Глава 11. Яблуко від яблуньки.

Сонце вже збиралось хилитися до обрію, пробивалося крізь шибки довгими золотими смугами й розливало їх по партам. Повітря в класі було тепле, ніби трохи втомлене від цілого дня. Усі сиділи розслаблені, кожен у своєму — хтось шепотівся, хтось тикав в телефон, хтось просто дивився у вікно, сплячи з відкритими очима.

Оля сиділа боком до вікна, і сонячна пляма лягала їй на щоку, підкреслюючи втомлений профіль. Вона крутила в руках телефон, дивилася то на екран, то на світло, що повільно рухалося по її парті. Весь цей час їй здавалося, що день тягнувся довше, ніж зазвичай, і що саме цей урок не поспішав початися. Оля відкривала повідомлення знову і знову, хоч знала його вже майже напам’ять. Кожне слово ніби горіло під пальцями, наче від нього йшло тепло, яке не дозволяло відпустити телефон. Вона перечитувала і не могла зрозуміти, чому воно так сильно на неї впливає.

Двері відчинилися, і клас одразу затихнув. Валерія Віталіївна зайшла повільно, несучи в руках кілька зошитів та карту, складену вчетверо. Її кроки віддавалися рівно по підлозі, і навіть сонце, що просочувалося крізь вікна, здавалося, рухалося разом із нею.

Оля, яка щойно ще раз перечитувала повідомлення, різко сховала телефон під зошити й випросталась, наче її застукали. Вона намагалася зосередитися на столі, але погляд сам зрадницьки тягнувся до вчительки. Валерія Віталіївна ж поставила речі на стіл, підняла очі на клас і всміхнулася куточком губ — ледь помітно, але досить, щоб усі відчули: зараз почнеться урок.

— Вітаю, дітвора. Як ваші справи? — Буденно запитала вона, а її погляд метнувся у сторону Марини, а потім — до Іри, у інший кінець класу. Мабуть, вже кожен, хто мав доступ до каналу «Підслухано», знав про сварку двох однокласниць, а також про те, як героїчно розділила їх Валерія Віталіївна. Іра і Марина так і не відважились на перший крок одна до одної. З усіх куточків класу почулося втомлене «нормально», тож вчителька продовжила. — Ну, в мене теж все чудово, тож, якщо у вас нема питань з теми, ми з вами почнемо сьогодні роботу над практичною з мапою. Питання є? — Запитала вона, але ніхто не відповів. Тож вона почала урок.

Оля намагалась її слухати. Вона зробила вигляд, що уважно записує в зошит те, що Лєра щойно пояснила, але ручка зависла над папером. Вона ловила кожен рух вчительки: як та відкидала волосся з обличчя, як нахилялася до карти, підкреслюючи маркером лінії, як зупинялася й на мить задумливо стискала губи.

Сонце впиралося в її окуляри, і скло відбивало відблиски так, що Оля ледь не кліпала, бо не могла відвести очей. У вухах глухо лунало її ж серцебиття, а слова про «північні течії» і «кліматичні пояси» зливалися у фоновий шум.

Десь збоку хтось тихо жував чіпси, ззаду хтось шепотівся, але для Олі це зникло. Вона раз по раз стискала ручку сильніше, помічаючи, як пальці біліють. У голові було тільки одне: я дивлюся занадто довго, вона помітить. І від цієї думки серце ще більше гупало. Хотілося, аби вона помітила.

На телефон раптом прийшло повідомлення. Оля стишка глянула на екран. Від батька висіло повідомлення. Поки Оля дивилась, чи не гляне вчителька на неї, надійшло ще одне повідомлення, але вже на телефон вчительки. На щастя, вона не глянула, тож Оля швидко відкрила свій телефон.

«Олюсь, будь сьогодні вдома раніше. Буду пізно і бухий. Цьомаю» — писав він. Оля закотила очі, і вимкнула телефон.

