Читати

Кожен її сон просякнутий задушливим пилом, гарячим сонцем і рідким золотом. Кожен її спогад невід’ємно пов’язується з минулим — але не з її власним, а з минулим Америки.
І серед усіх цих видінь виразно ввижається його обличчя — суворе, зосереджене, усмішка схожа на вишкір гієни, й очі… втомлені очі, що бачили більше, ніж йому б хотілося.
Все, що вона має на нього — кілька сторінок у книжці з історії й дві зустрічі напочатку каліфорнійської Золотої Лихоманки, але Люсі цього достатньо.
Достатньо, щоб сходити з розуму від цікавості до нього й бажання дізнатися про той час якомога більше.

Люсі знаходить, як їй здається, досить дурну причину повернутися у минуле, й команда дивується. Емма давно втекла в теперішнє, а Престон все ще продовжує шукати зачіпки в минулому. Але ніхто не сперечається з нею. Хіба що тільки Вайетт, який зовсім не розуміє, навіщо їм потрібно повертатися у 1849-й.

Логан лютує, варто лише Люсі сказати, що вона знову йде в салун — той самий, де їх ледве не застрелили, де Вайетт постраждав від рук божевільної повії, де Люсі тримав на мушці якийсь високий покидьок, що представився господарем. Він дивиться на неї, як на божевільну, тому що після всього цього людина при здоровому глузді навряд чи б повернулася туди повторно.

Гірше того, перш ніж Вайетт встигає підійнятися на сходи, Люсі із натиском упирається долонями йому в груди й просить зачекати тут, прямо на ґанку.

— Я йду з тобою, Люсі і це не обговорюється, — відсікає Вайетт.

— Повір мені, для всіх нас буде краще, якщо ти залишишся і стежитимеш за тим, що відбувається назовні, — благає вона. І додає: — Як тільки Джиа полагодить Шлюпку, вона може прийти в місто за нами. Потрібно, щоб хтось чекав на неї тут.

У приміщенні напівтемрява і, здається, не холодно, проте Люсі сильніше загортається в хустку й ігнорує хтиві погляди, що проводжають її до барної стійки. Горло дере від сухості, надмірний тютюновий дим, що стелиться сірою вуаллю над головами відвідувачів лоскоче ніс. Музикант намагається видушити з побитого життям піаніно хоч якусь подобу примітивної мелодії. Повії злітаються до відвідувачів, як бджоли на мед. Люсі заправляє пасмо волосся за вухо та ігнорує свист у себе за спиною, думаючи, що, можливо, Вайетт усе ж таки мав рацію — не варто було йти самій.
Хтось тягне до неї брудні, шорсткі руки з обгризеними нігтями й забрудненою шкірою, намагаючись вхопитися, мов за останню надію. Люсі обережно обходить столи, боячись наблизитися до будь-якого з них, ніби один дотик несе загрозу смерті.

Напруга навколо зростає. Люсі насторожено розглядає голову мертвого оленя, чиї роги загрозливо нависають просто над худим піаністом і його інструментом. Суміш вибуху чоловічого й жіночого сміху відволікає її, Люсі повертається до відчинених дверей і вже хоче піти назад, коли хтось високий, хтось уже знайомий, притримуючи руками пасок на штанях, неквапливо спускається крутою драбиною з другого поверху.

— Міс Престон, яка несподівана зустріч! — отруйно промовляє Флінн.
Люсі хоче удати, що не знає його, але тіло не слухається — повертається на звук голосу, від якого сироти по шкірі.
З кожним його кроком вона відступає, поки спиною не впирається в різьблену барну стійку, розуміючи, що далі рухатися  нікуди. Ліктем зачіпає керосинову лампу на стільниці, але бармен встигає підхопити світильник, рятуючи заклад від випадкового займання.
Флінн підходить ближче й майже притискається своїм тілом до її, залишаючи лише кілька сантиметрів особистого простору й насолоджується її виразом обличчя, поки Люсі ніяковіє і відводить погляд убік. Флінн свистить комусь через плече, Люсі беруть під руки, супроводжують до дальнього столу. Вона відчуває себе лялькою, яку саджають на стілець, а її бліді, порцелянові руки кладуть прямо на поверхню, щоб не було можливості дістати зброю.
На жаль для Люсі, при собі в неї немає ані пістолета, ані ножа.
Флінн сідає навпроти, його по-вовчі примружені очі довго вивчають її. Широка усмішка розпливається по обличчю — він точно відчуває тріумф у своїй перевазі.

— Втретє, — спокійно вимовляє Флінн, розгойдуючи пальцями пляшку з пивом, що стоїть на столі. — …втретє, коли ти повертаєшся сюди, Люсі.

Він із цікавістю дивиться з-під насунутого на очі чорного ковбойського капелюха і закидає ноги в потертих шкіряних штанях на стіл, схрещуючи їх одну на одну.
Дерев’яні ніжки стільців риплять разом зі старою потертою підлогою, поки Флінн повільно розгойдує пляшку, мов маятник. Люсі на секунду губиться. Вона думала, що він вже й не згадає, але в господаря салуну пам’ять куди краща, ніж їй би того хотілося.

