<3

Мені здається, я любив його все своє життя. Навіть коли ми тільки познайомилися, з першого погляду, з першої випадкової посмішки я чітко збагнув: він - «та сама» людина, яка розфарбує мій сірий світ і принесе в нього омріяний затишок. Так і сталося. Минув місяць, а може, навіть і менше, і ми почали зустрічатися. Спочатку я страшенно соромився. Для мене все це було вперше: ці несміливі дотики, довгі погляди, перші чужі обійми. Мені було незвично й ніяково називати його якимись лагідними, ніжними словами, через що він часом навіть сердився, сприймаючи мою затисненість за холодність. Я часом не міг пересилити клубок у горлі, щоб просто вимовити банальне «люблю тебе». Але згодом я повністю розтанув. Він крок за кроком терпляче показував мені, що таке справжнє кохання. Нам було неймовірно, до нестями добре разом.

Він навіть познайомив мене зі своїми батьками. Як потім по секрету зізналися мені його мама й тато, він ще ніколи й нікого не приводив додому, хоч би які тривалі стосунки мав у минулому. Мене ця новина піднесла на сьоме небо від щастя. З його родиною в нас одразу склалися чудові, майже родинні стосунки. Вони прийняли мене тепло, щиро, без жодного осуду й полюбили як рідного. Ми проводили разом кожну вільну хвилину й невдовзі просто не могли дихати один без одного. Це переростало в якусь нездорову, хворобливу залежність. Наші телефонні розмови щоразу тривали все довше й довше, аж поки телефон не розжарювався в руці, а на годиннику не випливала третя година ночі. Перед ним я вперше в житті розкрився до самого денця. Він став першою і єдиною людиною, якій я довірив усі свої страхи, шрами й таємниці.

Але, як виявилося, саме найближчі та найкоханіші люди здатні підставити підніжку й ударити туди, де болить найбільше. Друзі вже давно делікатно натякали мені, що варто придивитися до його поведінки. Вони бачили те, чого я вперто не хотів помічати. Я був настільки засліплений своїм щастям, настільки зачарований його голосом і руками, що закривав очі на пізні дзвінки, раптові відмовки та вічні «термінові справи». Я просто не вірив, що він здатний на зраду.

Проте одного дня всередині мене щось безповоротно померло. Це сталося тоді, коли я дізнався, що він веде подвійну гру. Останнім часом він почав надто часто зустрічатися зі своїм новим знайомим із паралельного курсу, і стосунки в них були зовсім не дружніми, як він намагався мене запевнити. Мені прямо в очі сказали, що бачили, як вони безсоромно цілувалися в парку на найвіддаленішій лавці. Більше того, мені надали незаперечні докази у вигляді кількох чітких фотографій на екрані телефона. На тих знімках він обіймав іншого точно так само, як зазвичай обіймав мене.

Світ навколо мене просто з гуркотом завалився. Мені було так невимовно, пекуче боляче, що я проридав цілий день і цілу ніч, скрутившись калачиком на ліжку й затискаючи рота подушкою, щоб ніхто не почув мого виття. Але найстрашніше - навіть крізь цей нестерпний біль я все одно продовжував безтямно любити його. Кілька разів я намагався обережно завести розмову про його нового «друга», але він ставав агресивним і близько не підпускав мене до цієї теми, одразу перетворюючи все на жарт або безглузді звинувачення в моїй параної. Нарешті мені це набридло. Одного вечора, коли ми сиділи в порожній аудиторії, я вирішив запитати його напряму.

— У тебе, крім мене, є ще хтось? — я не витримав його пильного погляду й опустив очі на власні тремтячі долоні.

— Не верзи нісенітниць, — у його голосі миттєво прокинулися роздратування та злість. — Що за дурні допити? У мене є тільки ти, скільки можна повторювати.

— Я все знаю, — мій голос прозвучав дивно тихо й спокійно. Напевно, тому, що перед цим я виплакав усі сльози і всередині залишилася лише випалена пустеля. — Якщо ти хочеш розійтися, просто скажи мені про це прямо. Не треба брехати.

