Казка про серця та долю

Величезний простір заповнювали срібло й золото, чавун і алюміній, дорогоцінні камені, кришталь і скло — вони були нічим, лише матеріалами, які відрізнялися температурою плавлення чи кольором. Та й той стане червоним, коли їх розігріють до температури пекла. Невгасимі печі палали жаром цілодобово, а запах вогкості й диму в'ївся в стіни. Навіть інструменти, які при народженні сяяли, почорніли від кропіткої роботи головних ковалів Королівства.

Лише тут, і тільки в цій кузні, кували мечі неперевершеної гостроти, непробивні щити та неймовірної краси намиста й персні, що так тішили очі Королеви. Ті, хто бажав мати міцну та вічну сталь, з'їжджалися з усього Королівства, щоб отримати те, без чого не обійтися в бою: шоломи, прикрашені гострими, вигнутими рогами; піки, кинджали й вістря з блискучою гостротою на лезах; кольчуги, поручі й товсті накладки на плечі — все можна було знайти тут. 

Ковальня славилася не тільки цим: велич робіт майстрів особливо вирізнялася в іншому, крихкому й ніжному приладі, яке часто виходило з ладу, але було настільки незамінним і важливим, як і захист на полі бою — серце. Велике або дюймове, з оздобленнями чи зовсім без них, із золота чи звичайного заліза — серце не можна замінити, його можна лише викувати, створити з нуля й придбати.

Вілен — спадковий коваль, з дитинства переймав досвід батька та діда. Він засиджувався у кузні допізна, відточував найменші рухи, кожен удар; вслухався, які звуки видавав співун-метал — він кував, згинав і формував, вкладаючи душу в матеріали, поки нарешті не створив власне серце, і саме з цього почався його шлях. Адже коваль може стати майстром справи лише тоді, як викує собі серце.

Ковка серця — філігранна робота, яка вимагає не лише майстерного володіння молотом, а й величезної внутрішньої віддачі, краплинки таланту та безмежної любові до справи. Серця завжди були складною роботою, проте після них усі інші завдання здавалися дріб'язковими. Вони забирали більше часу та сил, хоча й мали прості конструкції, тоді як мечі та гравіювання на них вимагали майстерності та спритності. Однак більшість ковалів охоче бралися за «звичайні» замовлення, але Вілен відчував… ні, він знав, його покликання — це саме серця, тому завжди займався ними, лише зрідка, відпочиваючи, міг викувати меч із красивим орнаментом на сталі чи шолом, додавши авторські деталі.

Серця — ось що було його пристрастю і болем водночас. Саме це зробило його відомим у всьому Королівстві. Він кував серце самому Королю, а згодом і його сину, спадкоємцю престолу, а також Королеві, виконуючи її дрібні, прискіпливі побажання. Після неї до нього у кузню почали навідуватися й придворні. Інші королі не соромилися особисто приходити до нього із замовленням і дякували не тільки щедрою оплатою, але й приємним словом. Вілена знали як надзвичайного коваля навіть за межами Королівства, і він безмежно пишався цим.

Рідко доводилося кувати серця для дорослих — частіше для дітей, а вони маленькі, яскраві, але красиві, з невеликою кількістю оздоблень. Перше серце діти зазвичай отримували у шість років, у цьому віці їх найпростіше навчити емоцій і відчуттів, пояснити, як на це реагувати та для чого їм це потрібно. Потім, в старшому віці, люди воліли замінити серце на щось більше, ніж їхнє маленьке дитяче сердечко. Зазвичай, вони приходять до Вілена після вісімнадцяти років. Дуже рідко приходили люди старші за сорок. В основному, ті хотіли оновити ковку або саме серце, а іноді просто через нудьгу чи набридлий дизайн. Дехто змінював серця, як рукавички, і таких людей Вілен не любив: через них його робота втрачала свою цінність, а серця більше не мали колишньої сили. Власники таких сердець завжди були неприємними, подекуди злими, особами, але платили багато і Вілен питав мало, мовчки виконуючи завдання.

