Розділ 1: Палац

Старі будинки не просто стоять на землі. Вони вростають у неї корінням із людських спогадів, надій та страхів.

Ми рідко замислюємось над тим, які таємниці минулого приховує архітектура. Історичні споруди пам’ятають палкі молитви, зберігають вібрації передсмертних зітхань і відлуння щирого сміху. Їхні стіни бачили зради, що чинилися під покровом ночі, і надії, які спалахували на світанку нового дня.

Камінь вміє зберігати, та не вміє розповідати. Він залишається байдужим свідком, надійно ховаючи під ліпниною та шпалерами таємниці, від яких холоне кров.

У великому місті Дніпро зосереджено понад 140 об’єктів культурно-історичної спадщини. Вони уміло ховаються серед сучасних офісних споруд індустріального українського мегаполісу.

Саме в Дніпрі вже півроку працює сімейною лікаркою Марія. Відмінниця у школі та університеті, 25-річна дівчина дуже відповідально підходить до своєї роботи. Її великі щирі блакитні очі сповнені вогню, ентузіазму і нестримного бажання допомагати людям. Хоча пацієнти часто не сприймають її всерйоз через її молодий вік.

Нарешті її перша відпустка. Прохолодна п’ятниця 20-го березня була повністю розпланована. З самого ранку вона поспішала на зустріч.

Волосся Марії має теплий відтінок пшеничного блонду. М'якими хвилями воно спадає на її плечі. Дівчина одягнена в стильний і практичний ансамбль, ідеальний для прохолодного дня на природі. Верхній одяг представлений легкою чорною паркою, виготовленою з цупкої тканини. Її силует підкреслений тонким поясом, а сріблясті ґудзики та блискавка додають образу вишуканості. Високий комір куртки ховає в собі ніжно-рожевий шарф-хомут, який додає тепла та жіночності. Дівчина одягнула блакитні вузькі джинси, які чітко окреслюють струнку фігуру. Вони завершуються парою комфортних чорних замшевих черевиків на низькому ходу.

Біля ТРК «Мост-Сіті» зі сторони Цирку на неї чекає її подруга Яна.

— Машо! Нарешті ти прийшла! Я вже змерзла на тебе чекати!

— Яно, пробач!

— Ходімо, я хочу зазирнути в одне місце. Думаю, тобі теж буде цікаво.

Дівчата взяли по каві і пішли у бік Європейської площі. Аж раптом вони зупинились неподалік «KFC», біля будинку по вулиці Королеви Єлизавети ІІ, 19.

— Пішли зайдемо сюди. Щоразу проходжу повз і жодного разу не заходила всередину, - сказала Яна.

Дівчина указала на антикварний магазин.

— Яно, відколи ти почала цікавитись старовиною? - спитала Марія.

— Я взагалі-то шукаю креативний подарунок для бабусі. Вона у мене фанатка усього такого, розумієш?

Коли дівчата зайшли всередину, перед їхніми очима постали дивні речі різних історичних епох: від козацтва та імперії до радянських часів.

— Доброго ранку, вам щось підказати? - спитала молоденька продавчиня, побачивши розгублені погляди дівчат.

— Так, я шукаю подарунок для бабусі. Вона просто обожнює усю древність. Може, у вас є якісь старовинні вази або тарілки?

— О, так, ходіть за мною, я вас проведу, - відповіла жінка.

Марія залишилась одна. Повільно вона почала блукати по магазину, задумливо роздивляючись антикварні речі. Її увагу привернув блиск якоїсь дрібнички. То був тоненький сріблястий браслет.

— Сподобалось? - несподівано спитала якась жінка своїм низьким хриплим голосом.

— Ой! Ви мене налякали, - з посмішкою скрикнула Марія, поглянувши у бік незнайомки.

У відповідь жінка також посміхнулась, неприродно широко розтягуючи губи. Проте очі її залишались холодними і нерухомими, наче скляні кулі. У свої п’ятдесят з хвостиком вона виглядала вкрай елегантно. Її аристократично бліда шкіра яскраво контрастує з чорним блискучим волоссям у стилі каре. Вона одягнена у кашеміровий гольф відтінку слонової кістки. А зверху – довге пальто темно-сірого кольору з жорсткої, якісної вовни. На ньому красуються важкі металеві ґудзики з ледь помітним гравіюванням.

— Браслети у такому стилі робили у Катеринославі в кінці 18 століття, - сказала вона Марії, — Придивіться. Бачите символи на внутрішній поверхні? В ті часи вважали, що вони приносять удачу.

— Ого, такий старовинний, та ще й в ідеальному стані. Чому так дешево продаєте? 100 гривень. Це ж два капучино. За срібний браслет якось дивно, - сказала Марія.

— Схоже на срібло чи не так? І навіть не відрізнити! - відповідає жінка, — звісно, це лише біжутерія, оповита гарною легендою. Мусимо ж ми якось піднімати продажі! Нумо спробуйте його на собі, ось, - жінка вдягнула його на правий зап’ясток лікарки.

— Ах, він дійсно гарний! Знаєте що, я його візьму! - з упевненістю сказала Марія, розглядаючи прикрасу.