— Нічого я не хочу! — майже крикнув він, різко підводячись із-за столу. — Джин, припини вигадувати проблеми на рівному місці!

— Якщо ти не хочеш розходитися... — я повільно підняв на нього абсолютно порожній, позбавлений будь-яких емоцій погляд, — то цього хочу я. Сил моїх більше немає.

— Джин-і... — його голос раптом став м'яким, шовковим, як колись. Він швидко підійшов, грубо, але водночас ніжно взяв моє обличчя у свої великі долоні й змусив подивитися йому в очі. У його погляді було стільки фальшивої турботи, що мене мало не знудило. — Я не хочу з тобою розлучатися. Чуєш мене? Крім тебе, в моєму житті нікого немає і не буде. Ти єдиний.

Він міцно, майже до хрускоту в ребрах, увібрав мене в свої обійми. І я... знову повірив. Мої дурні почуття вкотре взяли гору над залишками здорового глузду й повністю перекрили розважливість. Я знову довірився, чіпляючись за його куртку, як за рятівне коло. Але, як виявилося, абсолютно дарма. Уже наступного дня я особисто, без жодних чужих розповідей, випадково застав їх за пристрасним поцілунком у його ж кімнаті гуртожитку, коли просто хотів зробити йому сюрприз і приніс обід. Двері були не замкнені. Саме тоді, дивлячись на цю картину, я чітко усвідомив: цій людині я більше не повірю ніколи в житті. Ні за які гроші. Ні за які благання.

Глухий, паралізуючий біль пронизував мене зсередини щосекунди. Я більше не міг нормально спати й їсти. Щодня моє обличчя було опухлим від солоних сліз. Мені здавалося, що без цієї людини моє життя втратило будь-який сенс і просто перетворилося на жалюгідне, сіре існування. На навчанні в університеті я офіційно взяв лікарняний, щоб хоч трохи прийти до тями, закрившись у чотирьох стінах і намагаючись склеїти докупи власну розбиту психіку.

З часом я навіть почав звикати до думки, що ми більше не разом. Коли термін лікарняного добіг кінця і я нарешті вийшов на заняття, мені здавалося, що я сповнений сил і готовий рухатися далі. Але ця ілюзія протрималася рівно до першої пари. Бачачи його в коридорах щодня, спостерігаючи, як він сміється з іншими, старі почуття та невимовний біль поверталися з ще більшою, нищівною силою. Знайомі та куратори повчально говорили мені, що «поболить і пройде», що я просто занадто сильно накручую себе і мені потрібно «просто не думати про нього». Звісно, їм легко давати такі безглузді поради, коли вони самі ніколи не переживали нічого подібного. Перше, справжнє, всепоглинаюче кохання, коли воно раптом виявляється розтоптаним і невзаємним, приносить стільки мук, що хочеться здерти з себе шкіру. Він був для мене всім. Усе моє життя оберталося навколо нього. У мене ніколи ні до кого не було таких глибоких почуттів. І мені здавалося, що вже ніколи й не буде.

Звісно не буде. Бо жити без нього я теж не бачив сенсу. Одного сірого, пронизливо-холодного дня я вирішив, що сьогодні назавжди покінчу зі своїми стражданнями. Ноги самі привели мене до старого високого мосту на околиці міста. Я довго йшов уздовж пішохідної зони, а потім зупинився посередині й вдивився в каламутну воду далеко внизу. Висота була величезною — приблизно 70 метрів до дзеркала річки. Коли я дивився вниз, водна гладь здавалася мені дивно спокійною, вона наче манила до себе, обіцяючи довгоочікуване затишшя й звільнення від душевних мук.

Я закинув ногу, переліз через високі металеві перила і, міцно вхопившись пальцями за залізо, став на вузький виступ із зовнішнього боку мосту. Вітер тут дув набагато сильніше, він безжально бив у обличчя й тріпав мій легкий одяг. Я чудово розумів, що якщо я зараз зроблю цей крок і зістрибну, то краще від цього нікому не стане. Моїм близьким буде важко. Але водночас я усвідомлював і інше: якщо я не зроблю цього зараз, то просто втоплюся в цьому пекучому болю, бо самотужки мені з ним не впоратися. Я повільно відпустив ліву руку від борту, заплющив очі й заніс ногу над порожнечею, готуючись зробити останній крок у своєму житті.

