Глава 10. Сердечки не лайки.

Оля напевно втретє за сьогодні відчула легкий п’янкий туман, який розливався по її голові від кожного ковтка. Вона не планувала так багато пити. Спершу випила, щоб підтримати настрій компанії, щоб не виглядати чужою серед сміху, музики і розлитого по пластикових стаканчиках алкоголю. Але кожен новий ковток був як ще одна хвиля, що накривала ті гострі думки про Валерію Віталіївну, які вона намагалася втопити.

Вона сміялася навіть тоді, коли не розуміла жарту. Кидала у Дарину шматочками чипсів, а потім сама ж підбирала їх із колін і намагалася влучити у відкритий рот Льоші. Поруч Макс із кимось зі старших говорили про щось гучно й запально, а Ден кричав, щоб «не пролили на колонки, бо я вас прикінчу».

Музика била по грудях басами, лампочки на гірлянді над альтанкою світлися теплими жовтими колами, кидаючи плями світла на обличчя. Усі рухалися — хтось у танці, хтось просто від сміху. Женя з Максом взялися за руки і почали кружляти, мало не збивши Олю, яка від несподіванки перекинула свій келих.

— Та ти що! — З удаваним обуренням вигукнула Дарина, цокнувши язиком і піднімаючи пляшку вина. — Це знак, що треба долити!

І вона, не чекаючи дозволу, підлила Олі майже повний келих. Оля лише махнула рукою, бо в голові вже шуміло, і, здавалось, кожен ковток стирав гострі кути реальності. Вона відчувала, як серце перестає стискатися при спогаді про погляд вчительки, як стираються ті моменти, коли вона здавалась такою близькою. Дара навіть не згадувала про розмову з Олею, але сама вона часто поверталась туди думками.

Вона танцювала. Не вміло, без ритму, але з таким захопленням, наче це могло врятувати її від усіх питань. Хтось пританцьовував поруч, хтось обіймав за плечі, хтось підливав у стакан. Голосно сміялася, відчуваючи, як ноги стають важкими, а думки — легкими, майже невагомими.

Телефон у кишені Олі тремтів так, що їй здавалося — вібрація чує вся альтанка. Вона вже майже не розбирала, хто де сміється, хто голосно підспівує музиці, хто сперечається про щось безглузде. Світ хитався, немов вони всі сиділи не на лавках, а на палубі старого корабля.

Вона ковтнула ще ковток з пластикового стаканчика, і зрозуміла, що їй більше не смішно. Що цей липкий присмак алкоголю в роті не топить те, що роз’їдає всередині: спогад про теплі руки Валерії Віталіївни, її голос і той погляд, який Оля не може забути.

Витягла телефон, кілька секунд розглядала розмитий екран. Пальці зрадницьки тремтіли.

Тату, забери мене, будь ласка. —

Вона довго дивилась на повідомлення, наче перевіряючи, чи там немає зайвих слів. Потім натиснула «відправити» й поклала телефон на стіл. Десь за спиною хтось голосно крикнув її ім’я, але вона лише втягнула голову в плечі. Хотілося, щоб усе навколо стихло.

Відповідь прийшла швидко:

— Зараз виїду. Чекай біля дороги.

Оля повільно встала, намагаючись не хитатися. Пройшла повз компанію, де хтось кричав, що треба знову вмикати колонку, повз розкидані тарілки та пляшки. Вийшла за ворота, де повітря було прохолодніше, й оперлась об стовп. Звідси вже не було чутно гучного сміху — тільки шум вітру та далекі фари, що наближалися. Хіба так швидко? Скільки вона вже тут стоїть?

Машина пригальмувала біля узбіччя, і вікно з боку водія опустилося.

— Сідай. — Голос батька був короткий і сухий.

Вона обережно відкрила дверцята, сіла на переднє сидіння, притиснувши рюкзак до себе, і відчула знайомий запах його одеколону, змішаний із бензином і холодним повітрям. Дверцята тихо клацнули, і машина рушила з місця. Оля пристібнулася і сховала носа в футлярі гітари. Коли це вона її забрала?... Хоч би не знудило...

Довгий час вони їхали мовчки. За вікном миготіли тьмяні вогники будинків, і Оля намагалася зосередитися на них, щоб не ловити на собі його погляду.

— Сильно багато випила? — Нарешті запитав він, не змінюючи тону. Вона ковтнула жовч, відчуваючи, як щоки палають.