Сумно було, коли серця повертали ковалю, вимагаючи скасування. В ковальні для таких замовлень була окрема стінка, де майбутні клієнти могли оцінити роботи. Вілен рідко повертав повну суму, хоч й міг. Частіше — половину вартості. Але він не засуджував таких людей і їхні вчинки. Ті, хто пережив горе, відмовлялися від сердець, інші ж потребували грошей і перепродавали їх дешевше. Однак це було їхнє серце, і воно не могло існувати в чужій душі чи тілі, тому його повертали Вілену. А він їх перетоплював, розбирав на частини, наче сміття, яке викинули, коли воно більше нікому не було потрібне. Коваль розбирав серце і створював свіже — для нової людини.

Дуже рідко серця вперше виготовляли для дорослих; для тих, хто з якихось причин не отримав серце в дитинстві, хто не знав, що таке емоції, почуття, відчуття, чий світ був чорно-білим. Тоді Вілен старався з усіх сил, щоб створити найкраще серце, яке тільки міг, навіть якщо знав: власник ніколи не зможе повною мірою оцінити красу того, що носитиме у своїх грудях як захист і зміцнення власних сил.

І от, раптово, такий замовник з’явився в його кузні пізнього вечора, сяючи смарагдовою мантією в променях заходу сонця, яке забарвлювало небо й хмари в багряний — колір, красою якого могли насолодитися лише люди з серцями. Вілен, піднявши голову, розглядав переливи кольорів від червоного до блідо-рожевого, а новий клієнт спокійно й безпристрасно пройшов прямо в ковальню, ввічливо постукавши по відкритих дверях двічі, привертаючи увагу коваля.

— Пане Вілене? — звернувся чоловік прямо до нього, глянувши очима, чорними, наче карбонадо*, і ці очі сколихнули серце Вілена невідомими почуттями. Відчуттями, схожими на ті, які він відчував до матері, але водночас незрівнянними ні з чим іншим, що він коли-небудь переживав — ніжність, з домішкою любові й бажання. Не схоже на задоволення від красивої роботи, але водночас мало занадто багато спільного. Незрозумілі, полохливі емоції шовково прослизали між латками на серці, знову приходячи й зникаючи.

Холодні, безпристрасні очі дивилися прямо на Вілена, не розуміючи, чому його рот відкривається, а слова застрягають у горлі разом із клубком. Чоловік зробив ще один крок, і Вілен швидко піднявся, квапливо кивнувши, щоб не дати голосу видати ледве чутне «так».

— Ви хочете зробити серце? — схвильовано запитав він, прочищаючи горло й намагаючись приховати тремтіння перед чоловіком, який продовжував дивитися на нього, наче на неживий предмет. Дивився, але не розглядав, як це робили інші. Погляд, не схожий ні на що, наче в того, хто ніколи не мав чогось важливого — здатності відчувати. Недосяжний і холодний, у певному сенсі відчужений і непривітний. Бачачи таких людей, Вілен зазвичай відчував до них жаль, але цей чоловік не викликав таких емоцій. Лише заціпеніння й побожність.

— Так, — коротка відповідь, раціональна, без зайвих пояснень. З таких людей потрібно витягувати інформацію, ставлячи питання, бо вони ніколи не розкажуть самі.

— Це ваше перше серце? — продовжує цікавитися Вілен, побоюючись побачити роздратування у чоловіка, хоча нагадує собі, що цього не може бути.

— Так, — повторює чоловік, киваючи. — Моє ім'я Яким.

Чоловік плавним рухом відкидає капюшон темно-смарагдової мантії, і його оксамитова шкіра м'яко сяє у світлі вогню. Вілен не може відвести погляд, забуваючи про те, хто він і чим зараз займається. Він відчуває, як ноги плавляться, а залізне серце всередині палає з кожним ударом, ніби намагається вирватися назустріч чужому, хоч і незахищеному, майже невидимому. Він згадує все, що зазвичай пропонує клієнтам, але на мить втрачає відчуття допустимості такої ж роботи з власником настільки безликого голосу.

