1

— Татку, татку, зідки у тебе слами? — Дзвінкий дитячий голос прориває  ширму тиші у кімнаті. 

Леві здригається і повертає голову до ліжечка.

— Прокинувся? — бубнить у відповідь, нахиляючись, а малюк обіймає Леві, руки ціпко хапаються за його плечі. 

— То зідки? 

Здається, навіть місячне світло більше наповнює кімнату, досягає кожного кутика і стає теплішим, поки Леві розглядає здійняті рідкі брови та широко розщеплені сіро-блакитні очі хлопчика у якому Леві бачить малого себе, який невпинно повторює «чому» і «навіщо», зводячи з розуму матір. Та він не спішить відповідати, аж поки маленькі пальчики торкнулися його щоки, повторюючи лінію шраму.  

У цю мить нахлинає непереборне бажання притиснути малого міцніше, бути йому щитом, що захищає від усього. Леві і раніше переповнювало почуття відповідальності й потреби захищати когось, та ніколи нічого схожого, суміші безкорисливої щирої любові та відчаю, що сковує тіло і затьмарює розум. 

І Леві стоїть заціплений, не розуміючи чи він хоче плакати, чи сміятися. Обличчя сина розмивається, а місячне світло малює цятки і дивакуваті силуети із світла.

— Таааат, — пищить син, щіпаючи Леві за щоку.

Леві сичить від пекучого болю та несподіванки, ніби облитий льодяною водою, та це саме те що йому потрібно, щоб не захлинутися у власних почуттях, які він досі не може осягнути.

— Крокодильчики… — все, що може видавити він із себе, його голос ще й досі зрадницько тремтить.

Крокодильчики. Які, бляха, крокодильчики, старий маразматику? 

Та поки Леві подумки лає себе, його обличчя не віддзеркалює нічого. За роки служби і усе що йому довелося пережити, він навчився брехати настільки майстерно, що і сам вірить у власну брехню.

— Кокодильціки?

— Крокодильчики, — Леві повторює з легким кивком, його губи згинаються у легкій посмішці. Голос більше не тремтить.

Саме так. 

Так воно і було.

— Кокодильціки! — У мить обличчя сина змінюється збудженням і захопленням. Пальці з неконтрольованою енергією ляскають Левієву щоку. — Ого! Лозкази, лозкази, лозкази!

— Але після цього спати і без заперечень, — Леві намагається бути суворим, але це до біса важко, коли у середині усе стискається від любові до цього малого. —Колись давно, я подорожував у далекі краї з густими лісами і безкраїми пустелями, а також широкими і довгими річками, де жило дуже багато крокодилів. От і одного разу довелося пливти через таку річку щоб дістатися іншого берегу, бо там…

— Там була мама, так?

Леві здригається та трохи нервово хохоче. Його уява відразу малює її на берегу річки, махаючою йому рукою і кличучи до себе. Неодмінно чудовий початок клятої катастрофи.

— Так, так, там була мама. Я плив на зустріч до твоєї мами…

Леві зупиняється на мить. Картинка у його голові змінюється, і він уже бачить її, ту, яка не буде чекати на березі, поки він догребе на тому довбаному човні, а стрибає у воду, розкидаючи усі перешкоди на своєму шляху, не зважаючи, чи то якась гілка, чи бісів крокодил.

— Чого смієсся? — голос сина вириває його із фантазії, та у кімнаті ще шепотить відлуння його власного хохоту. Леві тихо зітхає відчуваючи жар на кінчиках вух.

— … Та знезвідки зʼявилася велетенська хвиля, перевернувши човен. Навколо все кишіло крокодилами, і мені довелося битися з ними не на життя, а на смерть. А один із них, найдужчий і найбільший схопив мені як не вкусить…

Леві повільно кладе малого у ліжечко, накриваючи ковдрою.

— Великий- великий?

— Отакий здоровенний! — Леві розпахує руки на всю ширину, а потім кидається вперед, хапаючи сина у міцні обійми. — І як не вкусить…

Обійми стискаються, і Леві дозволяє собі на мить повністю віддатися усій хвилі відчуттів. Усього на мить.

– А тепер спи.

Малий піджимає нижню губу, хнюплячись, немов ось-ось розплачується, і холодок біжить по спині Леві у передчутті наступаючої трагедії, тому швидко наступлює брови, кидаючи сину застережливий погляд.

Син зітхає, повертаючись на бік і закручуючись у ковдру, перетворюючись у величезну гусінь. Леві закочує очі і куйовдить його волосся.

— Добраніч.

— Добраніч, татку.

Леві підводиться. Ціпок дзвінко стучить об дерево підлоги, гумова  заглушка-наконечник знову десь відпала, і тепер його кроки будуть лунати у кожній кімнаті. У Леві є підозри, куди так часто почали зникати наконечники від ціпка і це гнівить і вселить його одночасно.

— В у мене найкрутісий і найсильнісий тато у світі, плавда-плавда.

