Золотий повний місяць

Ваор дивиться на хлопців крізь пар від трьох горняток із чаєм. Його кабінет прикрашають старі гобелени і реалістичне опудало ликана у повний зріст. Драгомир кидає на нього невдоволений погляд. Це буквально колись була жива людина. Те саме, що залишити в кімнаті людський труп. 

Матвій поплескує його по руці й м’яко посміхається.

— Отже, перевертень затаврувався з вампіром, — чоловік постукує пальцями по столі. — Цікаво.

Вовкулака нервово облизує губи, нахиляється й ніби планує розповідати секрет.

— Ви сказали, що такого не було триста років? — акуратно запитує він.

Ваор киває, впираючись ліктями у стіл.

— Кажуть, кров не може проливатись на місяць, адже вони далеко один від одного, — говорить професор. — Але лише кров з ніччю знають справжню силу світу. І коли доведеться відчиняти брами миру, тут не буде вибору. У жодної сторони.

Обидва хлопці дивляться на професора з ошелешеним виразом обличчя.

— Те, що трапилося з вами, — це лише передвістя змін. Минулого разу перевертень, який затаврувався з вампіром, приніс мир, вони підписали договір. Цього разу ми можемо тільки чекати, що зробите ви. Доля не просто так спіймала вас у свій мішок.

Драгомир ковтає камінь у горлі. У словах було мало приємного. Скоріше вони лякали і змушували замислитися про власне призначення та про те, як його реалізувати.

— І що нам робити? — занепокоєно питає Матвій. — Це хороший знак? Поганий? Що ми маємо… Як нам розказати іншим?

Ваор м’яко посміхається молодикам і впирається підборіддям у долоню.

— Нічого не зробиш з тим, що вже відбулося, — спокійно говорить той. — Не сприймайте це як прокляття, думайте про таврування як про дар. Ви не зіпсовані тим, що пов’язані. Але люди будуть багато від вас чекати, а це важкий тягар.

Матвій знаходить лікоть Драгомира й хапається за нього, як за оберіг перед лицем диявола.

— І що нам робити? — стривожено питає він.

Ваор посміхається й відкидається на спинку крісла.

— Жити, — помірковано зазначає той.

☾ ☾ ☾

Вампірська частина академії набагато світліша, ніж здавалося з боку корпусу ликанів. Першого разу Драгомир готувався побачити домовини і рови крові, та виявилося — це частина замку зі світлими стінами й високими колонами біля кожного входу.

Перевертень не зустрічає жодної живої людини, поки йде на другий поверх, а вампіри до цього часу вже надто звикли до ликана, що манячить серед них.

Перші місяці були не на жарт тяжкі. Вампіри сприйняли це як знущання, а перевертні — як образу. Але звинувачувати цих двох ніхто не став — проти природи не підеш.

Потім якось так вийшло, що вампіри почали грати з перевертнями у волейбол і баскетбол. Що здавалося в рази цікавіше, ніж гра із собі подібними чи людьми. І, зрештою, завдяки Драгомиру і Матвію, академія перетворилась на товариське середовище для всіх видів людей і надприродних істот.

Зараз точно є ті, кому не подобається бачити Матвія чи Драго, але вони мовчать. Бути альфою іноді добре, бо це допомагає закрити роти тим, хто не згодний з твоєю долею. Серед вампірів тих, хто досі ненавидить ликанів, було набагато більше, але Матвій просив це ігнорувати, а Драгомир, навпаки, обожнював їх бісити своєю появою.

До квітня Орео — Фенікс — навчився літати, що стало головним передвістям втішних новин для академії. Не згадуючи вже про те, що пташеня пережило зиму.

Драгомир відчиняє двері на балкон перед басейном. Він ніколи не спускався вниз, щоб не тривожити вампірів запахом мокрого собаки.

— Запахло вовчарою, — чує він знизу.

Хлопець спирається на поручень і оглядає вампірів, які плавають у прозорій воді, і швидко сканує приміщення на наявність Матвія. Той дивиться на нього з руками, схрещеними на грудях, і рушником на плечах. Драгомир йому посміхається і привітно махає рукою.