— Гаразд, підберімо вам щось… — Вілен показує на стілець біля столу, заваленого різними ескізами (створеними його рукою) та зразками матеріалів.

— Знаєте, мені байдуже, просто зробіть серце, — чесно говорить чоловік, переводячи погляд на стілець. — У мене ніколи не було його, тож… я не знаю, що повинен відчувати, коли бачу все це.

Він обводить простір рукою в обручках, які яскраво спалахують у світлі: один масивний, як печатка, зроблений зі срібла, а інший перстень з великим синім каменем, який Вілен рідко використовував у своїй роботі — сапфіром. Благородні блакитний та смарагдовий на Якимі грають мелодію розкоші, яку він здобув, а не отримав у спадок. Ковалю потрібно видихнути й заспокоїтись, але це неможливо зробити саме зараз, коли темні очі Якима проникають у саму його душу.

— Вам тепло? — цікавиться Вілен.

— Перепрошую? — брови Якима зійшлися, нависаючи над беземоційними чорними алмазами очей.

— Ви відчуваєте тепло від вогню? — повторює він, вказуючи на жаровню. — Адже воно приємніше, ніж зимовий холод?

Яким кілька секунд задумується, переводячи погляд на чорну стелю, за яку Вілен відчуває миттєвий сором, а потім киває на знак згоди, що полегшує стан коваля.

— Напевно, так, — погоджується він і сідає. — Обираймо.

Вілен ніяково підсуває Якиму ескізи: деякі з них були одними з перших, намальованими трохи незграбно, але не менш красивими за ті, що він створив лише вчора. Яким без зайвих церемоній бере всю стопку й починає переглядати, швидко пробігаючи поглядом по деталях малюнка. Тонкі пальці перебирають ескізи, затримуючись довше на одних і швидко відкладаючи інші. Вілен помічає, що вибір чоловіка постійно зупиняється на серцях, які він планував робити зі срібла. І кожного разу, коли Яким відкладає один із них, він підіймає очі, наче хоче переконатися, що зробив правильний вибір. Їхні погляди зустрічаються — теплий янтар в очах Вілена ніжно тане перед Якимом. Той ледве помітно киває і переходить до нового ескізу.

Час вправно цокає, вечір тихими кроками блукає за відчиненим вікном, не турбуючи тих, хто сидить у кузні. Дуже тихо. Вілен продовжує захоплено спостерігати за точністю і грацією рухів Якима, коли той вимогливо постукує пальцем по обраному ескізу. Вілен оглядає його, і раптова думка спалахує в його голові яскравим червоним полум’ям.

— У мене є для вас дещо! — з захопленням каже Вілен, піднімаючись до столу, в якому зберігав рідкісні дорогоцінні камені й матеріали. Яким терпляче чекає на місці, спокійно спостерігаючи за схвильованими рухами Вілена, не виявляючи жодної оцінки його діям. — Ось.

Прямо в центр серця, вибраного Якимом, коваль кладе неймовірної краси камінь, який, здається, прикрашає кузню своїм червоним полум'ям. Чоловік у смарагдовій мантії підіймає погляд і схвально киває.

Минає не так вже й багато часу, хоча Вілену здається, що це ціла вічність, коли Яким робить остаточний вибір, уточнює деталі й підписує папери. Коваль ще раз оглядає ескіз, намагаючись не дивитися вслід гостю, що йде, і погоджується з тим, що саме таке серце підходить Якиму — срібне, з рубіном глибокого червоного кольору, від якого грудна клітка буде ледь помітно світитися під шкірою. Саме серце буде зроблено з тонких срібних ниток, переплетених, наче лози винограду, надійно захищаючи цей крихкий орган.

Вілен береться до роботи, щойно Яким, натягнувши смарагдовий капюшон на вугільно-чорне волосся, зникає у вечорі, що осідає на землю.