Леві завмирає. У середині немов лопає бульбашка, розливаючи щось холодне і липке. Він не обертається, лише коротко і відсторонено відповідає:

— Так, сину.

Зачиняє двері і спирається об них спиною, хапаючи ротом повітря.

 … Колись був.

***

— Тату, розкажи, звідки у тебе ці шрами.

Син прослизає поміж Левієвих рук, залазячи на його коліна. Леві попирхається, кашляючи і відводячи швидко руку у бік, щоб не розлити гарячий чай на малого.

Вже кілька років він не чув цього питання.

— Звідки? Хм…

Леві ставить горнятко на читальний столик, далі хапає власне підборіддя, постукуючи по ньому указівним пальцем.

— Так, так, ти ж у мене такий сильний і мужній і найкращий тато!

Погляд Леві помʼякшується, а серце тріпоче, як і кожного разу, коли він бачить блискіт захоплення у очах сина. І мимоволі гадає, чи дивився він на когось так, будучи дитиною? Чи дивився він взагалі на когось так у своєму житті, — з широко розщепленими очима і роззявленим ротом, зі сліпою вірою і без жодного сумніву?

Вже у такому віці він був занадто втомлений життям, щоб на когось спрямовувати власні почуття, і зараз, коли він нарешті навчився жити, він занадто стомлений власним минулим, щоб згадувати чи жаліти себе. Насправді йому достатньо того, як на нього дивиться власний син, і це найкраща можлива нагорода за увесь біль.

— Одного разу, давно, коли я подорожував світом, я потрапив у густі джунглі у далекій країни за великим морем. І там, блукаючи хащами, мені зустрілася величезна горила…

— Здоровенна?

— Отака здоровенна! — Леві розпахує широко руки, показуючи неосяжні розміри тварини.

— Більша ніж наш будинок?

Леві завмирає, і в нього перехоплює подих, немов він щось згадав.

А потім киває. Його голос вже менш грайливий.

— Так, більша ніж наш будинок. А ще бридка і волохата.

Очі малого спалахують диким полумʼям і він сміється дзвінко і голосно.

— І вона смерділа лайном?

Леві крякає, не в змозі втриматися від абсурдності цього питання, і те наскільки воно неочікуване. Йому потрібно буде більше стежити за своєю мовою, але все ж від додає:

— Дуже смерділа лайном, що очі виїдало.

Син сміється гучніше.

— І ви билися за банан?

Леві завмирає на мить,  у грудях холоне.

А потім посміхається

— Так, за банан.

За банан було б чудово.

***

– Тату, то звідки у тебе ці шрами?

Син повертається до цього питання знову і знову крізь роки, але жодна відповідь не задовольняє повністю його цікавість.

–Літав.

– Літав? – Очі сина сповнює не захоплення, а скептицизм.

– Так, літав, - Леві киває, хапає із консервної бляшанки гвіздок і, спираючись на ціпок прямує до стіни.  Між ними знову тиша, тяжка і сповнена недомовленостей, і тільки човгання підошви і глухий стукіт гуми об підлогу лунають у кімнаті. Вже давно бісові заглушки перестали зникати.

– …Високо-високо над землею, вище дерев і майже торкаючись зірок, - Леві продовжує, приставивши гвіздок до стіни, і б'є молотком.

Стук-стук-стук.

Увесь цей час син задумливо мовчить, спостерігаючи, але наче дивлячись крізь Леві. 

–І? - нарешті питає син, та голос сповнений байдужості. 

Це лякає і злить Леві, він не зводить погляду від клятого гвіздка, ніби це одна єдина річ у світі, здатна заспокоїти його.

– Долетів до зірки і вона бабахнула, – бурмотить Леві, підхоплює рамку з фотографією і тулить її на стіну. Фотографії і досі залишаються розкішшю, і ця чи ж не єдина фотографія його родини і єдине заради чого він погодився роздовбати стіну.

– Наступного разу придумай щось більш реалістичне, я вже не дитина для твоїх казок.

Леві не обернувся ні на слова ні на гуркіт дверей після. Він не міг відірвати погляд від маленького допитливого хлопчика, який так швидко виріс, що Леві цього й досі не помітив.

***

– То звідки, ти кажеш, шрами у тебе, старий?

Це питання не звучало десятиліттями і тепер повисає темною хмарою над ними.

– Вибирай в яку історію тобі легше повірити, я і так розказав їх тобі багацько, – Леві бурмотить і голосно відсторбує чай. Занадто голосно і наврочито, змушуючи губи сина сіпатись і кривитися. Леві ніколи і не сподівався дожити до старості, але точно знав що буде старим вредним засранцем, щоправда відлюдником стати так і не вдалося бо розжився кількома внуками яких магнітом тягнуло до його будинку.

– А правда?

– Занадто неймовірна ніж усі ті казочки, легше повірити у двобій через банан.

Син хихотить тихо, потираючи перенісся.

– Кажуть, шрами болять навіть через роки…

– Невидимі болять найдужче.

***

– Діду, діду, а розкази, звідки у тебе ці слами!

– Звідки? Хм..крокодильчик лишив.