— Ну... Ех... Не те щоб… Да. — Примружилась вона. Батько зітхнув, але нічого не відповів. — Я… просто хотіла… — Почала вона, але не закінчила. Усі слова здавалися зайвими.

— Ми поговоримо завтра. — Тихо сказав він. — Точніше, сьогодні, ти взагалі в курсі, що вже 20 хвилин на 5? — Оля кивнула, хоч він і не дивився на неї. Їй хотілося одночасно й виправдатися, й щоб ця розмова ніколи не починалася. Вона відвернулася до вікна, дозволяючи темряві за склом поглинути всі думки.

Вдома все було тихо — тільки старий холодильник на кухні ритмічно гудів, а десь у кімнаті за стіною хропів сусід. Оля тихенько зняла кросівки, намагаючись не грюкати дверцятами шафи, й пішла у свою кімнату.

На столі лежав її блокнот, і там було видно нечіткі, але надто знайомі лінії обличчя. Лєра. Вона провела пальцем по папері, ніби це могло стерти той дивний тягар у грудях.

Скинувши кофту на спинку стільця, Оля сіла на ліжко. В голові плуталося, то сміх із гулянки, то напівп’яні обійми друзів, але крізь усе це, як уперта нитка, тягнувся образ Валерії Віталіївни. Як вона поправляла окуляри, як сміялася тихим, трохи хриплим сміхом, як поглядом могла водночас і обійняти, і змусити замовкнути.

Оля заплющила очі.

Чому ти не виходиш з голови?

Вона згадала чай, який вони пили в тій маленькій, затишній кухні. Згадала, як ловила себе на бажанні запам’ятати кожну деталь — колір чашки, світло у вікні, навіть запах засушених квітів у баночці на поличці.

Десь у коридорі батько пройшов до ванної, і цей буденний звук раптом повернув її в реальність. Вона вимкнула світло, залізла під ковдру й, не думаючи ні про що, п’яна, заснула за півхвилини. Через сон вона чула, як прийшов батько, залишив біля її ліжка відро, відкрив вікно та пішов. Оля нахмурилась через сон, перевернулась на бік та остаточно провалилась в п’яний сон.

На ранок Оля прокинулася від різкого, колючого світла, що пробивалося крізь напівзакриті штори. Сонце безжально било просто в очі, змушуючи її морщитися. Голова розколювалась, ніби всередині хтось бив молотком по скронях. Рот сухий, язик прилип до піднебіння Вона повільно піднялася на лікті, і відразу пошкодувала про це: хвиля нудоти піднялася десь із глибини живота.

На тумбочці стояло відро, яке батько залишив уночі. Від самого його вигляду Олі стало ще гірше. Поруч була склянка води й таблетка знеболювального. Вона сіла, ковтнула воду, відчуваючи, як холодна рідина трохи заспокоює спрагле горло.

За дверима почулися кроки, потім тихий стукіт.

 — Ти прокинулась? — Голос батька звучав рівно, але Оля чула в ньому напруженість.

— Ага… — Пробурмотіла вона, притискаючи долоні до скронь. Двері відчинилися, батько зайшов, притримуючи чашку з паруючим чаєм. Поставив її на стіл і сів навпроти, на край ліжка.

— Пий. З медом. — Коротко сказав він. — Оля взяла чашку, ковтнула. Гарячий чай трохи повернув відчуття живого тепла в тіло.

 — Може, без лекцій? — Несміливо підняла вона очі.

 — Це не лекція. — Батько подивився прямо на неї. — Я просто хочу зрозуміти. — Він кілька секунд мовчав, ніби обираючи слова. — Ти вчора… ну, ти ж сама розумієш, як виглядала. І якщо тобі просто хотілося випити — то одне, а якщо ти спеціально себе так загнала… тоді я хочу знати, чому. — Оля відвела погляд. Їй стало не по собі від цього прямого, майже лагідного, але болючого питання.

— Я просто пила, просто так. — Збрехала вона. Батько стиснув губи, але не наполягав.

— Олю, слухай. Я не забороню тобі жити, ходити на вечірки, бути з друзями. Але так себе глушити — це не вихід. І, чесно, якщо ти хоч комусь потрібна, то точно не п’яна і з похміллям. — Це було грубо.

— В сенсі, тат, я ж сказала, просто так. — Оля застогнала, сідаючи на подушки. Зазвичай у неділю в цей час батько сидів у спортзалі.

— Аби було просто так, ти б не нализалася, як кошеня м’яти. В останнє таке було, коли мати вигнала тебе з її дому. — Оля зажмурилась від болючого спогаду. Її щоки запеклися.
 

