... кохання...

- Чорт! Чорт! Чорт!
Кожен вигук супроводжувався ударом кулака у стіну. Міцна дубова кладка здригалася під люттю генерала. Джедайт, що стояв поряд з ним, тільки несхвально похитав головою. Потім обережно поклав руку на плече друга:
- Не божеволій, Кунс. Ще все можна виправити.
Кунсайт озирнувся та зі злістю подивився у блакитні очі третього генерала Терріанської гвардії.
- Нема чого виправляти. Нічого! Ти не розумієш…
- Так скажи мені, - тихо, але дуже наполегливо зажадав Джедайт.
Кунсайт притулився спиною до стіни. Склав руки на грудях і важко зітхнув.
- Послухай, Розумнику... Хто він, і хто я? Він - Принц, Спадкоємець корони. Він є охоронцем Терри. А хто я? Вояка без роду та племені. Васал, чий обов'язок захищати пана. Навіть від нього самого. Я приніс йому клятву на вірність і сам порушую цю клятву. Знову зраджую. Я зрадник, Джед…
- Не мали нісенітниці. У чому твоя зрада? У постійному ризику своїм життям, у тому, що вдень і вночі перебуваєш поряд з ним, тягнеш на собі тягар відповідальності не тільки за нього, а й за нас?.. У чому ж ти зрадник, Кунсайт!?
Джедайт щиро не розумів. Генерал дивився на друга, відчуваючи, як у грудях біжить холодок страху. Йому було дуже страшно вимовити це, але все ж він зважився.
- Я кохаю його, Джед.
- Що?!
- Що чув, - втомлено огризнувся Кунсайт.
- Ні, о велика Терро, ні. Ти просто прив'язаний до нього, ви ж разом із самого дитинства... - Третій Лорд не хотів вірити своїм вухам. Йому боляче було бачити такого Кунсайта зламаного, похмурого.
- Просто прив'язаний... - гірко посміхнувся генерал. - Джед, він поділяє зі мною ложе... він знає про моє кохання... І що найгірше, відповідає взаємністю.
- Ох, вашу ж матір, - Джедайт потер перенісся. У голові у найрозумнішого Лорда був повний безлад. - Ну, ви даєте...
Кунсайт знайшов у собі сили відклеїтися від стіни, тремтячими руками дістав сигарети, закурив. Як пояснити ту бурю, що вирує всередині? Розливається теплою млістю і майже одразу накочує холодною хвилею страху та боязкості.
"Я не знаю, Джед, як це вийшло. Але коли він поруч, я готовий обійняти весь світ. Чути його дихання, дивитися, як він прокидається, і ще навіть не розплющивши очі, тягнеться за цигарками. Як тихо лає весь білий світ, обпалюючи пальці. Як гримить посудом і блаженно заплющує очі, отримавши свій перший ковток кави. Як з єхидною посмішкою підколює. Як хрипко дихає, шепоче моє ім'я, коли ми кохаємося... Я не знаю, як і чому, але одне я знаю напевно - я більше не дам йому зникнути, не залишу одного, завжди буду поруч. Хоча ні… краще збрехати, що це мій обов'язок бути поруч, збрехати лише чотири слова і все стане на свої місця. Так, як має бути з самого початку, як наведено згори. І начхати на всю цю позамежну магію."
- І що ти скажеш йому? - тихо поцікавився Джедайт.
- Правду. Я не кохаю його.
Вхідні двері грюкнули, і Кунсайт підвів голову, зустрівшись з бездонним поглядом синіх очей. Скільки болю, скільки розчарування він побачив у їхній глибині. Смертельно блідий, Принц у вигляді капітана Гвардії своєю власною персоною стояв на порозі генеральського кабінету. Джедайт зник так само швидко, як і з’явився тут півгодини тому.
- Повтори, що ти сказав.
Кунсайт відійшов від стіни і зробив крок до нього. Розглядаючи кожну рису коханого обличчя, генерал твердо промовив:
- Я не кохаю тебе.
Капітан на хвилину заплющив очі, а коли відкрив, Кунсайту здалося, що з нього вийняли всю душу.
- Скажи це ще раз.
- Я не кохаю тебе.
- Ще раз!
- Я не…
Два погляди схрестилися, як на дуелі, не відпускаючи один одного.
- Ще. Це наказ.
Кунсайт впав навколішки перед ним, ховаючи обличчя в долонях. Він не бачив, як вуста принца торкнулася гірка посмішка розуміння та любові.
- Я кохаю тебе, Ендіміоне…