Люсі озирається довкола, щоб знайти шлях відступу. Щоб утекти назад у машину часу, якомога далі від цих проникливих очей, таких схожих на очі опудала орла, що висить на стіні за його спиною.

— То навіщо ж ви завітали сюди, міс Престон?

Він різко нахиляється до неї. Стілець під ним завмирає. Люсі затримує подих.

— Мені потрібна ваша допомога… — лише це вона може вимовити. — Ця жінка… вона була тут кілька днів тому.

Люси тягне руку до спідниці й завмирає, коли хтось з чоловіків готовий дістати ніж з піхов. Флінн мовчазним жестом змушує чоловіка відступити, й тоді Люси ниряє рукою у складки спідниці, намагаючись намацькати кишеню. Обережним рухом вона чорно-білу потерту фотокартку й кладе на стіл, пальцями легенько штовхає вперед. 

— Емма Вітмор… — він кривить губи у спогадах, однозначно приємних.

Люсі здригається від усвідомлення того факту, що Емма та Гарсія знайомі, і взагалі що він може бути її спільником. І стає зрозуміло, це вона у пастці, вона, Люсі, й ймовірність вибратися звідси живою помітно тане. 

Драбина на гору досить далеко, двоє ковбоїв дихають їй у спину. Люси обводить поглядом кімнату, шукаючи шляхи відступу, проте поки що бачить лише одні пастки. 

— То ви знайомі? — вона прочищає горло, коли її голос тремтить.

— Знайомі, — Гарсія неохайно відкидає фото кудись убік і повертає зацікавлений погляд до Люсі.

— Де мені її знайти? — обережно уточнює вона.

Гарсія сміється. Сміх у нього м’який, але в ньому дзвенить сталева арматура.

— Я не видаю союзників. А тепер забирайся звідси, — зло каже він і киває в бік дверей.
Люсі погоджується. Погоджується не просто піти — зникнути, випаруватися, аби лише якомога швидше покинути стіни цього закладу. Вона кидається вперед, і коли майже хапається за ручку — хтось боляче бере її за зап’ястя й не відпускає.
Хтось набагато сильніший за неї із мертвою хваткою.

Флінн терпляче чекає, доки Люсі припинить жалюгідні спроби вирватися з його рук.
Якщо колись йому вдалося застрелити того оленя на території янкі й притягнути у свій заклад, то розібратися з жінкою точно не складе труднощів. Але вона не відступає — вошкається, виривається мов маленьке звіреня у влапах хижака, яке до останнього сподівається, що зможе врятуватися.
Оточуючі спостерігають за ними з жахом, цікавістю, голодним бажанням, але ніхто й пальцем не поворухне. У цьому салуні на диво добра випивка, а віскі не розбавлене скипидаром; тут місцеві дізнаються останні новини, а невірні чоловіки можуть натрахатися досхочу, пограти в кістки та покер, а політики бачать у цьому закладі чудовий шанс підкупити голоси випивкою й провести позачергове засідання. Тому заперечити власнику і врятувати жінку нема охочих.

Сходи на другий поверх втомлено риплять під їхніми кроками, й Люсі ледве встигає переступати через дві сходинки, у той момент, як він з легкістю їх долає. Сльози безвиході застилають очі, вона хоче вирватися, вибігти на вулицю й уткнутися в такі знайомі й безпечні обійми Вайетта. Але все відбувається зовсім не так, як вона планувала спочатку. Люсі замикають у кімнаті разом із господарем салуну, а за вікнами гримлять постріли. Все, що їй залишається — крізь сльози спостерігати, як мізки Логана просочують в запилену землю просто під її вікном. Його беруть за ноги й тягнуть тіло в невідомому напрямку, залишаючи за собою кривавий слід. Люсі притискається долонями до скла і слабо стукає, відчуваючи як стискається серце, а від солоних сліз пече розпечена шкіра на щоках. З кожним новим ударом, вона б’ється слабко, втомлено, й  хвилиною пізніше, задихаючись від здавлюючого болю у грудях, знесилено сповзає донизу, провалючись у темряву.

Люсі летить у власній свідомості, як Аліса в кролячій норі. Вона запитує себе, чи зможе вибратися назад, але потім згадує, чим там, у реальності, все закінчилося, і бажання повертатися стрімко зникає. Нарешті приносять нюхальну сіль. З черговим вдихом вона розплющує очі, відчуваючи, як ніс неприємно щипає від різкого запаху.

— А, прокинулася.

Флінн стоїть у кутку кімнати й перекочує сірник у роті — з одного куточка губ до іншого. Він усе ще в чорному, капелюх знову приховує половину обличчя, тому погляд прочитати неможливо. Люсі наказує собі зберігати рештки здорового глузду, але варто їй глянути на запилене вікно, як перед очима відразу ввижається багряний пісок. Це вона втягнула Вайетта в усе це.

— Емма Вітмор сказала мені, що є жінка, — хрипить Флінн і підходить до підніжжя ліжка, — жінка з майбутнього, яка знає, де сховане золото. То де сховане золото, Люсі, га?

