Кохання

3 роки потому.

Я прокидаюся від ляскання дверей – це мій Марсель грається із м′ячем, який він штовхає своїм опуклим волохатим лобом у двері, а коли той відскакує, то біжить вслід за ним і знову повторює ту ж саму дію. Марсель – це найрідніша істота, яка в мене є на цій планеті: пухнастий, м′якенький, грайливий песик породи бігль. Його довгі вушка і великі красиві оченята – це наймиліше, що я бачила в цьому житті! Я знала всі його звички і ось ця говорила про те, що Марселю конче потрібно на вулицю. Тяжко зітхаючи я все ж вивела свою малечу на прогулянку. Знову було Різдво. Чергове Різдво, яке я проводила на самоті. Дівчата з інституту всі порозбігалися хто куди по країні, а з хлопцями в мене якось не особливо клеїлося - чи то я їм не підходила, чи то вони не були милі моєму серцю.
  Ось так замислившись я непомітно дійшла до центрального парку, де люди гуляли купками, веселилися, грали в сніжки, каталися на санчатах, чувся дитячий сміх і радіснй гавкіт домашніх улюбленців, яких вигулювали такі самі собачники, як я.
Повертаючи за ріг, йдучи в більш тихішу місцину, я раптом зловила секундне дежавю. Новорічна ялинка, яку запалюють у різдвяний вечір, веселий гамір навколо, кучугури снігу, лапаті сніжинки, заметіль, яка не припинялася, а лише посилювалася – десь я це вже бачила, але де? 
Несподівано Марсель починає гавкати і казитися і  я вперше за весь час нашого спільного життя не можу його вгамувати, тому що сніг мокрою пеленою застилає очі і я майже нічого і нікого не бачу навколо. Намагаюся  своєю жовтою шапкою протерти мокрі від снігу очі. А потім я пригадую… Пригадую і випадково ослаблюю хватку повідця, чим бігль вміло користується і мчить  на той бік вулиці.
- Стій! – кричу я і кидаюся слідом, не розбираючи дороги, чую виск гальм, ще якісь звуки, які в какофонії зливаються десь на фоні, невідомо що збиває мене з ніг я і відчуваю як падаю на щось м′яке. Навколо метушаться люди, все ще продовжує падати лапатий сніг, а вогники ялинки в цю мить здаються чарівним дивом. І я закриваю очі, вже знаючи що мене врятує лікар, той що Ростислав.
- З вами все гаразд? – чую я такий приємний і давно загублений, на підкірці пам′яті, голос чоловіка, який мені колись наснився. – Я – Ростислав, я лікар, можу вам допомогти, якщо в цьому є потреба, - повторює він свою репліку майже слово в слово.
- Я незнаю, - нарешті я подаю голос лежачи  в снігу і не бажаючи відкривати очі, бо невідомо, що на мене чекає.
- Ви відчуваєте біль? – знову турботливо запитав лікар. – Десь болить чи відчувається дискомфорт?
- Та наче ні, - я нарешті повільно розкрила очі і одразу ж наткнулася на стурбований погляд  чоловічих синіх райдужок.
- Тоді давайте спробуємо піднятися, - він протягнув мені свої долоні. – Мабуть ви вдало впали в кучугуру і сніг пом′якшив падіння, - доброзичливо посміхнувся він.
- Хто тут вдало впав?! Пощастило, то ти зараз заплатиш, гадина така, за мою розбиту машину! – почувся крик якогось чоловіка, який з кулаками кинувся в мій бік. 
Я приготувалася до удару, але мене загородив від того чоловіка лікар Ростислав, який перехопив дебеле тіло водія і відкинув наче ляльку. Огоо, - із захватом подумала я.
- Дякую, три роки в боксерському клубі.
- Ой, я це вголос сказала? - обличчя враз стало запалахкотіло.
-  Ви неадекватний, пане, тому попрошу відійти і дочекатися приїзду поліції, - навколо почало збиратися чимало зівак і більшість з них подіставали телефони, фільмуючи майбутні докази, або завтрашні ранкові новини.
- Та чхати я хотів на вас всіх, ця дура вискочила зненацька і вона заплатить за ремонт моєї крихітки! – від любовно погладив капот чорної Ауді, а мене наче кипятком ошпарило.
- Марсель! – закричала я і кинулася крізь натовп на той бік вулиці.