— О, це твоє цуценя пришвендяло, — помічає Чернин, бризкаючи на хлопця водою з басейна. — Хіба йому обов’язково з’являтися в нас?

Матвій переводить вбивчий погляд на блондина й обпікає багряними очима.

— Він просто чує, як мені загрожує небезпека у вигляді твоїх придурошних жартів.

Вампіри в оточенні Драгомира починають реготати — він теж посміхається. Матвій махає йому рукою і зникає у роздягальні.

Звичайно, необхідності в тому, щоб Драгомир приходив за ним, не було. Але у день повного місяця він ледве стримувався, аби не наступати на п’яти вампіру, всюди слідуючи за ним. Так що зазвичай ошивався поруч, а згодом вони йшли у вежу в корпусі людей — там і проводили ніч. Матвій спав або читав книги. Драгомир у формі вовка вимагав, щоб йому чухали пузо кожні тридцять хвилин.

Матвій вискакує із роздягальні з мокрим волоссям, одразу ж застрибуючи на спину Драго. Перевертень лише встигає підхватити його й втримати на собі, із посмішкою повертає лице й отримує короткий цьом від вампіра.

— Твої очі вже стали золотими, мій улюблений колір, — помічає Матвій, обплітаючи руки навколо його шиї.

— Це значить, що скоро я почну перевтілюватися.

— Я встигну сперти пиріг із кухні собі на ніч? — цікавиться хлопець.

Драгомир знизує плечима.

Багато в чому, Матвій завжди допомагав їх відносинам. Скромність Драгомира не дозволяла йому зайвий раз подивитись на підлеглого. Однак за той час, який вони провели разом, він зрозумів чітко — Матвій був красивим. Не як вампір для перевертня. А як особистість.

Ликани не сприймали вампірів як живих створінь або рівних собі. Вони завжди були для них холодним обличчям смерті й жаху. Прокляттям ночі, яке породило на світ мутацію людей-вовків. Якби маги не створили вампірів, то не було б і вовкулак. Вони ненавиділи один одного, бо були створені, щоб полювати один на одного. У магічному світі була своя ієрархія, й apex predator тут — кровососи. Вони сильні, годуються кров'ю живих істот, мають ідеальні почуття. Лише ликани можуть протистояти такому хижаку. Війна була вічною, поки триста років тому не підписали перемир'я, яке зупинило бійню, але не зробило два види дружніми.

Матвій, якщо проігнорувати факт того, що він живився кров’ю, був прекрасним. Із добрим серцем, стержнем всередині, неосяжною хоробрістю й очима, повними любові. Багрові у темряві, на світанку вони були червоними, як спіла вишня. Із блідою шкірою, легким рожевим рум’янцем на щоках і відблисками сонця, як від дзеркала.

Перевертень опускає вампіра на ноги прямо біля входу до вежі, де вони планували провести ніч. Матвій залишає Драгомира одного, відправляючись за їжею, а, повернувшись, знаходить біля дверей вовка, що відчайдушно скулить.

☾ ☾ ☾

— Ти ж все одно не запам’ятаєш, — промайнуло в голові Драгомира, коли він прокидається після перевтілення. — Ніколи не думав, що головне прокляття моєї сім’ї стане моїм головним щастям.

Слова, як сон удень, поступово вивітрюються з голови, і хлопець підхопляється до ручки і блокнота, які тримав у кармані форми завжди — на випадок, коли він щось згадає.

Сміх Матвія звучить відлунням у голові, одразу з кількох сторін, і від цього все довкола крутиться. Все ще дуже важко рухатись, після того як кістки в суглобах переламалися двічі за ніч.

— Драго? — сонний вампір потирає очі й оглядає голого перевертня на підлозі з пером і нотатником в руці. — Ти щось згадав?

Драгомир не чує його, поки метушливо записував відривки.

— Драго, Драго. Ти ж альфа — уяви, якби ти зібрав зграю? Тепер ніхто не захоче підкорятися вампіру, — видих. — Сподіваюсь, ти цього не запам’ятаєш.