Він сідає на край ліжка, поглядом ковзає по її блідих ногах. Люсі інтуїтивно підтягує їх під себе, прикриваючи смугастою спідницею, й притискається ближче до металевої кованої спинки, яка холодить шкіру навіть крізь тканину сукні. Вона спопеляє його поглядом.

— Те, що ви зробили з Вайетом… навіщо? — у неї немає сил кричати, й вона тихо сичить. — Чому ви так просто і легко можете вбити будь-якого перехожого, не замислюючись про те, що в нього можуть бути дружина та діти?
Чому ви вирішуєте, кому жити, а кому помирати? — у її голосі дзвенять сльози, стискаючи горло.

Флінн жестом руки просить зупинитися.

— Люсі, допоможеш нам знайти золото першою — залишишся живою. Ти ж хочеш повернутися додому до Еммі? Здається, це твоя сестра, так?

Питання приголомшує Престон, як постріл пістолета біля самого вуха. Люсі забуває, як дихати, і лише широко розплющеними очима дивиться на чоловіка. Він знає про неї все. Усе, що їй так дорого і що так легко можна в неї відібрати.

— Ти не посмієш! — шипить Люсі, забуваючи, що це зараз вона в невигідному становищі.
Одного разу вона вже втратила сестру і не дозволить цьому статися ще раз.

* * * 

Вони їдуть верхи вже кілька днів, Люсі здається, що ще трішки — і вона впаде з коня та залишиться лежати на випаленій сонцем землі. Час тягнеться довго, їхня подорож переривається лише на денну п’ятихвилинку та нічний привал, під час якого Люсі годують кукурудзяними коржиками та сиром, а Гарсія особисто підтягує попругу на череві її коня. І шлях їх триває доти, поки сонце не сховається за горизонтом, залишаючи після себе багряне, посічене променями небо. 

Черговий привал під висохлим столітнім дубом. Вітру майже немає, але дерево скрипить так, ніби загрожує будь-якої миті безсило впасти на голови мандрівників і вбити. Люсі думає, можливо, це навіть на краще. Принаймні, її не розстріляють після того, як вона приведе Флінна та його спільників до тартаку Саттера.

Джиа так і не прийшла до салуну, і вони не зустрілися, і це ще більше змушує Люсі зануритися в думки, поки невеликий вогонь зігріває пальці на ногах. Флінн сидить навпроти, його небрите смугле обличчя від спалахів полум’я стає грубуватим. Гарсія руками обдирає м’ясо з хребта запеченої птиці, але їсть акуратно чим вирізняється від юрби ковбоїв, які не лише як пси здирають зубами шматки дичини, а й обсмоктують кістки. Люсі нудить від одно тільки виду поглиняння їжі, й апетит пропадає остаточно, але простягнутий алкоголь вона п’є з радістю й відчуває, як спиртне пече у порожньому шлунку.

— Якщо хочеш жити, зараз же їж. — Гарсія підсідає поруч. Люсі відсмикується вбік, намагаючись уникнути зіткнення з його плечем, і здивовано коситься на запропоновану їжу. Флінн переводить на неї погляд. — У наших спільних інтересах, щоб у тебе залишалися сили.

— А якщо я відмовлюся? — питає вона.

— Я зв’яжу тебе та змушу з’їсти цю кляту птицю.

Його спокійний голос звучить досить переконливо, аби вона все ж таки поклала перший шматок до рота. М’ясо має слабкий присмак крові та підгорілу гірку скоринку, яку вона змушує себе проковтнути. Люсі прикриває тильним боком долоні рот і дивиться так, як дивиться людина, що висить над прірвою, очікуючи, що той, хто її штовхнув, простягне руку і врятує. Але замість цього Флінн простягає їй пляшку з майже допитим віскі, і вдруге за вечір це здається найкращим рішенням у житті.

Чорні колоди у вогнищі догорають. Ніхто не збирається підкидати у вогонь нові. Натомість чоловіки вкладаються навколо вогнища, під голову підкладаючи хто сумку, хто руку. Люсі перевертається на спину, відчуваючи кожною клітиною тіла камені та нерівності, і не змикає очі протягом ночі. Чорне небо важко нависає над нею усипане зірками, ніби хтось поспіхом розсипав мішок із діамантами, і Престон вдивляється в синь над головою, намагаючись розібрати, де яка зірка.Навідміну від неї інші сплять міцним сном й дехто навіть похрапує.  Вона ж думає про Вайетта і давиться сльозами, розтирає доляними мокрі сліди по щоках, змішуючи їх із пилом, і намагається не розревітися вголос.

Заснути не вдається навіть тоді, коли сонце починає повзти на небо. Люсі підіймається з місця, тихо рухається до одного-єдиного напівживого куща рослини, під яким можна помочитися.

Хтось рухається синхронно з нею і виростає за спиною, як дерево, змушуючи від страху обернутися.

— Куди ти зібралася?

— Мені потрібно в туалет, — з обережністю озираючись через плече, вона стикається з широкими грудьми, а потім дивиться вгору. У легкій напівтемряві його очі здаються зовсім чорними.

— Я з тобою.

