1

Я думаю, в один день ностальгія зруйнує мене повністю, розіб’є на дрібні уламки спогадів, що колись були моїм світом. Вітер минулого пронесеться крізь мене, забираючи з собою останні крихти тепла. Він залишив лише холодний шепіт нездійснених мрій. І в тому мовчанні я знайду себе, загублену серед відлунь днів, що давно минули.

Краплинки дощу торкались волосся. Падали прямісінько на білосніжну сорочку, яка вже була мокрою й гидко прилипала до шиї. Руки тремтіли і я не знала, як опинилась тут.

Так..Саме тут, самотня серед порожнього світу, тих, кого я знаю, хоча чи важливо це? Ми тепер ніхто?

Крізь величні, дрімучі ліси і туман, — все нагадувало мені гори восени. Після дощу все стало схожим на загублену в часі мить.

Я йшла босоніж по мокрій землі, вкритій голками сосни та ялини, але мені не було боляче. Біль ховався десь там, де зазвичай б'ється серце, але моє вже давно зупинилося. Обіймами затишного нічного спокою, я огорнулася, немов великою ковдрою.

Більше тривога мене не лякатиме, бо сон мій оберігають вони. Яскравіші на небі та на землі — прекрасні зірки.