Аж раптом до Марії підлетіла Яна, тримаючи в руках невеликий старий підсвічник.

— Маша, коротше я взяла ось це. З цими відключеннями світла, я вважаю, що це буде навіть практичний подарунок. А ти що робиш?

— Ось жінка порадила мені цей браслет, як тобі?

— Ой, він крутий! Я в шоці! Срібний? А що за жінка?

— А ось…, - Марія озирнулась, але ніякої жінки поряд не було, — дивно, вона щойно стояла біля мене…

— Машо, я бачила, що ти стояла сама. То що, ти береш це? Ходімо, я вже хочу в парк.

— Так, зараз оплачу і поїхали, - відповіла спантеличена подруга.

На «одиничці» вони доїхали до парка Шевченка. Небо того дня грало в хованки: важкі, сизуваті хмари час від часу розступалися, дозволяючи боязким сонячним променям освітити ще вогкі, потемнілі від вранішньої мряки алеї. Від води величного Дніпра підіймається прохолодний вітерець. Він гуляє оглядовими майданчиками, плутається в гіллі та жене по асфальту поодиноке торішнє листя. Цей вітер ще несе в собі колючі залишки зими. Парк стоїть у тихому очікуванні, ніби прислухаючись до неспішних кроків нової весни.

Дівчата побачили групу людей, дорослих та дітей, що заходять усередину Палацу студентів ДНУ. Чоловік-екскурсовод розповідає про історію парка та власне старовинного корпусу. Яна і Марія вирішили зайти слідом, постояти поряд і трохи послухати.

— Палац студентів Дніпровського національного університету – найстаріша будівля нашого міста, - розповідає гід, — Ця споруда у стилі «класицизм» була зведена у 1790 році як резиденція князя Григорія Потьомкіна. За місцевою легендою, десь усередині захований прохід у глибокі підземні тунелі, що простягаються аж до самої річки Дніпро. Народні плітки розповідають, що ці ходи були спроєктовані для таємних інтимних зустрічей Потьомкіна та Катерини ІІ. Щоправда, за офіційними даними, ані він, ані вона ніколи не були у палаці.

— Це дійсно правда? Про підземелля? - спитав хлопчик років 10.

— Ну, будівля пережила аж цілих дві великі реставрації – 1830-го і 1952-го років. І жодних таємних приміщень знайдено не було. Є повір’я, що потьомкінські тунелі були приховані від людей Катеринославськими відьмами, які нібито проводили там свої обряди. За легендою, прохід у підземелля може відкрити лише справжня відьомська сила, - відповів екскурсовод.

Живучи і навчаючись у місті, Марія раптом зрозуміла, що ніколи не була на екскурсіях, присвячених минулому Дніпра. Студенткою вона лише відвідувала музей імені Дмитра Яворницького. І хоча відмінниця була доволі обізнана в історії міста, на секунду вона пожалкувала, що не відвідувала подібні заходи. Раптом цікаву розповідь гіда перервав телефонний дзвінок на смартфоні Марії.

— Ой, перепрошую, - сором’язливо промовила дівчина. Відійшовши убік, вона відповіла на дзвінок. То була її пацієнтка, жінка поважного віку:

— Пані Феофанія, я зараз у відпустці. Мене підміняє інший лікар. Вам варто зателефонувати в реєстратуру.

— Маріє Олександрівно, голубушка, тільки ви можете мені допомогти, моя ви хороша…

Працюючи лікаркою пів року, Марія поки не оволоділа рисами твердості. Відстоювання особистих кордонів та вміння казати «ні» для неї досі недоступні.

15 хвилин Марія консультувала стареньку Феофанію. І коли розмова закінчилась, вона озирнулась навколо: нікого не було. «Мабуть, група пішла далі», - подумала вона.

Ані охоронців, ані прибиральниць. Нікого немає. Наче будівля порожня. Вона спробувала зателефонувати Яні, але ніхто не відповів. «Певно телефон на беззвучному режимі», - промовила про себе Марія.

Блукаючи коридорами старої будівлі, дівчина уважно роздивлялась інтер’єр. Раптом в далекому закутку чергової кімнати її увагу привернули невеликі старовинні дверцята. Цікавість перемогла, і Марія підійшла ближче. Вони виявились незачиненими. Повністю відчинивши двері, вона побачила неосвітлений прохід, що вів у суцільну темряву. Стіни проходу були кам’яними, а підлога вистелена бруківкою. Марія увімкнула ліхтарик на своєму телефоні і, пройшовши 1 метр всередину, вона зрозуміла, що варто повернутись і пошукати Яну. Коли дівчина озирнулась назад, перед нею постала лише кам’яна стіна. Двері зникли.

— Агов! Мене хтось чує?! - почала кричати дівчина.

Але у відповідь вона почула тільки власне відлуння,

— Хто-небудь! Що це за жарти такі?! Це не смішно! Яно! Так, треба комусь дзвонити… От халепа, тут немає зв’язку…

Дівчина підняла з підлоги каміння і почала стукати по стінах. Біля 15 хвилин вона безперервно гукала по допомогу. Але ніхто їй не відповів. Вона втомилась і сіла навпочіпки, обпершись спиною до холодної стіни. Самотність почала лякати молоду жінку. Лише суцільна тиша і непроглядна темрява складали їй компанію. Сльози проступили на її очах.

