*

Кілька днів тому на мене напало нестримне бажання написати оповідання. Я тільки за, але ідеї для сюжету на моєму творчому горизонті навіть не маячили. Що ж, зачекаємо до кращих часів.

А сьогодні серед ночі я прокинулась від  спеки, спраги і головного болю. Перше питання: я що, вчора пила? А, так-так, були в гостях, пила вино. Не те, щоб багато, але достатньо для спонтанного бажання попити водички посеред сну. 

На годиннику третя ночі, м’яке світло вуличних ліхтарів заливає кімнату, я лежу на ліжку, відкинувши ковдру: забула вимкнути опалення. Відкрила балконні двері, впустила трошки холодного повітря – мм, добре. Швидше за все в найближчі півгодини не засну.

Читати не хотілося. Закрила очі і звично почала складати в голові речення. Це була моя улюблена розвага з дитинства: писати в голові оповідання. Не має значення, що до паперу доходило всього нічого, головне тут – творити. Придумувати сюжет, нанизувати слова, як намистинки, вибудовувати діалоги, описувати героїв, жити їхніми емоціями… Чудесна розвага, особливо безсонними ночами.

Ось і зараз в голові моментально склалися перші речення: «Я знову прокинулася серед ночі. Боліла голова. Задумалась: пила?» Стоп-стоп, таке я вже писала! Багато років тому мені наснився кошмарний містичний сон, який тримав мене, не відпускаючи, кілька днів, поки я не записала його в оповідання і починалося воно саме так.

Добре, облишмо поки питання самоплагіату, тут виникає інша проблема: а далі що? Про що писати? Проснулась, попила водички і? Сюжету немає, жодної, навіть самої убогої, ідеї не пропливло поряд зі мною в цій нічній кімнаті, залитій легкою димкою нічного світла. Єдина думка, яка залишилась в моїй самотності: а, хай оповідання саме присниться, це ж не вперше таке.

І заснула. А потім знову прокинулася попити водички. А заодно згадати сон, який встигла побачити. Незадоволено скривилась сама до себе: нічого особливого, не вразило! Сон був набором розрізнених сюжетів: я тусила в якійсь компанії, яку очолював Демон в чорному з доволі милим обличчям, але не те, щоб прямо красень. Просто миленький, не зачепив, ще й не дуже високий – ну не моє.

Компанія бродила по чужому великому будинку, чудила, веселилась, але все занадто в рамках пристойності. Мені набридло, я вирішила піти від них, та широкі сходи, що вели на вулицю, були настільки вкриті льодом, що спуститись по них можна було лише на санках. Я оглянулась і без роздумів стрибнула в снігову кучугуру збоку від сходів, вчепившись в гілку сосни, яка дуже вдало виросла саме в цьому місці мого сну. Несподівано гілка з шумом зламалась, і це демоненя, яке ні з того, ні з цього цибануло за мною, почало на мене… кричати!

Агов, це що таке? Та це ж переходить будь-які межі: ти в моєму сні ще й на мене кричати будеш? – психанула я розгублено. А де ж оці славнозвісні демонські звабливі витребеньки? Демон не відповів, лиш косо поглянув на підвищення біля сходів. Там стояли дві жінки: одна – мер міста, інша – її замісниця. Я фиркнула: оо, та цьому місту лише героїні бракує!

Демон глузливо усміхнувся, наблизив своє обличчя впритул до мого і запитав на повному серйозі: Хочеш? Можу влаштувати.

Я зневажливо хмикнула: Та нізащо! Досить з мене, нагеройствувалась в свій час.

І незрозуміло як, але ми пішли далі разом. Він вів мене якимись дивними, похмурими, напівмістичними площами з химерними візерунками на плитах, локації плавно змінювали одна одну, і врешті ми прийшли в дуже затишне кафе.

Але за столиком нас зненацька стало троє: я, демон, і моя, уявіть собі, підсвідомість, яка викотила на обговорення питання, що давно вже мене мучило в реалі: чим би таким зайнятись, який би маленький бізнес замутити для душі? Ох, звісно, раз в нас є демон, чому б і йому не винести мізки? І от сиджу я, розпинаюсь, розказую свою чергову крейзі-ідею про відкриття кафешки з чимсь нереально смачним, причому довго так розповідаю, натхненно, і враз усвідомлюю, що його прискіпливий погляд все більше наповнюється скепсисом. Мій ентузіазм швиденько затухає, а він головою киває мені на місце, де ми сидимо, і я без слів розумію: ми й так в крутому кафе, що ти там верзеш про плани?

Демон він і є Демон! З таким сарказмом на мене подивися, що прямо вибісив! Із злістю відвернулась від нього і поглянула на стіл: виявляється, поки я там базікала про свої плани, то умудрилася ще й пазли складати! Незвичайні такі: маленькі фігурки збираються в більші блоки, а потім з них можна скласти щось геть інше. І ото я стараюсь створити це інше, мучусь, складаю і хоч розумію, що один блок неправильний, все одно вперто не замінюю його. А демон нависає наді мною, добродушно посміхається і підказує: Ось так поверни, тоді все вийде. – Не буду я нічого повертати! – злісно огризаюсь і тікаю. Ненавиджу, коли мені вказують! 

