І

  Цю історію також можна прослухати на YouTube. Знайти можна за назвою, або за моїм прізвищем. Приємного читання!

Я зрозумів, що воно знову прийшло, коли біля мого будинку зупинилася кремова «Копійка». Це усвідомлення викликало сум.

Дощ періщив з самого ранку, намагаючись потопити це нікому не потрібне село. А я все одно зміг розчути наближення машини. Тим паче те, що було за кермом — їхало гучно, не як людина.

Ніж у моїх руках сіпнувся, недочищена картоплина впала на підлогу. Захвилювався Рекс під столом.

— Тихенько, старий. Не бійся.

Я погляд підвів на зображення Матері Господньої на стіні. Не хочеш вберегти мене, отже. Чи не можеш.

Двигун затих. Надворі пізній вечір. Мій пес принишкнув. Більше жодного натяку на хоробрість в очах вівчарки. Та чи варто звинувачувати Рекса у слабкості? Постать, що вже стояла біля хвіртки, і в мене викликає мокре липке відчуття десь у грудях.

Спогади вдарили, коли я побачив, що висока фігура стала ще більш ламаною, ніж раніше. Воно заховалося у сутінках, обперлося людськими долонями на паркан мого подвір’я. Натягнуло шию, щоб я зрештою побачив.

Бліде обличчя, вкрите виразками, пробивалося крізь сутінки. Розбиті скельця його окулярів — немов жовтки давно зіпсованих яєць.

Заскрипіла хвіртка.

Це все — мої помилки.

Взагалі, наше життя повне прикрих прорахунків. Чим далі живеш — тим їх більше, більше помилкових рішень.

Неправильно зроблених виборів.

Мене звуть Ігор Дмитрович Курзанкін, і минуле мене наздогнало. Всерйоз замислююся над тим, чи є сенс знову змінювати місце проживання, надії врятуватися гаснуть з кожним візитом цього гостя.

Його чорні губи вигинаються у коло. Темінь розширюється, а метал дзеленчить у нетерплячих руках.

Я сперся на підвіконник, зовсім не поспішаю виходити. Поглядом потонув у чорній плямі морди, що все хоче мене затягнути…

Так склалося, що майже дев’ять років я провів у Тихоболітській виправній колонії номер 152. Але моя історія — не про кримінал та не про побут у в’язниці. Навпаки, я кажу, що ніколи не слід порушувати закон. Це й була моя перша помилка.

Давно все це сталося, а ніби й учора. Я у місті мешкав, із сім’єю. Все як у людей.

Сусіди викликали поліцію. Я не встиг збагнути, що накоїв — а шибки на кухні уже переливаються синьо-червоним.

— Відчиняйте двері, поліція!

У скронях стукало, дихати важко стало. Я наче забув, як це робиться.

Сусіди почули скандал, виходить. Нічого ти не приховаєш від людей, навіть якщо живеш в окремій хаті.

Стосовно вчиненого я справді жалкую, не виправдовуюсь. Із себе я вийшов. Зціпив руками шию рідної людини, а відпустити вже не зміг. Сварка закінчилась погано. А я після недовгого судового процесу опинився у «сто п’ятдесят двійці».

Чи знали ви, що холод теж має запах? Я це збагнув, як тільки переді мною відчинилися ворота колонії. Навіть напівзігнутий я бачив, наскільки великою була та брама.

Холодно завжди було в колонії, от що.

…Ця тварюка простоїть там до самого ранку, а потім піде. Складеться у кілька разів, заповзе до «Копійки». Можливо, поверне собі людську подобу на деякий час. Волога пробиває мені ноги холодом навіть через взуття. І тоді, і тепер. Я наче знову в колонії. Кожна кістка в тілі болить.

Собаки гавкають над вухом, нас грубо штовхають уперед. Руки за спину, голови донизу, прямо у неприбране листя. У повітрі там, як і в моїй пам’яті, назавжди повис важкий дух хлорки, казенної форми та безнадії. Що восени, що влітку.

У СІЗО я сидів спокійно, все найгірше почалося далі. Колонія була повністю «червоною», тобто це означає, що режим встановлювала адміністрація. І робила вона це жорстко.