Робота коваля тривала всю ніч. Він невпинно змінював деталі, згладжуючи кожен нерівний міліметр на сріблі, залишаючи спеціальні кріплення для інкрустації рубіна, згинав і переплітав метал, щоб серце виглядало саме таким, яким він уявляв його у своїй голові. Вілен закінчив роботу з першими променями сонця й встиг поспати лише кілька годин, прокинувшись від гучного стукоту молота іншого коваля, який розплющував скрипучий метал для якогось меча.

— Серце для когось важливого? — припустив чоловік, витираючи піт з чола і широко усміхаючись сонному Вілену.

Той лише знизав плечима, оскільки не мав чіткої відповіді. Яким не був для нього кимось важливим, але з якоїсь причини саме в його серце Вілен вклав усі свої сили й надію, намагаючись зробити його надзвичайно красивим, майже ідеальним, таким, як і його власник. Остання деталь — рубін — спалахнула червоним полум'ям, коли другий коваль підняв серце в руці, щоб протерти срібло великим пальцем, перевіряючи якість роботи.

— Як завжди, саме те, що треба, — зауважив він і обережно поклав серце назад, на руку Вілена, який заснув із ним, міцно притискаючи його до грудей навіть уві сні. — Кому б воно не належало, воно служитиме йому вірно.

Вілен дуже сподівався на це. Він знав, що Яким не зможе оцінити красу його роботи, адже, як маленька дитина, він не розуміє, що таке краса або потворність. Він не знає, що таке любов чи пристрасть, так само, як не відчуває злості або горя. У беземоційності теж були плюси, але Вілен щиро вважав, що мінусів значно більше. Скільки б страждань його власне серце не приносило, він ніколи б у житті з ним не розлучився.

А Якиму буде ще важче. Людям, які вперше стикаються з емоціями та відчуттями в зрілому віці, досить складно до них звикнути, і Якиму доведеться або самому вчитися розуміти нові почуття, або звертатися до тих, хто зможе йому допомогти — до друзів, колег, придворних лікарів. Йому знадобиться підтримка, інакше він не зможе вижити з цим новим, пульсуючим тягарем у грудях.

Вливаючи частину своєї душі в серце, Вілен сподівався, що коли його власник оживе почуттями, відчує в ритмі серця ніжну трель, яка приведе його назад до кузні. Вілен не підпускав нікого близько через переконання та зайнятість, але зараз він був упевнений у виборі: незнайомець пробудив у ньому щось, змусив стерти межі й сподіватися на просвітлення.

Вілен лише сподівався, що після того, як виковане серце опиниться в грудях Якима, той згадає про красу, яку коваль створив для нього вмілими руками, і прийде подякувати, хоч раз. Йому вистачило б одного короткого моменту, щоб Яким повернувся до нього. Ще раз. І ще (хоча б у думках). Але він також розумів, що це неможливо: Яким повернеться в цю кузню лише один раз — щоб забрати серце — і більше ніколи не прийде. Можливо, тільки якщо захоче його замінити. Але ніяк не через талановитого й безнадійно закоханого в нього коваля.

ﮩ٨ـﮩﮩ٨ـ♡ﮩ٨ـﮩﮩ٨ـ

Почуття смутку й гіркоти настільки сильно захопили Вілена, що він поринав у них щодня, доки Яким знову не з’явився в ковальні під багряним заходом сонця, знайомо знімаючи з голови смарагдову мантію, наче не минуло тижнів після минулого візиту. Він простягнув мішечок з монетами — оплата за роботу. Жодної усмішки, яка освітлює обличчя Вілена, жодної радості в очах. Лише холод, розрахунок і свідомість. Це здавалося чужим для палаючого золотого серця коваля.

Нервово, Вілен простягнув чорну оксамитову коробку, помічаючи, як у його грубих, мозолястих руках вона виглядає занадто тендітною й ніжною, майже невідповідною. Він зняв кришку і показав Якиму те, що невдовзі битиметься в його грудях, але не побачив жодних бурхливих емоцій, якими його зазвичай нагороджували інші клієнти.