— Так, спокійно! - звернулась вона до самої себе ж, — Скоріш за все, це запасний пожежний вихід або укриття чи бомбосховище. Ймовірно там має бути інший вихід.

Дівчина почала світити ліхтариком вглибину коридору, намагаючись розгледіти щось вдалині. Але його кінця вона не бачила.

Ідучи невпевненим кроком по кам’яному тунелю, вона звернула увагу, що підлога має нахил. Вона ніби спускається все глибше і глибше під землю. Дівчина почала кашляти, розуміючи, що повітря стає все прохолоднішим і вологішим. Раптом вона почула якісь віддалені звуки, схожі на жіночі голоси.

— Мене хтось чує? Тут хтось є?! - вигукнула Марія, але не отримала відповіді.

Прислухаючись, вона почула чийсь тихий сміх, а потім плач і стогін. Звуки йшли то ззаду, то спереду. Потім вона відчула потік морозного повітря собі у спину. Моторошна атмосфера налякала дівчину. І вона кинулась бігти вперед. Переслідуючи Марію, голоси ставали все гучніше.

— Геть від мене! Залиште мене у спокої! - біжучи, кричала дівчина.
Аж раптом вона відчула воду під своїми ногами, а голоси зникли. Втомлена дівчина зупинилась. Швидко дихаючи, вона побачила тьмяне світло в 20 метрах від себе. Поки вона йшла вперед, рівень холодної води ставав все вище аж поки не досягнув її поясу. На шляху у Марії почав з’являтись колючий очерет, густина якого все збільшувалась. Пробираючись крізь річкову рослинність, несподівано вона зрозуміла, що перебуває на свіжому повітрі. Раптом яскраве червоне світло від сідаючого над Дніпром сонця засліпило очі.

З піднятими руками, щоб не намочити телефон, Марія почала рухатись убік серед високої трави, намагаючись знайти вихід на берег. Але густий очерет заважав і не дозволяв їй нормально бачити. Плавати вона не вміла, тому плисти глибше вона не наважилась. Марія почала тремтіти від холоду. Раптом вона почула голоси. Придивившись, дівчина побачила дерев’яний човен, у якому сиділо двоє немолодих чоловіків. Вони рибалили.

— Агов! Допоможіть мені, благаю! - крикнула вона.

— Іван Іванович, ти щось чув? - спитав один з чоловіків.

— Віктор, диви-но туди! - зі здивованим обличчям відповів другий, вказуючи в сторону Марії, яка знаходилась у 5 метрах від них.

— Ти що русалка? Звідки ти з’явилась, нечиста? - перехрестившись, спитав Віктор.

— Допоможіть, будь ласка, мені дуже холодно і я заплуталась в очереті!

— Іване, не слухай цю потвору. Це бісові створіння. Вони заманюють своїх жертв в очерет і топлять у Дніпрі. Коли я був малим, мамка розповідала мені історії про дніпровських мавок. Подивись, у що вона одягнена! - емоційно прошепотів Віктор.

— Петрович, та вона наче як звичайна дівка, - відповів Іван.

— Згинь, безбожна істота! Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я твоє...

— Ви що здуріли?! У мене вже судоми починаються від холоду!

— Ось бачиш, Вань, як демон реагує на слово Боже!

— Віть, може вона просто п’яна. Гей, дівко, тримайся за весло, - сказав Іван, подаючи Марії дерев’яну лопату.

Лікарка підтягнулась, а чоловіки допомогли їй залізти у човен.

— Не можна так багато пити, моя люба, - звернувся до неї Іван.

— Я не п’яна, - тремтячи від холоду, відповіла Марія, — Підвезіть мене, будь ласка до берега.

— Де ти живеш, дитя? - продовжив він.

— В центрі, на Європейській.

— Де, де?

— Біля цирку недалеко.

— Якого цирку?

— Слухайте, я змокла, мені треба перевдягнутись. Ще трохи і у мене буде пневмонія, - кашляючи сказала Марія, — У вас є подзвонити? Мій мобільний, наче сухий, але чомусь не ловить зв’язок.

— Іване, що вона таке говорить? Я тобі кажу, щось тут не те, - прошепотів Віктор.

— Вітьок, подивись на неї. Бідне дитя перемерзло у цьому болоті. У дівчинки скоріш за все лихоманка. Вона говорить якусь маячню.

Раптом човен пристав до берега.

— Це що таке? - спитала Марія, озираючись навколо.

— Як це що? Берег!

— Берег чого? Це що Монастирський острів? - продовжує вона, ступивши на землю.

— Який острів? Це правий берег Дніпра. Острів аж он там! - сказав Іван, зробивши рукою вказівний рух.

— Як правий? А де набережна, магістраль, машини? - питає Марія, намагаючись щось розгледіти у сутінках, — Мені треба викликати таксі… Щось мені недобре…

Раптом дівчина втратила свідомість.