Ретельні перевірки одразу після прибуття. Ліхтар в очі. Дубинка по спині. Нас жорстоко побили ще на прийомі. Люди у формі лупили нас просто під цегляною стіною. Я прикривав обличчя руками, спершу намагався докричатися до них, а потім просто вив.

— Ну що, ласкаво просимо у «сто п’ятдесят двійку»! Чай? Каву? Дівок, може?
Один із «вертухаїв» невпинно гигикав, проходжуючись поміж нас. Якийсь худорлявий дід лежав біля мене та кашляв кров’ю.

— Слухайте та запам’ятовуйте, постояльці недороблені! — картавив він високим неприємним голосом. — Один раз кажу, потім хто не зрозумів — забиваємо. У нас тут нема жодних «чорних», «блатних», «мужиків» чи «опущених». Єдина «масть» для всіх — «засуджений»! Є розпорядок, згідно з яким ми живемо. Ясно я висловлюю позицію установи? А?!

Інші ув’язнені застогнали, і в цьому гомоні можна було вгадати забите чоботами слово «Так».

— Жодного опору. Пальці не гнемо, не сперечаємось! А за кожне запитання «не в тему» — буде кара.

Глухий морок та ґрати. Павуки все заплітають собі гнізда в закутку, висять просто над обличчями. Нікуди не подінешся від цих членистоногих. А ще їх не можна вбивати — це я пам’ятав із СІЗО.

Родина відвернулася від мене. Адвоката надала держава, на суд ніхто з близьких не прийшов. Жодних передачок чи листів я не отримував. Дуже скоро збагнув, що нікому не потрібен на волі.

Я вчинив непоправне. Таке не прощається.

Перші місяці нас тасували, як колоду з картами. Я постійно змінював «хату», не спав ночами через перевірки та постійний стрес. Нові умови життя стали для мене, м’яко кажучи, шоком. Ніколи не міг подумати, що опинюся у в’язниці.

Обличчя незнайомців, сіро-коричнева каша в металевій мисці, від якої нудить. Тверда дошка під спиною, як у труні.

Постійно.

І павуки всюди.

Товста жінка з червоним носом представилась медпрацівником. Уже за північ було, коли мені заламали руки та привели до тісного кабінету з радянськими меблями.

— Ігоре Дмитровичу, я задам декілька питань особистого характеру. Переді мною ваша справа, потрібно уточнити дещо стосовно хронічних захворювань та стану здоров’я загалом.

Від постійного недоїдання та незручного лежання я застогнав. Ще не звик на той час.

— Які ще питання? Чого ви хочете?

Дратувало світло, що било в очі. Через постійну пітьму у камері тепер мені було некомфортно, тому стиснувся весь.

— Ще одне криве слово, Курзанкін, і на п’ятнадцять діб у ПКТ відправишся. Слухай, що каже лікар!

А це начальник колонії пригрозив, Володимир Олегович. Лисіє його голова десь поза моїм полем зору. Він завжди присутній. Ковтаю слину та й кажу тихо:

— Все ж написано...

Язика прикусив одразу — забув на мить про головне правило колонії стосовно зайвих питань.

Втім, цього разу мене не вдарили. А почали розпитувати по колу. Яка група крові у мене, чим хворів у дитинстві, яку музику та фільми слухав на волі.

Як би вчинив, маючи три яблука та необхідність поділити їх навпіл із другом?

Чи легко я заводжу нові знайомства?

Чи займався спортом у молодості?

Тести на рівень інтелекту, чи тип темпераменту...

Чи важко мені засинати через думки про майбутнє?

Знущаються. Не пояснюють. Повторюють.

Чи цікаво мені дізнаватися про чужі культури?..

Дехто з мужиків відмовляється вести схожі діалоги. Протестують. Їх закидують потім до камери, як мішок з тельбухами після двох-трьох тижнів в «одиночці». Пневмонія, температура, ноги відмовляють. Нерідко це закінчувалося смертю.

Скаржитися не було сенсу. Писали листи окремі арештанти, а потім взагалі зникали. Одного збили так, що всі зуби повипльовував. Схожу жорстокість проявляли переважно до арештантів, котрі притримувались так званих «понять».