— Я знаю… Просто іноді це легше, ніж… — Вона замовкла, проковтнувши кінець фрази. Він підвівся, пройшов до дверей.

 — Легше — не завжди краще. Іди, вимийся. Потім поїмо. І, будь ласка, наступного разу дзвони раніше, а не коли вже ледь стоїш на ногах. — Коли двері за ним зачинилися, Оля ще кілька хвилин сиділа, дивлячись у чашку. В голові дзвеніло, але в душі було якесь тихе, гірке відчуття, що батько знову правий.

До кінця дня Оля одужала від похмілля, тож зробила уроки наперед, пограла на гітарі, та навіть не відмінила заняття з французької. Любов Михайлівна, стара знайома батька, нічого не сказала за зовнішній вигляд Олі, і за це Оля втричі старанніше намагалася зосередитися у вживанні минулих часів. З переписки в чаті було зрозуміло, що не лише Олі так погано. Декілька їх однокласників так і не доїхали додому, залишившись у Дена. Його ж батьки жорстко насварили за такий безлад на дачі. В Інстаграмі було надто багато відео, багато з них відмічали Олю.

Через день, у вівторок, батько відвіз її до школи, а сам злиняв до найближчого комп’ютерного клубу — щось полагодити у шкільному комп’ютері. Оля, не виспавшись, бо всю ніч малювала, плюхнулась на стілець перед столом вчительки, і почала далі клювати носом, поки не пролунав дзвінок, і в дверях класу не з’явилась Валерія Віталіївна у незвичній для неї чорній спідниці-олівці, винному светрі та у важких ботильйонах, що як у Дарини подзвякували при ходьбі важкою металевою застібкою. Валерія Віталіївна зайшла в клас, несучи з собою той спокійний, але уважний настрій, від якого всі трохи випрямлялись на місцях. Дарина одразу ж кинула на Олю короткий, але промовистий погляд, такий, ніби хотіла щось нагадати чи підколоти без слів. Оля, мружачись від недосипу, відповіла своїм напівсонним, але хитрим прищуром, у якому вгадувалося питання щодо вигляду та прохання нічого не казати. Цей їхній обмін не залишився непоміченим, і Валерія Віталіївна, зупинившись біля столу, ковзнула поглядом то по Дарині, то по Олі. У її очах була та сама багатозначність, якою дорослі часто дивляться на підлітків, і Олю це чомусь сьогодні не дратувало.

Валерія Віталіївна поставила на стіл теку, легенько відкашлялась і повела очима по класу.

— Так. — Сказала вона, не підвищуючи голосу. — Сьогодні ми почнемо з повторення. — Дарина, що вже встигла перехилитися до Олі через ряд, аби щось нашептати їй на вухо, різко вирівнялась, наче нічого не було. Оля постукала пальцем по телефону, натякаючи на повідомлення. Її трохи заворожувала ця буденна впевненість Лєри: як вона відкриває журнал, як тримає ручку між пальцями, як ставить собі закладку в зошит. — Ну що, хто скаже мені визначення? — Підняла вона очі, й кілька рук у передніх партах одразу ж сіпнулись угору. Оля ж зловила себе на тому, що зовсім не слухає питання. Їй важливіше було відстежувати, як Лєра переводить погляд від одного учня до іншого, і як легко змінюється вираз її обличчя — від зацікавленого до трохи іронічного, коли хтось починав плутатися.

Дарина, ледве дочекавшись, поки Валерія Віталіївна відвернеться до дошки, швидко зсунула під парту телефон. Від пальців миготіло світло екрана, і вона кілька секунд щось друкувала. Потім ледь помітно глянула в бік Олі й ковзнула усмішкою, такою, ніби між ними тепер існує маленька змова.

Оля, відчувши цей погляд, спершу тільки примружилась і відвернулась до вікна, роблячи вигляд, що їй байдуже. Але телефон на парті спалахнув вібрацією. Вона краєм ока зиркнула на вчительку, але та саме записувала крейдою тему на дошці, і Оля тихо дістала смартфон. На екрані вискочило повідомлення від Дарини:

"Боже, ти надто палишся, досить слюні пускати"

У Олі всередині все трохи пересмикнулось: і від роздратування, і від якоїсь невловимої правди в словах Дарини. Вона швидко заблокувала екран, ніби нічого не було, але пальці все ще відчували тепло від телефону.