Знову батько прийде додому з якоюсь теж п’яною тітонькою, і знову Оля буде засинати у навушниках задля тишини. Батько звісно розумів, що такі його дії не дуже влаштовують доньку, тож частіше за все він залишався на ніч у своїх недопассій. Але були такі, що зраджували своїм чоловікам, і від цього Олі було ще противніше. Оля щоразу відчувала огиду й роздратування, коли чула, як двері в коридорі скриплять серед ночі, а з татом заходила якась чергова дівчина. Вона вдавала, що спить, але все одно чула приглушений сміх, запах дешевих парфумів, шурхіт. Вранці вона майже ніколи не зустрічалася з ними — ті йшли раніше, залишаючи після себе чашку з недопитою кавою чи склянку води на столі. Оля швидко прибирала це, наче хотіла стерти сліди чужої присутності. Батькові вона постійно казала, що їй неприємно, але він тільки вибачався і бурмотів щось на кшталт «ти вже доросла, зрозумій», і розмова затихала.

Щоб впоратися, вона вмикала музику у навушниках, засинала з гітарою біля себе, малювала — усе, аби не чути й не думати. Але всередині завжди лишався присмак того, що її особистий простір порушують. І, хоч вона злилася, ще більше її боліло, що тато справді не розумів, наскільки це її ранить. Тож сьогодні вона вже хотіла відпроситися на ночівлю до Жені, і збиралась написати їй про це, аж раптом Валерія Віталіївна дописала на дошці та швидко взяла телефона до рук, кинувшись до столу. Вона була доволі схвильованою, тож навіть не підняла очі на клас:

— Шановні, пробачте, це від завуча. — Вона аж сіла на стілець, її пальці заміталися клавіатурою, і вона насупилася. Переписка була надто напруженою, настільки, що вона згадала про клас лише через хвилину: — Якщо переписали з дошки, прочитайте 4 параграф, я маю відповісти. — Оля бачила щасливу схвильованість Валерії Віталіївни, з якою вона печатала слова в телефоні. Екран відбивався світлом в її очах.

Олі було цікаво, що ж такого міг написати завуч, аби заінтригувати вчительку. Сама вона нарешті змогла взяти телефон до рук та написати просте «Ок.» батькові. Він був в мережі, тож через хвилину надійшла відповідь «не ображайся».

Учителька нарешті відклала телефон, подивилась прямо Олі в очі, а далі продовжила вести урок. У Олі всередині все перевернулось, і вона зрозуміла, що це не нормально. А також остаточно зрозуміла, що це закоханість. Її найбільша проблема.

Крокуючи зі школи, вона міцно стискала телефон у руці. Женя не могла не помітити цього, тож вже через 5 хвилин з виходу їхнього улюбленого магазину з напоями, вона запитала:

— Ти сьогодні якась… знервована. Що сталося?

— Та нічого… — Оля знизала плечима, але сама відчула, як голос зрадницьки затремтів. Вона ковтнула й додала пошепки: — Я заплуталась.

— У чому? — Одразу зацікавилась Женя. Вони звернули у двір, де дерева вже сипали жовтим листям. Оля довго мовчала, поки врешті не видихнула:

— У своїх почуттях.

— До Льоші? — З лукавою усмішкою раптом зацікавилась Женя. Але Оля не оцінила жарту та лиш стомлено хитнула головою.

— До Валерії Віталіївни, Жень. — Женя різко зупинилася.

— Ти прикалуєшся? — Її очі розширилися, а голос став жорсткішим. — Вона ж училка! Ні, я розумію, якби ти, як ті курки, у математика закохалась, але у Лєрочку! — Оля опустила голову, почервоніла й стиснула ремінь рюкзака.

— Я знаю… Але я нічого не можу з цим зробити. Я… думаю про неї постійно. — Женя мовчала кілька секунд, у яких Оля встигла зненавидіти себе. Потім подруга різко видихнула й похитала головою.

— Блін, Оль, це… дивно. І небезпечно. Тобі не здається?

— Здається. — Тихо погодилась вона. — Але я нічого не можу з собою зробити. — Женя ще якийсь час ішла мовчки, щось пережовуючи. І лише за хвилину озвалася вже спокійніше:

— Гаразд. Мені треба це переварити. Але ти… не роби дурниць, ясно? — Оля кивнула. Її горло стисло, але разом із тим стало легше від того, що слова вже вирвалися назовні.

