таке сьогодні розкажу закачаєшся» — Ользі стало навіть цікаво, що ж такого їй хотіла розказати подруга, тож вона відклала телефон та повернулась до свого малюнка, де у людей, зображених там, не було обличь — вчора їй було відверто лінь їх домальовувати.

Раптом з коридору почулися кроки, і двері на кухню відчинилися. В них стояв заспаний Кирило Матвійович, з темними колами під очима, щетиною на обличчі, блідою шкірою та, чомусь помітила Оля, з сухими губами. Він потер лоба кісточками пальців, та ледь зміг розліпити очі. Оля розуміла його стан, сама почувала себе так само.

— Доброго раночку! — З посмішкою та натяком на знущання проспівала вона, відпиваючи немалий ковток кави зі своєї чашки. Кирило Матвійович позіхнув, та зморщився від головної болі. — Вам, може, допомогти? Кави? — Не перестаючи знущання, спеціально голосно вона вказала на свою руку.

— Олю, будь так ласкава, перестань знущатися. Голова болить, як наче… Бухав усю ніч. — Додав він. Оля підняла брови.

— Ммм, а хіба не так? — Вона, звісно, знала, і прекрасно пам’ятала, що він вчитель, та поки він товаришує з її батьком, не помститься їй на математиці. Кирило Матвійович сів на стілець поруч. Його погляд впав на відкритий блокнотик, де було намальовано його і Віктора Олександровича. Він простягнув по нього руку, але Оля була швидше. Вона хлопнула по ньому, закривши малюнок, та підтягнула до себе.

— Ти чого? — Злякався математик. Оля видихнула, похитала головою.

— Нічого. — Посміхнулась вона. — Вона ще не закінчена. — Вона закрила блокнот. Математик стиснув плечима, та відвернувся. Чомусь він опустив руку в кишеню своїх брюків та дістав пакетик. Оля зацікавлено витягнула шию.

— Оля. — Серйозно мовив він. — У мене є для тебе прохання. Воно доволі важке… ммм… для такої дівчини, як ти. Але я дуже хочу, аби ти нікому, чуєш? Нікому не казала про наші з твоїм батьком походеньки. Якщо до директора дійде, в якому стані ми приходимо на уроки, нас виженуть з роботи. — Оля це розуміла, тож просто кивала.

— А «одинадцять» у чверті поставите? — Хитро запитала вона. Математик, що хотів щось сказати, лише зітхнув, запнувшись.

— Як класний керівник, виб’ю тобі ще й десятки з усіх інших предметів. — Втомлено, але серйозно мовив він. Оля усміхнулась та сховала це за чашкою. Але математик знову зібрався говорити: — Також хочу затвердити свої слова ось цим. — Він простягнув руку з зіп-пакетиком до Олі. Оля взяла його двома пальцями. — Це браслет, сподіваюсь, тобі сподобається. Буду радий, якщо носитимеш. — Додав він, явно відчуваючи себе трохи ніяково. Оля відкрила пакетик, і висипала на долоню сріблястий ціпочок браслету. При більш близькому огляді стало видно, що це були сріблясті черепки, очі та роти яких блищали чорними блискітками. Може, не справжні камені, та вони були дуже гарними і, на диво, подобались Олі, не дивлячись на те, що Оля надавала перевагу чомусь яскравому.

— Ого… — Зачаровано прошепотіла Оля, перевертаючи руку з браслетом під світом ранішнього сонця.

— У твого батька сьогодні скільки уроків? — Запитав він. Оля показала пальцями число два. — Нічого, відмінить. Він вчора випив немало, хай оно відпочине. — Він подивився на годинник, що висів над головою Олі. — Нам через півгодини їхати. Тебе підкинути? — Оля кивнула, одним махом випила залишок кави та встала.

— Зберуся тільки. — Вона поставила горнятко в рукомийник на кухні і пішла в кімнату передягтися, захвативши з собою подарунок.

Дорога до школи минула мовчки — Кирило Матвійович увімкнув радіо, тримався за кермо обома руками, а Оля дивилася у вікно, стискаючи на зап’ясті тонкий браслетик, ніби він справді щось означав.

Коли вийшла з машини й зайшла до школи, повітря здалося надто яскравим, а коридори — підозріло гучними. Їй хотілося поводитись звично, але кожен погляд здавався надто пильним.