— Гарно, — зауважив Яким, ймовірно, просто з ввічливості, як і все, що він робив. — Думаю, мені сподобається ще більше, коли я згадаю про нього після операції на грудях.

— Сподіваюся, що згадаєте, — з надією промовив Вілен, дивлячись на чоловіка палкими очима. — І сподіваюся, що воно служитиме вам вірно.

— Дякую, пане Вілене, — промовив Яким, закриваючи серце, проводячи пальцями по тонких срібних нитках. На мить здалося, що він дійсно щось відчув, коли це зробив. Потім його чорні очі піднялися від творіння рук коваля, і він ледь помітно підняв куточки губ, ніби намагався усміхнутися.

Вілен кивнув йому, відчуваючи тепло на щоках, але не від вогню. А власник двох сердець — срібного, створеного Віленом, і ще одного, золотого, про яке він навіть не здогадувався — натягнув капюшон. Повільно і нехотя, як би здалося ковалю, якби Яким мав емоції. Він тихо зачинив за собою двері, які до цього завжди залишалися відчиненими.

ﮩ٨ـﮩﮩ٨ـ♡ﮩ٨ـﮩﮩ٨ـ

В Королівстві не вдавалося вгадати погоду: або сонце з сильним вітром, або дощ із задухою. Бувало по-різному, і рідко коли погода відповідала настрою жителів. Наприклад, Вілен любив грім і блискавки, особливо кувати під час грози, коли удари молота зливалися з гуркотінням, а вогонь змушував метал шкварчати та шипіти, розспівуючи пісню під спалахи блискавок. У такі ночі він залишався в кузні, працював для себе, і у вікні завжди горіло світло. Інколи люди заходили, думаючи, що це бордель чи бар, адже жоден інший заклад у таку погоду не працював.

— Закрито! — гукнув він, почувши за спиною, як двері відчинилися, впускаючи шум дощу, що бив по мощених вулицях міста. — Ковальня закрита! Приходьте завтра!

Але двері вперто зачинилися, так само, як і відчинилися, а відвідувач залишився всередині. Голос Вілена був сердитим, а з мокрої тканини незнайомця прямо текла вода, капаючи на підлогу.

— Я ж… — Вілен із втомою опустив молот і кинув розпечений метал назад у вогонь, знімаючи рукавиці. — Сказав.

Він різко обернувся і здивовано відкрив рота, побачивши Якима: він важко дихав, очевидно, злий. Його темні очі тепер палали гнівом і злістю, груди й плечі підіймалися та опускалися від швидкого дихання, наче він біг. Тонкі губи були міцно стиснуті. Вілен ніби дивився в минуле, але не міг зрозуміти на кого: разюча схожість з тією людиною, яку він бачив раніше, але тепер у кімнаті застигло зовсім інше враження — відблиск минулого, змішаний із новим, незрозумілим емоційним відтінком.

— Ваше серце — браковане! — заявив Яким, різко розв'язуючи шнурок на мантії, але мокра тканина не поспішала спадати з плечей, мокро чіпляючись за них.

Вілен посміхнувся попри ситуацію. Хоча Яким і був злий, коваль був радий бачити його; радів життю в темних очах, експресії в голосі, навіть якщо вона сповнена гніву. Це було свідченням того, що серце працювало, втілюючи життя.

— Я роблю найкращі серця в Королівстві, — спокійно відповів Вілен у захист. Він знав ремесло, знав собі ціну і не дозволив би нікому принижувати його працю та ім’я.

— Значить, це тільки мені так «пощастило», і я отримав не серце, а знущання?! — Яким кипів від люті, розстібаючи сорочку. — Воно, безсумнівно, гарно горить червоним, сперечатися не буду. Але яка користь з цієї краси, якщо вона приносить лише біди?!

Вілен зітхнув з жалем, дивлячись на Якима. Він розумів, що справа не в серці. Він бачив і раніше людей, які не могли впоратися з новими емоціями; деякі навіть божеволіли. Сам Вілен отримав серце пізно, ще підлітком, і тоді світ відкрився для нього з незвіданих сторін. Яким викликав у нього співчуття, а не роздратування.