— А, і… Даринка знає, ти її не здивуєш. — Ця фраза змусила Женю зупинитися ще раз. — Я дізналась про її секрет вже після того, як розповіла про почуття, тож для мене це теж стало шоком. — Оля продовжувала говорити, не зупиняючись поряд з Женею. Якби вона так зробила, то точно втратила б рівновагу там же ж.

— І… Як вона… Відреагувала? — Затинаючись та підбираючи слова, запитала Женя, наздоганяючи Олю. Повз них проїхали два десятикласника на самокатах.

— Ну… нормально? Я не знаю, вона підтримала мене, сказала, що все буде окей… Я не пам’ятаю, я була напідпитку… тобто зовсім п’яна. — Виправилась Ольга.

— То це було ще у Дена? — Запитала Євгенія. Вони завернули за ріг та опинилися на вуличці, де жила Женя.

— Це єдине, що тебе цікавить?! — Обурилась Оля, але подруга шикнула на неї — на них летів її молодший братик. — О, Сашко, привіт. — Привіталась вже іншим голосом Оля. Малий Сашко ледь встиг загальмувати перед ними на своєму біговелі.

— Олюсь, мама сердитиметься, що затрималась, їй на роботу треба, тож бувай! — І махнувши на прощання Олі, Женя побігла поруч із братиком до мами, навіть не обертаючись. Оля могла лише сумно дивитися вслід, і їй знову стало ніяково, коли вона залишилась наодинці з думками. Попереду чекав довгий вечір, а потім така сама довга ніч…

Оля сиділа на підвіконні з чашкою чаю й спостерігала, як батько метушився перед дзеркалом у коридорі. Він уже втретє поправляв сорочку — то комір кривий, то ґудзик застебнув не так. Зрештою дістав з полиці дешевий одеколон і щедро облився, так, що запах миттю заповнив усю квартиру.

— Ну як? — Він обернувся до Олі, усміхнений, із блиском у очах, наче школяр перед побаченням.

— Норм. — Байдуже відповіла Оля, сьорбнула чай і знову глянула у вікно, відвернувшись. Він ще раз пройшовся гребінцем по волоссю, хоча воно й так стирчало, як завжди. Схопив під пахву куртку й натягнув кросівки, але зупинився, щоб глянути у дзеркало востаннє.

— Сьогодні буде класна компанія. — Сказав він, поправляючи ремінь. — Атмосфера, музика… Та й люди, сама знаєш. — Оля лише скривилась.

— Ти ж казав те саме минулого разу. І позаминулого. — Він відмахнувся, мов від настирливої мухи.

— То життя, Олю. Його треба жити, кайфувати. А ти все сидиш, книжки, думки, гітара… — Він знизав плечима, вже тягнучи ключі.

— Ага. — Відповіла вона з тією самою холодною іронією.

— Доць, я взагалі з Кирюхою сьогодні буду, тож буду пізно. — Оля не одразу зрозуміла, що він про Кирила Матвійовича, математика. Її цікавість до ситуації одразу ж повернулась.

— Та ти шо! Що ти йому пообіцяв, що він погодився піти в бар?! Скільки ми від нього чули, що погані, бо на гульки ходимо! Він взагалі п’є? — Вона аж сповзла з підвіконня, залишивши книгу лежати на підлозі зі зламаною основою через падіння. Батько підняв очі на доньку.

— Що за цікавість, га? Не кажи мені, що ти теж запала на нього, як пів школи. — Вигукнув нарочито сердито батько, і Оля закотила очі. Двері раптово грюкнули, залишивши в кімнаті тільки різкий шлейф парфумів і відчуття, ніби тут щойно пройшла вистава, яку вона бачила десятки разів.

Оля поставила чашку на підвіконня й потерла скроні. Її батько завжди виходив з дому, ніби починав нове життя. А вона щоразу чекала, коли він повернеться, розхристаний і втомлений, із тією самою порожнечею в очах.