Люсі не бачить сенсу чинити опір — за ці дні вона зрозуміла, що її претензії нікого не хвилюють. На диво, Флінн виявляється джентльменом і залишається стояти спиною до неї на відстані тридцяти футів, дозволяючи зробити те, що їй потрібно. Потім він також крокує попереду, не турбуючись про те, що навіть вона, при всій своїй крихкій статурі та невисокому зрості, може будь-якої миті завдати удару йому в спину.

Ковбої ще сплять, а він зупиняється біля гнідої кобили з білою плямою на спині та перевіряє збрую. Широкою долонею Флінн гладить потужну руду шию, нерозбірливо шепоче, і Люсі мимоволі наближається, щоб почути сказане. Під її ногою хрустить гілка. Гарсія кидає насторожений погляд через плече, але, побачивши її, хмикає.

— Чому тобі так важливо це золото? — Вона ставить досить дурне питання, бо сама знає, що творилося з людьми після новини, що на лісопильні було знайдено золото. Кожен хоче урвати собі шматок, перестати голодувати, стати багатим і жити в задоволення. Це частина людської природи, це правило завжди існувало, незалежно від епохи та часу. І все ж цікаво було почути його думку.

— Нові безкрайні можливості… Хіба ти нічого не розумієш? Здається, у 1893-му році настане  масове закриття подібних закладів. Мені потрібно подбати про власне майбутнє, якщо мій бізнес прикриють. І ще це. — Флінн запускає руку у кишеню, і Люсі робить крок назад. Вона думає, що зараз він дістане револьвер, клацне барабан і куля розірве їй серце. Але між його пальцями стирчить аркуш. Аркуш з щоденника, який Люсі колись передала майбутній версії себе. Аркуш з щоденника, який Емма вкрала і тепер була на десять кроків попереду них. Аркуш, який потрапив у руки людини з минулого, яка ніколи не повинна була дізнатися, хто вони та звідки.

У якийсь момент усе полетіло до біса так само стрімко, як швидкий потяг, що зійшов з рейок, і немає ніякого важіля, аби зупинити все це.

— Я не знаю, що це за дурість і чи справді існує в майбутньому все те, про що я прочитав, — Флінн знову посміхається тією небезпечною усмішкою, яка не віщує нічого доброго, — але те, що написано на цьому папері… все збувається. І я маю намір слідкувати написаному далі.

— Тоді не розумію, навіщо тобі я…

Він насуплює брови й підтискає губи.

— Ти б віддала перевагу лежати в калюжі крові поруч зі своїм дружком? Або бути зґвалтованою по кілька разів тими, хто давно не бачив таких гарних жінок? — Він говорить не без огиди у голосі, і дивиться пильно, очікуючи відповіді. Люсі лише мовчки хитає головою, відчуваючи, як щипає в очах. — Тоді вважай, що ти сама зробила вибір. Твого дружка пристрелив місцевий шериф, — пояснює Гарсія. — Пробач, ми тут зі стражами порядку ворогуємо через наші погляди щодо ведення прибуткового бізнесу, і, упс… Вайетт його звали, так? Цей Вайетт опинився не в тому місці і не в той час.

Люсі крокує повз і припадає спиною до дерева, закриваючи руками обличчя. Вона вже не здатна плакати — усі сльози висушила напередодні. Перед закритими повіками спливає мертвий Вайетт, його безжиттєві очі відкриті, які дивляться з осудом. Люси знову хитає головою, намагаючись позбутися марева і знову думає про те, що це вона винна в тому, що вони опинилися в минулому.

Тупіт копит віддається слабкою вібрацією по землі. Престон відкриває очі й бачить, як тремтять тіла незнайомців верхи на конях. Вона щасливо усміхається, думаючи, що нарешті її врятують, і з грудей виривається зітхання з полегшенням. Потім приходить усвідомлення очевидного… Це ковбої, незнайомці, і вони можуть бути гірші за тих, хто вже поруч із нею.

Супротивників набагато більше, ніж людей Флінна. В лідері Люсі впізнає дона Дієго де ла Вега, і за інших обставин вона б захоплено розглядала його, але не зараз, коли їй знову погрожують пістолетом. Чужа тінь, закривши слабкі ранкові промені, накриває Люсі. Вона відчуває, як б’ється її серце, готове будь-якої миті вискочити з грудей. Чорне дуло одного пістолета цілиться у лоб, друге дуло висить смертю десь над потилицею.

— Стань за мою спину, — наказує Флінн, роблячи крок уперед.

Люсі не чинить опір, навпаки, уперше не бачить місця безпечнішого.

Переговори закінчуються майже мирно, майже ніхто не вбитий, окрім одного з людей Флінна, якому за зухвальство і погрози прострелили ногу, а потім і голову. Люсі не розуміє, про що Гарсія думає, коли каже, що знає, де знаходиться золото і що вони прямують саме туди. Страх набирає у її грудях нових обертів, коли їх із Гарсією садять спинами один до одного на коня й міцно зав’язують мотузками.

— І варте воно було того? — тихо питає Люсі. Страх поступається місцем злості з домішками безвиході.

— Після прибуття в місто я все ще можу продати тебе до місцевого салуну та отримати гарну плату, — кидає через плече Флінн.