— Знаєш, ти занадто повільний як для самогубця, — раптом пролунав спокійний, трохи хрипкий голос прямо за моєю спиною.

Від несподіванки я здригнувся всім тілом і судорожно, мало не здерши нігті, мертвою хваткою знову вчепився обома руками за металевий борт мосту. Серце шалено закатало в грудях. Трохи осторонь від мене, невимушено спершись ліктями на перила, стояв високий молодий хлопець. Він спочатку байдуже глянув униз на сіру воду, а потім перевів спокійний погляд на мене.

— Для такого радикального вчинку має бути справді вагома причина, — у такий самий спосіб дивлячись мені прямо в очі, тихо промовив незнайомець.

Я просто занімів, стоячи на вузьком виступі над прірвою і безтямно дивлячись на нього. Я не знав, що сказати. Чекав на крики, паніку, спроби викликати поліцію, але точно не на цей філософський тон. Хлопець тим часом повільно запустив руку в кишеню своєї куртки, дістав звідти майже повну пачку сигарет разом із дорогою металевою запальничкою і одним різким рухом замахнувся й викинув усе це з мосту. Минули довгі секунди, перш ніж знизу донісся ледь чутний, глухий сплеск води.

— Я ось кидаю палити, — хмикнув хлопець, криво посміхнувшись кутиком вуст. — А хтось вирішив кинутися з мосту. Досить іронічно, не знаходиш?

— Ти... ти мені заважаєш, — ледве чутно, пониклим і тремтячим від холоду голосом промовив я, намагаючись повернути собі колишню рішучість.

— Чому ж це заважаю? — хлопець щиро здивувався й знову повернувся обличчям до мене. — Може, я взагалі прийшов сюди, щоб стати свідком того, як ти красиво зістрибнеш? Постояти, подивитися...

Почувши ці слова, я вперше по-справжньому, уважно розглянув його. Його очі були сильно посічені червоними капілярами, а повіки помітно набрякли — було очевидно, що зовсім нещодавно він довго й гірко плакав. Темне волосся на голові було абсолютно скуйовджене й хаотично обдувалося холодними потоками вітру. Незважаючи на сиру, майже морозну погоду, хлопець був одягнений у тонку, зовсім легку вітровку, під якою виднілася звичайна футболка. Він тремтів не менше за мене.

— Що тобі взагалі потрібно від мене? — я зазирнув йому прямо в розбиті, але такі глибокі очі.

— Якщо чесно... ти просто зайняв моє місце, — він злегка посміхнувся й ніяково почухав потилицю, переводячи погляд на перила під своїми руками.

Я з німим подивом дивився на нього з-за огорожі й абсолютно не розумів, про що цей дивний незнайомець говорить. Якийсь божевільний.

— Я йшов сюди точно з такою самою думкою, як і ти, — дивлячись кудись далеко в сіру лінію горизонту, глухо сказав хлопець. Його голос раптом став дуже важким.

— Чому?.. — запитав я перше, що спало на думку. Всередині прокинулася дивна, незрозуміла цікавість. Невже він — така сама безпорадна жертва чиїхось жорстоких ігор, як і я? Невже він у такий самий спосіб намагається втекти від своїх проблем?

— Сьогодні я поховав своїх батьків, — з невимовною, чорною тугою в голосі промовив він. Кожне слово давалося йому з зусиллям. — Вони загинули в аварії. У мене більше взагалі нікого не залишилося в цьому клятому світі. Навіть друзів немає, жодного. Я зовсім один. То який мені сенс жити далі? Для кого?

— Я... я співчуваю, — мені по-справжньому, до стиску в грудях стало шкода цього хлопця. Мій власний біль на секунду відступив перед його масштабною трагедією. — Це жахливо. Але... друзів можна знайти в будь-який період життя, правда. Це не привід...

