4 ДЖЕК

Світло в бібліотеці приглушене. Дін і Сем сперечаються біля столу з книгами, але їхні голоси віддаляються — бо в іншому кінці кімнати сидить Джек.
Нефелім стискає руки, дивлячись у підлогу. Його сила нестабільна. Він боїться навіть дихати. Луна тихо підходить і сідає поруч.
— Гей, — м’яко каже Луна. — Ти зараз виглядаєш так, ніби щойно зламав всесвіт.
Джек знизує плечима.
— Можливо, так і є. Я… не знаю, як це контролювати. Я можу зробити щось погане.
Луна усміхається кутиком губ.
— Вітаю в клубі. Ми всі тут колись щось ламали.
Луна простягає руку. Джек вагається, але торкається її пальців. Його енергія спалахує — легкий золотий відблиск. Луна не відсмикує руку.
— Бачиш? — тихо каже Луна. — Сила — це не проблема. Проблема — страх. А ти не монстр, Джеку. Ти просто дитина з дуже… великим акумулятором.
Джек піднімає погляд.
— А якщо я зашкоджу їм? Семові… Діну…
Луна зітхає і дивиться в бік братів.
— Вони пережили апокаліпсис. Демонів. Архангелів. Один раз навіть дієту Сема. Переживуть і тебе.
Джек тихо усміхається.
— А ти?
Луна дивиться йому прямо в очі.
— А я тут, щоб навчити тебе не ставати зброєю. Бо я знаю, як це — коли тебе хочуть використати.
Луна кладе руку на плече Джеку. Його світло стає спокійнішим. На іншому кінці кімнати Дін тихо каже Семові:
— Вона говорить як ти.
Сем відповідає:
— Ні. Гірше. Вона говорить як ми обоє.
Дін усміхається.
— Значить, Джек у надійних руках.

**********************************

Повітря в бібліотеці раптом густіє. Лампи починають мерехтіти. Скло у вітринах тріщить. Джек стоїть посеред кімнати, руки тремтять.
— Я… я не можу… — його голос ламається. — Воно саме…
З-під шкіри Джека пробивається золоте світло. Спочатку слабке, потім — сліпуче. Книги злітають з полиць. Стіл відсувається сам собою.
— Джек! — кричить Сем, прикриваючи очі.
Дін уже тягнеться до ножа.
— Якщо він втратить контроль...
— НІ! — різко каже Луна.

Луна кидається вперед. Енергія б’є хвилями, немов вибух сонця. Повітря пече. Підлога тріщить. Джек піднімає на неї очі — вони повністю світяться.
— Луна… відійди… я не хочу тебе поранити…
Луна підходить ближче. Ще ближче.
— Я не відходжу від сім’ї, — тихо каже Луна.
Хвиля сили збиває її з ніг — але вона підводиться. Повільно підходить до нього.
— Подивись на мене, Джеку.
Нефелім намагається відвести погляд, але вона бере його обличчя в долоні. Світло спалахує ще сильніше. Бункер гуде, ніби ось-ось розвалиться.
— Ти не зброя, — шепоче вона. — Ти не катастрофа. Ти — наш.
Енергія б’є крізь її руки, обпікає шкіру. Дін робить крок вперед:
— Луна, відійди! Це тебе вб’є!
Луна навіть не озирається.
— Джеку… дихай. Зі мною. Раз.
Луна вдихає. Джек повторює. Світло тремтить.
— Ще раз.
Джек дихає. Стіни перестають гудіти.
— Ти контролюєш силу. Не вона тебе.
Золото навколо нього починає згасати… згортатися… повертатися всередину. Ще мить. І тиша. Джек падає вперед. Луна ловить його, і він хапається за неї, як дитина.
— Я… мало не… — він не може договорити.
— Але не зробив, — каже вона, притискаючи його до себе.
Дін підходить ближче, все ще напружений.
— Ти божевільна, знаєш?

Луна піднімає очі.
— Так. Це сімейне.
Сем тихо усміхається. Дін зітхає.
— Гаразд… значить, тепер у нас троє божевільних.
Джек каже:
— Дякую… сестро.
Луна завмирає, а потім посміхається.

