Глава 15. Три види кохання.

— Я не витримаю цієї контрольної. — Прошепотіла Женя, притискаючи до грудей підручник. Вона була бліда, а її зазвичай весела посмішка зникла. — Я вже бачу, як Валерія Віталіївна ставить мені двійку. Це ж не просто двійка, це смерть.

Оля, хоча й була відмінницею, кивнула. Після всіх тих подій, що пов'язували її з Лєрою, навіть думка про її суворий погляд під час перевірки знань викликала у Олі паніку. Женя схопила Дарину за рукав її великої кофти.

— Дарино! Ти мусиш нам допомогти. Ти ж її родичка. Племінниця! Ти спільниця! — Дарина, яка досі байдуже перебирала ланцюжки на своїх штанях, звела очі. Вона дивилася на дівчат спокійно і втомлено.

— Яка ще спільниця? — Її голос був низьким і рішучим.

— Ну, ти ж можеш дізнатися! — Женя була близька до істерики. — Просто подивитися її нотатки! Або запитати. Вона ж тобі довіряє! — Дарина посміхнулася, але посмішка вийшла гіркою.

— Послухайте, дівчата. Ви не розумієте. Лєра ніколи не скомпрометує школу. Навіть заради мене. Якщо я спитаю, вона зробить вигляд, що не почула. Якщо я полізу у її речі, вона зрозуміє. Це Лєра. Ви думаєте, вона на роботі моя тьотя? Вона там Вчителька. І вона надто принципова. — Дарина відвела погляд до вікна, де сіріло осіннє небо. — Навіть якщо я захочу, я не зможу. І якщо вона дізнається, мені буде гірше, ніж вам двійка. Нам доведеться вчити. Як би це нудно не звучало. — Вона закінчила, а Оля напружилась, коли відчула, як падає шлунок. Останні три місяці вона зовсім не слухала вчительку на уроках, надаючи перевагу тому, аби милуватися нею, а коли приходив час робити домашні завдання, замість того, аби розуміти матеріал, вона списувала з інтернету або у однокласників, а у вільний час малювала її.

— Може, вийде списати? — З надією запитала Оля, піднявши погляд на дошку, де зараз були мапи, а потім будуть питання.

— Ну, точно не нам. Ти сидиш взагалі перед нею, а ми теж не далеко від’їхали.

— Навіть не через це. Лєра сама складає питання до тесту, я заходила до неї на вихідних, вона якраз працювала. — Безнадійно Дарина колихала ногою. Женя з досади пнула свого рюкзака, і той відлетів на середину коридору, в якому вони сиділи перед уроком. Їм відвели час на те, щоб повторити конспекти, та у зошитах кожної було пусто. Женя і Дарина на її уроках або сміялись, або робили інші завдання, а Оля зі зрозумілих причин навіть не думала щось писати.

Рюкзак прокотився коридором і зупинився через зіткнення з чужою ногою. З того боку почувся дуже лайливий окрик, і Женя раптово аж сіпнулася, піднявши очі на Макса, що ледь не впав через рюкзак. Макс похитнувся, його висока фігура на мить вийшла з рівноваги. Він упіймав рюкзак, і його карі очі, обрамлені темним волоссям, що спадало на бліде чоло, зустрілися з Жениними. На його обличчі, під оком якого виднілася родимка, не було гніву, лише легке, здивоване роздратування, що швидко змінилося на іронічну посмішку.

— Ти намагаєшся мене вбити? — запитав Макс, тримаючи рюкзак Жені. Його голос був спокійним і трохи низьким. Женя миттєво спалахнула. Її щоки покрилися рум’янцем, і вона почала хаотично виправдовуватися.

— Ой, Максе, вибач, я не хотіла, я просто… зла на географію. — Вона відчувала, як тремтить її голос. Макс, вправно уникаючи прямого погляду, повільно оглянув рюкзак, щойно він впав йому під ноги.

— На географію? І через це ти вирішила, що треба вбити когось? Зрозуміло, що ти хотіла кинути це прямо в обличчя Валерії Віталіївни, але промахнулася на цілий коридор. — Напруга між ними була фізично відчутною, вона висіла у повітрі, як запах озону перед грозою. Вони говорили про рюкзак, але обидва думали про близькість і незграбність їхньої ситуації. Дарина, яка спостерігала за цим із лавки, тихо засміялася.