— Та ну, звідки в тебе така краса? — Одразу спитала Даринка, коли Оля простягнула руку.

— Це хто подарував? — Підхопила Женя. Однокласники вже зацікавлено прислухалися. Оля всміхнулася, намагаючись зробити це байдуже. Та вийшло погано.

— Ви не повірите! Це наш математик! — Тихо вигукнула вона, з задоволенням дивлячись, як її однокласниці аж підстрибують на місці. Вигуки, тихі і здивовані, прозвучали надто близько. Особливо близько пролунали тихі подихи Марини і Іри — Оля зрозуміла це по їх важким парфумам.

— Але за що?! — Але Оля показала жестом секрет.

— О, який гарний браслетик… — Протягнула Марина, нахиляючись ближче. — Прямо як із дорогої вітрини.

— Та не кажи. — Підхопила Іра. — От би мені такий. Хоча… може, й собі куплю… — І глянула на Олю з викликом. Оля легенько посміхнулась, ніби випадково повернула зап’ястя так, щоб метал блиснув під лампами.

— Купи. — Сказала вона спокійно, парируючи виклик Іри. — Якщо знайдеш такий самий. — Марина пирхнула, але очей не відвела.

— Такий самий навряд знайду. — Кинула з удаваною байдужістю. — Не мені ж друг батька, та ще й вчитель, дарить срібло просто так. — Іра скривилася в усмішці. — От дивись, Мариш, ще трохи — і ця штучка в нас на очах у коридорі зірку з себе зробить.

— Уже зробила. — Відповіла Марина, ковзнувши по Олі поглядом зверху вниз. Оля вдала, що не чує, але куточок її рота сіпнувся. Дражнити їх було смішно і занадто легко.

— Ну і сучки же вони. — Без сорому вилаялась Дарина. Оля шикнула на неї, бо починався урок української мови.

— Він мене ще й до школи підвіз! — Вигукнула вона вслід спинам однокласниць. Ті розвернулися в ту ж секунду. Ще одну довгу мить дивилися на них, та потім показово розвернулися і з гордо піднятою головою пішли з класу, ледь перешіптуючись.

— Так а з якої статі це? — Запитала Євгенія. — Чого він підвозив тебе, а не батько?

— До речі про батька, інформатики сьогодні нема, фізру пропустимо, а останній у нас астрономія, пропустимо. Я у математика попрошу відпусточку, тож сьогодні у нас скорочений день — усього-то 4 уроки. — Вона підморгнула їм, розкриваючи зошит. Дарина кашлянула.

— Насправді… Лєра сьогодні буде заміняти твого батька. — Вона заправила волосся за вухо та глянула на Олю, натякаючи на її почуття. Оля зашаріла та відвернулась.

— Шкода. Ну значить 5. — Намагаючись не показувати своєї радості, — сьогодні вона знову побачить Лєру, — Оля відкрила телефон. Дівчата не стали нагадувати, що Ольга так і не відповіла нічого щодо батька.

Перерва перед п’ятим уроком тяглася мляво. У коридорах стояв гул, що змушував голову боліти, бо хтось тупотів до буфету, хтось сперечався біля шафок, кілька учнів уже сиділи в класах, відсторонено гортали зошити або дивилися в телефони. Повітря було неприємним через кількість людей, що грілися в кабінетах. У вчительській поруч грюкали дверцята шафи, десь лунав дзвін ложки об чашку — учителі пили каву, готуючись до решти дня.

Дзвінок пролунав різко і коротко, відрізаючи шум, і розмова в коридорі почала стихати. Хтось повільно піднімався на поверх, хтось уже стояв біля дверей очікуючи на вчительку географії.

Двері відчинилися плавно, і в клас увійшла Валерія Віталіївна. На ній була світла блузка, рукава недбало закатані, у руках були зошити й кілька роздруківок, що ледь не вислизали з обіймів. Вона поставила все це на стіл, та швидко і спокійно, але уважно оглянула клас.

Протяг із коридору приніс запах дощу й мокрого листя. На підлозі блищали сліди взуття, у кутку глухо дзижчав старий проектор.