Ніч, пам’ятаю. Двері відчиняються — і заносять того, що протестував. Кашляє він, блює. І на бетонній підлозі — білі шматочки зубів та ще чогось.

Знову нова камера. Ще чотири виклики й однакові запитання.

Не буду описувати особливості тюремного буття. Скажу лишень, що різне бувало. Кілька разів я ледь не потрапив на загострену «фінку» сусідів. Я знав: таких, як я, хто потрапив сюди вперше, не мали б утримувати разом із бувалими злочинцями. Однак нікого в колонії це не хвилювало. Досвідчені рецидивісти постійно шукали нагоди «прогнути» під себе звичайних бідолаг. Один молодий собі взагалі віку вкоротив. Повісився на ліжку. Або ж допомогли йому.

Сам я теж достатньо натерпівся. Більше, ніж...

— Тримайся, скоро відстануть. Це вони профіль на тебе створюють, підбирають напрям, — заспокоює мене один із відносно нормальних зеків. Це він говорить стосовно візитів до жінки-лікаря.

— Напрям? Я ж дрібна рибка, а не авторитет. Що їм треба?

— Тобі поки нічого не пропонували? — Він перепитує та крадькома озирається на решту чоловіків у «хаті». Тут постійно панує недовіра та напруга.

— Ні.

— «Крутитимуть» на співпрацю, відмазуйся до останнього.

— Так а я їм що можу зробити? «Стукати»?

— Люди різне кажуть... Не знаю. Дослідження проводять тут. Проклята це колонія. І ті, хто «зверху» сидять. Демони вони! Факт!

Відбій, підйом. Кабінет, анкетування.

Постійна зміна сусідів та помешкань втомлювала. Виникали пусті конфлікти. Я намагався зберегти своє життя та достоїнство. Спершу уникав азартних ігор, був вкрай обережним стосовно того, що говорю.

За ґратами ти вчишся слідкувати за кожним словом та рухом. Навіть уві сні. Де б ти не сидів — у будь-якій «хаті» знайдеться той, хто фіксує все пов’язане з тобою.

Втім, сиділи тут і прості люди, такі як я. Передачками ділилися зі мною, їли ми разом.

Пам’ятаю, що повторювали постійно: буцімто всі звернення до адвокатів — марні. Ні зв’язки, ні принциповий характер не допоможуть у «сто п’ятдесят двійці». Або ти робиш те, що кажуть, або втрачаєш здоров’я.

Камери, до речі, по-різному впливали на своїх мешканців. Десь мене жахливо боліла голова. Цілими днями. Спраглий та спітнілий, я чекав, поки мене переведуть далі. Сусіди гепали кулаками в двері, просили «вертухаїв» проявити милосердя в таких випадках:

— Начальнику, ну начальнику, виведи! Гадом буду, неможливо, дохну тут! ДОХНУ!

Я затискав вуха вологою наволочкою та потерпав. Чекав кінця. Потім почав пити чефір, тюремний напій. Щоб не збожеволіти остаточно — таки взявся до ігор. Шахи, нарди. Десятки, сотні партій у напівтемряві, до якої я призвичаївся. Гидка їжа. І знову спати.

У постійному очікуванні чогось недоброго вже не розумієш, скільки часу пройшло. День у камері зараз, чи ніч.

Так моє тюремне буття повзло вперед. «Вертухаї» були глухими до прохань, а постійне переселення продовжувалось.

У певний момент начальник колонії почав викликати нас для особистої бесіди у своєму кабінеті. Я вже відчув, що ледь витримую все це, коли черга дійшла до мене. Через це — ще більше нових конфліктів. Ходиш до «кума» в кабінет — отже, «стукаєш». І так далі.

— Ти, Ігор Дмитрович, людина випадкова у системі. Не злісний злочинець. І здоров’я, і розум хотів би зберегти, так?

— З вашими умовами утримання? Це неможливо, начальнику.

— Не кривися. Не пощастило тобі. Але життя на цьому не зупиняється.

— Що це за постійні переселення? Що за тестування? Я скаржитися буду, ви зовсім за людей в’язнів не маєте.

— Змучився, еге ж, — начальник, здавалося, не звертає уваги на мою втомлену злість. — Хочеш відсидіти нормально, а потім вийти. Га?