Розділ 2: Ранок у новому світі

Наступного дня Марія прокинулась на вузенькому незручному дивані. Його дерев’яний каркас виготовлений із темного мореного дуба. Спинка прикрашена стриманим різьбленням, а вигнуті підлокітники відполіровані до напівматового блиску тисячами дотиків. Оббивка дивана являє собою темний плюш вицвілого іржавого відтінку. Сідаючи, Марія почула під собою скрип мідних пружин. На дівчині була одягнена довга сорочка із щільної бавовни, яка трохи пахла нафталіном. На звуки раптом прибігла доросла жінка, не старше 60 років.

— О, доброго ранку, прокинулась? - спитала вона у Марії, — Ходімо дитя, поснідаєш.

Жінка носить сиве, злегка хвилясте волосся. Воно гладко зачесане назад і зібране на потилиці у важкий, тугий вузол, надійно закріплений кількома великими черепаховими шпильками. На ній одягнена довга, до самої підлоги, вовняна спідниця темно-сірого, майже графітового кольору. Зверху – закрита блуза з цупкої бавовни тьмяно-лілового відтінку. Високий комір-стійка щільно охоплює шию, застебнутий під саме горло на ряд дрібних, обтягнутих тканиною ґудзиків. На ногах — щільні темні панчохи та м'які шкіряні черевики на низьких, зручних підборах. Вони зашнуровані до самої кісточки; шкіра на них покрита сіткою дрібних тріщин, але ретельно начищена гуталіном до матового блиску.

— Доброго ранку, - несміливо відповіла дівчина і, не поспішаючи, пішла слідом за жінкою, яка покликала Марію у вітальню. Зайшовши до кімнати, Маша побачила круглий стіл, накритий важкою зеленою скатертиною з китицями. Високо над ним на триметровій стелі, прикрашеній потьмянілою ліпниною, висить латунна люстра. Уздовж стіни стоїть раритетний німецький рояль. А поряд розміщений різьблений буфет, за склом якого ховаються антикварні порцелянові чашечки.

— Сідай за стіл, де тобі зручно. Як тебе звуть? - спитала хазяйка.

— Я Марія, а ви? - сказала дівчина, сідаючи на дерев’яний міцний стілець.

— Мене звати Аглая Михайлівна.

— Вибачте, а як я тут опинилась? Що трапилось учора?

— А ти нічого не пам’ятаєш? Мій чоловік приніс тебе до нас. Каже, що ти просто з’явилась нізвідки посеред очерету у річці. Дитя, навіщо ти полізла у воду в таку пору року? Ти могла захворіти на інфлюенцу або чахотку!

— Я не лізла у воду.

— Тебе хтось кинув у річку? Ну що за люди, хай Бог милує! - перехрестившись сказала жінка.

— Ні, я…, - не встигла Марія закінчити, як у вітальню зайшов чоловік Аглаї:

— О, наша мавка прокинулась, - з іронією сказав він.

— Іване, ти уявляєш, бідну Марію якісь нелюди штовхнули у крижану воду!

— Дивно, ми з Віктором більше нікого не бачили.

— Дивно, як ви, два сліпих старця, ще рибу можете ловити з вашим зором!

— То ви, дівчино, Марія. Гарне ім’я. Мою мати звали Марія. Я Іван Іванович Зверховський. З моєю дружиною Аглаєю Михайлівною ви вже познайомились, - звернувся він до молодої жінки.

Іван Іванович суворий чоловік. Йому трохи більше 60 років. Він носить сиве, коротко підстрижене волосся. На обличчі — акуратні, ретельно доглянуті вуса, кінчики яких ледь торкнула жовтизна від міцного тютюну. Він одягнений у старий френч кольору потьмянілого хакі, крій якого безпомилково видає військове походження. Внизу – темні штани-галіфе, заправлені в м'які, добре розношені хромові чоботи. Кульгаючи на праву ногу і опираючись на палицю, він повільно сів поряд з дівчиною.

— Їж, моя люба, - сказала Аглая, приставивши до Марії тарілку з гарячою пшоняною кашою і шматочком сірого хліба. Дівчина була дуже голодною. Вона швидко і з апетитом приступила до сніданку.

— Скільки тобі років, дитя? - спитала господиня.

— Мені 25.

— Уже 25? Ми думали, тобі не більше 20, - здивовано продовжує Аглая.

Раптом у вітальню зайшли двоє: молодий чоловік 28 років і дівчина 18 років.

— Діти, познайомтесь, це Марія. Виявилось, що вчора увечері вона стала жертвою нападу бандитів, які скинули бідолашну у холодну воду. Вона ледве там не загинула, якби не ваш батько! - сказала Аглая, — Марія, а це наші діти – Андрій та Євдокія, - продовжила вона.