Люсі шипить і відкидає голову назад, забуваючи, що там він. Збиває потилицею капелюх з його голови, і той падає на землю. Гарсія з жалем проводжає поглядом втрачений предмет.

— Обережно, міс Престон, не пробийте мені потилицю, — просить він і мружить очі, коли вона нічого не відповідає, але вони майже одне ціле, і кожен її подих, тремтіння чи прискорене серцебиття він відчуває спиною.

— Ну, то як виглядає ваш світ? — цікавиться він. Попереду довга дорога і часу так багато, що доводиться коротати його за безглуздими розмовами про все на світі. Люсі не приходить у захват від його бажання видобути з неї правду, але говорити хоча б про щось значно краще, ніж мовчки очікувати на вирок. 

— Я не можу розповідати нічого того, що здатне змінити історію.

Люсі продовжує дивитися як із кожним кроком коня вони віддаляються від старого дуба.

— Емма Вітмор дала мені дещо, — тихо промовляє Флінн. Люсі насуплює брови.

— Що?

— У вашому світі їх, здається, називають Береттою.

— Вона дала тобі сучасний пістолет? — з жахом у голосі уточнює Люсі. — Він зараз при тобі?

— Зброя завжди при мені, — задоволено промовляє Гарсія.

— Знаєш що в книгах з історії писалося про тебе? — раптом питає вона.

Він облизує потріскані сухі губи. Дивиться через плече, уважно прислухаючись до кожного слова.

— Ну й що?

— Переважно там про твій салун, а саме безсоромне історія замовчує. Та кажуть, що ти був видатним вершником і контрабандистом. І що ти…

Люсі завмирає. Вдалині тане міраж Вайетта, все ще одягненого в ковбойський одяг, і Люсі пробирає озноб. Схоже, тепер його образ буде переслідувати її до кінця днів. Люсі прикушує губу, і зуби чіпляють шкіру до мідного присмаку на язиці. Їй боляче від думки, що десь Логан лежить досі мертвий під пекучим сонцем, і вона навіть не зможе його гідно поховати. Флінн відчуває промайнувше по її тілу тремтіння і боляче штовхає ліктем у ребра.

— Люсі, — чути хрипле біля вуха.

Вона не реагує.

— Люсі! — трохи голосніше.

— У помираючих є право на останнє бажання? — слабко питає вона. — Нехай вони знайдуть тіло Вайетта. Нехай поховають мене поруч із ним.

— Ти ж розумієш, що такі речі мало кого цікавлять? — гірко-приречено бурмоче він. Вона точно знає. Вона читала книгу з історії та здогадується, чим може закінчитися цей сюжет.

Спину обпікає чужим теплом, сонце пече в голову, і Люсі закриває очі, аби не бачити привида, що переслідує її. Руки німіють під тугими мотузками, що розтирають шкіру до крові. Вона відчуває, як щоразу здригаються чужі плечі, варто їй нахилити стомлену спину трохи назад.

— Пробач, — тихо кидає вона через плече.

У відповідь — тиша.

* * *

Майже цілий день вони не бачать одне одного в обличчя. Люсі не помічає, як Флінн кидає ворожі погляди кожному, хто їде попереду них; кожному, хто наважується пригальмувати коня і, вирівнявшись з ними, уставитися на її миле личко з щоками, обгорілими від сонячних променів. А ще Флінн турбується про те, що по прибутті до тартаку йому не вдасться дістатися до золота та обвести всіх навколо пальця.

Їх стягують з коня,як мішок з овочами, і Флінн першим падає на пилюку. Люсі відчуває спиною, як удар вибиває з його грудей повітря, але через хвилину Гарсія зі стогоном піднімає їх на ноги. Внутрішня сторона стегон у Люсі ниє від тривалої їзди й ноги трусяться.

Її дратує, що вони з Флінном вимушені синхронно рухати ногами, і зрештою в них навіть виходить дихати в унісон. Їх залишають на площі біля висохлого фонтану з потрісканими чашами в якомусь білому нальоті, які свідчать що колись в них справді була вода.

— Той хлопець, якого застрелили, був тобі дорогий? — цікавиться Флінн.

— Ти про Вайетта?

— Угу.

— Він був хорошим другом. І колегою.

— Але ти ще можеш повернутися додому, — хрипко каже Флінн. — Я спробую врятувати нас.

— Правда? — саркастично уточнює Люсі. На інші емоції вона й не здатна. — І яким же чином?

Їй страшно думати, що за кілька днів з ворогів вони перетворилися на союзників. Флінну не можна довіряти, і Люсі може покладатися лише на себе, але факт очевидний — без нього їй не вижити.

Він свистить так голосно, що в неї закладає вуха. Двоє ковбоїв-охоронців обертаються і прямують до них.

— Чого тобі, Флінне?

— Жінка… — Гарсія киває вбік Люсі. — Вона знає, де знаходиться золото. Забирайте її собі.

— Що? — Люсі задихається від почутого. Вона вертиться, смикає руками, намагаючись позбутися мотузки, забувши, що не одна в цій зв’язці. — І це, на твою думку, врятує нас? Серйозно?