— Можливо, — він опустив голову, роздивляючись свої змерзлі пальці, а потім раптом різко підняв погляд на мене. — Тоді... ти будеш моїм другом?

В його очах, які ще хвилину тому здавалися абсолютно мертвими й порожніми, я раптом побачив таку шалену, дитячу надію, що в мене перехопило подих.

— Ну, як бачиш, я зараз трохи не в тому становищі, щоб заводити нові знайомства, — я спробував кумедно знизати плечима, міцніше тримаючись за перила.

— І що ж тебе так сильно довело? Або хто? — хлопець опустив погляд на мої руки, і я вперше за довгий час відчув дивну ніяковість за свій вчинок.

— Зрада... Зрада з боку найдорожчої, коханої людини, — згадуючи все те пекло, через яке пройшов, тихо відповів я.

— Повір мені, чувак, це точно не вихід, — помірковано промовив хлопець.

— Ну, знаєш, те саме я можу сказати і тобі, — з легкою, ледве помітною посмішкою відказав я.

— О, ти посміхнувся! — хлопець здивовано підняв брови й у відповідь розплився в такій широкій, щирій посмішці, що на його щоках з'явилися чарівні, глибокі ямочки. У нього була неймовірно красива усмішка, яка наче випромінювала тепло й миттєво приковувала до себе всю увагу, змушуючи забути про холод.

Після цього ми мовчки стояли так близько п'яти хвилин. Довкола шуміли машини, десь далеко кричали чайки. Він стояв на безпечній стороні мосту, а я — на зовнішній, у повній готовності зробити фатальний крок. Але цей крок чомусь більше не здавався мені єдиним правильним рішенням.

— Знаєш... я згоден, — я на мить заплющив очі, вдихаючи повні легені морозного повітря. Хлопець з деяким нерозумінням і острахом подивився на мене, боячись поворухнутися. — Я буду твоїм другом, — уже чітко, дивлячись прямо в його ямочки на щоках, сказав я. Я на власні очі побачив, як його погляд миттєво засяяв дивним світлом, а з обличчя не сходила ця дивовижна посмішка.

— Я Намджун, — посміхаючись усе ширше, хлопець швидко зробей крок уперед, міцно перехопив мене за талію та під пахви й одним упевненим рухом допоміг мені перелізти через високі перила назад, на безпечний тротуар. Опинившись на твердій землі, я ледь не впав, бо ноги остаточно заніміли від холоду.

— Я Джин, — я протягнув йому свою зовсім крижану долоню, і він міцно, гаряче потис її у відповідь.

Абсолютно незнайома людина щоправда щойно врятувала мені життя. Можна навіть без перебільшення сказати, що мене врятувала його дивовижна, тепла посмішка з ямочками. Адже в ту саму секунду, стоячи на краю прірви, я раптом зловив себе на думці, що шалено хочу побачити цю посмішку знову. Хоча б завтра. Хоча б ще раз. Він одним своїм існуванням за кілька хвилин вселив у мене нові сили та бліді, але такі необхідні надії. Ось так дивно буває в житті: коли ти щиро віриш, що жодного виходу більше немає і все скінчено, всесвіт посилає тобі людину, яка просто бере за руку й показує правильний шлях. І абсолютно не важливо, що він і сам прийшов на цей міст із руйнівною думкою про самогубство. Побачивши мене за перилами, коли я вже занісь ногу для стрибка, Намджун миттєво протверезів і збагнув: вихід можна знайти завжди, поки твої легені дихають. Саме тоді він внутрішньо вирішив, що зобов'язаний допомогти мені, навіть попри те, що йому самому зараз була життєво необхідна підтримка й допомога.

Ми стояли на мосту, вітер усе так само бив у спину, але мені вперше за довгі тижні більше не було холодно всередині. Я точно знав, що ми обов'язково допоможемо один одному вибратися з цього жахливого, пригніченого стану. Ми станемо опорою один для одного. І хто знає... Можливо, зовсім скоро ми відчуємо одне до одного зовсім інші, набагато глибші й справжні почуття, які назавжди зітруть минулі шрами