The story of Tamaki

Оповідання "The story of Tamaki" було написано в 2025 році.

Присвячується чомусь, що живе в моїй душі.

Одного літнього ранку Тамакі споглядав, як наставник Чіфоку малював симетричні круги на піску. Його вилиці були напружені, а багряно-бронзові очі сконцентровані на процесі — він не відволікався навіть на тихий сміх двох новеньких хлопців-монахів. Хоча зазвичай за таке він злегка вдаряв їх по спині бамбуковою палицею і, вибачаючись за їхню поведінку, звертався до Камі-сама.

— Насолоджуйся кожною порою року, бачиш, Камі-сама створила нам світ, сповнений тендітної краси, — він чомусь згадав слова сенсея Макото, яка працювала 80 років у монастирі, а потім померла уві сні. Вона ставилася до учнів як до своїх дітей.

Тамакі не насолоджувався естетикою моменту сухого пейзажу, бо не бачив сенсу робити це щоранку. Він тільки вчився мистецтву медитації в моменті. Після малювання на біло-срібному піску розпочиналося чаювання з новим видом “в’язаного чаю”, який розквітав, наче пишна квітка у гарячій воді, а всі присутні мали мовчати і залишати зайві думки. Тамакі відчував, як пряний аромат сандалу наповнював його дух концентрацією, а терпкий чай додавав сил блукаючому розуму.

Зазвичай увечері на околиці саду було чутно цикад, глухі кроки інших монахів по дерев’яній підлозі, шелест довгих одеж і спів вечірніх птахів.

Він жив у маленькій, майже темній кімнатці, де знаходився темно-синій футон, полиці з вазами, картини-свитки з помаранчевими півнями на стінах і поважна, тисячолітня шафа з каштана — так її називав наставник Чіфоку.

Дзеркало можна було знайти в купальнях, а пісні страви подавали в столовій. Його розвагами стали споглядання вечірньої зірки на небі і читання книг з міфами про духів, що жили в лісі, де знаходився монастир.

Молитви, сутри, мантри, чаювання, живопис, ходячі медитації, медитації наодинці, медитації-тренування, сидіння у водоспаді, каліграфію він вважав своєю головною справою, а не пустощами.

Одного дня під час обіду Тамакі взяв улюблену книгу про асурів-демонів.

Він жваво насичувався розсипчастим рисом і хрумкими овочами з соєвим соусом, запиваючи страви солодким ячмінним чаєм.

— Не спіши, Тама-чан, так монахи не їдять, — до нього з посмішкою звернувся Хіро, монах-ровесник, що теж був шьогакусо декілька років під наставництвом Чіфоку. У нього завжди були веселі очі.

— А, Хіро-чан, я хочу встигнути дочитати два розділи перед прибиранням. Більше часу сьогодні не буде.

— Якщо будеш їсти похапцем, читати швидше не станеш.

— Та хай тобі, — відмахнувся юнак, прибрав за собою тарілки і палички, й взявши обдряпану книгу, попрямував у таємний тихий куток.

Вийшовши зі столової, Тамакі обійшов будівлю, зайшов у прибудову, де зберігали рис. Там і зачаївся серед пильних мішків.

У приміщенні відчувався запах сухого зерна і старого дерева. Він перегортав сторінки, на яких чорнилами зображалася люта ворожнеча Асурів і Небожителів, трагічні союзи і давні прокляття.

В одному з уривків говорилося, що Асури можуть приймати будь-яку подобу і блукати світом, аби випробовувати серця людей.

Тієї ж ночі, коли сором’язливий місяць тільки визирнув із темних хмар, мов блідий свідок усіх земних таємниць, Тамакі рушив до купальні.

Це місце було його улюбленим у всьому храмовому комплексі: гарячі кам’яні басейни нагадували дім, якого він давно вже не мав, і гріли не лише тіло, а й щось глибше, що прагнуло спокою.

Там було велике золоте дзеркало, в яке монахи заглядали після водних процедур. Вважалося, що самозахоплення недоречне для духовної людини, але сьогодні Тамакі уважно розглядав себе.

Темні очі, як гладкі блискучі камінці оніксу, вибрите волосся, гострі скули — він міг назвати себе симпатичним.

У пам’яті виникли спогади дитинства: як мати заплітала йому довге волосся, як батько мовчки і засудливо дивився крізь них, ніби вже тоді знав, що син полишить дім і стане монахом.

На ранок усі вирушили до гірського водоспаду. Шлях був довгим, але це був обов’язковий ритуал: там проходили заняття з концентрації на диханні.

Холодна біла піна спадала по спині, мов шовк. Тамакі вдалося вправно дихати. Коли вони повернулися, вечір поволі наповнювався теплим світлом ліхтарів і запахом сандалу. Здавалося, що цикади замовкли.

І тоді він його побачив.

Серед сотень туристів, що плуталися біля воріт монастиря, стояв високий чоловік у кімоно кольору мокрого попелу. У нього була дуже світла шкіра, коротке світле волосся. Здавалося, він спостерігав за кожним рухом довкола.