Матвій накриває хлопця ковдрою, стурбовано оглядається, чи він продовжує писати. Сон щезає, а Драго хапається за нього, як за дим. Пропускає все крізь пальці.

— Сподіваюсь, нашої… моєї любові вистачить, щоб ми перенесли зобов’язання через всю вічність. Драго, я…

Видіння, як і голос, остаточно розчиняються у пустоті. Драгомир зі злості відкидає все і хапається за голову, ремствуючи, гарчить і нахиляється вниз.

— Я просто розкажу тобі, що відбулося, — заспокоює його Матвій. — Я прийшов…

— Ні, — зі злістю перериває його Драгомир. — Ти сказав, що не хочеш, аби я це запам’ятав.

— О.

Плечі Матвія опускаються вниз. Хлопець поникло опускає голову і прикусує губи.

— Не хотів створювати незручності в наших стосунках, — визнає вампір. — Але вже конче хотілося тобі освідчитися.

Драгомир підіймає на нього нахмурений погляд.

— Освідчитися в чому?

— А ти не знаєш?

— Очевидно ні, якщо запитую, — злиться перевертень.

— Я… Слухай, то занадто, — петляє Матвій. — Затаврування, та ще й у вампіра. Це і так вже перебір.

— Матвію, — попереджає Драгомир.

— Гаразд, — знову опускає голову молодик.

— Просто скажи.

— Я кохаю тебе, — шепоче вампір, так і не піднявши погляд. Перевертень застиг, немов камінь, на місці, вилупивши очі на підлеглого. — Вибач, якщо це зіпсує наші відносини, як затаврованих. Я знаю, що досить часто підопічні закохуються в перевертнів, бо ті піклуються про них. І, здається, я теж попався на цей гачок.

Драгомир кліпає, прочищає погляд, та нічого не змінюється. Матвій реальний, він перед ним — з червонючими очима й щоками — понуро й соромливо звісив голову, після зізнання.

— А я думав, що мені нічого не світить, тому що лише страж відчуває прив’язаність, яка ніколи не піде.

Матвій різко підіймає голову вгору, кліпаючи від здивування. Це правда. Хоча перевертні й відчувають глибоку прив'язаність до своїх підопічних, часто закохуються, це не обов'язково фінал для всіх. Почуття виникають. У народі вважають, що це — найвищий прояв зв'язку з ликаном. Драго завжди вірив, що не зможе закохатися у підопічного. Дурень.

— Щ-що? — пищить вампір найвищим голосом.

— Матвію, ти ніби й розумний, але справді не в курсі, що всі стражі об’єктивно закохані у своїх підопічних без права вибору? — підіймає брову Драгомир.

— Так, але я вампір, а ти перевертень, ми обидва чоловіки, і…

— Стули пельку, досить це заперечувати, — гарчить Драго. — Просто прийми той факт, що я теж закоханий у тебе. Сильніше ніж ти, на рівні магії.

Обличчя Матвія розквітає у посмішці, і Драгомир пирхає, коли помічає її.

— Нам знову доведеться пояснювати все оточуючим, — весело зазначає Натопельний, облизуючи губи.

— Вони зрозуміють, я певний, — усміхається Драгомир.

— Звичайно, — знизує плечима хлопець. — Удаш, ніби сьогодні твоє перевтілення затягнулося на пару годин?

— А це ще навіщо? — сміється Драгомир, закутуючись у ковдру.

— Не знаю, може, для цього, — вампір нахиляється і притягує перевертня за підборіддя до себе й відчайдушно цілує.

Очі Драгомира розширюються від здивування, дотик на губах поколює — вуста Матвія теплі та м’які, а пальці ніжно опускаються по лінії щелепи до шиї хлопця, окреслюючи кадик і ямки на ключицях. Драго прикушує верхню губу вампіра, легенько дряпаючи її іклами — і з другого боку лунає задоволене шипіння.

— Але як же ти смердиш собакою, — видихає вампір у губи вовкулаки.

Обидва заливаються сміхом.

☾ ☾ ☾

Ніхто не в змозі любити місяць сильніше, ніж сонце — воно вмирає кожної ночі, щоб дати [місяцю] воскреснути.