— Це ваше перше? Ви ніколи раніше не мали серця? — запитав він, забуваючи про обережність.

— Я ж говорив це з самого початку! Ви знали! І все одно не змогли зробити мені нормальне, легке серце, без цієї тяжкості! — Яким роздратовано тер шрам на грудях, під яким червонів рубін.

Вілен облизав губи, задумавшись на мить, намагаючись пригадати власний шлях, і підбираючи правильні слова.

— Вам потрібно прийняти й зрозуміти свої почуття. Справа не в серці — для вас це просто в новинку, — сказав він, і Яким, помітивши раціональність у його словах, замовк, готовий вислухати далі. — Що вам не подобається в серці? Можливо, я можу це виправити?

— Ні! Ви не можете! — чітко відповів Яким, схрестивши руки на грудях.

— Так що ж тоді не так? — Терпіння Вілена було на межі. Минуло стільки часу, а Яким не виходив з його думок — прекрасний, мов відшліфований діамант, хоч Вілен і не знав його особисто. А тепер він стояв перед ним у кузні, мокрий і злий, сповнений нерозуміння й покинутий на самоті зі своїми відчуттями, вимагаючи уваги й розуміння, які Вілен так хотів йому дати. — Що не так із вашим серцем, яке зробив для вас я?

Яким невдоволено фиркнув, клацнув язиком — стільки емоцій, що Вілен тріумфував, просто спостерігаючи за цим. Яким тупцював від обурення і боязко відводив погляд, не зустрічаючись з очима Вілена. Його щоки злегка почервоніли, настільки чарівно, що Вілену доводилося ледь не прикувати себе до місця, щоб не провести пальцями по ніжних персикових пелюстках на його шкірі.

— Як тільки ваше серце опинилося в мені, — зізнався Яким, — мені постійно хочеться повернутися сюди, до вашої ковальні, і знову побачити вас. Особливо важко вночі: я думаю про вас, коли засинаю, і ви — перша думка, яка приходить до мене, коли я відкриваю очі вранці. Раніше мені ніколи не снилися сни, але тепер ви завжди є в них. Те, як чутливо й правильно ви обійшлися зі мною, коли я прийшов за найбільшою цінністю, яку людина може придбати, не виходить з моєї голови ні вдень, ні вночі. Іноді, в снах, я знову приходжу сюди, іноді зустрічаю вас десь; і навіть під час прогулянок сподіваюся побачити вас серед натовпу, хоча знаю, де точно можу вас знайти. Але мені бракувало сил прийти й зустрітися знову.

Вілен не міг повірити в те, що почув. Він кліпав, розглядаючи Якима, який з кожним словом здавався все меншим і меншим, наче зіщулювався від тиску емоцій зізнання.

— Тепер у вас з’явилися сили? — нерозумно запитав Вілен. — Сили прийти?

— Це одночасно сміливість і дурість прийти до вас увечері ще раз, ніби мої претензії щось змінять, — сумно зауважив Яким і втомлено потер очі. — Я думав про вас ще тоді, коли не мав серця, але не відчував нічого, тому й не розумів, що це таке — думки про когось. Ви праві, справа не в серці. Справа лише в мені та в тому, що я не знаю, як висловити вдячність за те, що ви мені подарували.

— Ви мені заплатили, — невпевнено сказав Вілен. — Це не подарунок.

— Але ваші руки цінні, як і камінь у моєму серці, тож скільки б я не заплатив, те, що ви викували, — є найціннішим подарунком у моєму житті, — відповів Яким, піднімаючи темні очі. — Мені потрібно звикнути до емоцій і зрозуміти, що я відчуваю і як це називається. Усе, що я відчуваю, я сприймаю як злість, але коли бачу реакцію інших, розумію, що це щось інше. Турбота, ніжність, жарти — усе це я вивчаю, як дитина вчиться ходити. Але мені досі не зрозумілі інші почуття, такі, як ті, що ви викликаєте в мені, пане Вілен.