***************************

Світло лампи тьмяне. Двері до кімнати Джека прочинені — він спить, виснажений. Луна стоїть поруч, схрестивши руки, ніби охороняє. Позаду лунає знайомий шелест крил.
— Він стабільний, — тихо каже Кастіель.
Луна не озирається.
— Це ти як ангел кажеш чи як друг?
— Як обидва.
Луна зітхає.
— Кас… я відчула це. Його силу. Це не просто ангельська благодать. Це щось більше.
Кастіель підходить ближче, дивлячись на двері.
— Джек — нефілім архангела. Його потенціал безпрецедентний.
Луна тихо сміється, але без радості.
— Супер. Ще одна істота, здатна стерти світ.
— Або врятувати його, — спокійно відповідає Кастіель.
Луна нарешті повертається до Кастіеля.
— Я вже бачила, як це працює, Кас. Люди з великою силою стають зброєю. Їх використовують. Ламають. А потім бояться.
Кастіель дивиться на неї уважніше.
— Ти говориш про себе.
Луна мовчить. Кілька секунд чути лише гул вентиляції.
— Я не хочу, щоб він став як ми, — тихо каже вона. — Вічно воюючим. Вічно винним. Вічно чужим.
Кастіель відповідає не одразу.
— Джек стане тим, ким дозволять йому стати ті, кого він любить.
Луна ковтає.
— Це занадто велика відповідальність.
— Так, — каже Кастіель. — Але він не сам. У нього є Сем. Дін. Ти.
Луна опускає погляд.
— А якщо одного дня він стане небезпечнішим за всіх ворогів разом?
Кастіель дивиться прямо на неї.
— Тоді ти будеш тією, хто нагадає йому, хто він є.
Луна тихо видихає.
— І якщо цього буде недостатньо?
Кастіель робить ще крок ближче.
— Тоді ти будеш тією, хто його зупинить.
Луна піднімає на нього очі.
— Ти просиш мене бути його якорем або його суддею.
— Я прошу тебе бути його сім’єю, — каже Кастіель.
З-за дверей чути, як Джек неспокійно перевертається уві сні. Луна дивиться на нього через щілину.
— Він дитина, Кас.
— Так, — відповідає ангел. — Але одного дня він може стати чимось більшим за ангела і більш людяним за людину.
Луна киває.
— Тоді ми маємо навчити його бути людиною.
Кастіель легенько схиляє голову.
— Саме тому ти тут.
Луна усміхається — сумно, але впевнено.
— Добре. Значить, не дамо йому вирости монстром.
— Я вірю, що цього не станеться, — каже Кастіель.
Луна дивиться на двері.
— Я теж. Бо якщо він впаде… я впаду разом із ним.
Кастіель тихо відповідає:
— Це і є любов.

************************

Кастіель стоїть біля столу, дивиться на чашку кави так, ніби намагається зрозуміти її сенс існування. Дін заходить, розпатланий, з пляшкою пива замість сніданку.
— Ти ж розумієш, що це не нормальний сніданок, так? — каже Кас.
— Ти ж розумієш, що я не нормальний, так? — бурмоче Дін і робить ковток.
Кілька секунд тиші.
Дін дивиться в бік коридору, де Луна щойно повела Джека перевірити його стан.
— Вона занадто прив’язалась до нього.
Кастіель спокійно відповідає:
— Це називається турбота.
— Ні, Кас, — Дін ставить пляшку на стіл. — Це називається, коли ти ставиш когось вище за власну безпеку.
Кастіель дивиться на нього уважніше.
— Ти говориш із досвіду.
Дін зітхає.
— Я знаю цей погляд. Я бачив його у Сема. Бачив у тебе.
Дін проводить рукою по потилиці.
— Коли ти готовий згоріти, аби врятувати когось.
Кастіель каже:
— Це не завжди погано.
— Це завжди закінчується погано, — жорстко відповідає Дін. — Бо рано чи пізно світ змушує тебе вибирати. І я не хочу, щоб одного дня Луна стояла між нами і Джеком.
Кастіель не відводить погляду.
— Якщо такий день настане, ти впевнений, що знаєш, на чиєму боці будеш?
Дін мовчить. Кілька секунд чути тільки гудіння холодильника.
— Я завжди на боці сім’ї, — нарешті каже він.
— Луна теж, — тихо відповідає Кастіель.
Дін стискає щелепу.
— Саме цього я і боюся.
Дін бере пляшку, але не п’є.
— Бо якщо колись доведеться обирати між братами і тим хлопцем…
Кастіель м’яко каже:
— Ти боїшся, що Луна вибере не тебе.
Дін криво усміхається.
— Я боюся, що їй доведеться вибирати взагалі.
У цей момент у дверях з’являється Луна. Вона явно щось почула.
— Я не збираюсь вибирати, Діне. Бо він теж сім’я.
Дін дивиться на неї довго.
— Саме так усе і починається, — тихо каже Дін.
Луна підходить ближче.
— Ні. Так усе тримається разом.
Кастіель дивиться між ними, мов мовчазний священник під час сповіді. Дін нарешті зітхає.
— Добре. Але якщо він колись втратить контроль…
Луна відповідає без вагань:
— Тоді я буду першою, хто його зупинить.
Дін дивиться їй у вічі і намагається трохи розслабитись.
— Окей, сестричко. Тоді ми впораємось.
Луна киває.