Підсвідомість: Фейспалм. Але ти дуринда, тебе ведуть, підказують, прямо пальцем тикають, а ти? Все одно тупиш… Стільки років працюю над тобою, та все дарма…

І поки Демон весело хихоче мені в спину, а підсвідомість зітхає, якась мила дівчина веде мене в невелике приміщення з віконечками, до яких стоять черги бажаючих відкрити бізнес. Краєм вуха чую чийсь запит: манікюрний салон. Ага, це схоже на консультаційний центр! Мене, як VIPа, проводять всередину, і тут я розумію, що тікаючи, забула свою сумку. Кричу дівчині в віконечку: Я зараз, зачекайте! – біжу в кафе, хапаю сумку, лечу назад: я швиденько, я майже тут!

І просинаюсь.

Серйозно? Оце сон для оповідання? Агов, Демон, про що мені писати? Як я в сні роботу шукала? Чи як відмовилась стати героїнею? Чи як затупила з пазлом? Ага, сюжет – прямо вогонь, нічого не скажеш…

Що за ніч… Ні поспати, ні придумати щось толкове. Зітхнула, закуталась в ковдру, чоловік відразу загріб мене в свої обійми, щось тихенько пробурмотав мені в спину. Добре, раз хитрість не вдалася – так і буде. П’ята ранку, хоч посплю.

Підсвідомість: Ага, по-доброму, значить, не хочеш? Склала б пазли, дивись, все б і вийшло, відбулася б легеньким переляком. Ну що ж, будемо по-поганому.

Демон, променисто посміхаючись: Прийняв, працюю.

Сьома ранку. Просинаюсь в істериці: Аааааа, та за що? Знущаєшся? Ти… Ти… Та як ти посмів!?

Відкинулась на подушці, віддихалась і лише тоді насмілилась торкнутися думками останнього сну: чуже місто, щось на кшталт відрядження. Мій супутник – молодий чоловік під тридцять з приємною зовнішністю, але так, знову не вразив, хоч і є в ньому щось притягальне. Підіймаємось сходами кілька поверхів – якийсь бляклий готель на три зірочки. В одному з номерів натрапляємо на вмираючу людину. Чоловік відразу приступає до роботи, оглядаючи тіло. Мені не дуже добре видно, людина накрита і лежить обличчям донизу, але щось мені здається знайомим, щось в цій картині мене тривожить. Затаївши дихання чую, що людина все ще не померла, все ще чути її останні схлипування. Супутник показує мені пальцем на невелику криваву точку на потилиці, вона пульсує і розповзається зловіщими павучими лапками. Я переводжу погляд за його пальцем, це коротке кучеряве волосся чомусь має такий знайомий вигляд…

- Ой, звісно, як же без містики, – кидаю йому роздратовано, але чоловік спокійно сидить на підлозі, уважно дивиться на мене і легенько посміхається кутиком рота. Ця посмішка викликає в мене якісь неясні сумніви і щемливе відчуття страху в животі. Саме в цей момент я розумію, що людина, чиї останні схлипи я чую – це моя мама!

Я навіть не питаю – як це може бути, думки абсолютно відсутні, все сприймається так, ніби й повинно бути. Емоції моментально накривають мене шаленою хвилею, я в дикому жаху падаю перед нею на коліна, заходжусь в гірких риданнях і починаю відбивати земні поклони, безкінечно вдаряючись головою об підлогу. Я добре знаю, що насправді мама померла кілька років тому від раку мозку, але зараз її передсмертні хрипи просто зводять мене з розуму, я не можу перестати заливатись сльозами. Моє довге чорне волосся розсипається по підлозі, я врешті завмираю, вткнувшись обличчям в коліна. Хрипи поступово затихають.

Тиша...

Десь через вічність я підіймаю очі, і мій напарник, цей чортів Демон, все з тою ж лагідною напівгримасою-напівпосмішкою підморгує мені. І тут до мене потихеньку доходить, що це за дивно-страшно-лоскітне відчуття було в животі – ми з ним, виявляється, ще й переспали!

Я вибухаю: Як? Коли? Навіщо? Чому я не пам’ятаю?

Він все з тією ж посмішкою киває: було, було, чесно було…

Я вискакую з кімнати, як пробка з шампанського, і на ходу розумію, що якщо це все ж таки було, то як я не згадала про…чоловіка? Чоловік?! Божечки, в мене ж є чоловік! І я йому зрадила?

Мене просто затоплює паніка: Аааа, що ж мені робити, він же такий гордий, він же цього не винесе! Значить, я йому ніколи не скажу! Але як мені жити з цим, я ж не можу йому збрехати!

І десь глибоко на краю свідомості: Блін, та ще й мужик просто миленький, він же навіть мене не вразив… Навіщо? Яка ж я все таки дурепа…

Я біжу довжелезним коридором безликого готелю, а думки несуться в голові, як скажені коні, і ось так, табуном, ми вилітаємо з сну з сльозами, страхом, переляком, задишкою та панікою.

Видихаю.

Пауза. Дуже довга пауза в моїй голові. І почуття неймовірного захоплення, яке підіймається в моїй свідомості: уїв таки!

Переграв!

Вразив!

……

Мій внутрішній Демон глузливо посміхається по ту сторону ілюзії: Ну ось, а ти скандалила: нема сюжету, не вистачає драми. Невдячна, ще й фиркає до мене. Тепер тобі достатньо емоцій? Вразив? От іди й пиши!

І я, вже така смілива в реальності, навздогін йому: дякую, звісно, але все-таки, чому ти лише симпатичний, а не демонічно прекрасний?

Підсвідомість: Фейспалм. Їй вже ніхто не допоможе, врятуйте хоч би мене!

Демон, весело скалячись: прийняв, працюємо!