?

Cамотність — це місце, де душа розчиняється поміж стін та проникає у кожен куток. Лише тіні власних думок де ми зазираємо глибоко у себе, а серцебиття зникає в тиші. Самотність не лякає, вона приймає нас такими, якими ми є, дозволяючи вперше по-справжньому почути власну душу.

Нічний морський вихор, я хочу відчути хвилю. Я хочу піддатись удару, а потім - впасти в море.

Тепер я чую мелодію, та солона вода в легенях не дозволяє розплющити очі. Раптом стає так спокійно — тихо, майже байдуже. (але тільки майже). Лише душа мимоволі болить. Думаю, це вже не має значення. — я хочу відчути, що це таке- разом кинутися в море.

Синє море. Прийти сюди в глибоку ніч було непоганою ідеєю. Я можу зазирнути у небо зірок й побачити блиск однієї, тільки от.. космічна глибінь, що зруйнувала мене. — чому ти досі тут?

Слова горіли в серці. Я відчувала як вони повільно піднімаються до горла і….Чому я знов не можу говорити? Жодного звука. В мене більше нема сил намагатись. Я дивлюсь угору, хапаючись за горло. Будь ласка, дозволь мені вимовити хоча б одне слово..перш ніж воно поглине й це.- ти знаєш, що іноді я скучаю по твоєму голосу?

«Як мило».

— То чому ж?

Я все ще пальцем торкалась крижаної води аби зворушити й дочекатись когось по той бік, проте, це було доволі наївно. Моя остання осінь, це було дуже наївно.— ти не прийдеш.

Сльози краплинами падали в море, а вода легко прийняла їх і засяяла блакитним світлом. Коли я нахилилась, намагаючись торкнутися місячного сяйва, цього разу я відчула себе успішною. Це було все, про що я тільки мріяла.

Чи справді хтось здатен згадати ганебну смерть? Ось питання, що ворушило в мені щось в останній момент. Та лиш варто було зрозуміти, що я наказала морю повернути тобі життя — віддавши своє.