Коли двері за батьком зачинилися, Оля ще кілька хвилин просиділа в тиші, а потім зітхнула, відклала чашку і потягнулася за гітарою, що стояла в кутку біля шафи. Струни були трохи розтягнуті, але вона вміла ловити звук навіть тоді, коли лад давно збився.

Вона завжди починала однаково: спочатку грала кілька акордів, які знала напам’ять, ніби це було її вправою, її ритуалом. Згадувала механіку, щоб пальці розігрілися, щоб мозок відключився. У кімнаті стало легше дихати — ніби то була не вона в квартирі, а хтось інший, і то було не її життя, а просто мелодія.

Оля пробувала уривки пісень, які колись чула від старших у таборі чи від батька, коли він був у гарному настрої. Але найчастіше скочувалася у власне бубніння під ніс — не слова, а шматки фраз, що спадали на думку. Вона могла годинами сидіти, повторювати одну й ту саму послідовність акордів, ніби намагаючись упіймати щось невловиме.

На столі лежав зошит, увесь у малюнках і дрібних записах. Інколи вона відкладала гітару, щоб занотувати нову фразу чи ідею, і відразу знову брала інструмент. І замість того, аби виконати домашнє завдання з французької, вона знову й знову намагалася почати нові акорди, але пальці раз за разом переміщувались на стару мелодію, що грала в її голові з самого обіду.

Вона покрутила гітару в руках, але потім потягнулась по телефон. Розблокувала, вбила назву пісні у пошук — швидко знайшла таби. Екран миготів дрібними літерами й цифрами, а пальці ковзнули по струнах, пробуючи знайти правильний лад.

Кілька разів спинилась, перевірила ще раз. Потім почала грати — спершу невпевнено, з помилками, далі впевненіше. Вже ловила ритм, уже наспівувала уривки під ніс. Кімната повільно наповнювалась сирими акордами, і з кожною нотою з неї сходила денна втома.

— Я плакала в школьном туалете, капля за каплей летели на эти… Колени, запястья, дрожащие плечи, ты всхлипы услышала, ты сделала легче… — Чужа мова дивно звучала на її вустах. Вона одразу згадала мати, але відігнала ці думки. Пальці продовжували вигинатись на струнах. — Ты мой учитель, а я твоя школьница, разными слухами школа заполнится… — Від постійних думок про мати вона не могла зосередитись. З груди вирвався голосний рик, і вона відкинула гітару. Бідна вдарилась об стіну та жалісно скрипнула струнами. Через зіткнення верхня полиця, куди Оля закидувала свої старі непотрібні речі, затремтіла та з неї впав невеликий конверт. Оля ледь встигла посунутися, аби не потрапило на неї.

 Упізнання пролетіло в її очах. Тремтячими руками вона взяла конверт та розірвала його. Папір жалісно хруснув. Не мала купа грошей розсипалась з порваного паперу. Цими грошима відкупилась від Олі її мати, коли востаннє Ольга приїжджала до матері. Сльози знову навернулись на очі, і спустошення розлилося тілом. Гроші лежали на колінах, важкі не купюрами, а значенням. Вони тиснули на груди більше, ніж будь-який камінь. Оля стисла їх у долоні, ніби хотіла зім’яти і стерти, але пальці тільки тремтіли. Дихання стало уривчастим, а потім її наче прорвало, і сльози потекли неконтрольовано, гарячими потоками, що спалювали щоки.

Вона схилилась вперед, втиснулась обличчям у руки. Плечі здригалися, губи кусали одна одну, щоб не вирвати з себе крик. У голові крутилося єдине: як можна було замінити дочку на купку банкнот? Як можна було так легко закрити двері й залишити? Вона любила батька, і більше, здавалося, їй ніхто не був потрібен, але як же не вистачало високого голосу матері…

Коли сльози почали вичерпуватися, залишилось глухе тремтіння. Вона піднялась, повільно зібрала гроші й кинула їх у шухляду, не дивлячись. Обхопила руками коліна, затулила очі долонями й просто сиділа. Дихала глибше, ловила повітря, намагаючись втримати бодай якийсь контроль.