Вілен відчув, як його серце забилося швидше. Він не міг дочекатися, щоб дізнатися, що Яким мав на увазі.

— Які ж? — запитав він відверто.

— Не знаю, ви мені скажіть, — сумно відповів Яким. — Коли я думаю про вас, стає добре й тепло, як від вогню. У животі щось ніби вибухає, як від голоду, але це приємне відчуття швидко зникає, наче іскра. Коли йшов до вас, то відчував злість, але також хотів усміхнутися й підійти ближче, щоб побачити світло у ваших очах. Я думаю, це вдячність. Чи не так? Це я хочу так висловити вдячність за вашу роботу, бо нікому не був так вдячний, як вам. Дивно, але я ніколи не відчував це до матері за її улюблений суничний суп і не відчував цього, купуючи плаття для сестри в кравця далі по вулиці. До жодної людини я не відчував такого настирливого бажання, як до вас. Не знаю, що це може бути, не знаю. Не можу придумати назву.

— Якщо я відповім чесно — ви не злякаєтесь? — запитав Вілен, його голос ледь тремтів.

— А чи можу? — тихо відповів Яким.

— Я б злякався, — визнав Вілен, важко ковтаючи. Яким замовк, безстрашно чекаючи відповіді, і з глибоким вдихом коваль нарешті наважився її дати. — Це симпатія, Яким. Я подобаюся вам, — він побачив подив і переляк в очах Якима, а його тонкі пальці здригнулися від цих слів. — І ви мені теж подобаєтеся, якщо це вас втішить. Так само сильно.

Яким на мить озирнувся на блискавку, що спалахнула за вікном, і теж важко ковтнув. Вогник у його грудях заблимав частіше, і він поспішно накинув капюшон назад на голову.

— Мені пора, — тихо сказав він, — вибачте за занепокоєння.

Вілен, рухаючись вперед, зупинив його, взявши за руку.

— Якщо вам потрібна допомога з почуттями, я готовий виручити, — сказав він. — Ви завжди знайдете мене тут.

Яким мовчки кивнув і зник за дверима.

ﮩ٨ـﮩﮩ٨ـ♡ﮩ٨ـﮩﮩ٨ـ

Чоловік не приходив, а час тік повільно, і з кожною хвилиною Вілен втрачав надію побачити Якима. Та от смарагдова мантія знову з'явилася у денному світлі дверного отвору кузні, як і вперше. Тепер постукування по відкритих дверях було боязким, а знайоме обличчя привітало Вілена збентеженою усмішкою.

Вілен кинув молот на ковадло, опустив щипці з розпеченим кинджалом у воду, яка з шипінням і бризками відреагувала на високу температуру. Він витер піт рушником, що висів на поясі, і повільно підняв очі на Якима. Ні, для нього нічого не змінилося, навіть реакція серця залишилася тією ж. Незручне мовчання ніби підкинуло монетку в повітря, чекаючи, хто першим заговорить.

— Ви мали рацію, — тихо сказав Яким, — це симпатія. І я радий, що це взаємно.

Вілен усміхнувся широко і щасливо, як ніколи раніше. Золотий відблиск його серця відгукнувся гучним биттям, коли він побачив відповідну усмішку Якима і його погляд, спрямований у підлогу від незручного зізнання. Вілен знав, як важко Якиму — і прийняти, і зрозуміти це. Він здогадувався, яка неймовірна сила волі знадобилася йому, щоб навчитися емоцій і не відмовитися від серця, продовжуючи жити без відчуттів. Сам Вілен, ймовірно, не зміг би витримати те, чого не розумів, і просто відмовився б. Він не зміг би жити далі у світі, який так відрізняється від того, до якого звик. Але Яким стояв тут, облизуючи пересохлі губи, проводив пальцями по щоках, ніби намагався стерти рум’янець.