— Доброго ранку, панночко. І куди тільки дивиться наша міліція? - звернувся до гості Андрій, сівши навпроти неї. Хлопець не міг відвести погляд від Марії, яка в той час жадібно доїдала свою кашу. Вона йому сподобалась.

— Що ж, я вам усім вдячна за порятунок, за турботу і за сніданок. Ви дуже хороші люди. Але мені вже час іти. Аглая Михайлівна, а де мої речі?

— Мені дуже шкода, Марія, але виявилось, що бандити вкрали твою спідницю, залишивши тебе в одних панчохах.

— Я не була у панчохах. Я була у джинсах!

— Не розумію, про що ти, дитино. Я власноруч знімала з тебе ті обтискаючі сині тверді панчохи. Я не змогла їх зняти, прийшлося порізати їх. Всевишній бачить, то на краще. Ще трохи і вони самі б розлізлись. Якість їхня просто жахлива.

— Як порізали?

— Одну хвилину! - сказала Аглая, залишаючи вітальню.

— То чим ви займаєтесь, Маріє? - з закоханим поглядом питає Андрій.

— Я… лікарка, - відповіла вона, думаючи про свої джинси.

— Жінка та ще й така молода! І вже лікарка? - перепитав Андрій недовірливим іронічним тоном.

— А ось і я! - сказала Аглая, зайшовши у вітальню і тримаючи щось у руках, — Марія, візьми цю спідницю! Вона старенька, але охайна. Головне тепла! В цьому буде не соромно вийти на вулицю. Потім повернеш.

— А де мій мобільний?

— Мобільний? Хто мобільний? - спитала Євдокія.

— Смартфон. Невже загубила? - продовжила Марія.

— Що ти маєш на увазі, дитино? - спитала Аглая.

— Телефон. Ви не бачили мій телефон?

— У тебе вдома є телефон? Ти що з партійних? - спитав голова родини.

— Дівчинко, подивись біля дивану, там все, що було при тобі, - сказала Аглая Михайлівна.
Марія встала і підійшла до вже знайомої софи. У кишені куртки вона знайшла свій мобільний. «Слава Богу! Час забиратись.», - подумала вона.

— У кімнаті ліворуч можеш перевдягнутись! - гукнула Аглая.

Вдягнувши свій светр, спідницю та парку, Марія пішла до виходу з квартири.

— Дякую вам, але мені вже час!

— Андрію, проведи Марію! - суворим тоном сказав Іван Іванович.

Старший син Зверховських – молодий чоловік високого зросту. Його обличчя бліде, з тонкими, аристократичними рисами та глибокими тінями під очима від хронічного недосипання. Темно-русяве волосся коротко підстрижене і гладко зачесане назад. На переніссі тримаються круглі окуляри в тонкій металевій оправі. Він одягнений у світлу сорочку і коричневий вовняний костюм-трійку. Мати дбайливо чистить його щіткою щовечора, але час бере своє: тканина на ліктях і колінах уже зрадливо лисніє, а краї манжетів злегка розтріпалися. Він накинув темне пальто і фетровий капелюх.

Вийшовши на вулицю, лікарка була спантеличена.

— Андрію, а де ми знаходимось?

— Ми на Жовтневій площі. Он бачиш – Спасо-Преображенський храм? - вказуючи на церкву, сказав Андрій.

— На Соборній площі?

— Ні, «Соборна» то стара назва. Уже як 7 років вона «Жовтнева». Ти, певно, не місцева?

— Стій, стій… Я нічого не розумію. А де дороги, машини? Ми наче в якомусь селі. Що це за місце?

— Яке село? Ми в Катеринославі. Ти все-таки підхопила якусь лихоманку!

— Який Катеринослав? Це назва якогось передмістя Дніпра?

— Катеринослав ніяке не передмістя. Це велике місто! - образливо відповів Андрій.

Раптом, вона побачила чоловіка на вулиці з газетою в руках і побігла до нього.

— Я перепрошую! - Марія забрала газету без дозволу і почала швидко читати заголовки:

«ЗВЕЗДА» 21 марта 1926 года.

«СМЕРТЬ И ПОХОРОНЫ ГЕНЕРАЛА А.А.БРУСИЛОВА 17 марта 1926 года».

«МЕТАЛЛИСТЫ ЮГА ВЫПОЛНЯЮТ ЗАВЕТЫ XIV СЪЕЗДА!»

«ПРОИСКИ АНГЛИЙСКИХ ИМПЕРИАЛИСТОВ. Забастовка углекопов ширится!»

«КОГДА ОЧИСТЯТ ОЗЁРКУ ОТ ХУЛИГАНЬЯ И БЕСПРИЗОРНИКОВ?»

— Панночко, ви що душевнохвора? - звернувся до неї здивований чоловік.