Заспокоювалась вона завжди однаково: відстороненням. Думка за думкою відпускала все, доки всередині не залишалась порожнеча. А вже тоді вставала, йшла вмиватися холодною водою, щоб стерти сліди з лиця, ніби й нічого не було. Сьогодні ж вона не робила цього. Лише ковтнувши вже холодної кави, вона відкинула все з ліжка та легла на подушку, засинаючи. Проїжджаюча за домом машина зачепила колесом бордюр. Вона думала про те, що батько скоро знову або не прийде ночувати, або прийде п’яний з дівчиною.

Оля прокинулась не від будильника і не від власних думок, як часто бувало, а від гулкого шуму в коридорі. Спершу їй здалося, що це сон — голоси звучали нерозбірливо, немов крізь товсту стіну води. Але потім вона розчула знайомий низький сміх батька й уривчасто-гарячкувату інтонацію Кирила Матвійовича. Звуки накочували хвилями: хтось зачепив вішак, щось гупнуло об підлогу, засміялися ще голосніше.

Оля перевернулася на інший бік, притиснула подушку до вуха, але шум не стихав. Усередині вже закипало роздратування: ніч глибока, а вони влаштували балаган. Повільно, напівсонна, вона зсунула ковдру, сіла на краю ліжка й трохи посиділа, намагаючись розплющити очі. Голова була важкою, волосся злипалося на потилиці від сну. Вона потягнулась, позіхнула так, що аж сльози виступили на очах, і, накинувши на плечі тонкий халат, вийшла з кімнати.

Коридор зустрів її теплим, задушливим повітрям, пересиченим запахом цигарок і чоловічого одеколону. Батько й Кирило Матвійович стояли біля шафи: батько жестикулював, щось гаряче пояснював, а математик, притримуючи дверцята шафи, сміявся, нахиляючись уперед. Вони виглядали так, ніби вже добре хильнули, їхні очі блищали, рухи були зайві, а голоси занадто гучні для пізньої години.

Оля стала у дверях, трохи прижмурившись від світла лампи. Її сонне обличчя й скуйовджене волосся одразу видали втому й невдоволення.

— Ви серйозно? — Пробурмотіла вона низьким голосом, навіть не розібравши слів до кінця. Батько озирнувся першим, помітив її й усміхнувся так, ніби побачив щось смішне.

— О, мала! — Вигукнув він занадто гучно. — Не спиш, га? Та ми тут просто… — І, не закінчивши, знову зареготав, вдаривши математика по плечу. Кирило Матвійович, трохи зніяковівши, вирівнявся, але очі ще світилися сміхом.

— Вибач, Олю. — Мовив він, намагаючись знизити тон — очевидно, був менш п’яний. — Ми не думали, що тебе розбудимо.

Оля притулилася до стіни й закрила руками обличчя, ковтаючи позіх. Їй хотілося просто розвернутися і повернутися в ліжко, але водночас було цікаво: чому вони взагалі опинилися тут, удвох, серед ночі, та ще й у такому стані. Вона повільно зняла руки, провела пальцями по щоках і дивилася на них обох, мовчки, з тією сонною відстороненістю, що завжди трохи збивала батька з пантелику.

— Мені завтра до школи. Тож лягайте спати, прошу. — Вона кивнула на кімнату батька, куди намагалась не заходити. Кирило Матвійович зніяковіло підняв очі.

— Ой, та я додому поїду, я просто Вітю тут… — Але раптом батько Олі ляснув його по плечу і гаркнув так, що у Олі заклало вуха.

— Та ти шо, Кіра! Пішли, шо ми, не люди, чи шо! — І він потягнув колегу до кімнати. Проти схожого на ведмедя Віктора Олександровича Кирило Матвійович не мав шансів. Вони хиталися, спираючись один на одного, й ледь не впали ще в коридорі. Батько щось махнув рукою, математик схопив його за плече — і обидва разом гепнулися на ліжко. Ковдра скрутилася клубком, подушка злетіла на підлогу. Сміх урвався, і вже за хвилину вони хропли в унісон, наче так і планували. Оля зітхнула, принесла до них таз, дві пляшки води, таблетку, та сама пішла робити скетч до цієї ситуації, аби потім показати його всім у класі, математику та батькові.