Пролог

23-є Світанку, 1057 рік.

Широкою дорогою вздовж лісу прямував віз, запряжений статним конем темного забарвлення з іще темнішою гривою. У возі сиділа юна дівчина з чорним, наче ніч, волоссям. Вона обіймала дуже великого для свого віку щеня рідкого сіро-блакитного забарвлення, очі якого були блідими, наче вкритими тонкою напівпрозорою плівкою.

— Вечоріє, — промовив світло-русявий хлопець, який в руках тримав упряжку і сидів на спеціально відведеному для візника місці. — Краще б сама укуталась, — звернувся він до своєї супутниці, повернувши голову в її бік.

У цю мить хура наїхала на якусь перешкоду, через що всіх пасажирів почало трусити. Від такої несподіванки візник вирішив зупинитись, і не встигли люди оглянутись, як їх вже оточили кілька озброєних чоловіків, одягнутих у ганчір'я.

— Викладайте все, що маєте! — погрозив один з них, виставивши вперед ніж. — Інакше пожалкуєте!

— Не на тих ви напали, хлопці... — тихо виказав русявий хлопець і випустив з рук упряжку. За мить на її місці опинився середній залізний меч, і його володар зістрибнув на землю, ближче до опонентів.

— Ріжте цих сук!

Нападники кинулись до бою: троє приперли воїна з клинком до хури, а один побіг до дівчини з собакою. Короткі леза горлорізів не йшли у жодне порівняння з мечем мандрівника. Той, хто захищався, вдало ухилявся від швидких атак і сам завдавав ударів у відповідь: знизу, згори, зліва та справа. За мить троє ворогів впали на землю без жодних ознак життя: одному боєць наскрізь простромив живіт, іншому — відрубав частину руки та проколов грудну частину, а останній взагалі позбувся голови.

Завершивши поєдинок, хазяїн упряжки побіг до задньої частини хури, де мав зустріти останнього нападника, однак на свій подив побачив там лише черговий труп — цей був з прогризеним горлом. Трохи далі від місця подій стояла чорноволоса дівчина, яку охороняв пес із закривавленою мордою та який радісно крутив хвостом.

— З тобою все гаразд?! — із турботою спитав молодий чоловік, знявши з поясу ганчірку та витерши нею лезо меча.

— Він захистив мене, все добре, — відповіла дівчина, погладивши улюбленця в районі грудей.

Пес був настільки великим, що у сидячому положенні перевершував на зріст свою тендітну хазяйку на цілу голову — він був завеликий і для звичайного дворняги, і навіть для вовка.

— Сідайте скоріше. Треба їхати, — вимовив воїн, повернувши зброю до піхов, а ганчір’я заткнувши за ремінь.

Люди та звір повернулися на свої місця.

— Ми щойно потрапили до цього регіону, і на нас вже напали — не подобається це мені... — цими словами чоловік супроводжував початок руху хури.

«Невже, ці люди — ті, про кого я подумав? Тільки не вони...», — подумав він після.

***

Група з двох людей і собаки подорожували далі. Брат із сестрою розмовляли на різні теми, доки пес просто сидів і дивився у порожняву. В один момент дівчина потягнулася назад і взяла до рук ковдру, зшиту зі шкіри ведмедя, якою вона наступної миті вкрила улюбленця.

— Нащо ти його накриваєш? Краще б сама укуталась, — звернув увагу візник.

— Я тобі вже багато разів казала, що мені не холодно, — ласкаво та водночас показуючи зуби відповіла юна особа. — А Спайку лише декілька місяців, — вона погладила собаку та притулилась до нього.

— У дитинстві ти навіть взимку виходила в легкій одежі, коли ми з Йорком кутались у десять шкір, — з посмішкою згадав молодий чоловік. — Цікаво, яким він став за ці роки... Скільки ми були відсутні вдома? Років сім?

— Дев'ять... дев'ять років ми не бачили батьків та брата... а тата вже й не побачимо, — чорноволоса сумно схилила голову, впавши у спогади.

Пес відчув засмучення хазяйки та язиком витер сльозу, що покотилася її холодною щокою. Дівчина крізь сльози посміхнулась й обійняла свого вихованця, а брат мовчки продовжив направляти віз.

Хура з людьми вже протягом тривалого часу рухалася прямою дорогою, яка поєднувала портове місто Габель та замок Артус, до якого й прямувала молодь. Позаду лишились запустілий форт та стежка, що уходила глибоко до листяного лісу та вела до старої лісопильні. Десь далеко виднілося невеличке село з численними халупами, з вікон яких й досі доходило тьмяне світло від свічок, запалених всередині.

— А ось і селище! — радісно промовила сестра. — Нарешті призупинимось і відпочинимо.

— Ти змерзла? — з єхидною посмішкою запитав хлопець.

Дівчина посміхнулась, даючи зрозуміти, що відповідь негативна.

— Сильно втомилась?

Красуня негативно похитала головою.

— Тоді не бачу сенсу зупинятися, тим паче до замку залишилось зовсім небагато.

— Хочеш скоріше побачити маму?

— Не тільки — я за всіма скучив...

Люди продовжили свій шлях, та незабаром перед ними постали брами батьківського будинку: невеликі, здатні пропустити лише один віз за раз. Стіни, висотою понад три людських зрости, оточували всі будівлі. Вартові вежі, за винятком однієї, порожнювали, а все навколо було зовсім темним і безколірним. Можна було подумати, що замок давно покинутий, якби не чисті прапори, що висіли при вході та на яких був намальований герб роду Артус: червоний щит з залізним обрамленням і зображенням лицарського закритого шолому з короною зверху та вінком з дубового гілля — навколо.

У момент наближення возу до замка, згори неочікувано пролунав чоловічий голос:

— Прибули!

— Ми вдома, сестро, — з посмішкою на обличчі промовив молодий чоловік, після чого дерев'яні брами почали повільно відчинятися...