Старий

Місяць тому загострилися проблеми з нирками, він почав залишати бурі плями в ліжку. Мамі, яка працює дванадцять годин на добу, ніколи доглядати навіть за малою, не кажучи вже про те, щоб цілими днями міняти білизну. 
Раніше він був веселим і дуже розумним. У дитинстві я більше за все любила смикати його за вуса, читати разом книжки і їздити на його широкій спині по квартирі. Тоді він здавався високим, але зараз з ліжка на мене дивиться тінь з сумними, невпізнаючими очима. 
Коли ми бачились востаннє - він ганяв м'яча з сестрою і малечею з двору, здавався щасливим і повним сил. Я поїхала не прощаючись, а тепер шкодую. Два роки все змінили. Він днями лежить, шукає щось у візерунках пореставрованих скотчем шпалер і навіть на галас реагує лише смикаючи сивими бровами. Знаю, що не повинна кричати, що старий ні в чому не винен, просто швидко змарнів та став тягарем для близьких людей. Він вже нічого не розуміє, а мені так легше справлятись.

Два тижні в новому місці не пішли на користь. Ми з Олежем по черзі за ним наглядаємо, а справи дедалі гірші. Заспокоює лиш те, що навіть якщо він нікого не впізнає, то хоча б бачить, що не покинутий наодинці з собою. Нехай пам'ятає дівчинку, яка читала йому по складах, а не гучну жінку, що снує навколо.
Вже кілька днів він не п'є. Скоро його не буде і мені не хочеться, щоб він лежав у чотирьох стінах коли це станеться. Сьогодні ми підемо гуляти. Не далеко, просто посидимо біля під'їзду. Добре, якщо під деревами знову галасують діти.
Я хапаю його в обійми. Хвороба взяла останнє, у старому тілі майже немає булої ваги, тому вже не складно вийти з ним до вхідних дверей. Олег зачовгав з кухні і став за спиною так, що його добре можна було відчути потилицею.

"Що ти робиш?" — зображаючи сумлінність,  він хаотично протирає вимиті ложки брудною сорочкою. 
"Йому краще, ля як очі блищать," — я сідаю щоб взутись і втуплююсь в шнурки, уникаючи його погляду,  — "Ми гуляти." 
"Ти ж розумієш..." — цокання ложок зупинилось, — "Просто дай вам обом відпочити." . 
"Ну боже, Олеже," —  я дивлюсь на нього, хочеться зашипіти, — "я не втомлена, мені сумно, розумієш? Прикро, боляче, хочеться щось зробити!"
"..."
"..."
"Хочеш піду з вами?"
"Краще я сама... Не хвилюйся." 
"..." — він перевалився з ноги на ногу та вперся плечем в стінку дверного отвору, — "Тільки візьми повідець, щоб сусіди не нили. Тобі знайти?"