— Привіт, малята. Зараз Віктор Олександрович трохи захворів, тож ми сьогодні з вами подивимось декілька відео з географії, та і все, не буду вас мучити сьогодні. — Вона поклала зошити на стіл та підійшла до дошки, стерла губкою залишки минулого уроку, і крейда сухо скрипнула, коли вона вивела перше слово теми. Клас поступово стихав — шаруділи сторінки, клацали ручки, хтось приглушено чхнув. Осінь залишалась за вікном, а в кабінеті знову починалася географія.

Олі не було цікаво слухати відео-урок, особливо, коли Валерія Віталіївна опустила жалюзі та в класі настала напівтемрява. Замість цього вона дістала свій улюблений блокнот та подихом стала наспівувати нову мелодію. Лишень вона дістала ручку, аби записати ноти, та впала з її рук. Оля вибачилась, мимохідь глянувши на Валерію Віталіївну.

Вона не очікувала побачити, що Валерія Віталіївна вже дивитиметься на неї. Серце зомліло. Оля тихо зітхнула, нахилилась під парту, та ручка вже вкотилася під сусіднє місце — туди, де рука не дотягнеться. Вона зиркнула в той бік, потім знову на вчительку.

Валерія Віталіївна, що досі спокійно сиділа за зошитами семикласників. В руках вона тримала свою сріблясту ручку, якою зазвичай писала у журналі. Вона перехилилась через свій учительський стіл, поклала ручку на край Олиної парти, і прошепотіла:

— На, візьми. Потім повернеш. — Вона підморгнула Олі. Голос звучав м’яко, низько, ніби не для вуха, а просто у простір між ними. Оля не відразу змогла відповісти, і лише кивнула, ковтнувши повітря, що стало раптом важким.

— Дякую. — Прошепотіла вона нарешті, торкаючись ручки кінчиками пальців. Валерія Віталіївна ледь помітно всміхнулася, так, що не кожен би розгледів. Потім випросталась, відсунула кілька зошитів на столі, кивнула Олі й повернулась до журналу. Світло від монітора ковзнуло по її обличчю, по руках, і Оля ще кілька секунд дивилася, як вона бере іншу ручку і спокійно продовжує записувати щось у зошитах.

Оля, не слухаючи урок, схилилась до парти, і розмашисто малювала в блокноті хвилясті лінії — нібито ноти, нібито просто думки. Звуки з відео-уроку давно змішалися для неї в суцільний фоновий шум. У голові ж крутилась мелодія, і вона ніяк не могла її записати. Ольга ледь-ледь почала наспівувати її собі під ніс, не думаючи, що хтось може почути. Спершу тихо, на одному подиху, потім трохи сміливіше — аж поки не стало чути її бурмотіння, поки рука механічно креслила знаки в зошиті.

В класі стояла напівтемрява, та жалюзі пропускали вузькі смуги світла, що падали просто на Олину парту. Їй здавалося, що весь світ звузився до цього клаптика аркуша, до кількох нот, які вона намагалася впіймати. Вона не помітила, як на неї дивиться Валерія Віталіївна, що відволіклась від своєї задачі та, сперши підборіддя на руку, дивилась на дівчинку, що сиділа перед нею та старанно вимальовувала незрозумілі Лєрі знаки, схожі на ноти.

Урок закінчився майже непомітно. Оля не одразу почула дзвінок, бо мелодія все ще оберталась у голові, ніби хвиля, що не хоче сходити з берега. Лише коли в класі зчинився звичний шум — шурхіт стільців, рипіння дверей, вигуки «давай швидше» — вона кліпнула й зосередилась. Навколо все рухалось: хтось поспіхом пакував рюкзак, хтось намагався допитати вчительку про домашнє, кілька дівчат сміялися, виходячи з кабінету. Повітря стало раптово живим, метушливим, і тільки тоді Оля відчула, як її витягують із думок.

Вона різко закинула ручку у пенал, блокнот у рюкзак, перевірила телефон. Десь позаду клацнули двері, й шум стихнув.

Коли Оля підвела голову, клас уже спорожнів. Лише Валерія Віталіївна сиділа за своїм столом та дивилась прямо на Олю. Оля знітилась.

— Я… Вибачте, зараз я піду. — Вона закинула рюкзак на плече. Валерія Віталіївна ласкаво усміхнулась.