— Прошу вибачення, товаришу, - втрутився Андрій і вирвав з рук Марії газету. Відвівши її убік, він звернувся до неї:

— Марія, що це за витівка?

Раптом повз них проїхав одновагонний транспортний засіб темно-червоного кольору, дерев’яний корпус якого був зміцнений металевими заклепками. Він «співав» усіма своїми частинами. Колеса немилосердно вищали на вузьких коліях, двигун під підлогою глухо гарчав, а водій постійно бив ногою по спеціальній педалі, видобуваючи гучний металевий сигнал: «Дзинь-дзинь!». Це був трамвай.

— Який зараз рік?

— 1926-й. Марія, ти здорова?

— Андрію, це не мій час! Я живу у 2026 році!

— Зізнайся мені чесно, ти лікуєшся від душевної хвороби? Ти пацієнтка з Ігрені?

— Я не божевільна!

— Доведи мені.

— Ось, дивись! - вона дістала свій смартфон і показала йому яскравий екран з виставленою датою 21.03.2026.

— Це що за дива такі?! - перелякано вигукнув чоловік.

— Це мій мобільний. В мій час такі телефони. Ось… Це ми з Яною вчора біля «Мост-сіті», а це – у парку Шевченка.

— Як ці зображення тут з’являються?

— Це фотографії. Телефон може робити селфі. Ось, дивись…, - раптом Марія увімкнула фронтальну камеру і сфотографувала себе і переляканого Андрія, який дивився в екран.

— Це що дзеркало? Це ж ми! Фантастика якась! - сказав він, не зводячи очей зі смартфона дівчини.

— Ай… Що я тобі пояснюю?! Мені треба повернутись у свій час! О, ні, це сон! Я сплю! Це все не по-справжньому!

— То ти дійсно з майбутнього?

— Виходить, що так, - витираючи сльози сказала дівчина.

— І в вашу епоху є машини часу? Як у Герберта Веллса?

— Та немає у нас нічого! Хоча… Я не знаю. Якось же я сюди потрапила… Я була з Яною на екскурсії в палаці студентів, а потім потрапила в ті катакомби. По підземному тунелю я вийшла в річку і опинилась… тут. Рівно на 100 років назад… Точно! Мені терміново треба у палац.

— Який палац?

— Палац студентів! Ну як його… Палац князя Потоцького чи Потьомкіна?!

— А! Ти маєш на увазі палац, який тут неподалік? Будинок Ілліча?

Раптом Марія кинулась бігти в сторону парку Шевченка, піднімаючи вгору довгу незручну спідницю. Орієнтиром для неї слугував добре знайомий їй Спасо-Преображенський собор, який непохитно простояв усі 100 років на своєму місці, прямо перед входом у парк.

— Марія, чекай! - крикнув Андрій та побіг за нею.

За 5 хвилин вони прибігли на місце. Залетівши всередину, Марія швидко побігла у приміщення, де ще вчора знаходились двері у підземелля. Влетівши у кімнату, вона побачила декілька столів, за якими снідала велика кількість дорослих чоловіків. Ті одразу з підозрою та здивуванням поглянули на дівчину. Не звертаючи ні на кого уваги, вона побігла у той самий дальній закуток їдальні. Жодних дверей там не було.

— Ні, цього не може бути! Він має бути тут! - голосно промовила дівчина, вдаривши ногою у стіну.

— Маріє! - сказав Андрій, догнавши дівчину, — Ходімо, ти привертаєш увагу.
І дійсно, в їдальню зайшло двоє чоловіків у формі, які уважно слідкували за незвичною сценою.

— Вибачте, товариші! Моя сестра нездорова, вона загубилась. Ходімо, люба.

Вийшовши на вулицю, вони сіли на лавочку неподалік. Фасад палацу студентів (тоді – Будинок Відпочинку імені Ілліча) був прикрашений великим радянським гербом. Біля головних дверей майорить червоний прапор, а зверху над входом – товстезний червоний транспарант з білим лозунгом «ОТДЫХ РАБОТНИКА – ЗАЛОГ ПОБЕДЫ СОЦИАЛИЗМА».

— В мій час у тій кімнаті знаходяться двері, які ведуть у те саме підземелля. Через нього я потрапила у вашу епоху.

— Може, його просто ще не побудували? - припустив Андрій.

— Я навіть не знаю. Кам’яний тунель дуже старий. Може, його побудують у Другу Світову Війну?

— Другу що?

— Господи, як таке могло статися? І куди мені тепер іти?

— Марія, слухай. Я тобі вірю. Побудь поки у нас і ми разом подумаємо, як бути, гаразд?

— А що скажуть твої батьки?

— Я щось вигадаю.

— Гаразд, - сказала Марія, і вони разом пішли назад у квартиру колишнього прибуткового будинку.