Дарина більше не виявляла уваги в сторону Олі, а Оля нарешті зосередилась на темі уроку. Поки Валерія Віталіївна не просила писати, вона іноді малювала в блокноті. А потім виводила щось на полях зошиту з географії, знаючи, що її за це не насварять. Лише під кінець уроку, коли вони писали самостійну, і вчителька забрала зошити, в останню хвилину вона усвідомила, що малювала сердечка, а в них — першу букву її імені. Але було запізно, і вчителька вже забрала зошит.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЛЄРИ

*******************

У Лєри день нарешті добігав кінця, і тільки тепер вона змогла залишитися сама. Кабінет зустрів її знайомим затишком: жалюзі напівзакриті, за вікном вечірнє сонце ще ковзало по шибках, кидаючи теплі смуги на стіл. У кутку тихо дзижчав комп’ютер, а під підвіконням лежала купа папок, що чекали своєї черги.

Вона зітхнула й сіла у своє крісло, злегка вмостившись боком, як завжди робила, коли хотіла розслабитися. На столі вже стояла недопита чашка кави, і хоча вона встигла охолонути, запах ще тримався. Лєра задумливо підняла чашку, зробила ковток і скривилася: гірка, холодна. Відсунула чашку й потяглася до контейнера з виноградом, що стояв поряд. Відірвала кілька ягід, поклала в рот і повільно розжувала, ловлячи кислувато-солодкий присмак.

Секунду посиділа в тиші, відкинувшись у кріслі, погладила пальцями край стола, потім відкрила щоденник на екрані комп’ютера. Перевірила розклад, глянула на список завдань — ще з десяток дрібних справ, але сил уже не було. В голові все ще відлунював день: розмови з дітьми, їхні пів натяки й хитрі погляди.

Вона торкнулася телефону, що лежав поруч, і на секунду задумалася, чи не подивитися повідомлення. Але екран лишався чорним, і Лєра знову взяла виноградину, відчуваючи, як тиша кабінету приємно обволікає.

Прямо перед нею лежала купа зошитів із сьогоднішньою самостійною роботою, і її треба було перевіряти кожен з них, аби виставити оцінки. Проводити самостійні було не в її методиці, але начальство вимагало контролю знань. Лєра на цей контроль знань чхати хотіла, але втратити улюблену роботу було б важче, ніж провести декілька самостійних.

Зібравшись духом, вона все ж таки відкрила перший зошит, що лежав зверху. Це був зошит Олі, доньки Віті, її колеги. Дівчинка була розумна, спокійна, і дуже любила батька. Для Лєри стало здивуванням, що Оля, така дівчинка, як вона, курить, і, судячи з постів в Інстаграмі Дарини, ще й п'є. Але коли Лєра спитала про це у Віті, він сказав, що вона підліток, і поки він дозволятиме, вона не буде надто завзято пробувати все, що не треба. І Лєра погодилась.

Тож, очікуючи насолоди для очей від приємного круглого почерку Олі та її правильних відповідей, Лєра відкрила зошит. Прочитавши декілька сторінок з минулими повністю записаними конспектами та домашнім завданням, вона нарешті знайшла сьогоднішню дату та приготувалась перевіряти.

Від перевірки відповідей її відволікли сердечка на полях. У них постійно повторювалася одна буква — Л. Вона була не написана, а намальована у найрізноманітніших формах, стилях, розмірах... Лєра чомусь задумалась, хто ж це може бути. Вона думала та перебирала у голові варіанти, навіть відкрила журнал, аби бачити усі імена. Але жодне з них не починалось на цю букву. І у паралелі не було хлопців з такою буквою. Хіба лише...

Олексій Донцов. Новенький хлопець, який вже був знайомий з Ольгою. Вони багато спілкувалися у школі, гуляли та навіть плітки про них поширювали. А скорочене ім'я Олексія якраз починається на букву "Л". Посмішка повільно з'явилась на обличчі Лєри — вона відчула, як напружуються щоки та губи. У вчительській точно не буде нудно найближчі місяці 2.

Чомусь, не роздумуючи над бажанням, Лєра відволіклась від зошитів, та сфотографувала ці сердечка. Вона ледь знайшла номер Ольги в групі 10 класу, зайшла в чат з нею та з підписом "Олю, наскільки мені відомо, у тебе є блокнот для подібних творчих виявів) приємно, звісно, знати, що на моєму уроці ти розслаблена, але все ж... І ще одне, краще вже сказати йому, що ти закохана", відправила повідомлення. І додала смайлик, що підморгує, на кінці.