— А тобі що з цього? — кидає один з них, який набагато вищий та сутулиться. — Тебе ж все одно розстріляють.

— Ні, — усміхається Флінн. — Є ще дещо, я можу вам запропонувати. Я маю бізнес. Правда, щоб передати право власності, доведеться повернути мене додому, але мій салун процвітає. Напої, дівчата… — останнє він вимовляє з насолодою і, побачивши розуміння в очах чоловіків, задоволено посміхається.

Люсі поруч фиркає і закочує очі.

— Де ж ваш бос, ковбої? Порішаємо?

* * *

Коли Флінн зустрічає Люсі наступного ранку, вона виглядає менш хворобливо, ніж минулої ночі. У нього ж розбита нижня губа, руки все ще зв’язані й на правій щоці поволі розповзається синяк. Люсі дивиться на нього з ненавистю, але десь у глибині душі тішиться, що він усе ще живий.

— Усього одна ніч, Люсі, — хрипить Флінн, ухиляючись посмішкою, засохла скоринка на губі тріскається й назовні проступає кров, — а твоєму положенню вже можна позаздрити!

Він дивиться на чисту сукню й акуратно вкладене волосся. У будь-якому разі про неї подбали значно краще, ніж про нього, поки Люсі їла смажений стейк і горошок у компанії глави банди, йому дісталося лише кілька ударів у обличчя та живіт. Він не знає, що вона пережила, коли довелося терпіти брудні руки й огидні поцілунки. І коли вона вдарила де ла Вегу по голові канделябром, бо не знайшла іншого виходу, то її закинули у клітку на цілу ніч. У той момент Люсі відчула себе акулою, якій відрізали плавники та викинули, бо решта в ній не мало ціни.

Люсі озирається назад, кидаючи напружений погляд на свого наглядача. Високий чоловік зі світлим волоссям і жовтуватими вусами над верхньою губою, вчепився руками в патронташ на стегні й дивиться кудись убік.

— Усього одну ніч… Я попросила, щоб вони дозволили мені провести з тобою одну ніч, — сухо каже вона і примружується від денного світла. Гарсія захоплено усміхається і піднімає брову, намагаючись зрозуміти, що вона задумала. Навряд чи йому судилося опинитися в жарких обіймах такої дівчини, як Люсі.

З настанням ночі Люсі підходить до в’язня, як погоджено з Дієго. Він дає їй шанс попрощатися з дружком, бо наступного ранку на Флінна чекає страта. А Дієго не вважає себе таким вже монстром, щоб не дати останнього задоволення перед тим, як Флінн підніметься на шибеницю.

Їх зачиняють у тісній кімнатці три на три, де замість ліжка солома, а вікно заколочене дошками. Люсі ставить на підлогу темну пляшку, етикетка з написом «Ром» блищить у тьмяному світлі керосинової лампи. Флінн тягнеться до посудини, щоб змочити горло, але Престон ледь помітно хитає головою.

Поки за ними спостерігають, Люсі сідає Гарсії на ноги та кладе руки на широкі втомлені плечі. Тіло чоловіка здригається від дотику. Люсі нахиляється до обличчя Флінна, губи опиняються в міліметрах від його щоки; проводить пальцями по смолистому волоссю, зачісуючи його назад. Продовжує виконувати прелюдію і думає, що захоплена публіка, будь вона тут, повірила б їй, якщо вірить охоронець, задоволено посміхаючись, поки тремтячими руками Люсі розв’язує шнурівку на штанях Гарсії. Він підіймає голову і розглядає її потріскані губи та азбестову шкіру. В очах блищить тваринний страх, вона тремтить у його руках, що стискають її стегна, і коли двері за наглядачем зачиняються з тієї сторони, Люсі з полегшенням перекочується на підлогу поруч, намагаючись стишити скажений стукіт серця в грудях. Флінн лише розчаровано видихає і переводить на неї погляд.

— Якщо що, я не проти продовження.

Він дивиться їй в очі і бачить ту рішучість, якої досі в них не бачив. Люсі явно продумала все до дрібниць, і коли з-під спідниці вона дістає коробок фосфорних сірників в доповнення до пляшки, у його мозку прояснюється вся картина.

Флінн хоче жити, тому вислуховує її план до кінця і підказує, що буде краще, якщо вона намагатиметься звабити не його, а ковбоя за дверима. Тоді в них точно з’явиться шанс втекти.

Люсі стукає кулачком у двері та просить випустити її.

Коли чоловік, який ходить за нею всюди, мов тінь, збирається зачинити кімнату Флінна, вона прогулюється пальцями по його плечу і солодко усміхається, як ніколи раніше. Гарсія штовхає двері на них, і Люсі втискається в стіну, від чого хрустить десь між ребрами, але не так голосно, як шия чоловіка, як у Флінн звертає одним різким рухом й кидає тіло на підлогу. Люси боїться поворухнутися, важко дихає й затравлено дивиться на нерухомого чоловіка.

—Йдемо! — Його долоня гаряча, широка, і рука Люсі тоне в ній. Вони біжать по коридору, і коли Гарсія хоче повернути прямо, потрапивши в пастку, Люсі знаходить сили, щоб смикнути його на себе й сховатися за рогом.

