Епоха, що промерзла.

Мінхо сидів у тиші, що була порушена лише гулом міста за склом. Він підійшов до вікна і торкнувся скла. Холодне повітря проникало навіть крізь товщу склопакета, і цей фізичний холод ідеально віддзеркалював те, що відбувалося всередині.

"Щодня я відчуваю втрату мого світла," — тихо промовив він. Цим "світлом" був Джисон. Той, хто міг одним сміхом розігнати будь-яку сірість.

Він чув постійний фон: мотори і звуки автівок. Вони не стихали, вони тиснули, вони були символом нескінченної метушні, яка забрала у нього Джисона і ту легкість, що була між ними. Ці звуки, здавалося, навмисно замивали співи платівок — ті рідкісні, ідеальні спогади, які він так відчайдушно намагався втримати.

Мінхо відчув, що йому "по-справжньому набридло" це життя. Ця безперервна боротьба з реальністю.

"Хочу знову я вернути спокій," — прошепотів він, і його погляд упав на єдину річ, що зберігала той спокій: стару, блакитну касету. Вона лежала поруч із потертим плеєром. На ній не було нічого написано, але він знав кожну пісню напам'ять. Це були пісні, під які вони вперше танцювали вдвох, під які обіцяли одне одному вічність.

Він зітхнув, торкнувшись шершавої поверхні касети.

"Правда, шкода, що вже все промерзло." Їхнє минуле, їхні плани, їхня мрія про спільне майбутнє — все це давно "пішло нарешті на покій". Розійшлися дороги, прийшли обов'язки, і світ просто виштовхнув їх із їхньої ідеальної бульбашки.

Мінхо натиснув "Play". Почувся характерний шелест плівки, а потім — чистий, ностальгічний, трохи сумний звук. Голос Джисона не звучав у пісні, але його присутність була там, у кожній ноті.

"Під звуки касет ми з тобою вдвох..."

Кімната наповнилася світлом. Мінхо заплющив очі і побачив його: Джисона, що сміється, тримає його за руку, світле волосся падає на очі. Вони "засинали навіки" у цьому звуці, відмежовані від усього світу.

"...Заснемо навіки, без турбот та зла..."

Це була їхня утопія. Місце, де не було страху, не було зовнішнього тиску, не було необхідності пояснювати свої почуття. Вони чарували "ці часи епох" — ту ідеальну, нереальну мить.

Він відкрив очі. Джисона не було. Був лише його силует у пам'яті, сформований музикою. Але Мінхо вже не відчував пронизливого холоду.

Він сидів і слухав до кінця, до останньої, тихої ноти. Це було не повернення, а лише нагадування, що та глибина існувала.

І доки він мав цю касету, він міг вірити в одне:

"...Щоб доля знову назавжди звела." Він знав, що "назавжди" для них може бути лише у цій стрічці. І він зберігав її, як свій єдиний, дорогоцінний скарб.