Діра

Павутина блищить на сонці крапельками діамантів. Якщо доторкнутися, вона здаватиметься зовсім твердою. І не липкою, як це буває вдень. Він дивиться на павука, що сховався в коконі під листям, простягає руку й торкається пальцями м’якого, майже повітряного візерунка. Дотик скидає вниз кілька крапель, і здається, що їхнє падіння супроводжується передзенькітом.

Дзінь!

Після обіду він принесе сюди кілька мух у сірниковій коробці й дивитиметься, як павук обплітає їх, згортає в безформні грудочки, а потім чекає.

Він продирається далі: крізь чагарники дикої малини, рудуваті колючі колоски, минає розрослий до розміру дерев чортополох, визирає з-за порослого мохом старого клена і бачить — її. У ранкових сутінках йому ввижаються нотки чарівництва. Запах свіжої трави схожий на аромат чаклунського настою, випивши який, можна літати – хіба не так само як відьми на мітлі — й торкатися верхівок дерев. Або опуститися де-небудь на хмарі й дивитися униз.

Вранці він бував тут лише кілька разів, і саме в цей час на тому боці йому чулися якісь звуки. Або навіть голоси. Але, як він не намагався, розібрати нічого не зміг.

Він виявив її зовсім випадково — коли шукав свого цуценя. Свистів і кликав на ім’я, але замість Жука побачив це. Там було темно й, здавалося, що це вхід до печери.

Він кричав, але луна була настільки слабкою, що він вирішив, ніби перед ним просто звичайна діра, яка веде кудись униз. Або не веде, а сталася від розлому земної кори – так учили в школі, але він сумнівався, що таке можливо. Її могли просто викопати. Хтось. Або це таємний підземний хід, де обвалилася стеля.

Хотілося спуститися униз і вийти десь біля річки або в саду старого Бондаря. Там якраз доспіли яблука. Можна нарвати повні кишені й утекти назад.

У Дірі клубилася темрява, й він побоявся туди стрибати. Кидав камінці, але не чув звуку падіння.

Вона може вести на той бік землі, — вирішив раптом він. І якщо так, то можна падати цілих два дні. Але на стільки його, звичайно ж, не відпустять... Добре було б подорослішати, щоб не питати дозволу, та вирушити в подорож. Мама зібрала б наплічника, а батько порадив би, як розмовляти з перехожими — вони ж там обов’язково зустрінуться...

Учора він кинув у Діру записку і тепер біг сюди відразу після сніданку: раптом там її хтось прочитав і написав відповідь... Це міг бути якийсь хлопчик або дівчинка з довгим світлим волоссям. Він би розповів їм про Жука і про те, що нещодавно знайшов справжнісінький скарб.

Він підповз на животі до урвища й заглянув за край. Нічого. Він майже засмутився, але раптом десь там, у глибині, щось привернуло увагу — якась біла пляма. Вона зміщувалася то вправо, то вліво, іноді й зовсім зникала. Наближалася. Він примружився й розрізнив паперовий кораблик, що плив по повітрю, немов по хвилях, усе ближче й ближче...

І ось, нарешті, можна протягнути руку й витягти його наверх.

Кораблик був із паперу в клітинку. Синім фломастером намальовано якір, уздовж борту — червона смуга. Він розгорнув папір і засміявся. Це дійсно була відповідь.

«Вітаю! Моє ім'я Меліса. Я отримала твого листа і дуже зраділа. Хочеш, я розповім тобі...»

Він притиснув послання до грудей, а потім знову продовжив читати. Букви були зовсім незрозумілі, напевно з іншої мови, адже той, хто живе на іншому боці, називає все інакше. Так учили в школі і так, напевно, й було насправді. А ще букви були схожі на його шифр, яким він писав таємні послання, і для нього всі слова з листа були ясні.

Батько одного разу привіз із Парижа газету, і там теж було все незрозуміло. Але зараз це не важливо — те, що люди можуть говорити різними мовами або просто не розуміти одне одного. Він читав речення за реченням, і йому уявлялося ціле життя. Усе було зрозуміло й цікаво настільки, що він не відклав листа, поки не прочитав до кінця.

Як чудово! Він знайшов друга на тому боці Землі...

Він приходив до Діри щодня, відсилав або отримував листи, ділився новинами і радів, коли Меліса розповідала щось цікаве. А влітку, коли почалися канікули, він навіть збудував неподалік курінь. Спорудив із палиць каркас, зв’язав мотузкою трав’яні снопи й закріпив мотузкою згори. Боявся він лише одного: що коли настане зима, і Діру може знайти хтось іще — достатньо лише пройтися по його слідах. Але допомогла стара викинута мітла. Він постійно брав її з собою і мів після кожного кроку, щоб не було видно жодного відбитка.

Він писав, як закінчив чверть, перейшов до старшої школи, вступив до інституту, захистився, як зустрів Зоряну і як шукав обручки, як вибирав ім’я для сина… Про те, як швидко летить час, і що запрошує в гості, що двері завжди відчинені, і серце ніколи не забуде...

Але одного разу відповідь не прийшла. Її не було ні наступного дня, ні в день після нього. Не було через місяць і через пів року. Відповіді більше не приходило.

Він приходив до Діри і кликав у темряву, мовчав, вслухався, кидав камінці й виловлював повернуті листи. Спостерігав, як блищить на сонці павутина, згадував Жука, і як одного разу цуценя трохи не впало сюди...

Він почекав ще, а потім наважився.

Головне — вірити. У те, що коли ти відвертаєшся, диван за твоєю спиною перетворюється на рожевого кенгуру, що метелики сплять на місяці, і що за піччю живе домовик, або що униз можна падати цілих два дні...

Він засипав Діру землею і накидав зверху трави.