замальовочка

Темними коридорами Евермора ледь чутно йшли двоє підлітків. Їм було не більше шістнадцяти, але через їхню азійську зовнішність можна було подумати, що вони молодші. У цій частині будівлі вони були вперше, тож єдиною надією знайти потрібну кімнату став невеличкий клаптик паперу, що замінював мапу.

— Ти впевнена, що ми йдемо в правильному напрямку? — ледь чутно запитав старший брат.

— Заціпся, Ічіро, — так само тихо шикнула на нього дівчина. — Якщо нас почують...

Не встигла вона договорити, як її перебили:

— Знаю, але це була твоя ідея.

— Невже тобі зовсім не цікаво?

Вона не дочекалася відповіді. Та й не потрібно було, адже вони вже стояли перед потрібними дверима. На них висіла табличка з іменами власників: «Ріко Моріяма, Кевін Дей». Чомусь планувати все декілька місяців, шукати дорогу в цих лабіринтах коридорів не було так хвилююче, як зараз стояти перед дверима. Здається, Ічіро відчував ті самі почуття, але вагатися не було часу.

На годиннику минуло п’ятнадцять хвилин від їхньої так званої втечі. Ще стільки ж вони могли провести тут, доки дорослі схаменуться й почнуть шукати старшого спадкоємця та його, як любив казати батько, «бісову сестру». Це було іронічно, адже її ім’я — Канне — японською перекладалося як «божественна».

Ще секунда вагань — і Канне постукала у двері. Якщо за мить до цього можна було чути, як хтось рухається в кімнаті, то зараз запанувала суцільна тиша.

"Я зробила щось не так?" — спантеличено подумала дівчина, переводячи погляд на брата. Він теж не розумів, що відбувається, але кивнув на двері. Вони наважилися відчинити.

Кімната була виконана в темних тонах, як і все в цьому місці. Єдиним джерелом світла слугувала настільна лампа. У напівтемряві Канне не одразу помітила дві маленькі постаті на ліжку справа. Якщо вірити табличці й інформації, яку вони змогли здобути таємно від батька, то поруч із Ріко (його легко було впізнати за характерною для азіатів зовнішністю) перебував Кевін Дей, опікуном якого став їхній дядько.

— Привіт, Ріко, — не чекаючи, поки Канне заговорить, почав Ічіро й підштовхнув сестру глибше в кімнату, щоб вона зачинила двері.

Двоє дітей на ліжку були шоковані й налякані одночасно. Ні Канне, ні Ічіро не засуджували їх за це.

— Привіт, братику, — хриплим голосом нарешті видавила з себе дівчина. Стільки разів вона прокручувала цю зустріч у голові, але реальність перевершила всі уявлення. Її охоплювала суміш почуттів: радість, тривога, розгубленість. "Що робити?" — подумала вона. Може, підбігти й міцно обійняти? Чи просто сказати, як вона рада його бачити? А раптом це налякає його?

Обравши найстриманіший варіант, Канне тихо промовила:

— Я так рада тебе побачити.

— Чому ви тут? І хто ви? — нарешті запитав Ріко.

— Я Канне Моріяма, — представилася вона, і вказавши на брата-близнюка додала. — А це Ічіро Моріяма.

— Моріяма, — прошепотів молодший. — Як у мене.

— Так, бо ти наш брат, — відповів Ічіро.

— Але я ще не став найкращим гравцем. То чому ви тут? — з підозрою запитав хлопець, хоча в його очах змішалися страх і надія.

— Чому ми повинні приходити тільки тоді, коли ти станеш найкращим гравцем? — здивувався Ічіро.

— Так сказав дядько. Він сказав, що я вам не потрібен, поки не стану найкращим, — тремтячим голосом зізнався Ріко.

— Ми любимо тебе, тому що ти наш брат, а не через те, чи ти найкращий гравець, — ніжно промовила Канне. — І будемо любити завжди.