— Ох, бідний, бідний Макс!. Євгеніє, на мою непрофесійну думку, замість вибачень ти винна цьому лицарю сотню поцілунків! — Театрально прокоментувала Дарина, і Оля, незважаючи на свою внутрішню меланхолію, підтримала її посмішкою. Женя відчула, як її обличчя стало гарячим, але вона зібралася і рішуче підвелася. Їй потрібно було забрати свій рюкзак, як мінімум, щоб розірвати цей напружений зоровий контакт.

Вона підійшла до Макса. Той був набагато вищий, і Жені довелося задерти голову, щоб подивитися йому в очі. У цей момент їхні обличчя були критично близько. Вона відчула легкий, свіжий запах його шкіри та м’ятної жуйки.

— Віддай будь ласка. — Сказала Женя, простягаючи руку. Макс повільно віддав їй рюкзак, і їхні пальці ненароком зіткнулися. Він затримав свій погляд на її обличчі, і Женя подумала, що або він зараз поцілує її, або втече.

— А на що злилась? — Замість цього запитав він. Женя відвела погляд, в сторону, піджавши губи. Не хотілося, аби Макс думав, що вона не вчиться і нічого не знає.

— Там… тест… — Почала вона, починаючи розгойдуватися з носка на п’ятку. — А ми з дівчатами не вчили нічого, от і нервуємо. — Макс на це лише промугикав щось, не чутне Олі, а потім опустив погляд, дістав із кишені телефон і швидко набрав щось. Його довгі, тонкі пальці швидко бігали по екрану.

— Ми з тобою в різних класах, але не в різних світах. Я писав цю контрольну вчора. Тема ж про кліматичні пояси? — Женя аж подалася вперед.

— Ти… знаєш? — Макс усміхнувся, і родимка під оком здригнулася.

— Знаю. Насправді моя сусідка з «В» класу — відмінниця, і вона вже встигла накатати повний гайд по відповідям, бо писали у понеділок. Вона, звісно, не Дарина і не має доступу до Лєрочки, але прогнози дає точні. — Макс швидко зробив кілька рухів по екрану, і його телефон злегка завібрував. — Тобі зараз прийдуть правильні відповіді. Це не врятує тебе від необхідності відкрити підручник, але принаймні заспокоїшся, зможеш списати.

— Дякую. — Прошепотіла вона, і цього разу її голос був щирим, без сорому. Макс підморгнув їй, випрямився, сховав телефон у кишені і підняв руку, махнувши.

— Побачимось. — З упевненістю сказав він, але Женя різко подалася вперед і обійняла його. Її обійми були поривчастими і короткими, але міцними. Її руки зімкнулися навколо його талії, а обличчя на мить втиснулося у його футболку. Макс був високим, і Женя відчула, як її ноги відірвалися від підлоги на кінчиках пальців. Він був холодний від прохолоди коридору, але від нього йшло заспокійливе тепло. Під тонкою тканиною відчувалася сила його тіла.

Обійми Макса були незграбними і запізнілими. Він здригнувся від несподіванки, і його руки піднялися, щоб відповісти, але застигли у повітрі, не наважуючись стиснути її у відповідь. Він лише обережно поклав свої великі долоні їй на плечі, ніби боявся розбити її. Ця фізична пауза, це його нерішуче вагання, змусила Женю відчути себе бажаною і наляканою водночас. Це було підтвердження того, що він відчуває те ж саме, що й вона, але боїться зробити перший крок.

Обійми тривали лише кілька ударів серця. Женя відпустила його, відступаючи на крок, її щоки горіли. Вона не могла дивитися йому в очі. Макс повільно опустив руки, його обличчя було спантеличене і зачароване. Його карі очі затрималися на її губах. Він відкрив рот, наче збирався щось сказати, але зміг лише ковтнути повітря. Він прочистив горло, а потім усміхнувся. Щиро та яскраво.

Дарина та Оля змогли лише витріщити очі та переглядатися між собою, поки між Женею та Максимом відбувалась безмовна розмова. Вони бачили, як почервоніли щоки Жені, та як сам Макс повільно починає червоніти. На його блідій шкірі це було більш помітно.

— Напиши мені, коли напишете… Добре? — Запитав він, намагаючись виплутатися з цієї тишини. Женя надто активно та нервово закивала головою.