Бідність батьків і нестача грошей не дозволили родині Якима придбати серця для всіх дітей, але він ніколи не сумував через це. Саме відсутність серця допомогла йому стати тим, ким він став. Він піднявся з найнижчих до найвищих. Озираючись назад і усвідомлюючи, що саме ця порожнеча дала йому можливість досягти успіху, Яким би ніколи більше не відмовився від цього подарунка. Тому що те, чого його навчив Вілен, було неоціненним, як всі безіменні скарби світу.

Вілен підготував його до багатьох емоцій, не всі з яких були приємними. Яким пізнав страх — страх перед новим, зокрема перед новими почуттями. Він відчув сумнів, коли намагався зрозуміти погляди Вілена на себе, і радість, коли робив усе правильно. Яким відчував ніяковість, коли випадково торкався Вілена, і відразу ж після цього — бажання, прагнучи повторити цей дотик, але зробити його довшим. Він був у захваті, коли йому вдалося правильно зігнути гарячий метал (не без допомоги Вілена, за що він знову відчув вдячність). Його охоплював страх, як грім, але той так само швидко зникав, коли Вілен жартував, прикидаючись, ніби вдарився. Було багато веселощів, які приносили Якиму задоволення, і це було для нього найприємнішим. Але за хороше доводилося платити поганим, і навіть у цьому була своя краса: наприклад, обурення розкривалося для нього через радість, а злість — через жарти.

У Якима було багато емоцій, з якими він навчався справлятися і сам, і за допомогою Вілена. Їх було так багато, що він часто забував давати їм імена або шукати пояснення — просто жив і відчував їх. Жив повноцінніше, ніж ті, хто мав серце з дитинства.

Але одне почуття він не міг заспокоїти в собі: завжди намагався знайти пояснення тому, що відчував поруч із Віленом, щоразу, коли вони були разом. Щось змушувало його хотіти посміхатися і не зводити очей з коваля. Це було тепле, квітуче всередині відчуття, наче цвіт бузини або плями яскравої фарби у воді. Воно захоплювало, туманило, спонукало до дрижаків. Воно примушувало його повертатися до задимленої кузні знову і знову, тоді як інші намагалися піти звідти якнайшвидше. І поки Яким ретельно шукав відповідь, поки намагався зрозуміти це сам, не ставлячи запитань Вілену і не турбуючи його своїми сумнівами, коваль дав йому відповідь, навіть не усвідомлюючи цього.

— Яким? — тихо запитав Вілен, утримуючи руку на тонкій кисті Якима, дивлячись на блискуче зоряне небо, що замкнулося над Королівством.

 — Так, Вілен.

— Я тебе кохаю.

Тиша навколо них ніби стала ще глибшою, тиснучи з усіх боків.

— Кохаєш? — перепитав Яким, власник смарагдової мантії та гучного червоного серця. Нове слово розкрило й нове почуття.

— Люблю, — твердо повторив той, хто володів головним скарбом Королівства. І, можливо, тепер ще одним, не менш важливим.

Яким обернувся до коваля, поки його серце гучно і швидко билося, світячись червоним у грудях. Він, здається, починав розуміти, що це означає, хоч ніколи й не знав справжнього значення. Просто відчував, як і всі інші емоції: як подих вітру чи смак соковитого яблука. Рука Вілена сильніше стиснула пальці Якима, підтверджуючи його слова.

— Що таке «кохання»? — запитав Яким з дитячою невинністю.

— Це ти, — відповів Вілен, але це була лише частина відповіді. — І твій сміх. І твої очі. І твоя доброта.

Проте, справжньою відповіддю стане поцілунок, кожен із тисяч, які Вілен подарує йому. Відповіддю будуть палкі погляди, немов вилиті з бурштину. І відповіддю буде синє сяйво серця, викованого в грудях Вілена, до якого Яким приклав руку, відчуваючи його потужне биття.

— І відповіддю на «кохання» завжди будеш «ти», — додав Вілен, не відриваючи чоло від чола Якима.

Сковане серце Якима прийняло цю відповідь.