Вона не задумалась, чому написала це, не задумалася, для чого вона це написала, що відчувала щодо цього та чому це все ж таки її хвилювало. Такі протилежні відчуття бентежили її, а якщо її щось бентежило, то вона просто не звертала на це уваги. Сім років психотерапії навчили її цьому, і вона не збиралась цей труд знецінювати.

У коридорі почувся шум. Останній на сьогодні дзвоник віддзвенів вже давно, але вона зрозуміла, що це школярі.

Трохи насупившись від стороннього шуму, Лєра встала з-за столу. У кабінеті ще тримався запах кави, порожня чашка стояла осторонь, а зошити лежали двома купками. Вона неквапом поправила светр, взяла зі столу телефон і вийшла в коридор.

Двері відчинились, і гул різкого, надривного голосу вдарив їй у вуха. На весь поверх лунали крики: Марина й Іра стояли одна проти одної, майже впритул. Обидві розчервонілі, їхні слова сипалися, як різкі, злі кулі, заглушаючи одна одну.

Кілька учнів виглядали з-за дверей сусідніх кабінетів, хтось навіть тихцем знімав на телефон. Повітря було напружене, від їхнього сварливого крику аж відлунювало від стін. Марина жестикулювала так, ніби от-от замахнеться, Іра майже перекрикувала її, кидала слова навздогін, і здавалося, що за мить вони справді зчепляться руками.

Валерія Віталіївна зупинилася за кілька кроків, ковзнула поглядом по обох, і холодна тверезість миттю зайняла її. Через кілька кроків вона зупинилася просто між ними, спершись руками на стегна, й голосно, але спокійно мовила:

— Досить! Що це за крики на весь поверх? Ви ж подруги. Що сталося? — Марина одразу різко відповіла, з обуренням:

— Та хай вона не прикидається! Вона ж спеціально собі накрутила лайки на фотці з вечірки, щоб виглядати крутіше! — Іра, розчервоніла від злості, не залишилася в боргу:

— Брехня! У мене просто більше друзів, ніж у тебе, і все! Ти сама заздриш, бо на твою фотку ніхто не звернув уваги!

— Ага! Бо ти спеціально мене обрізала на тому фото! — Крикнула Марина ще голосніше, і в її голосі відчувалася образа, яка явно накопичувалася не перший день.

— Бо ти там так вийшла, що всі б сміялися! Я ж хотіла тебе вберегти, а ти ще й накинулася! — парирувала Іра, ледве не плачучи від злості.

— Ага! Тільки твою фотку ще й Андрій лайкнув, а ти знаєш, що… — Вона не договорила, згадавши про людей, що дивилися з коридорів. Коридор наповнився новою хвилею крику — слова летіли, як спалахи, одне за одним. Лєра стояла між ними, відчуваючи, як цей безглуздий конфлікт загострюється. Вона вдихнула глибше, і поклала пальці на перенісся, відчуваючи, як від того, що останнім часом було надто сухо, в неї знов закладає ніс. Крики дівчат лише посилювали і без того головний біль. Лєра втрутилася різко:

— Стоп. — В її голосі з’явилася владна, металева нотка, яка миттю відрізала суперечку. Саме за цю нотку її постійно сварила мати і сестра. — Якщо для вас справді важливіша кількість лайків, ніж дружба, то, мабуть, тут і говорити немає про що. — Обидві дівчини замовкли, ніби їм бризнуло холодною водою в обличчя. Лєра підняла брову й трохи м’якше додала: — Ви ж не з чужими людьми сваритеся. Ви поруч щодня, ви підтримуєте одна одну на уроках, на контрольних, у всіх цих дурницях. І зараз дозволяєте якійсь мережі вас розвести? Серйозно? — Марина глянула на Іру з викликом, та відвела очі. Атмосфера почала потроху спадати, хоч напруга ще висіла у повітрі. — Я не змушую вас обійматися. — Продовжила Лєра. — Але подумайте: лайки пройдуть, а люди залишаться. І питання, кого ви хочете бачити поруч через рік, два, п’ять. Один одного чи цифри на екрані? — Її слова прозвучали так чітко й важко, що дівчата відчули сором. Вони не відповіли, але мовчки розійшлися в різні боки.

Лєра лишилася посеред коридору з відчуттям, ніби нічого і не зробила. Тяжко зітхнувши, вона почула, як зачиняються інші двері, і сама повернулась до класу. На телефон прийшло повідомлення. Вона глянула, але це була не Оля, як вона очікувала. Це був канал «Підслухано», і там висіло відео з підписом про Марину і Ірину. Тільки цього не вистачало…