— Звісно. Добре. Дякую. — З її вуст незв’язно почали вилітати слова. Макс теж кивнув, а потім відійшов, хоча було видно, як він нервово теребить край сумки рукава та постійно поправляє волосся. Женя довго стояла посеред коридору, але коли почувся сміх її подруг, швидким кроком, стискаючи рюкзак, підійшла й плюхнулась на лаву.

— Як я себе поводила? — Тут же запитала вона. Дівчата приснули зо сміху.

— Відповіді давай. — Одразу ж попросила Дарина. — Чи ти вважатимеш це подарунком від свого джентльмена? — Вона простягнула руку до телефону Жені.

Дзвінок пролунав різко, розриваючи напружену тишу коридору. Женя, незважаючи на отримані від Макса відповіді, була бліда і нервова. Вона тягнула Олю за рукав, наче шукаючи в ній опору. Дарина, зазвичай найспокійніша, цього разу була неприродно мовчазна. Усі нервували через контрольну зі, здавалося, непотрібного предмету, зі своїх причин. Поки йшли до кабінету, кожна повторювала відповіді, як мантру.

Вони втрьох зайшли до кабінету географії. У класі було тихо, учні вже сиділи на своїх місцях, готуючись до неминучого. Оля сіла на своє звичне місце біля вікна. Вона відчула холод від скла, але внутрішній жар був сильнішим. Вона думала про обійми, які Женя розділила з Максом, і про обійми на підвіконні, які розділила вона сама.

Двері відчинилися, і до класу зайшла Валерія Віталіївна. На ній сьогодні були темні прямі брюки та світла сорочка, що лише підкреслювало її офіційну стриманість та серйозність контрольної. З-під брюк, як завжди, визирали грубі берці. Вона кивнула класу і одразу ж підійшла до столу.

— Доброго дня. — Сказала Лєра, і її голос був рівним і діловим. — Сьогодні у нас контрольна робота за темою «Кліматичні пояси та їхній вплив». — Женя схлипнула так тихо, що це помітила лише Оля. Оля простягла руку і заспокійливо стиснула коліно Жені під партою. Лєра повільно взяла зі столу стопку аркушів. Вона окинула поглядом клас. Її синьо-зелені очі затрималися на Олі лише на мить, але в цій миті Оля відчула короткий, пронизливий сигнал, який змусив її втягнути повітря. — Прибираємо все зі столів. Залишаємо лише ручки. Кожен варіант підписаний. Час — сорок п’ять хвилин. — Лєра почала повільно роздавати контрольні, обходячи ряди. Клас затихнув в очікуванні, чути було лише шелест паперу та нервове дихання. Контрольна почалася.

Оля зосередилася на аркуші. Вона написала перші два завдання, але відчувала, як її думки плутаються. Вона знала, що ризикує, підглядаючи в телефон під ногою. Тепер потрібно було просто чекати.

Вона відчула, як тінь падає на її парту. Лєра, її сувора і тиха присутність, пройшла поруч, не помітивши телефону на стільці. Вчителька повільно обійшла ряд, її погляд ковзав по партах, перевіряючи, чи ніхто не списує.

Коли Лєра дійшла до місця Олі, то затрималася. Вона нахилилася ближче, так що Оля могла відчути легкий рух повітря біля своєї скроні. Лєра не сказала ані слова. Її права рука, в якій вона тримала ручку, швидко і майже непомітно опустилася. На краю парти, біля краю підручника Олі, ліг невеликий, двічі складений білий папірець. Лєра випрямилася і повільно рушила далі, оминаючи ряди. Вона діяла так, ніби нічого не сталося.

Оля відчула, як її груди стиснулися від хвилювання. Це було абсолютно недбало, абсолютно заборонено, і надто багато для звичайної учениці. Вона обережно прикрила папірець рукою, намагаючись не привертати уваги Жені чи Дарини. Оля продовжувала писати, вдаючи, що зосереджена на тесті. Коли Лєра дійшла до останнього ряду, вона обернулася. Оля підняла погляд і їхні очі зустрілися через увесь клас. У погляді Лєри не було ні запитання, ні вимоги, лише весела серйозність.

Оля ледь помітно усміхнулася. Її усмішка була вдячною і знаючою. Вона дуже м'яко кивнула головою, ледве рухаючи підборіддям, підтверджуючи отримання. Лєра ледь помітно відповіла на усмішку. Її суворе обличчя на мить пом’якшало, і вона кивнула у відповідь. Це був секрет, запечатаний безмовністю і небезпекою.