Тамакі розумів, що це іноземець. Він був гарний настільки, що погляд сам тягнувся до його обличчя — чистого, спокійного, позбавленого будь-яких емоцій. Раптом здалося, що повітря стало надто густим, щоб дихати. Серце пропустило декілька сильних ударів.

Раптово чужинець подивився прямо на нього, і монах перестав чути звуки навколо. На секунду світ завмер.

Він захотів підійти до таємничого туриста, запитати щось, але не розумів, чому. Хотів поговорити, але не знав, на яку тему. Тамакі здивувався сам собі та похапцем, разом з іншими монахами і наставниками, сховався за воротами.

Тієї вечірньої години, коли повітря було прохолодним і чистим, мов джерельна вода, а сад навколо монастиря затаївся у передночі, сповнений невидимого подиху молитв і запаху цвіту, Тамакі вийшов на прогулянку.

Він повільно йшов вузькою кам’яною стежкою, де м’яке світло ліхтарів спадало на гальку дрібними спалахами, що нагадували крихітні відбитки крил нічних метеликів.

Навколо літали світлячки.

І раптом він знову помітив постать незнайомця, якого бачив біля воріт.

Тепер він стояв, скрестивши руки, розглядаючи скульптуру небесних істот. Тамакі знав, що зустріне його знову.

Обличчя туриста було надзвичайно витонченим, майже порцеляновим. У нього не виникло здивування, коли він побачив, що перед ним зупинився юний монах.

— Ви, я так розумію, зі святилища? — озвався він, ніби не звертаючи уваги. — Чи, може, вже взяли на себе обітницю?

— Ще ні, обітницю не брав, але так, — Тамакі ковтнув повітря, відчуваючи, як у грудях проростає дивне, солодке хвилювання. — Я монах… Тамакі.

— Тамакі… — незнайомець сказав його ім’я повільно, наче пробуючи його на смак. — У мене відчуття, що ми бачилися раніше.

Він мовчав кілька секунд, дозволяючи ніяковій тиші погустішати між ними, а тоді ледь помітно всміхнувся.

— Учіться добре, юний господине, — тихо промовив він, та не дочекавшись відповіді, пішов у напрямку вулиці, де працювали ресторани та крамниці.

Тамакі залишився стояти, здивовано дивлячись йому вслід.

Минули роки, на обличчі хлопця з’явилися зморшки біля очей. Юнак перечитав багато книжок, опанував мистецтво медитації в моменті, і тепер сам полюбив малювати кола на піску.

Вивчив досконало найсильніші мантри та нарешті прийняв обіти. Він згадував батька, який, мабуть, пишався ним, та, завжди сумну матір.

Раз на рік йому снився знайомий силует. Уві сні вони стояли поруч серед високих кам’яних ліхтарів, що м’яко світилися в нічному саду, і мовчки дивилися на небо, усипане холодними зорями.

Одного ранку, коли ліс був сповнений цупкого холоду, а щоки Тамакі стали алими, він пішов углиб — на кладовище. Там йому найкраще вдавалося відпочити.

З обох боків стежки здіймалися безліч надгробків і кам’яних пам’ятників — обличчя святих, моноліти з вигравіруваними іменами самураїв. Час взяв своє: мох скупчувався на плечах кам’яних статуй, краплі роси стікали їм на очі, наче сльози.

Пройшовши далі, він побачив, що чоловік зі спогадів стояв біля високого надгробка, поклавши одну руку на покритий мохом камінь, немов на спину давнього товариша.

Тамакі мовчки дивився на його постать, і лише тоді, коли він повільно вдихнув, спитав:

— Ви Асур. Я правильно розумію?

— Ви прийняли обіти, юний господине? — його голос здався Тамакі відлунням храмових дзвонів.

Тамакі розгублено завмер, вловлюючи сенс його слів. Здавалося, що вони вже не раз вели цю розмову — у чужих країнах, у незнаних тілах, у часах, стертих пам’яттю.

— Так, — ледве чутно відповів він.

— Це добре, — тихо мовив Асур. — Бо шлях, який ви обрали, був важчим за інші ваші рішення.

— А ви знаєте мої рішення?

— Так.

— Чому ви прийшли? Чого хочете від мене?

Асуру не здалося питання грубим — він розумів гнівну природу людей. Якщо залишати людей без відповідей, то вони завжди помиляються.

Він зробив півкроку йому назустріч.

— Камі-сама… — його голос став м’яким, ніби повним любові, — Камі-сама радіє, юний господине. Серце ваше не сповнене сумнівів. Ми хотіли подякувати за вашу роботу.

Уперше Тамакі раптом усвідомив, що дивиться не на незнайомця, а на давнього друга, чий образ чекав його десь у глибині серця. Очі його широко розплющилися від подиву, та за мить здивування розтануло, поступившись ясному, тихому спокою.

Він повільно схилив голову в поклоні, складаючи пальці в мудру вдячність. І в ту саму мить душу його сповнило давно забуте, але невимовно рідне відчуття.