На вулиці панує ніч. Вершники проносяться повз, не помічаючи двох втікачів, які притислися спинами до глиняної стіни. Вони важко дихають. Флінн як і раніше міцно тримає руку Люсі у своїй долоні.

— Оті ящики. — Люсі киває в бік дерев’яних скринь, що стоять в рядок. — Всі думають, що в них алкоголь, але де ла Вега повідомив мені, що вони підмінили ром вибуховою сумішшю. Достатньо, щоб підірвати цілий вагон потягу.

Гарсія киває. У лівій руці він все ще тримає пляшку з тієї самої партії, яку Люсі принесла з собою.

— Я підпалюю, ти біжиш, — наказує він тоном, якому не хочеться суперечити.

— Ми маємо бігти разом, — протестує Люсі. — Ти знаєш ці місця, а я знаю, де знаходиться золото.

— Та до біса золото, — випльовує Флінн. — Без життя воно не має ціни. Подумаю про здобич після того, як виберусь звідси.

— Вибух буде дуже сильний, — попереджає вона.

— О, повір, я знаю.

Гарсія усміхається так, ніби це не перший його підрив. І вона знає — вона читала в книжці, як він навмисно підпалив дім шерифа.

— Гей, хлопці! 

Флінн з’являється на площі, відкорковує пляшку й простягає попереду себе. Чоловіки напружуються, хапаються за руків’я револьверів на поясах і рухаються в його бік. 

— Вип’ємо?

Він усміхається так, ніби вже добув усе золото Каліфорнії. Поглядає в бік Люсі лише на секунду й підморгує.

— Флінне! Дідько! Як ти вибрався…

Гарсія розводить руками та тріумфально усміхається. Дістає коробок сірників, затискає зубами вкрадену в мертвого ковбоя сигарету. Отруйний дим наповнює легені, і Флінн насолоджується черговою затяжкою. Кидає пляшку прямо в ящики.

— Стріляй! — кричить хтось.

Лунає кілька пострілів.

Люсі хапає руками спідниц і біжить так швидко, як тільки може. Позаду гримить вибух і доносяться жахливі крики. Повітря наповнюється запахом підпаленої плоті. Люсі наказує собі не обертатися, інакше вид обвуглених тіл переслідуватиме її до кінця життя.

За спиною вона чує швидкі кроки. Хтось швидше за неї наздоганяє її біля самих воріт і хапає за руки. Люсі кричить, виривається і завмирає, зустрівшись поглядом із Флінном. Несподівано для себе вона кидається йому на шию й міцно обіймає, майже душачи, радіючи, що все обійшлося.

Коли над вухом лунає болісне шипіння чоловіка, вона відсувається і затуляє руками рот, боячись, що з горла будь-якої миті вирветься крик. У Гарсії обгоріли руки, і червона плоть видніється у місцях, де облізла шкіра.

— Могло бути й гірше, — з вимученою усмішкою підмічає він.

* * *

Увесь той час, що вони йдуть пустельною дорогою, вона ледве пересуває ногами й думає про те, як так сталося, що двоє людей спалили ціле поселення. За їхніми спинами, у далині, чорний дим і досі тягнеться денним небом. Запах гару розноситься на милі.

Флінн крокує поруч, відчуваючи, як пекуче сонце пропалює обгорілу плоть, навіть загорнуту в те, що колись було подолом спідниці Люсі. Вона намагається не дивитися на його руки, бо від одного лише погляду на них у свідомості спливають спогади минулої ночі. Коли вони дістаються найближчого затіненого куточка, поки Гарсія зі стогоном болю дістає відро з криниці, Люсі блює в стороні.

Гарсія жадібно п’є воду, яка стікає по його підборіддю, за комір сорочки, й один лише цей його вигляд змушує Люсі нетерпляче припасти губами до крижаної води, коли він поступається місцем. Люсі вмиває обличчя й сідає на прохолодну в тіні землю, щоб перевести подих. Гарсія падає поруч, і вони довго дивляться в одному напрямку, де сонце плавить повітря.

— Що плануєш робити далі?

— У мене й досі є своя справа. — Флінн мружить очі, а тоді дивиться в бік Люсі, і хитра усмішка розповзається його обличчям. — У салуні з недавнього часу звільнилося одне місце. Будеш керувати дівчатами? — Кінчиками пальців він трохи торкається її сплутаного сухого волосся. Престон здригається, відсувається й косо дивиться на нього наляканим поглядом.

— Краще вже померти, — пирхає вона. — Мені треба знайти спосіб повернутися додому.

 При думці, що вона може назавжди лишитися в цьому часі, Люсі стає недобре.

— Тільки подумай, які можливості перед тобою відкриваються…

— Моє місце не тут, — різко відповідає Престон. Потім дивиться на Гарсію, який увесь цей час майже гіпнотизує її поглядом своїх хитрих очей. Вона підіймається на ноги й обтрушує подерту спідницю, ніби змести пилу буде достатньо, щоб та знову стала як нова. Люсі озирається довкола й затримує погляд на кількох будинках удалині.