На папірці гарним шрифтом учительки були швидко написані декілька букв, а внизу блискотів червоною ручкою напис «Лише для твоїх очей» і смайлик, що підморгує. З цим папірцем у Олі справи пішли швидше. До кінця уроку залишалося ще десять хвилин, але вона вже почала від нудьги вимальовувати дивні узори на полях листочка. Валерія Віталіївна, що сиділа прямо перед нею, скептично підняла брови, дивлячись на ученицю з-під лоба. Оля опустила погляд, раптово згадавши про те повідомлення вчительки з сердечками на полях зошиту. Якби вчителька тільки знала, що то не Льошу вона мала на увазі…

Коли нарешті пролунав дзвінок, і кожен учень почав складати у метушні свої речі, або намагатися в останню мить дописати відповіді, Оля поклала свій листок на стіл вчительки та швидко закинула речі у сумку. Але щойно вона ступила за поріг, роздався телефонний дзвінок. Оля зі здивуванням глянула на екран, побачивши там ім’я Любові Михайлівни. Вона прийняла дзвінок та відійшла в сторінку, де було тихіше.

— Вітаю. — Не сміливо мовила вона до своєї репетиторки французькою.

— Оленько, привітик. — Навіть по телефону було чутно, як на фоні кричить мала дитина. — Я цей-во, чого дзвоню, ми можемо відмінити наше заняття? Або перенести… — Подальших її слів Оля не чула, бо її однокласники почали виходити з кабінету і заглушили шумом звук телефону. Але Оля знала, про що зараз каже вчителька.

На диво, однокласники вийшли доволі швидко, і вже менше, ніж за хвилину у коридорі стояла відносна тиша.

— Добре! — Одразу погодилась вона. Оля притулилась спиною до стіни. — Як там Олена? Як пройшли пологи? Все добре? — Почала цікавитись вона. Олена — дружина сина Любові Михайлівни, була вагітною, але, як зрозуміла Оля з шуму на задньому фоні, вона народила нещодавно. І Любов Михайлівна їздила до сина до села, допомагати невістці по дому.

Раптом зір Олі вловив знайому постать, що вийшла з кабінету географії та притулилась до дверей, явно очікуючи на неї. Але Ольга вирішила зробити вигляд, що не бачить вчительки.

— О, так, дівчинка така маленька, така гарненька! І вже галаслива така, ой матінко, ні хвилини спокою! — Розповідаючи це, репетиторка ледь не сміялась, тож Оля, сама того не помічаючи, почала усміхатися. — Ото я до Оленки приїхала, бідолашна намучилась з дівчинкою, тепер хай поспить, відпочине, а я вже дам раду дитині. — Оля розібрала якісь сторонні шуми, а потім лайливий оклик її сина. — Льоня! — Тут же його насварила за це вчителька, і Оля засміялась.

— А як назвали дівчинку? — Запитала Оля. Краєм ока вона бачила, як незадоволено ворухнулась Валерія Віталіївна.

— Ангеліна. Світле ім’я, мені дуже подобається. — Оля погодилась з репетиторкою.

— Любов Михайлівно, то коли наступне заняття? Чи треба мені щось підготувати до зустрічі? — Оля сподівалась нові вільні години витрати на закриття боргів з гітари. Раптом у коридорі стало так тихо, що чутно було, здається, дихання Валерії Віталіївни.

— Давай ти тижні зо два відпочиватимеш, а потім ми зустрінемось і все наздоженемо? Ти у мене і так розумничка. — Оля готова була закластися, що Валерія Віталіївна теж це почула. — Все, хороша моя, відпочивай, не сумуй, ще побачимось.

— Я вже за вами сумую! Удачі! До зустрічі! — На останок додала Оля, а потім вимкнула телефон і нарешті перевела погляд на Валерію Віталіївну. Чомусь такою вона була ще гарніше: на вид розслаблена, та Оля бачила, як вона стукає пальцями собі по передпліччю. Її губи були зжаті, та все ще теплі, такі ніжні у своїй маленькій усмішці…

— Я заважаю? — Запитала вона, не намагаючись зробити крок уперед. Оля насупилась, та похитала головою. — З ким розмовляла? — Учителька лише двинула плечима, але Оля відчула якесь дивне відчуття, що йшло від цього жесту.

— Це репетиторка з французької… — Збита з пантелику, промовила вона, ховаючи телефон у кишеню. Валерія Віталіївна з розумінням кивнула, але Оля встигла помітити, як сіпнулась її усмішка.