- Стійте! Не біжить, це небезпечно! – крикнув мені навздогін Ростислав, але я мчала не бачачи нічого перед собою, аж поки мої очі не сфокусуватися на рудо-білій шерстистій тваринці, яка сумирно лежала на руках у якоїсь пані, а побачивши мене почала радісно вияти хвостиком.
- Мій Марсельчик! – кинулася я до свого улюбленця.
- Оо, то це ваш? Тримайте, - доброзичливо усміхалася пані, віддаючи мені цуцика. – Я його спіймала якраз перед тим як авто врізалося в стоп.
- Дуже вам дякую, пані…
- Пані Стріча, - жіночка протягнула мені маленьку і трохи шуршаву долоню і я її потисла. 
Ця пані була дивно одягнена - не за погодою - картате зелено-синє бавовняне пально, синій з чорною стрічкою канотьє і чорно-біла парасолька, яку вона тримала закритою.
- Стріча? - перепитала я. - Яке незвичне ім'я для нашої місцевості.
- Я не звідси, я тут…з місією,  – таємниче усміхнулася поважна жіночка.
- З місією? – ще більше здивувалася я.
- Так, і гадаю, що ви певним чином уже могли здогадатися, з якою саме.
- Що? Почекайте, я нічого не розумію.
- Розумієш, Зоряно, навіть, якщо зараз противишся цьому, але все ти насправді розумієш.
- Тобто, чекайте, ви хочете сказати, що той сон, який снився мені багато років тому був насправді дійсно віщим? – питаю я спостерігаючи як  крізь натовп пробирається Ростислав. – Але ж  цього не може бути, магії не існує! – вигукую я і повертаюся, щоб поглянути жіночці в обличчя в сподіванні, що вона скаже, що це всього лише невдалий жарт абощо, але її і слід прохолов. – Але якже це…це ж неможливо… - я озираюся навсебіч, очікуючи побачити її постать, поміж людських фігур, але все намарно – її наче і не було ніколи почуч…
- Ооо, то ось, хто такий Марсель? – чую я від Ростислава і повертаюся в його бік.
- Так, це мій песик, член сім′ї, - ледь чутно відказую я.
- Все добре, як ти почуваєшся? – знову ця турбота і прискіпливий, вивчаючий погляд на моєму обличчі.
- Все добре, Ростиславе, чесно, не переймайся.
- Добре. Але до лікарні все ж ти зі мною поїдеш, потрібно впевнитися достеменно і провести належне обстеження. Але мабуть після того як відповіси на кілька питань офіцерів поліції.
До лікарні я дійсно поїхала, але згодом – після того як ми завели бігля додому і з′ясували, що в ДТП винна не я і не мій пес, а водій, який вчасно не змінив резину на своїх колесах і його просто занесло прямісінько в стовп. Але я до кінця не вірила в цю історію і все гадала чи дійсно до цього причетна та стара пані, яка якимось містично-магічним чином влаштувала цю всю різдвяну пригоду.
Обстеження показало, що зі мною все гаразд. І коли я трохи відійшла від ситуації з аварією, то стала думати про чоловіка, який мене врятував і допоміг. Якщо вірити всім тим магічним витівкам долі і ворожінню, то виходило так, що він…мій суджений? Від цієї думки в грудях потепліло, а серце пришвидшило свій біг. А якщо в нього хтось є? Хоча навряд чи, він так турботливо дивився на мене. Звісно турботливо – це ж його робота, дурепо!
Раптово мій хід думок і самоїдство перервала поява того самого вищезгаданого лікаря, який уже перевдягнувся назад у звичайні чорні джинси і в′язаний синій светр з ялинкою і тримаючи в руках своє пально прямував в мій бік.
- Що ж, мою роботу тут закінчено, тож ми могли би випити по кухлику кави? – запитав чомусь зніяковіло він.
- Кави? – по-дурному перепитала я.
- Так, якщо ти звісно не проти, якщо тебе ніхто не забиратиме з лікарні, - знову ця ніяковість в його голосі, це він так намагається випитати чи є в мене хтось, окрім Марселя?
- Ні, Ростиславе, мене ніхто не забиратиме, і я не проти випити з тобою кави, я тобі завдячую порятунком, як-не-як. Тому з мене мінімум кава. А максимум – вечеря, - уже більш впевненіше в собі заявила я.
- Я не відмовлюся, якщо твій Марсель не заперечуватиме, - сліпуче усміхнувся чоловік пропускаючи мене вперед до виходу з лікарні.