Коли в поселені вони купують двох коней за золотий годинник Флінна, добрі місцеві жителі дають ще трохи прісних галет і води. Всю подорож вони майже мовчать. Чоловік постійно їде попереду. Люсі відстає: її кінь старий і йде втомлено.

Шлях приводить їх на роздоріжжя: в один бік — місто, у якому життя Гарсії, в інший — напрямок, де Люсі та Джиа лишили Шлюпку. Флінн знає, який шлях він обере. Люсі вагається, застрягає між двома дорогами й сумнівається у власних рішеннях.

Злізши з коня, Гарсія зупиняється поруч з нею, бере за вузду її коня та притримує. Вперше за довгий час вона може розглядати його не задираючи голову догори. У нього сухі обвітрені губи й синець на щоці, але це зовсім не псує його прекрасне засмагле обличчя.

— Злазь, — вимагає ковбой і натягує поводи на себе.

Люсі смикається в сідлі. Їй нічого не лишається, як послухатись, і вона сповзає на землю, стає на нестійкі ноги. Гарсія нахиляє голову трохи набік і усміхається.

— Тут наші шляхи розходяться, чи не так? — Він киває в бік дороги. Люсі придушує роздратований стогін. Вона не може лишитися, але й не може забрати його у свій час, бо перепише історію. Та й не впевнена, що це було б правильним рішенням. Флінн бачить у її очах сумнів і лише хмикає. — Ти ще можеш передумати.

— Навряд чи, — каже Люсі. — Знаєш, я б запропонувала тобі вирушити зі мною…

— Але не запропонуєш, — з розумінням киває Флінн. — Історія і все таке… вірно?

— Так. Ти зіграєш важливу роль у розвитку Америки, і я не можу цьому завадити. Інакше нам нікуди буде повертатися.

— Усе одно з нас би не вийшла гарна пара, — каже Гарсія й дивиться, як вона хмурить брови в німому запитанні. — Я намагався тебе вбити. Тричі.

— І ти врятував мене. Тож у нас усе складно…

— Так, не стану заперечувати, що це теж було зроблено задля власної вигоди. Мені був потрібен компаньйон на час тривалої дороги додому.

Люсі всміхається й удає, ніби їй байдуже на сказане. Вона з сумом озирається довкола й ловить себе на думці, що, можливо, змогла б жити в цьому часі, якщо б застрягла тут назавжди.

— Знаєш, усі ці довгі прощання… втомлюють. — Флінн повертається до свого коня, сідлає й міцно стискає поводи в руках. П’ятками він б’є тварину по ребрах, і його кобила зривається на галоп. Люсі лишається тільки спостерігати за тим, як фігура віддаляється все далі й далі. Тепер вона сама по собі.

* * *

Сонце котиться за горизонт і вкриває дахи будинків багряними променями. Люсі сідає на останню сходинку запиленого ґанку. Дерев’яна підлога втомлено скрипить під нею. Люси нахиляє ковбойський капелюх на очі й байдужо спостерігає за перехожими. Підіймає до губ пляшку й робить кілька ковтків рому.

Позаду її спини хтось зі сміхом вивалюється назовні, двері гучно б’ються об стіну будівлі, і шматок планки відпадає на підлогу. Сміх припиняється. Мимо проходять двоє чоловіків, кидаючи на неї погляди, шпори на їхніх чоботях дзвенять у ритм крокам. Третій сідає поруч і забирає пляшку з її рук.

— Повернулася? — сипло питає Флінн. Він мружить очі й, задоволено усміхаючись, дивиться кудись поверх її голови.

— Угу, — Люсі продовжує спостерігати за жінками, що проходять у красивих сукнях. Сама ж вона вдягнена в чоловічі штани, сорочку та жилет. Волосся надійно сховане під капелюхом. — Я й не йшла. Шлюпки на місці не виявилося.

— Співчуваю… То виходить, усе цей час ти була в місті?

— Майже. Дорога до цього міста зайняла більше часу, ніж я очікувала. — Люсі обертається до нього й бачить, як Гарсія насолоджується її розповіддю й жадає продовження. — Наступного разу я не повторю подібної дурниці.

— Наступного разу може й не бути, — заявляє чоловік так, ніби знає, про що говорить. — Ходімо, моя пропозиція ще в силі.

Він підіймається на ноги й височіє над жінкою, простягнувши руку. Люсі задирає голову й дивиться на нього, як на божевільного.

— Я знайду для тебе іншу роботу, так вже й бути. Жити ж тобі на щось треба, — насміхається він. — О, ну скільки ще чекати?! Моя пропозиція не вічна.

Люсі вагається. Якби її мати дізналася, що вона застрягла в минулому й влаштувалася працювати в салуні Гарсії Флінна, вона б з глузду з’їхала. Звісно, якби була зразковою матір’ю. Але, враховуючи їхні огидні стосунки, Люсі знає, що Керол глибоко наплювати.

Престон вкладає долоню в руку Гарсії, і він ривком підіймає її на ноги. Потім знімає з її голови капелюх і кидає кудись убік; волосся розсипається по плечах Люсі м’якими локонами.

— Так мені більше подобається, — задоволено промовляє Флінн і веде її всередину будівлі, закриваючи за ними двері.