— А ти талановита, як я подивлюсь. І гітара, і французька, і малювати вмієш, і відмінниця. — Вона все ніяк не хотіла зробити крок на зустріч, залишаючись майже нерухомою, якщо не брати на увагу нервові ритми її пальця та очі, що не подивилися в її сторону жодного разу, постійно бігаючи.

— Дякую. — Оля не знала, як ще реагувати, тож це «дякую» прозвучало скоріше як питання. Та Валерія Віталіївна, здавалось, ще не закінчила.

— Скажи-но мені, дитино, які в тебе ще приховані таланти? — Валерія відштовхнулася від дверей та нешвидким кроком почала підходити, покачуючи стегнами. Оля майже завмерла, насторожено дивлячись на таку прекрасну зараз дорослу жінку, що повільно й навіть хижо — Оля сама не розуміла, чому це слово прийшло на думку — наближалась. — Може ти танцюєш? Або верховою їздою займаєшся, з кіньми увесь час проводиш? Чи що? — Валерія Віталіївна зупинилась за два кроки до Олі, і більше не наблизилась на жоден сантиметр.

— Вірші пишу… — Промовила Оля від почуття, схожого на страх. І лише потім зрозуміла, що про це її хобі не знає навіть батько. Валерія Віталіївна раптово перестала виглядати такою сердитою чи, радше, невдоволеною. Її брови піднялися у звичний стан, зморшка поміж них розгладилася, а губи розкрилися у здивуванні, і Оля хотіла вірити, що у приємному.

— От воно як. — На якусь мить вона відвела очі, явно щось обдумуючи. Оля стояла, не дихаючи. А потім учителька рішуче підняла погляд і зі швидким видихом промовила: — Наступного разу відповіді я не дам. Хобі це хобі, але вчитися треба. — Вона ступила необережний крок назад, і Оля бачила, як вона ледь не похитнулась. Якби не родинна любов до берців, Лєра вже давно б спіткнулась.

Раптово Оля побачила сумнів на обличчі вчительки. Вона побачила роздуми, переляк, знервованість, невпевненість, і ще величезну купу негативних емоцій.

— Дякую за відповіді. — Оля наче зі сторони почула свої слова. — Останнім часом я чомусь сама не своя, і чесно, клянусь, намагаюсь щось із цим зробити, але таке відчуття, наче туман в голові. — Почала виправдовуватися вона. Валерія Віталіївна ступила ще один крок назад, качаючи головою.

— Не треба дякувати. Це помилка. — Вона розвернулась, і, не опустивши рук, швидким кроком забігла до кабінету, навіть не попрощавшись. Оля і далі стояла перед зачиненими дверима, навіть не знаючи, чого очікувати. Просто стояла, знаючи, що десь в напівтемряві кабінету щось робить Валерія Віталіївна.

— Оля! — Голосний крик з боку сходів змусив її здригнутися. Крик був настільки відчайдушним і потребуючим допомоги, що Оля встигла придумати силу-силенну варіантів того, що могло статися. Женя добігла до Олі, розмахуючи телефоном. — Дивись! — Через руки подруги, що дрижали від нервів, Оля не одразу розгледіла, що ж показує Євгенія, але одразу упізнала назву «Підслухано Гімназія №3»

Вихопивши з рук подруги телефон, Оля нарешті придивилась до останнього посту.

«Оце так-так, наша нова парочка цього тайму — дівчинка з 10-А та краш хіба не усієї школи Максік з 10-Б. Слухаємо і не засуджуємо, але подейкують, що між ними давно щось більше. Чекаємо на подробиці від Макса, і бажаємо дівчатам, яким не пощастило, не захлинутися у своїй ненависті.» До посту також додавалось дві фотографії, де Макс і Женя стоять, обіймаючись. На задньому плані цієї фотографії Оля розгледіла і себе з Дариною.

— Оце ніфіга собі… — Пробурмотіла вона, віддаючи телефон подрузі. — А звідки ж зроблена фотка? — Зацікавивши питанням Женю, вона наклонилась, аби розгледіти фото ще раз. Та воно розсіялося, видалене прямо перед їх очима. Піднявши погляд на подругу, вона зустрілась з нею очима. Канал «Підслухано» ніколи не видаляв пости, навіть якщо вони не виправдовувалися. Це був перший випадок видалення посту. І це дуже не сподобалося Олі.