— Мені сподобалась твоя мелодія. Ти на гітарі її відтвориш? — Валерія Віталіївна вказала на блокнот, що тримала у руках разом зі сріблястою ручкою Оля. Оля кивнула, відповідаючи на питання вчительки.

— Так, думаю, що коли піду на виставу у музичній школі, її представлю. Хоча треба вибрати. — Оля сперлась стегном на парту. Валерія Віталіївна зацікавлено підняла брови.

— Овва, цікаво! А що за вистава? Конкурс якийсь, чи може концерт? — Вона навіть розвернулась в сторону Олі на своєму стільці, відклавши нову ручку. Оля так рознервувалась, що її руки почали тремтіти, і вона нервово заправила прядку волосся за вухо.

— Ну, у нашій школі збираються провести виставу за мотивами однієї історії… Так от у кожного ученика, хто грає, буде своя партія гри, і ми маємо самі її створити. — Вона поклала на парту свій блокнот і рюкзак, та розкрила блокнот на нещодавньому розвороті, де малювала. — Я навіть намалювала сценку, але… — Вона запнулась, притискаючи до грудей малюнок. — Проблема в тому, що ми переробили цю сцену під… Гм, нормальні умови. А в оригіналі зарубіжної авторки Еліни Лейкмор… — Вона не встигла продовжити, як Валерія Віталіївна аж просяяла.

— Я обожнюю її! Про яку ти історію? — Вона встала зі стільця, впевненим кроком наближаючись до Олі. Оля теж встала з парти.

— Ми хочемо поставити «Мавку за призванням», але… — Вона задумалась, як краще сказати про те, що це історія про двох закоханих дівчат.

— О, я люблю цю історію! Я навіть ходила на п’єсу у Варшаві по цій виставі. Можна подивитись? — Вона простягнула руку до блокноту Олі. Ольга знітилась, та віддала розкритий блокнот. Валерія Віталіївна уважно почала роздивлятися малюнок, зроблений нашвидкуруч та не почищений від нерівностей, шумів та бруду олівця.

— Ну от, а ми ставитимемо цю п’єсу у школі. — Вона намагалась знайти у очах та на обличчі вчительки хоч якийсь натяк на її думки щодо малюнку, де на траві під вербою сиділи дві дівчини, тримаючись за руки та насолоджуючись одна одною. — Просто… Ми Маріелу з історії замінили хлопцем, бо… Ну, розумієте… — Валерія Віталіївна усміхнулась та з розумінням кивнула.

— Ну та… Дуже гарно, мені подобається. Ти вмієш малювати. — Вона протягнула блокнот назад Олі. — Що ж, я бажаю удачі тобі! — Вона усміхнулась, так ласкаво, так… по-материнські… — У тебе є наступний урок? — Оля кивнула, поклавши розкритий блокнот. Але той випадково перегорнув сторінку, і відкрив картинку, де Оля намалювала математика і батька. Погляд Валерії Віталіївни в той же час впав на малюнок. — Ух ти ж, це що? — Вона аж ринулась до малюнку. Оля зомліла, згадавши прохання Кирила Матвійовича.

— Валеріє Віталіївно… — Вона закрила очі, розуміючи свій промах. Але Валерія Віталіївна просто роздивлялась малюнок.

— Ти любиш людей малювати? — Вона почала гортати інші сторінки, зацікавлено поклавши голову на плече. Оля знову лише кивнула.

— Не кажіть Кирилу Матвійовичу, що бачили це… Він дуже просив мене. — Оля підняла руку, показуючи браслет. Але Валерія Віталіївна навіть не сильно звернула увагу.

— Не хвилюйся, він розповів мені про його походеньки, тож я все знаю. — Вона нарешті перегорнула першу сторінку, передивившись увесь блокнот. — Дякую тобі за твою відвертість. — Вона захлопнула блокнот, та віддала його Олі. Глянувши на наручний годинник, лагідно усміхнулась. — У тебе урок через 4 хвилини, тож біжи, не хочу тебе затримувати. Удачі на виставі! — Вона розкинула руки трохи в сторону, запрошуючи до обіймів. Оля усміхнулась. Не часто видається можливість обійняти вчительку. А враховуючи її почуття, зараз Оля з радістю поринула у теплі обійми вчительки.

Лише вдома вона побачила, що у блокноті досі лежить срібляста ручка вчительки, яку вона не віддала.