4.

Я справді подумав, як він мені й радив, і дійшов висновку, що з того моменту, як ми вперше зайнялися дрочкою, розуміння того, що відбувається, кудись поділося від мене.

Коли я зустрів його в Оук-Гілл, то просто повірити не міг, що такі хлопці, як Патрік, можуть від чогось страждати. Він був схожий на могутній дуб із засохлими гілками. Його руки висіли, наче батоги, уздовж кремезного тіла, а на обличчі читався відчай.

— Гей, що ти там робиш? — запитав у нього.

Патрік різко обернувся, аж галька посипалася вниз. Він стояв на краю урвища й дивився на воду.

— Що?

— Кажу, що ти там робиш?

— Ти хто?

Підняв від грудей фотоапарат і навів на нього.

— Я фотограф. Мене звати Ґіл. Ґілберт Райт. Ми вчимося в одній школі, — «тільки ти мене не помічаєш», — подумав, але не вимовив. — Ти Патрік, так?

Вітер розкуйовдив його світле волосся, і він був схожий на велетня, якби не бомбер і джинси.

— Забирайся.

— У тебе справи?

— Так!

— Я трохи тебе пофотографую, — клацнув камерою. Раз і вдруге, Патрік розлютився й підхопився, щоб забрати в мене фотоапарат. Притиснувся так близько, що я міг побачити іскорки на райдужці його очей. Від нього пахло алкоголем і його власним особливим запахом, від якого в мене все зводило всередині.

Я ніколи й не мріяв опинитися так близько до нього. Шкільна легенда мала бути грізною й недосяжною.

— Віддай, — наказав він.

— Це моє.

— А якщо заберу?

— Спробуй, — чомусь не було страшно, хоч я й розумів, що він може мене відгамселити.

Патрік до мене не доторкнувся, тільки дивився, наче побачив уперше. Раніше, у шкільних коридорах, він мене й не помічав, зайнятий Келлі та своїми дружками з команди.

Того літа Келлі поїхала до Франції, а Патрік перебував на межі відчаю, тому що батько влаштував ему пекельний марафон підготовки до першого року в коледжі. Мій велик стояв недалеко від дороги, а його ми знайшли кинутим на узбіччі й поїхали покататися.

Я не ліз до нього в душу, але Патрік усе сам мені розповів, коли ми дісталися гамбургерної.

— У тебе ніколи не було відчуття, що хоч би якими були докладені тобою зусилля, цього все одно замало?

— Так, це як бути лузером у школі. Привіт! — усміхнувся йому, вирішивши пожартувати.

Але Патрік притих на хвилину, залипнувши поглядом на моєму обличчі.

— Ти той хлопець, який психанув у їдальні?

Це було не найприємніше, що можна було про мене згадати, але він хоча б визнав моє існування.

— У мене був не найкращий день.

— Ти перекинув тацю й закричав, що ти гей. Ні?

— Мені не дали мілкшейк, що ще залишалося робити?

Патрік усміхнувся.

— А ти кумедний… Хочеш позависати в мене? Батько відвів підвал під мій тренажерний зал, але я іноді відлинюю і краду з холодильника пиво.

Отримати запрошення «позависати» від Патріка МакКінлі — це дорогого коштувало.

— Питаєш! Кажи адресу.

Патріка не збентежило, що я гей. Навпаки, він покликав мене додому після зізнання, а не до того. І я пам'ятаю нашу першу зустріч. Було дуже ніяково. Ми пили пиво й теревенили, Патрік тягав залізо, а я намагався бути корисним. Від вигляду його оголеного торса в мене виник дикий дискомфорт у трусах, тому я намагався сховатися й досить швидко втік. Але все одно повернувся, наступного разу і ще...

Я був від нього залежний і всі долоні собі в кров стер, мріючи про Патріка.

Наприкінці серпня в місто повернулася Келлі, я бачив їх разом у тому самому кафе, де ми їли гамбургери вперше. Вона здавалася дуже красивою й неможливо йому пасувала.

На відміну від Трейсі, Келлі була дуже чарівною дівчиною.

— У нас із Келлі не клеїться, — повідомив Патрік через пару днів після її повернення. Тоді ми говорили востаннє до від'їзду в коледж.

— Чому?

— Вона марить Францією, хвалить цих любителів жабьячих лапок напропалу. У неї мрія стати моделлю, а я проти цього.

— Вона дуже красива, — зауважив я. — Думаю, у неї є потенціал.

— Красивих дівчат часто кличуть працювати моделями, але потім вони займаються зовсім не тим.

— Тоді тобі варто дозволити, але проконтролювати.

— Завтра я їду в коледж, як я зможу її проконтролювати?

— Але ж ти не хочеш її кидати, правда?

Патрік дивно подивився на мене.

— Не хочу.

— Ти кохаєш її?

— Не знаю. Раптом у коледжі я зустріну когось іншого? Школа дуже тиснула на мене в плані вибору пари. Я же король бісового балу, мушу зустрічатися з королевою.

— Це не так уже й жахливо.

— Дивлячись для кого. А якщо я хочу іншого для себе?

Від його погляду мені стало ніяково, і я втік. Ми могли говорити про що завгодно, тільки не про кохання. Мій досвід дорівнював нулю, і я намагався уникати цих тем, щоб не зізнаватися в принизливих речах. Я ж бо навіть не цілувався ніколи, навіть із дівчатами.